ХОДОРІВСЬКОГО ЦВІТУ – ПО ІСПАНСЬКОМУ СВІТУ

– Власне, тепер вартувало б і наших ходорівців згадати, які тут є чи були. Карти вам у руки, адже ви знаєте багатьох.

Л: – За цей час, що ми тут, перейшло дуже багато людей наших – і з Ходорова, і з ближніх сіл. Наталя Ярема ще є з донькою. І другу дівчинку народила тут. Володя, чоловік її, працював зі мною на «Поляресі». Поїхав додому і там зечепився за роботу. Хай йому Бог помагає. Є тут Богдан Янківський з дружиною. Тоже привезли сюди своїх дітей, які навчаються в школі. І Богданова сестра Леся є. Вона ще скоріше від нас приїхала на півроку. Як зачепилася за роботу в ресторані «Три двойки», так і дотепер там на доброму рахунку. А зараз вже працює біля неї і дочка Віка. Тоже роботяща дівчина. Два братчики Дейнеги тут з сім’ями. Батьки їхні тоже. В Руслана недавно родилися двійнята – хлопчик і дівчинка.

Г: – Ігор мій.

Л: – Ігор Михалків. Він разом з жінкою Зенею приїхав через рік після наших дітей. А потім і своїх дітей сюда перетягнули. Купили хату недалеко від нас, і тепер ми живемо по сусідству. Андрійко Федак є. Були Іван Гардяш та Ігор Гула, але вже немає. Ігор привіз дружину, але вони скоро поїхали звідси. Славко Дембіцький вже вдома.

– Він одружився на моїй родичці Галині Калинець. Бачив його у магазинчику на Зарудці, в якому він торгує.

Л: – З ним пов’язаний один смішний випадок. Але не знаю, чи то можна розказувати, щоб потім не образився, чи інші над ним не насміхалися.

– У житті всяке трапляється: поряд з тугою радість ходить. То ви з ним в аварії побували, то в смішній ситуації опинилися. Тому не думаю, щоб Славік ображався на тебе, Любку. Та й не лише про сумне і прозаїчне нам розповідати. Жартувати також потрібно. Як, зрештою, і сприймати жарти. Відомо ж, що сміх життя продовжує. Та й для історії варто все це залишити.

Л: – Уговорив. Одним словом, то було якесь свято, але точно не пам’ятаю. Івана, напевно, бо було дуже тепло. І ми вночі пішли на море купатися. Перед тим посиділи, звичайно. Файно побавилися, трохи випили. Зайшли у воду. Ну, а Славік слабший до випивки, тому сидів на березі і мочив ноги. Ми відплили трохи дальше від берега. За високими хвилями не стало видно вогнів міста. Настрашившись, скоренько поплили назад. Доплили до берега, а Славік сидить там. А мені, як на зло, щось запуталося в ногах. Я скоренько руку туда, а то невеличкий восьминіг. Стояла жара, а Дембіцький любив стригтися на лисо. Ну, я довго не думаю, витягую того восьминога і йому на голову – шльоп. А він з перестраху як почав кричати. Побудив цілий будинок. Вікна позасвічувалися, і всі дивилися, що сталося. Там готель також є недалеко, прямо на березі моря біля ресторану «Три двійки». Маса народу чула як Славко верещав.

Г: – Ой, а ще була сміхота, коли Андрієві Федаку німці привиділися.

Л: – Це ще в перший рік нашого перебування в Іспанії. З нами тоді були брати Руслан і Павло Макухи – наші земляки з Ходорова. Як зараз пам’ятаю, що то було 22 лютого – день народження мого сина. Ми виїхали за Торрев’єху, де Руслан жив. І на березі моря святкували. А Андрійко Федак забагато прийняв на груди і ліг спати. Ми його, щоб сонечко не вдарило по голові, почали будити. Але Андрійко твердо спав. І тоді Марійка – Руслана Макуха перша жінка, разом з Ігорем Гулою хапають його за ноги і кидають в холодну воду. А недалеко у морі водолази в чорних костюмах тренувалися. Ниряли, відпрацьовували якісь завдання. Словом, навчання ішло. І хоч для іспанців 22 лютого було ще холодно, але ми вже купалися. От. Андрійко від тої холодної води моментально отверезів. І тут таки побачив людей у чорних скафандрах. Вони йшли до берега, насуваючись на нього. Він як наробив крику: «Німці! Люди, спасайтеся! Німці!» І по піщаній скалі давай дертися догори. Ми попадали зі сміху.

