8 липня 2015 року виповнюється 68 років з дня героїчної смерті нашої землячки, української революціонерки, учасниці підпілля ОУН і воїна УПА, Лицаря Бронзового Хреста заслуги УПА Марії Шудрави. Її ім’я донині не було відоме нашим краянам, і тільки завдяки історикам, краєзнавцям автору вдалось зібрати ряд документів, які засвідчують героїчний життєвий шлях цієї мужньої, неперевершеної у своїй любові до України жінки.
Марія Шудрава народилася 15 жовтня 1921 року у місті Ходорові Бібрецького повіту в сім’ї українців Михайла та Теодозії Шудравих. Батько Марії, Михайло, 1985 р.н., родом зі Станіслава (м. Івано-Франківськ), в юнацькі роки належав до організації «Сокіл». У Відні навчався на вищих студіях, отримавши диплом інженера будівництва мостів. Після цього працював у Станіславі. У 1915 році як залізничний службовець був направлений в м. Ходорів, де працював заступником начальника залізничного депо. В період листопадового чину 1918-19 рр. в час постою начальної команди штабу УГА в м. Ходорові надавав активну допомогу у формуванні та відправці поїздів з добровольцями і стрільцями галицької армії на передову лінію фронту, за що по приходу поляків був арештований і перебував під слідством. Тільки завдяки клопотанню керівництва залізниці був звільнений як фахівець високої кваліфікації. Працюючи у Ходорові, Михайло познайомився з Теодозією Дубоньовською, уродженкою с. Вовчатич, з якою обвінчався в 1919 році. В 1921 році в них народилась донька Марія, наша майбутня героїня. У 1930 та 1933 роках народились, відповідно, Любомира та Мирослава. Мати, Теодозія Антонівна, 1900 р.н., походила з української патріотичної сім’ї, багато років була членом товариства Союзу українок.
Під час спорудження в м. Ходорові нової греко-католицької церкви свв. Косми та Дем’яна (1922 – 1937 рр.) сім’я Шудравих офірувала не тільки кошти на будову храму, але й робила доброчинні покупки церковного інвентаря, вітражних вікон та дверей.
Марія та її сестри з дитячих років виховувались батьками в Божих чеснотах, у любові до свого народу, краю, до української землі. В 1928 р., як тільки сповнилось Марії сім років, батьки віддали її до нововідкритої початкової української «Рідної школи». Після її закінчення Марія продовжує навчання в державній семикласній школі в м. Ходорові. Завершивши шкільне навчання в 1935 р., вона вступає у польську гімназію м. Львова. Із розповідей Надії Ковалишин, 1926 р.н., уродженки м. Ходорова, Миколи Гулея, політв’язня більшовицьких таборів, дізнаємось про сім’ю Шудравих таке: «Батьки та діти Шудравих були глибоко віруючою та патріотично настроєною українською сім’єю. Їхня донька Марія в час гімназійного навчання товаришувала з гімназистом Ходорівської гімназії, співучнем по початковій школі Миколою Балуком, 1922р.н., уродженцем с. Городища Королівського. Це був юнак з нової генерації молодих українських патріотів, який в той час організував та очолював руханкове спортивне товариство «Сокіл», а в 1941 р., в час відновлення Української Державності, проводив з юнацтвом військові вишколи, та, на жаль, загинув в час переслідування німцями членів ОУН у 1944 році. Тому можна стверджувати, що уже в той час, в період гімназійного навчання, близьке оточення друзів Марії формувало її революційний світогляд. Близькими товаришками її в той час були Калинець Рома, Любинецька Ольга, Геваницька Ірина, в майбутньому дружина провідника ОУН Львівського краю Дмитра Слюзаря («Золотаря»), які стали учасниками української революції.
