Квіти до букету блаженномученику Чарнецькому (частина друга)

Posted on Гру 21 2013 - 9:39am by Любомир Калинець

КВІТКА ТРЕТЯ: ПЕТРО БУДЖАКОВСЬКИЙ – ХУДОЖНИК, ЯКИЙ СПОДОБИВСЯ МАЛЮВАТИ БЛАЖЕННОМУЧЕНИКА ЧАРНЕЦЬКОГО

– Почнімо з біографічної довідки. Де народилися і коли?

– Народився 13 вересня 1953 року в селі Рашків біля Городенки, звідки походила моя мама. А потім і року не минуло як ми переїхали сюди (в Семаківці – примітка автора), бо моя бабуся, тобто татова мати, залишилася сама.

Очевидно, що коріння по татовій лінії – польське. Він побував у Німеччині на примусових роботах, куди під час війни його забрали п’ятнадцятирічним. А коли звідти надійшла допомога так званим остарбайтерам, то знадобилося відтворити прізвище, яке було тоді, коли його забирали. Відповідно, виникла потреба звернутися в архів. Як виявилося, наше прізвище – Божаковський.

Як вкралася помилка? Коли я пішов у перший клас, то директор школи викреслив букву «ж» і написав «дж», а замість «о» чомусь з’явилася «у». Відтоді я – Буджаковський.

Квіти до букету блаженномученику Чарнецькому (частина перша)

– Можливо, Божаковський асоціювалося з Богом, що в часи войовничого атеїзму було вкрай неприпустимо.

– Не знаю. Тим не менше закінчив Семаківську восьмирічну школу. Хотів поступати в Косівський технікум народних промислів. Чому? Та тому, що малював у школі. Мені стінгазети доручали робити, картини малювати. Робив це швидше як маляр, а не художник. Але з тим поступанням маленька «неув’язочка» вийшла. Вважав, що мені неправильну оцінку поставили. Мабуть, треба було батьків посилати, щоб вияснити ситуацію. Але я образився і махнув рукою. Навіть документи не забрав, так що їх потім пересилали.

Петро Буджаковський

– А коли вперше відчули потяг до малювання?

– У мене був вуйко – рідний мамин брат Петро Прокіпчук. То він мав масляні фарби і десь-колись щось перемальовував, тобто копіював гарно. Якось я, навчаючись у п’ятому класі, вперше побачив ті фарби, що зберігалися в малесеньких тюбиках.

Порозкручувавши їх, почув запах, який мені дуже сподобався. А глянувши на картинки на стіні, скопійовані вуйком, захотів також спробувати. Але оскільки не знав як ними користуватись, то мазня виходила. Папір же втягував олію в себе. Хоча контури виходили непогано. Вуйко навіть похвалив. Правда, після того протягом деякого часу не брав олійних фарб, а користувався акварельними.

– Як складалася подальша доля?

– Пішов у Городенківську середню школу, яку й закінчив невдовзі. А далі воєнкомат направив учитися на шофера. Звідти в 1971 році прямим ходом в армію. Там малювати не припиняв. Паралельно викроював час, щоби піти на етюди, портрети намалювати. Крім цього дещо перемальовував.

Після армії треба було чимось зайнятися. Оскільки мав права шофера, то подався шоферувати в колгосп. У 1974 році одружився. З жінкою поїхали в Крим до знайомих. Пробули ціле літо. Мені там дуже сподобалася навколишня природа. Хоч і працював, але в суботу й неділю, а іноді вечорами по буднях, ходив на етюди. Багато малював акварельними фарбами. Особливо зачаровували сади. До моря їздили на вихідні, то пробував відтворити і морські пейзажі.

А звідти приїхали… і все перевернув випадок. Якось пішов на етюди під ліс. А тут якраз над’їхав голова колгоспу з дружиною – головним економістом. Вийшли з машини, дивляться на папір. Вона й каже до нього: «Тобі ж потрібен в колгоспі художник. То кого ще будеш шукати?» Голова наказав зранку з’явитися в його кабінеті. Відтоді в колгоспі малював.

Хоча там більше доводилося писати. Зауважу, що не так це любив, як якийсь плакат намалювати. Над портретами доярок доводилося деколи попотіти. Тоді ж наочна агітація переважала. Але все ж з’явилося більше часу, щоб малювати. Тому цим почав займатися більш інтенсивно. Власне, тоді й зріс мій професійний рівень. А потім підпільно почав малювати ікони. Також і людям дещо на їхнє прохання, бо дехто платив гроші.