Г: – Якраз перед цим фільм про німців показували. Андрійко побачив і йому дуже сподобалося. Та так, що приснилося. Сонце припекло, він у воді, зривається на рівні ноги і бачить людей в скафандрах. Подумав, що то німці, і почав кричати. Але коли його ще гарячого і випившого тільки кинули у холодну воду, то я запереживала. Звернулася до Марійки Русланової: «Машка, ви хоч трошки соображайте. Майте совість».

– Веселі історії, до яких причетні наші ходорів’яни. До речі, під час мого першого візиту до Торрев’єхи, я бачив у вас Кузьму. Того, що в міліції колись працював, а потім у другій школі. Тільки не знаю як його звати.

Л: – Він тут був недовго. Певно, три місяці. Степан, здається, його звати.

Г: – Галя Грушецька в Мурсії живе. Колишня директорка школи. Я все на неї Бербеца кажу. Стоп. Згадала ще Діанку Абрамів, яка вчилася в недільній школі разом з нашою Соломійкою. Цю дівчинку в Іспанії називають «дитина–змія», тому що художньою гімнастикою займається. Вона всі призові місця посідає, захищаючи честь Торрев’єхи. Її батьки – Олег Абрамів і Мирослава, з дому Труш, з вулиці Корнійчука в Ходорові. Вони також тут.

– Олег – то рідний брат Славка і Леська Абрамівих з базару?

Г: – Так. Ще тут є їхня сестра з чоловіком і дітьми. Він працював міліціонером у нас в Ходорові. Фамілію забула. В Куенці перебуває Марія Михайлівна Гісь – вчителька початкових класів першої школи.

Л: – Приїжджала до нас, коли їхала додому, а потім верталася. Ночувала, ходила на море. Ми показували їй Торрев’єху. Їй тут дуже сподобалось. Навіть хотіла сюда переїхати. Але ми її відрадили, сказавши: «Маєш роботу – тримайся». Тому що зараз з роботою дуже тяжко. А кинути там і приїхати сюда, то хто його знає, скільки ту роботу шукати. Для жінок, правда, легше, але тоже попробуй попасти.

Г: – А ти не читав у газеті «Експрес» про внука Марії Михайлівни? Не так давно писали про нього.

– Не читав, бо не завжди випадає можливість переглянути цю газету в Іспанії. Коли з’являюся вдома, то постійно купляю. Навіть забираю багато номерів сюди, щоб з кожним детальніше ознайомитися. Але про Гісів не траплялося на очі.

Г: – Я маю ту газету біля себе і вже показую тобі її.

– Так, дивимося. «Експрес» за 2009 рік. На жаль, числа і місяця не видно. Заголовок: «На Львівщині – перший богатир». Підзаголовок: «В нашій області народився хлопчик вагою 5 кілограмів 300 грамів». Читаємо далі. «Маленький велетень народився в родині Гісів з міста Ходорова, що на Львівщині. Малюк зростом 62 (!) сантиметри з’явився на світ у пологовому відділенні обласної клінічної лікарні. Назвали богатиря Володимиром.

У щасливої мами Марії Гісь це вже другі пологи. Жінка й сама дивується, як їй вдалося виносити таку велику дитину, адже першого сина народила зі звичайною вагою. Та ще більше здивував новонароджений лікарів. Хлопчик побив усі рекорди їхніх медичних прогнозів.

«Ми обстежили пацієнтку перед пологами і зрозуміли, що дитина буде великою і вага її перевищуватиме 4,5 кілограма, – розповідає Олена Жемела, доцент кафедри акушерства та гінекології, яка й приймала в жінки пологи. – Коли побачили, що немовля не опускається в таз, стало зрозумілим, що з’явиться на світ через кесарів розтин».

Після операції першим побачив сина батько. Його радості не було меж. Ще б пак, хлопчик увесь в татуся – такий же кремезний. «Як Володимир Кличко», – жартують в пологовому.

«Коли я взяла на руки цього малюка, то здивувалася, – каже Олена Жемела. – У моїй практиці це перший випадок, коли народилась така велика дитина. Раніше був рекорд 4 кілограми 800 грамів. А тепер – уже 5300».

Лікарі ж, дивлячись на хлопчика-богатиря, жартували: «Такий козак уже може йти до школи». Та найбільше їх втішила реакція матері хлопчика-велетня. Коли після наркозу її сповістили про вагу та зріст сина, жінка з усмішкою не вагаючись відповіла: «До хресту піде сам».

«Увесь одяг, який ми купили для нашого синочка, виявився замалим, – каже мама немовляти. – Довелося шукати більший».

До речі, з великого хлопчика дивувалися не лише всі ті, хто мав стосунок до його народження. Дивував своєю вагою малий Володимир геть увесь медперсонал пологового відділення».