З приходом перших совітів у 1939 р. Марія поступає в учительську семінарію в м. Стрию. В 1940 р. отримує направлення на учительську роботу в с. Молодинче Ходорівського району. На той час директором цієї школи працював її добрий знайомий, уродженець м. Ходорова Юрій Севілло. Він походив з інтелігентної сім’ї, його батько за польського правління працював начальником пошти в Ходорові. Зустрічаючись з Марією, в щоденній роботі, Юрій глибоко пізнав її характер та за короткий час щиро покохав, а в другій половині 1940-го запропонував стати його дружиною. Марія дала згоду. Провівши державну реєстрацію одруження, молодята, незважаючи на свою учительську роботу при правлінні більшовиків, бажали отримати і Боже благословення у шлюбі, тому батьки через знайомого дяка у м. Жидачеві домовились зі священиком, який таємно провів обряд вінчання молодих. Не було там на нареченій білої вінчальної сукні, але була гаряча молитва і обітниця перед Богом жити в мирі та любові, яку Марія виконала до кінця свого короткого життя. В квітні 1941 р. Юрія призвали до червоної армії. З початком Другої світової війни Юрій воює на передовій лінії фронту, і вже незабаром родина отримала повідомлення, що Юрій Севілло контужений, а згодом пропав безвісти. А 26 листопада 1941 р. Марія народила сина, якого в честь батька назвала Юрієм.
За німецької окупації Марія працює перекладачем у німецькій управі залізничного управління в м. Ходорові. Мабуть, її робота на той час неабияк зацікавила керівників підпілля ОУН, оскільки мати свою людину в німецькому оточенні на такій важливій станції було великою удачею Служби безпеки. Хто залучив Марію в ряди ОУН, сьогодні достеменно невідомо, але зі слів живої учасниці визвольних змагань Анни Гулей (Вернер), 1925 р.н., члена ОУН з 1940 р., жительки Городища Королівського, дізнаємось: «Після закінчення торговельної школи в Рогатині в 1943 році я повернулась у рідне село Отиневичі. Ось тоді наприкінці літа 1943 р. і познайомив мене з Марією провідник ОУН Василь Костик («Дніпровий»). Він сказав, що я працюватиму з цією товаришкою, її підпільна кличка «Женя». Після того ми «Дніпровим» були направлені в с. Калинівку, де протягом місяця разом з тридцятьма дівчатами проходила фахові курси медсестер. Лікарів-викладачів було декілька, між ними була дочка священика з Ліщина Ірина Козак («Лада»). Дівчата на курсах були не тільки з наших околиць. Одна, з якою мені довелось працювати на Бібреччині, була з Романіва на пс. «Стефа». Після закінчення медичних курсів нас з Марією направили в Новострілищанський район. Дислокувались ми у с. Жабокряки (Квітневе). Я підпорядковувалась «Жені», через неї проходило дуже багато естафет. Зі Львова до нас надходили медикаменти і нижня білизна, які ми відправляли в основному у Станіславську область. (Імовірно, що в той період саме «Женя» була референтом Українського червоного хреста в Бібрецькому повіті). Але в цей час уже і в наших теренах були поранені повстанці, яких розміщували в с. Любешка. Ми з Марією часто перебували там, допомагаючи пораненим. Лікували повстанців лікарі-євреї, які працювали в підпіллі. Пам’ятаю, восени 1943 року я з «Женею» перебувала у Старих Стрілищах, де ми були учасниками велелюдного похорону одного з повстанців, що загинув від німецької кулі. Ми з «Женею» несли вінок. Українського воїна було поховано як героя з усіма почестями. На час похорону були виставлені застави зі сторони Нових Стрілищ, щоби запобігти наїзду німців. Ранньою весною, в березні 1944 р., я отримала нове призначення і відійшла на Бібреччину в с. Підгородище, де в подальшому працювала з підпільницею «Стефою», а «Женю» перевели в невідомі мені терени. Тоді наші повстанські дороги розійшлися. Я знала, що вона з Ходорова, проживала по вулиці Стрийській. «Женя» була високого зросту, струнка, гарна на вроду, русява, з короткою стрижкою, за характером наполеглива та принципова».
Згідно з повстанськими документами, почала утворюватись сотня «Переяслави», яка на літо розрослася до одноіменного куреня. В серпні 1944 р. цей курінь мав 5 сотень загальною чисельністю 900 стрільців. В той час, ймовірно з рекомендації окружного провідника Городоцької округи (Львівської сільської) «Дніпрового» – Василя Костика, «Женю» було призначено провідницею жіночої мережі і Українського червоного хреста Яворівського повіту. Вона при відділі «Переяслави» організувала шпиталь, де працювала з підпільницями «Лідою», «Чорною», «Оксаною», «Іскрою», з лікарями «Ігорем» та «Дем’яном», а також з видатним повстанським лікарем Юрієм Липою, який у той час проживав у с. Іваниках на Яворівщині.