Також у ті часи спрактикував створення ескізів. Тобто намагався систематизувати процес, скомпонувати, аби цілісно виглядало. Оскільки не мав де навчитися, то, відповідно, не мав освіти художньої. Але за той час старався опанувати такі художні дисципліни, як перспектива, композиція. Під впливом цього щось і сам «прикидав». Воно дуже пригодилося в теперішньому оформленні церкви.

– І все самотужки?

– Усе з думки, з власної фантазії. Ну, звичайно, дивився на якісь відповідні роботи, репродукції. Адже з чогось треба було черпати. А показувати – мені ніхто не показував. Бо я й близько не мав аж таких учителів. Щоправда, нас посилали на семінари у Франківськ. Там дещо показували. Наприклад, композицію малих архітектурних форм. Але все це подавалося у відповідності до наочної агітації. А ми ж знаємо, який то був режим. Отже й агітація була спрямована на його схвалювання та возвеличення.

За той час я почав складати композиції. І це дуже пригодилося зараз у роботі. Тоді коли ми починали лише малювати церкви, то якось то все спонтанно відбувалося. Ніщо не було систематизовано. Тому окремі моменти мені почали не подобатися.

– Воліли наперед бачити цілісну картину, після чого братися до розпису?

Так-так. Бо легше на папері накидати. Щось не сподобалося, то взяв другий аркуш і переробив. Тоді, між іншим, складні штуки намагалися робити, щоб бодай чимось заінтересувати. І я зрозумів, що не обов’язково щось складне видумувати. Головне, щоб воно знаходилося на своєму місці та було добре скомпоноване. Як кажуть серед художницької братії: можна простеньким способом файно заінтересувати.

– А коли вперше взялися до розпису церков?

– У 1989 році, коли повідкривалися греко-католицькі храми, у сусідньому селі Колінках захотіли малювати церкву. А ще до цього я познайомився з Григорієм Стецюком разом з яким у кооперативі, організованому художниками в Городенці, працювали. Це після того, як колгоспи розвалилися. Так ось: зустрілися, а він пропонує церкву в Колінках розписувати. Кажу, що не дуже вмію, але якщо треба, то спробуємо. По суті, від 1989 року храми тільки й малюю.

– Були вагання, коли тільки-но приступали?

– Звичайно, вагався. Діло в тому, що церкву в Колінках ми згодилися робити на певних умовах. По-перше, нам чітко сказали, щоб було якнайпростіше. Відповідно, і найдешевше. Словом, ми погодилися не малювати ікони. Лише на вівтарі намалювали ангеликів, бо не подобалося, що там залишиться пусте місце..

– Тобто в Колінках ви попросту розфарбовували стіни?

– Ми поїхали в кілька церков, зокрема в Івано-Франківську катедру, щоб подивитися, що і як виглядає. Деякі моменти запозичили. Але оскільки ми які-не-які художники, то хотілося зробити щось інтересне. Тому вкладали свою думку й душу в орнаменти. Зробили піраміду-риштування, яку перетягували з місця на місце. З неї і малювали орнаменти. Якщо треба було перетягнути, то приходили люди і допомагали. Робота наблизилася до кінця. Завершення припало на суботу, а в неділю мала відбутися Служба…

Намалювали ангелів, бо не годилося, щоб взагалі нічого не було. І вже почали витягати піраміду, коли приїхав священик – нині покійний отець Михайлюк. Він тоді правив на кілька сіл. Сам поточицький, але служив і в нас, у Семаківцях, і в Колінках, і в Дубках. Словом, оглянув усе і питає: «Хлопці, ви вже намалювали?» «Намалювали», – відповідаємо. Він зауважує: «Та не намалювали, бо образів нема». Кажемо, що члени братства погодили з нами таким чином, щоб було без ікон. Отець: «Ні, хлопці, ви цю піраміду звідси не витягуйте. Вертайте назад і поки не буде на стелі образу Пресвятої Тройці, звідси ні на крок. Намалюєте?» Ствердно киваємо головами. Коли про все домовилися, священик багатозначно додав: «Ну-ну, буду видіти як ви то зробите…»

Вернулися до храму, стали далі малювати. Десь чотири дні затратили на образ, бо Грицько мав менше досвіду. Членам братства та іншим людям було цікаво дивитися як ми працюємо. Коротше: ми вчилися один в одного, набиралися практики. Нарешті завершили. Тоді знову прийшов священик. Подивився уважно і виніс несподіване рішення: «Так, хлопці, щоб ціла церква була в образах!..»

