Квіти до букету блаженномученику Чарнецькому (частина перша)

14-ГО ГРУДНЯ ВИПОВНИЛОСЯ 129 РОКІВ ВІД ДНЯ УРОДИН ЧУДОТВОРЦЯ

Два роки тому я з величезним трепетом і задоволенням уперше відвідав батьківщину українського страстотерпця владики Миколая Чарнецького – село Семаківці Городенківського району Івано-Франківської області. Ця поїздка згодом вилилася у допис під назвою «Слідами владики Чарнецького. Доторкнутися до священномученика», з яким ви мали нагоду ознайомитися (про це читайте тут).

І ось нарешті нова мандрівка цьогоріч у вересні. Відповідно, нові незабутні враження від побачення як із чарівним прикарпатським селом, що дало світові визначну особистість, так і з особами, що тим чи іншим чином пов’язані з блаженномучеником. Зустрічі з ними я уявив собі чарівними квітами, які сміливо можна долучити до прегарного букету семаківському уродженцю. Насолодитися (звісно, в переносному значенні) їхньою дивовижною красою та непоторними пахощами пропуную і вам, шановні ходорівці.

Проте спершу кілька слів усе ж про новинки, помічені мною порівняно з минулим разом. Вони – разючі. Інакше й не могло бути, адже час не застиг на місці. По-перше, від дороги до церковці прокладено бетоновану доріжку.

Мислю, що її незабаром ще й плитка прикрасить. На фасаді впадає в око яскрава мозаїка владики Чарнецького, подарована покійним єпархом Коломийсько-Чернівецьким владикою Миколою (Сімкайлом).

Але основні враження чекають на нас усередині храму. Риштування уже знято, тому перед нашим зором постає чудесна цілісна картина. Не знаю як кому, але особисто мене намальоване вражає. Ясна річ, що я не є «спецом» у сакральному мистецтві, одначе маю право на власну думку. Словом, давно не бачив чогось подібного. Незважаючи на невеликі розміри споруди, малюнки зроблено таким чином, що вони нібито розширюють інтер’єр як у висоту, так і ширину.

Крім цього, не забудьмо і про, так би мовити, людський фактор. Недільне Богослуження 15 вересня супроводжував прегарний спів нехай і невеличкого, але хору. Цікаво, що його учасниками є члени однієї родини. Зокрема тут співають дві подружні пари: мама й тато – Ольга й Тарас Максимчуки, та їхні син і невістка – Костянтин і Галина. Не псує каші в квінтеті й голос хоч і похилого за віком вуйка отця-пароха – пана Юрія Скрипки.

КВІТКА ПЕРША: КАТЕРИНА КВАСНІЙ (З РОДУ ЧЕРНЕЦЬКИХ) – ПЛЕМІННИЦЯ ВЛАДИКИ МИКОЛАЯ

– Пані Катрусю, очевидно, ви найближча людина до владики в сімейній драбинці. І це цілком логічно, оскільки ви – племінниця його преосвященства.

– Ще є моя рідна сестра Марія. І ми дійсно – найближчі родички українського чудотворця.

– Щоб продовжити розмову в контексті родинних зв’язків, скажіть, коли і де ви народилися.

– 6 лютого 1936 року в Семаківцях.

– А тепер повідайте про своїх батьків.

Вони давно померли. Тато називався Василь, мама Ганя, з роду Рашковецьких. Але вони довго не признавалися, що є родичами владики. Тоді такі тяжкі часи були.

– Тобто ваш тато був рідним братом єпископа Чарнецького?

– Так. Владика – мій стрий.

 – Але в селі ваші рідні як колись писалися, так і тепер пишуться, – Чернецькі?

– Саме так. Чарнецький – то вже потім чомусь зробили. І зараз у нас в селі є багато Чернецьких. Але з близьких мало залишилося.

– Відколи вам пригадується стрийко?

– Слухайте мене. Котрий то рік був – точно не знаю. Але пам’ятаю, що була дуже маленька. І коли стрий мали приїхати, то вже наперед зналося. Бо колись не приїздили як тепер. Може, раз на п’ять літ. І коли вони вже мали прибути, ми, малі, дуже тішилися. Між іншим, збиралися в нас не лише діти з родини, але й сусідські. Тоді ми ще й посварилися трохи. А все через мене, бо заявила всім: «Стрий вам не привезе цукерків, а лише мені…». То тепер можна брати мішок, а тоді де?..

Привезли вони того разу образочки, які відразу всім роздавали. І не подивилися, що я була проти. Лише сказали: «Катеринко, тихо будь. Я роздам усім». А вулиця довга. Дітиська здалека збігаються. Та й старші підходять. А вони не сідають відразу за стіл, а приступають перше до молитви.