Авторкою цього матеріалу є Ірина Шелупець. Ну, що ж? Приємно почитати і порадіти за наших земляків. Я такі речі намагаюся відслідковувати, бо дуже цікавлюся буквально всім, що має бодай найменшу причетність до нашого Ходорова.

А тепер переведімо розмову в інше русло. Лише через шість років після перебування в країні кориди і фламенко ви приїхали до рідного дому. Потім ще навідувалися? 

В УКРАЇНУ ПОВЕРНУСЬ… ЧЕРЕЗ РОКИ

Л: – Майже кожен рік. Ось тільки тепер два роки не їздили, відтоді як тато помер.

Г: – Я була два рази.

Л: – Три. Тому що так: спершу тебе оперували, потім мама твоя померла.

Г: – А потім ще хату їздила продавати.

– А ти, Любку, був вдома, коли тато спочив у Бозі?

Л: – Якраз хотів про це сказати. Поїхав я з дому 1 серпня. Третього був уже тут. А тато дев’ятого помер. 9 серпня 2009 року. Ясно, що змоги побувати на похороні вже не було.

– Мій тато також відійшов у вічність того ж самого року. Тільки перед Йорданом – 17 січня. А ховали його таки на саме свято – 19-го, бо чекали на мій приїзд.

Г: – Ми як їхали з дому, то кажу до Любчикового тата: «Ну всьо, бувайте здорові. Чекаєм вас до нас». А тато говорить: «Будь здорова, але я думаю, що вже ся не побачим».

Л: – Я був тоді майже півтора місяця дома, бо лікував зуби та інші справи рішав. І з татом розсталися нормально. В дверях ще обнялися. Трохи жартома наказав йому: «Всьо, триматися мені, не хандрити». А він: «У мене все нормально. Я смерті не боюся. Мені би тільки не лежати». Тому що дідо мій, священик Михайло, десь вісім років лежав спаралізований. А тато, як наймолодший у родині, над ним мухи обганяв. І він випросив собі в Бога, що не пролежав ані дня. В неділю зранку пішов з мамою до церкви. Відбули Службу Божу. Щось йому там стало трохи недобре. Вийшов на двір. Потім приїхали з церкви, пообідали. І він каже до мами: «Щось мене тисне». У нього все тиск скакав. Вирішив по посадці перейтися. Бо як проходився, легше ставало. Походив–походив і прийшов до хати. І знову пожалівся, що в грудях пече. Мама порадила піти до Миросі Бурачкової, по чоловікові Угрин, поміряти тиск. Він пішов ще до Миросі, а та, видно, вже знала чим то може пахнути, і каже: «Ходімо, пане Білик, я вас положу в ліжечко». Почала трохи жартувати з ним, і так вони прийшли до хати. Посадила його на ліжко. Поки закидала ноги, а тато захрипів і – будь здоров.

– До Ходорова тягне? Чи перебуваючи тут усією сім’єю, ностальгія не так відчувається?

Л: – Нам багато хто каже: «Ви купили машину, хату. Ви вже тут кинули якір». А я відповідаю: «Рєбята, в мене двоє дітей, а життя як на довгій ниві. Хто його знає як воно буде. Може, діти тут залишаться, може я». Хоча раніше казав, що ні в якому разі тут не лишуся. А зараз уже невпевнений ні в чому. Це буквально відтоді як тато помер. За тих півтора місяця мені відбило охоту від нашої влади, від нашого безпорядку. Ти знаєш: мені тут набагато легше. По–перше, в нас є своя робота, яка нас тримає. Ми незалежні ні від кого. Закони, як то кажуть, соблюдаєм. Знаєм, що треба робити. І стараємося робити так, як має бути.

А додому, звичайно, тягне. Хочеться поїхати до мами, котра ще жива, слава Богу. До товаришів. Мене наша природа притягає. Навіть не море, а більше гори. Я всьо дитинство, три місяці літніх канікул, проводив у Східниці. Як кажуть, виріс у горах. Гори для мене – то святе. Але так вийшло, що попали біля моря. Повторю ще раз: додому тягне, бо там народився, там наша земля. Але поки що там немає ніякого просвітку. Дзвоню ось до мами, а вона каже, що там біда. Молоді люди не мають роботи. А раз не мають роботи, то не мають за що жити. Починається всяка дурь, п’янка і так дальше.

Г: – Як туда може не тягнути? У мене там похоронені батьки. Залишилася батьківська хата, на яку б хотіла подивитися. Але як приїхала до Ходорова перший раз після шести років, то в мене склалося враження, що там війна пройшла.