Ось відтоді ми вирішили все планувати. Біблії старі познаходили й  інші речі, з яких можна було малювати ікони. Врешті-решт ми ту церкву намалювли.

Між іншим, священик з Колінок – зять Городенківського декана Левицького, коли ми зустрічалися, стверджував, що йому сподобалася наша робота. Він править в райцентрі у храмі, котрий в народі називають Николинським, тобто святого Миколая. До речі, вірні саме цієї церкви якраз і поофірували нам дзвін.

Петро БуджаковськийТакий момент. Ви були світським художником, а тут – перехід до сакральної тематики. Як він вам давався? Що відчували?

– Цей перехід не в один момент відбувся. Як сказати? Коли працював художником-оформлювачем, то тоді найвищого розвитку сягнула радянська агітація. Звичайно, це дуже вплинуло на світогляд. Книжки і кінофільми, зокрема про Павку Корчагіна, відкладалися на світобаченні, мали вплив на думки.

Але, звичайно, Господь весь час стукає до кожного в двері. «Хто відкриє, до того увійду», – вчувався мені його голос. Ну, і той стукіт до моєї свідомості потихенько доходив. Через ікони, які бачив далеко не у багатьох, бо в ті часи не можна було їх тримати. Тим більше, що я в системі агітації та пропаганди працював. То приходили до мене і дивилися. А я мусив казати, що то хата моєї бабки чи тещі. Та це не було важливою причиною. Наказували: «Хоч не твоя, але образи скидай». Не зважали й на доводи, що мене можуть вигнати з хати.

Одначе, чого гріха таїти, у ті часи і сам не був таким уже й віруючим. По правді кажучи, навернення до Господа якось полегенько доходило.

Якось паралельно із тим, що малював, то все більше вникав у погляди святих, надаючи їм чи не найбільшого значення. Щоб проілюструвати це, наведу наступний приклад. На Закарпатті, в селі Нересниця, що в Тячівському районі, мені довелося малювати церкву святого Йова Печерського. Так ось: навіть моторошно було пройти повз нього. Погляд у нього був таким проникливим, що й годі описати.

Якось приїхали туди чеські туристи. Зайшли подивитися. Доволі молоді хлопець і дівчина проходили повз той образ. Коли минули, юнак промовив: «Ти знаєш: мене немов кип’ятком облило». Це не до всіх стосується, ясна річ. І ще одна заувага. Якщо маєш якусь недобру думку, то там пройти надзвичайно важко.

– Значить, помисли повинні бути чистими й добрими. А ось тепер, у більш зрілі літа, яким є ваше відчуття Бога з огляду на дві іпостасі: як художника і як простого вірянина?

– Як віруюча людина прагну налаштувати, передусім, свої думки. Цей стан можна порівняти з підготовкою до роботи якого-небудь інструмента. Як мовиться, настроїти на відповідну ноту. Наприклад, як у гітари чи скрипки найтонша струна натягується. Пояснити цей момент нелегко.

Тут іще така деталь: святого треба якось незвично подати, щоб він забирав на себе погляди присутніх молільників. Важливим є, у цьому плані, навіть одяг. А ще, як на мене, треба відповідно передати погляд. Такий, що коли він дивиться на нас, то маємо можливість очищуватися.

– Тепер пропоную сконцентрувати увагу на храмі священномученика Миколая Чарнецького. Він – ваш близький земляк. З якими почуттями бралися до роботи?

– Ми малювали в нашому селі церкву Вознесіння. Ту, в яку владика Чарнецький починав ходити, щоб пізніше увірувати в Господа-Бога. Звичайно, тоді я ще відповідної практики не мав. Між іншим, після мене храм перемальовували інші художники. То виник такий момент…

Тоді дуже трудно фарби діставали. Спочатку олійними малювали, а вже пізніше акриловими. То їхали за ними аж до Львова. Якось голова колишнього колгоспу пішов нам на зустріч і виділив машину для поїздки. Вирушили крім мене ще й Іван Плаксій та кілька осіб з церковного братства. Я тоді лишень чув деякі уривки про Чарнецького, але мало що знав у деталях. Тоді по дорозі якраз точилася розмова про владику. Бо ж пан Іван належав до його близької рідні.

Власне, ще дорогою ми домовилися піти на гріб владики, бо знали про чудесні оздоровлення, що там ставалися. Навіть землю брали звідти і прикладали до хворих місць, що приводило до одужання. Це дуже мене заінтересувало, і я підмовляв інших, щоб обов’язково заїхати на Личаківський цвинтар. Приїхавши до Львова, так і вчинили. Пішли на гріб до Чарнецького і помолилися. Лише потім подалися купувати фарби.