Із спогадів Олімпії Шалини (Падовської), в підпіллі «Чорна», 1924 р.н., уродженки м. Яворова: «Коли ми з дівчатами пройшли вишкіл санітарок, тоді каже мені Іванка Пікор, яка залучила мене до організації: «Чи ти би пішла в шпитальку?». Я кажу: «Піду». І пішла, прямо на Іваники. Там зустріла «Женю», з якою разом готували їжу пораненим. Вона називалась Марія Шудрава, була з Ходорова. Марія була така бойова, гарна, білява. Я навіть була в неї вдома, і був в неї тоді синок маленький, два-три роки. Як вже нас на Гуках розбили, тоді хлопці кажуть, що треба десь іти, хто де може най ся розпорошує. Тому що немає сенсу вже нам сидіти. Марія каже: «Їдь зі мною до Ходорова», і ми поїхали. Вона пішла до проводу ОУН в с. Девятники, мене залишила вдома. Я кажу: «Що я буду тут робити?» – і повернулась до дому, в Яворів та пішла вчителювати. А «Женя» потім знову повернулась на Яворівщину, де загинула в с. Селиськах».
Про повстанські будні «Жені» згадує стрілець відділу «Петренка» куреня «Переяслави» Микола Кунанець, «Тріска», що описано в т.1 «Яворівщина у повстанській боротьбі. Розповіді учасників та очевидців»: «Наша сотня була шпитальна, в нас були санітарки і лікарі, санітарні фіри. Якщо хтось з інших сотень був поранений, то передавали його до нас. Санітарками були «Женя», «Ліда», що потім загинула в криївці. Одну санітарку чи лікарку вбило в Коровицькім лісі, не пам’ятаю, як називалася, по-моєму, була з Любинь, гарна була з лиця, говорили, що їй міна голову відірвала. «Женю» я знав ще з сотні «Дністра», вона тоді в нього була медсестрою. Казали, ніби вона була з Волині. Там декотрі хлопці до неї підбивалися, то вона говорила, що вже замужем і що чоловік є у відділі. Говорила так, щоб не приставали. Вона була гарна, трохи нижча від «Ліди». «Ліда» була, можна сказати, ніби мужського вигляду, хоча теж фігурна, і спокійніша. А «Женя» більш така живіша, зграбніша, співати любила. З них «Оксана» загинула найскоріше, сама застрелилась. Її там десь оточили, і вона з пістолета впустила в себе кулю. Була худорлява, делікатна, мала тоненький, дуже ніжний голос. Спочатку дівчата ходили по-військовому. «Ліда» літом мала таку зелену блузку, ремінь, пістолет на ремені. І ті так подібно вдягалися. А потім – усе більше конспіровано, по-сільському. Бо жінка то є жінка. Треба було кудись перейти, десь перебратися – то їм було легше: іде жінка чи дві жінки – хто його там знає, що за жінки. Були то ідейні жінки. Робили велику працю: ранених лікували, інші завдання виконували».
На час бою у Липовецькому лісі у шпиталі було близько 10 поранених. З ними перебували медсестри «Женя», «Чорна» і Ганна Бик, лікарі «Ігор» та «Дем’ян». Коли почався обстріл, «Женя» спакувала ліки та приладдя на віз, куди поклали важкопоранених Андрія Циганка – «Лисенятка» і Остапа Хархаліса – «Карого». Проте між коней попала міна, вони були покалічені, а тому «Женя» взяла одного пораненого на плечі, легкопоранений візник – іншого. Згодом їх підмінили інші повстанці. Обох поранених занесли до висохлого рову, де заховали, а самі пішли пробиватися з оточення. Ворог сховку не знайшов, і наступного дня «Лисенятка», «Карого» та ще одного місцеві люди вивезли з лісу возом до одного з присілків Вільки Зміївської, а за кілька днів ще далі від місця бою. Тут ними заопікувалася «Женя». Всіх важко- і легкопоранених тоді було близько восьми. Відтак їх через Вовчу Гору перевезли до Гуків і Наконечного. Тут далі за пораненими, для яких облаштували кілька спеціальних криївок, доглядали лікар «Дем’ян» і санітарка «Женя».