– В якому році побували вдома, і що вас так вразило?

Г: – У 2007–му. А вразили мене дороги. Світла нема. Всюди калюжі величезні.

Л: – Люди нахмурені, пригнічені.

Г: – Люди дійсно всі дуже похмурі. От, власне, це нас найбільше вразило. В Іспанії всі люди з посмішкою, радісні. А наші похмурі. До того ж і озлоблені. Але хіба з таким рівнем життя може бути інакше? Повсюди замітно сірість.

– За дороги щось важко додати. Особливо на Зарудці. А ще серце болить за довкілля. Якось я поїхав і відзняв на фотоплівку жахливий стан потоку, що тече повз церкву, попри молокозавод і до штабільки, аж до злиття з Лугом.

Л: – Наші всі вулички, що напроти цвинтару – то сумне. І за екологію дуже тяжко говорити.

Г: – А річка як запущена.

– А каналізація? Нам треба повністю її міняти. В очисні споруди вже вбухано чимало коштів, але там ще, як на мене, кінця-краю не видно. Але то все тягне за собою інше. Не приведи, Господи, зараз почнемо ремонтувати дороги, а каналізацію залишимо. Тоді що? Треба все облаштовувати комплексно.

Л: – Мені подобається як іспанці починають будову. Є проект, підводять каналізацію, прокладають електрику, стелять дороги. І по асфальтованій дорозі доставляються матеріали. Заїдьте на нашу будову: там трактор трактора тягне. З нашими дощами, з нашими болотами.

– Я спочатку не міг второпати: стоять стовпи, ліхтарі світять, дороги – і нічого більше нема.

Л: – Правильно: зробили підводку і не треба тоді болота місити. А нащо? Викопали котловани, тут все на сваях будується. Внизу гараж є. Правда, тут одно: води не підходять. Бо тут більше камінь, глина. Але думаю, що в нас також є можливість всьо розрахувати.

– А може не все так погано в нашому королівстві? Щось та й міняється в кращу сторону.

Г: – Мені сподобалося як поробили пам’ятники, відремонтували вокзал.

Л: – Зрушення, звичайно, є.

Г: – Церква наша приємно вразила. Як зробили купола над нею. Водна станція стала кращою. Заправку поставили.

– Тільки ж звели її біля самого ставу.

Л: – То є дуже недобре.

– Я ж висловив якось критичну думку з цього приводу. То сказали, що там надпотужні фільтри, і нічого не потрапить у став. Але ж грунтові води, дощі чи зливи: все одно щось та й піде крізь землю.

Л: – Японці тоже казали, що їхня атомна станція настільки безпечна, що безпечніше не може бути. А яке нещастя сталося.

Г: – Я ще два слова додам про дім. Приїхавши до батьків, пробули там більше двох тижнів. Якось Соломійка каже: «Мамо, коли ми вже поїдем додому?» Бабуся Мирослава почала дуже плакати і питає: «То що твій дім вже Іспанія? Чи тут тобі не дома?» А дитина каже: «Мені тут дуже добре. Я хочу до вас приїжджати, але на канікули. Та все–таки хочу їхати туди, де наш дім. Де ми вчилися, де наші друзі». Ось так.

– Напевно, нічого дивного в цьому нема. У кожного своє бачення, свої відчуття рідного і близького.

Л: – На рахунок цього я дещо розкажу. Коли Маркіян ходив у художню студію, то намалював дуже гарну картину. І задумав подарувати її на випускний школі. А вчителька хотіла, щоб він ще й підписав її. Тоді каже до Маркіяна: «Напиши: «Какая чудестная страна Испания». Він, довго не думаючи, якимось вугликом нашкрябав: «Чужина». Отож я стверджую: яка би та країна Іспанія не була чудова, але то всьо одно для нас – чужина!..

Записано: Торрев’єха, 25 червня 2011 року.

P.S. 12 жовтня цього року Любомир Білик навідався до Мадрида, супроводжуючи бажаючих оглянути іспанську столицю. То ж ми з ним знову зустрілися і провели разом деякий час. Фактично мало що змінилося відтоді, коли гомоніли в Торрев’єсі. Ось лиш їхня донька з Галиною вийшла заміж. А ще їм дошкуляють перебої зі здоров’ям. Проте цього дозвольте не деталізувати. На знимках, які я зробив, Любко виглядає нормально: усміхнений, щирий, відкритий до спілкування – такий, яким він є у житті. Зрештою, самі погляньте.

Життя на чужині продовжується…

Любомир КАЛИНЕЦЬ. Мадрид, Іспанія.