Приїхавши додому, у мене визріла наступна думка. Головою церковного комітету чи братства був на той час Бречка. Я звернувся до нього: «Слухайте, батьку Андрію (у нас так прийнято звертатися), хіба погано б було, якби ми портрет владики Чарнецького намалювали? Взяли б його в рамку, поставили на тумбочку під хорами. А перед ним помістили б землю з могили владики. Може, комусь би і допомогло. Якщо ж ні, то хоча б його дух був би тут присутній». Берка не довго роздумував: «Це було б добре. Малюй».

Відразу визначили розмір, і я почав малювати. Робив це вдома. Але сталося так, що ті, хто в канторі працював, коли розпався cоюз, навернулися до Церкви. Щоправда, вони обставали за православну віру. Тоді шум пішов, що я малюю Чарнецького. Коротше, вони послали до мене, начебто «шпіона», щоб оглянув усе на місці. Ним виявилася жінка, яка прийшла і запитала: «Ти малюєш Чарнецького?» «Та малюю», – кажу. «А ще багато роботи?» – чергове запитання. «Та небагато, вже домальовую». Через деякий час проявилися наслідки. Дехто почав непокоїтися: «Що ж то буде, коли портрет занесуть до нашої православної церкви? Вона, напевно, відразу стане католицькою…»

Словом, трапився неприємний момент. Так і не дали Чарнецького туди занести. Натомість якось привіз мені батько Іван Плаксій мішок цукру і забрав портрет до себе.

– Чув краєм вуха, що ваші сини допомагали вам.

– Як вийшло? Ми малювали одну церкву, а там чисто розпався іконостас. Я і взяв своїх хлопців. Ну, а кого мав брати? Був, правда, один професійний різьбяр, який закінчив Яворівське училище. Він вирізьбив половину райських воріт і більше не приходив. То мій Андрій завершив почату справу. А разом з Олександром вирізьбили цілий іконостас. Саша і зараз займається церквами, але більш як організатор чи менеджер, як то прийнято казати.

Андрія після школи я відправив в училище здобувати професію різьбяра. Хоча він непогано малював. А я йому підказував як глибше вникнути в малярську справу. Починали з найпростішого: натюрмортів, глечиків, кубиків, розуміння перспективи. Оскільки мені самому довелося все те осягати самотужки, то Андрієві я вже міг дещо показати.

– Йому було легше.

– Ясне діло. По ораному полю за кимось іти простіше, адже стежка протоптана.

– На якій стадії у роботі над церквою перебуваєте зараз?

– Справа в тому, що священик не захотів, щоби малювати по стінах. Хоча і я такої ж думки дотримуюся. Отець Василь побажав, щоб усі ікони були виконані на полотні. Відповідно, якби було на стінах, то відпала б необхідність робити підрамники, натягувати полотно. Малювання на цьому етапі вже було б закінчено. Тому трохи затягнулося. Ще не завершено всі роботи у вівтарі. Зокрема, священномучеників, яких є багато.

А ще намагаюся висвітлити один важливий епізод з життя владики. Після рукоположення на священика, він навідався до Семаковець з місією. Разом з ним прибули ще два священики – отці Величковський, що незабаром став єпископом, і Зятик, проголошений в один день з владикою Миколаєм блаженномучеником. Це трапилося в 1938 році. Тоді ж біля храму Вознесіння поставили місійний хрест. Власне, цей важливий для нашого села факт і хотілося б відобразити.

Петро Буджаковський

– Як вважаєте: наступного року в червні можливе посвячення церковці?

– Думаю, що так. У всякому випадку прошу у Всевишнього здоров’я та наснаги, щоб дав щасливо завершити роботу.

– Храм у Семаківцях,  владика Миколай – уродженець села. Ви купу літ тут живете. Відчуваєте, що все це рідне вам?

– Обов’язково. А крім цього ще й гордість переповнює, що живу в селі, звідки походить владика Чарнецький. Особисто чув відгуки кількох осіб про випадки зцілення завдяки йому. Навіть розказували, що під нашим дзвоном в однієї жіночки син оздоровився. Звичайно, такі моменти відкладаються у свідомості.

Радий також, що до нас все чисельніше навідуються побожні люди, священики. Дехто, глянувши на мою роботу, похвалить. А це – приємно. Від цього черпаю натхнення.