– Що ще пригадуєте?

– Грошей привезли дуже мало. А тато тоді хату накривали. Пам’ятаю як стрий прийшли і кажуть: «Васильку, я тобі лише трошка дам, бо багато не маю». Більше з того разу нічого не пам’ятаю.

– А пізніше зустрічалися?

– Так, у Львові. Коли вони приїхали з мордовських таборів. Я тоді думала не раз: «Стрийку мій, як ви намучилися в тій Мордовії! Як вам тягнули за бороду!..» І все одно, видите, вони не переписалися на православ’я…

Ми тоді були якраз на цвинтарі у Львові. А я кажу до свого: «Іване, хочу подивитися на стрия». Він не перечив. Прийшли, і я стукаю. То тепер на кожних дверях кнопка дзвінка, а тоді не було. Виходить якийсь мужчина і питає, що ми за одні. Кажу, що владика – мій стрий і питаю, чи можна до нього зайти. Він шанобливо пропускає мене. Заходжу всередину, а там пес. Боюся далі крок ступити. Тоді той мужчина провів мене. Тут і стрий вийшов. Відразу мене впізнали, зрадівши: «Катеринко, це ти!» Пробули ми з ним недовго.

Тоді я востаннє їх бачила. До Львова далеко – не виберешся часто. Якби ж то було як до Городенки. На похорон стрия не поїхала, бо ходила вагітна. Аж уже коли мощі переносили з цвинтаря до церкви.

– За часів застою ваші рідні зазнали якихось утисків через стрия Миколу?

– Переслідувати – не переслідували. Але ми мали купу книжок. Тато дуже боялися, щоб до нас не прийшли, тому їх попалили.

Коли мій син виріс, то його намовляли вступати в партію. Як про таке почула!.. Якраз прала, коли він статут партії приніс. Звертаюся до нього: «Місю, слухай, я хочу образ у хаті мати, а не статут… Забирай його!» На що він винувато мовив: «Мамо, ну, як я то заберу?» Поклав на комин і так невдало, що замастив сажею.

Пішла я до голови колгоспу і заявила: «Не хочу, щоб мій син був у партії. Хочу образ мати». А голова на таке: «Бачиш, яка знайшлася! Я знаю, що ви маєте стрия-ксьондза!..» Не довго думаючи, гостро відрізала: «Ви їх не знаєте, тому не шукайте!» Кинула той статут на стіл і пішла.

 – Пані Катрусю, ви все життя пропрацювали в колгоспі?

– Так, обробляла ділянки.

– І ніхто ніколи не дорікав стриєм, не випоминав вам його?

Ні. Лиш тоді, коли УГКЦ вийшла з підпілля. Тоді храм залишився православним. Навіть деякі сусіди зі мною не балакали.

– Але ви вчащали в храм Вознесіння?

Аякже.

Іван Плаксій (долучаючись до розмови):

– Я в тій церкві стільки добра зробив. І сам штукатурив щодня, і хлопців привів з Коломиї, щоб скоріше закінчити. Два місяці робили. Бляху помалювали зверху.

А ще там капличка є близько. Перше хотіли сходи туди зробити. Але я покликав отця Андрія на розмову. Питає: «Що хочете, Григоровичу?» Кажу: «Хочу, щоб було по-людськи». Знову питання: «А що радите?» Пояснюю як би добре було. Вислухав отець Андрій і мовить: «Як ви задумали, Григоровичу, так і буде правильно. Робіть». І біля церкви ми поставили капличку імені стрия.

Відтак, коли владику Миколая проголосили блаженним, уже з греко-католицькою громадою два роки правили під грибком на горі. Я щонеділі брав образ Чарнецького, намальованим нашим художником Петром Буджаковським, і віз на машині.

Аж потім отець Василь Скрипка каже: «Треба, щоб ми капличку збудували». Купили каменю, почали копати фундамент. То першими робітниками були отець Василь, Тарас Максимчук і я. Та ще три хлопчики. Через якийсь час отець звертається: «Григоровичу, може б ви пішли і людей якихось знайшли?» А я ж зі всіма в селі добрий. Пішов, словом. Але не так то легко було. Один щось скривився, за ним – другий. А я переконую: «Нічого нікому не буде. Господь Бог один». На другий день майже 30 чоловік прийшли копати фундамент. З Дубок були хлопці, з Поточища…

Але і я пам’ятаю стрия Миколая, коли вони в свекрухи коней брали. Хочете розкажу?

– Звісно.