– Село накладає відбиток на робочі моменти? Адже, мабуть, потрібно і біля власної господарки поратися, і внукам увагу вділяти.

– Звичайно, краще бути повністю вільним. Хоча таке практично неможливо. Зрештою, як і не вдасться лише малювати. Потім: у творчому процесі існують припливи та відпливи. А вдома дійсно треба щось зробити. Малюєш-малюєш, а тут жінка прибігає і просить допомогти. Такі моменти відбивають натхнення. Але й ними також треба жити, бо життя є життя.

– І нема на то ради. А як плануєте свій робочий день?

– Волію встати якнайраніше. Приблизно о четвертій вдосвіта. Тоді менше проблем виникає. І спозаранку натхнення краще, а разом з ним налаштованість до малювання. О такій порі погляд краще виходить. Може то особистісне, але мені здається, що в цей час напливає якась відповідна енергія. В кінці-кінців люблю скоріше лягти і скоріше встати. Після обіду тяжче. У цей час ліпше одяг малюється, тобто менший духовний наплив.

– Знаю, що за роботою художників, які розписують храми, слідкують відповідні комісії. Будь-хто не може займатися цією справою. Це  – не «тяп-ляп». У вас ніколи не виникало проблем у цьому плані?

– Ще коли покійний владика Микола Сімкайло жив, то я зробив ескізи. Їх передав його преосвященству на затвердження наш отець Василь Скрипка. Так що наші ескізи затверджено владикою. Напевно, не він сам переглядав їх. Хоча й був непоганим спеціалістом зі старовинних ікон.

– Яких зібрав чимало.

– Так. Мав дуже гарну колекцію. Відповідно, міг оцінити роботу художника. Проте знаю, що біля кожного єпископа є комісія з цих справ. Врешті-решт, позитивно дивлюся на таке, бо є багато церков, які мені не подобаються з огляду малярства. Відповідно, при єпархії повинні бути спеціалісти, які б попередньо затверджували ескізи.

– Чи є у вас авторитети в сакральному мистецтві?

– Загалом в іконописі є художники, які дотримуються рубльовського стилю. Не хочу когось виокремити: щось подобається в них, а щось ні. Для мене особисто, як ти зауважив, має велике значення погляд чи святого, чи будь-кого іншого. А потім уже звертаю увагу на глибину думки.

– Коли заходите перший раз у храм, чи звертаєте увагу на розписи?

– Спершу заходжу як віруюча людина. Тобто прагну помолитися. Але мимоволі око виривається і біжить дивитися, що там намальовано на стінах. У цьому плані важко себе проконтролювати.

– А ось чи важливим для вас є церковний спів? Чи вслухаєтеся в проповідь?

– Так. Для мене, властиво, голос не дуже важить. Є священики, що не відзначаються Бог зна яким голосом. Але коли йде в храмі Служба, то наче політ відчувається. Стою, а моя душа витає десь над землею. Дуже люблю, коли є файний хор. І щоб керівник не був дуже крикучий, а гармонійний. Бо тоді відчувається, ніби в церкві ангели співають. Я і сам в хорі співав.

– Стоп, мені не причулося? А може в художній самодіяльності участь брали?

– Брав. Я ще й трошки музикант. У молоді роки по весіллях грав на бас-гітарі. Але все ж більше співав. Попри це люблю ще й на скрипці заграти, яку освоїв самотужки.

Петро Буджаковський

– Ого, все самотужки! Виявляється, ви – справжній самородок.

– Та ні. Просто нотна грамота запам’яталася зі школи. Ще й зараз помаленьку можу розібрати мелодію.

– Музика, як і малювання, це – ваше захоплення?

– Тут дещо інше. Музика – для відпочинку. Хоча гармонію вона привносить як і малювання. В кінці-кінців, вважаю, що кожний колір відповідає певній ноті. Якщо добре підібрані кольори, то це як акорд  у музиці. Приємно для душі. Вона налаштовується на відповідний лад від тієї музики…

– А яку музику любите слухати?

– Композиторів-класиків. Ну, там, де гармонійна мелодія. Хоча люблю і народні пісні. Коли збираємося в компанії, чи родинному колі, люблю поспівати.

– Щиро вдячний за розмову. Тішуся, що потрапив до вас під час святкування 60-літнього ювілею. Творчої вам наснаги, успіхів, оптимізму, благословення від Всевишнього та Небесної Володарки.

Квіти в букет владиці Чарнецькому складав

Любомир КАЛИНЕЦЬ.