– Мені тоді виповнилося років 10-11. І я прийшов також за конем. Як прийнято, звертаюся: «Слава Ісусу Христу». Вони кажуть: «Слава навіки». Тато Катерини вигнали мені кобилу зі стайні, накрили сердаком. А я її – раз, і за гриву. Стрий микола зауважили і кажуть на це: «То ще козак буде!»

– Пані Катрусю, а як сприйняла родина, що один з її членів подався у монахи? Бо деколи родичі не бажають такої долі своїм дітям.

– Ніхто нічого проти не мав. А може через те, що в них було дев’ятеро дітей?.. Тепер я з великою гордістю згадую свого стрийка і не уявляю іншої долі для нього. Господь Бог вибрав його для тієї місії, яку він з честю виконав.

 

КВІТКА ДРУГА: ОТЕЦЬ-МОНАХ МИКОЛА ВОЛОСЯНКО – РУКОПОЛОЖЕНИЙ НА СВЯЩЕНИКА ВЛАДИКОЮ ЧАРНЕЦЬКИМ

Він, очевидно, стане винятком у цьому своєрідному «букеті», оскільки ані не народився, ані мешкав у Семаківцях. Хоча й приїжджав сюди не так давно. Спілкуватися з ним мені пощастило в монастирі Редемптористів у Коховино, що на Львівщині. Його ще можна назвати «останнім з могікан», адже навряд чи дожили до цього часу інші душпастирі, що отримали благословення єпископа Чарнецького на священство. І тим не менше він по праву займає почесне місце в списку осіб, наближених до українського страстотерпця. Зрештою, не з таких далеких країв і походить.

Отець Микола народився 14 вересня 1930 року в селі Старий Лисець Тисменицького району Івано-Франківської області в родині Прокопа та Ганни Волосянків. Середню освіту здобув у Лисецькій школі. З дитячих літ виявляв надзвичайну зацікавленість до всього, що стосувалося релігії. Годинами простоював на Богослужіннях, тихесенько молився, випрошуючи для родини та рідної землі Божих щедрот. До першої Сповіді та Святого Причастя приступив у 1938 році, навчаючись у другому класі. Уже тоді вирішив своє життя цілковито присвятити служінню Господу. Ось як він згодом згадував про цей  епізод своєї біографії: «Першого редемпториста (слово «редемптор» означає «відкупитель», тобто кожен представник цього чернечого згромадження повинен намагатися максимально співпрацювати з Божою ласкою задля порятунку людських душ – примітка автора) я побачив у нашому селі в 1941 році. Зять нашого пароха о. Івана Устияновського, о. Богдан Фіголь, правив першу Службу Божу. Йому дияконували о. Ярослав Раковський – другий зять пароха і о. Іван Зуб – редемпторист, що приіхав на запрошення отця-пароха. Отець Зуб проповідував про священство, і тоді в моїй душі виринула думка: «Я хотів би бути священиком».

У 1944 році в часі великого посту о. Юрій Потерейко давав протягом тижня реколекції в нашій парафіяльній церкві. Мав я нагоду зблизька запізнатися з отцем-місіонарем. Тоді знову прийшла побожна думка: «Хочу бути таким, як цей місіонер». Я з великим пієтизмом брав участь у Богослуженнях і проповідях…»

 

21 вересня 1944 року Микола вперше прийшов до каплиці отців-Редемптористів (Чин Найсвятішого Ізбавителя). Прийняв святу сповідь в отця Стефана Захарківа. Після Служби Божої купив вервичку, образки та дві книжечки «Мати Божа в Люрді» (автор – отець Породко) й «Апостол любові св. Альфонс Ліґуорі» (автор – отець Роман Бахталовський). Ці перші духовні видання він залюбки перечитував на пасовиську. З вересня 1944 року почав учащати до отців-Редемптористів на Богослужіння. 12-кілометрову відстань до Станіславова часто долав пішки. Та 1946 року монастир у зв’язку з відомими подіями було ліквідовано. Монахів заарештували й вислали до Сибіру.

Богословську освіту молодий Волосянко здобував приватно у підпільній семінарії. Його учителями були священномученики владики Іван Слезюк, Семен Лукач, Василь Величковський, Микола Чарнецький, Петро Козак, отець Іван Юськів. На диво спокійна вдача та терпеливість допомагали зростати йому у вірі. «Коли закрили монастир, то в Станіславові ходив із сестрами-Василіянками до костелу, – згадує отець Микола. – Через них зустрівся особисто з о. Величковським. Мав з ним розмову, що хочу бути священиком. Мати Йосифа (Ісупеску), румунка, рекомендувала мене Величковському.

Свячення одержав з рук блаженного владики Миколая Чарнецького у нього на квартирі по вул. Вечірній,7. Присутній Василь Величковський. Все відбувалося за два дні: 7 жовтня 1957 року до обіду – нижчі свячення, після обіду – дияконат. 8 жовтня – священичі свячення…

Великим мужем нашої Церкви був мій святитель. Якось Стеців поділився зі мною, що преосвященний Миколай говорив йому таке: «Мене кликали і казали: Ви висвячуєте… Висвятили вже 13 священиків. Але вони не дорахувалися, бо я висвятив 52. То за всіх не знають…»

Почалася важка підпільна священича діяльність. Таємно здійснював Богослужіння, обряди. Не відмовляв навіть тим, хто доносив на нього у відповідні інстанції. Отця Миколу переслідували, погрожували. Але він долав перепони передусім завдяки щирим молитвам. За священичу діяльність 1970-1973 pоків відбував ув’язнення в таборі загального режиму. Про цей період життя він повідає наступне: «1968 року їхав до свого брата до Польщі. В Глівіцах позичив у редемптористів габіт, і їздив по Польщі в габіті. Додому віз антимінс з мощами, Святе Письмо, образки. На кордоні все перетрусили. Антимінс сховав у сорочку. Охоронець трясонув, але антимінс залишився. Мощі сховав у черевик, але знайшли і забрали. Також забрали Святе Письмо та образки. Писав, щоб повернули забрані речі. Не віддали нічого...

Пізніше, як викликали на допити, то питав слідчого: «Яка різниця між соціалізмом Польщі та Союзу?» Відповідь: «Ніякої. Кажу: «Я був у Польщі, бачив розвиток Церкви». Слідчий мовчав…

Поїздкою до Польщі та вилученими речами привернув до себе увагу КГБ. Тому 18 жовтня 1968 року в Зимній Воді провели обшук, який тривав з 9:00 до 19:20. Забрали багато речей…

У 1970-му, в квітні, 21 числа їхав у село. По дорозі арештували, завезли в міліцію до Пустомит, де протримали до вечора. А тоді дали ордер арешту. В Пустомитах тримали два тижні, тоді повезли до Львова в тюрму на вулиці Лонцького, де пробув місяць. Тут підіслали до камери двох провокаторів.

У мене був конфлікт з головою сільради, і тому судили спершу за опір владі.  Перед судом пропонували: «Підпиши православ’я і даємо парафію. Підеш до Франківська в катедру». Відповідав, що без освіти, бо владика Чарнецький святив і тих, хто освіти не мав. Тоді питали, кого знаю з владик. Відповідав, що не знаю нікого. Також пропонували працювати на них. Відповідав, що не можу, бо священик. Казали, що в них такі є – хоч і священики, але на владу працюють. Тоді завезли до Франківська, де відбувся суд. Була адвокатка, але лише для форми. Засудили на три роки. Один рік відбув у лагері в Тлумачику: 12 кілометрів від Коломиї, – загальний режим. Тоді направили до Чернівців на будівництво гумового заводу. Тут два роки працював бетонщиком. Жили у гуртожитку, але на роботу ішли під конвоєм. Щотижня – реєстрація. Якось на день пустили додому, і я попав на похорон Слезюка у Франківську…»

Після звільнення отець Микола десять років пропрацював кочегаром. Потім ще шість – двірником в Івано-Франківську. В 1990-му вийшов на пенсію.

З відновленням УГКЦ легалізував свою душпастирську працю. З 1989 року надавав духовну опіку вірянам на парафіях у селах Іваниківка та Росільна Богородчанського району на Івано-Франківщині. В 1992-му перебрався до Львова. Служив у селищі Новояворівськ, що неподалік від Львова. Проживав у монастирях Тернополя, Львова, Вінниці.

Сьогодні о. Микола Волосянко перебуває в монастирі святого Герарда, що належить монахам ЧНІ, у селищі Гніздичів (Кохавино) Львівської області. Як і раніше його знають як освічену, високоінтелектуальну людину, що володіє кількома іноземними мовами. Змістовні та переконливі проповіді священика врятували не одну грішну душу. За посередництвом його молитов у багатьох наступило духовне оновлення чи оздоровлення.

Як і раніше – він взірець вірного служіння Богові, особистість з кришталево чистою душею. Його особистий приклад надихатиме на богоугодне життя ще не одне покоління, а аскетизм, простота, щирість служитимуть прикладом для всіх вірян.

Квіти до букету блаженномученику Чарнецькому (частина друга)

Квіти в букет владиці Чарнецькому складає

Любомир КАЛИНЕЦЬ.