Із розповіді сестри Мирослави: «Батькам було добре відомо про підпільну діяльність їхньої дочки Марії. Вони важко переносили розлуку, переживаючи за її життя та здоров’я, бо усвідомлювали, наскільки був небезпечним шлях, обраний Марією. З трьох років вони виховували її сина Юрасика, а в 1944 р. через сусідку паспортистку-росіянку, з якою були в добрих стосунках, виробили метрику і усиновили його як свою дитину. Батькам також було відоме одне з місць перебування Марії в підпіллі, тому через відповідні зв’язки було домовлено про декілька зустрічей, куди сестра Любомира возила до Марії на побачення її синочка Юрія. Ці зустрічі відбувались у селі Годиня Мостиського району, що межувало з Яворівщиною, в сім’ї Вовка, де Марія перебувала на підпільній квартирі. Чоловік був тутешній, а дружина родом з Югославії. Вони мали велику пасіку. Іноді, при крайній необхідності, Марія приїздила до батьків у Ходорів, але це було вкрай рідко, бо на кожному кроці їй загрожувала небезпека. Так сталося під час однієї з поїздок, яка ледь не коштувала Марії якщо не життя, то тюремного ув’язнення, – продовжує п. Мирослава. – Поїзд, в якому зі Львова до Ходорова виїхала Марія, був зупинений та оточений бійцями внутрішніх військ і почалась перевірка документів, яких в неї не було. Ситуація була вкрай складна, та Марія не розгубилась, спрацювали її розум, освіченість й холоднокровність, і це допомогло оминути небезпеку. Вона запримітила військового, який сидів на плацкарті, не вагаючись підійшла до нього, сіла поряд і почала розмову. Співрозмовник привітно відізвався. Та й як можна було відмовитись від спілкування з такою вродливою і привітною співрозмовницею. Виявилось, що співрозмовника звати Дмитро, він теж їде в Ходорів, а служить в гарнізоні внутрішніх військ, що дислокується по вулиці Стрийській, неподалік від дому її батьків. Коли прийшла черга перевірки документів, військовий пред’явив свої, а Марію назвав своєю нареченою і що вона слідує з ним. Так на цей раз небезпека оминула Марію. Приїхавши додому, вона розповіла про пригоду батькам, після цього мати не один раз носила у гарнізон їжу Дмитрові, який виявився за національністю білорусом. Декілька разів він заходив до батьків та цікавився Марією. Їхні доброзичливі стосунки зберігались і після демобілізації Дмитра, коли він повернувся на батьківщину і навіть одружився. Декілька разів він приїздив до батьків Марії та привозив в дарунок вишивки своєї дружини. Про діяльність Марії йому нічого не було відомо, батьки стверджували, що вона працює і проживає у Львові. А тим часом Марія – «Женя» продовжувала діяти в підпіллі на території Яворівщини до 1947 року».
8 липня 1947 р. під час облави Судововишнянського і Краковецького райвідділів МГБ спільно з солдатами 332-го стрілецького полку внутрішніх військ МГБ «Женя» загинула. У безвихідній ситуації вона підірвалася гранатою на господарстві Єфросини Дутко на хуторі Ставки села Арламівська Воля. Тоді загинів ще один підпільник і двадцятирічний син господині Іван Дутко. Тіла вбитих підпалили в хаті. Облавники здобули два ручних кулемети, пістолет, друкарську машинку та листування. З боку ворога загинув сержант 332-го полку Платонов. Невдовзі полягла і її подруга Анеля Мокляк – «Іскра». Це сталося 22 липня 1947 р. біля с. Наконечне-1, на цвинтарі якого вона і похована.
Що стосується батьків Марії, то, мабуть, при усіх окупаційних властях вони через свою проукраїнську позицію вважались неблагонадійними. Чи це було в 19-му році за Польщі, чи як прийшли перші совіти, які відверто заявили: «Гражданін Шудравий, ми б вас давно вислали на білі ведмеді, та ваша праця і ваш розум необхідні тут радянській владі». В 1945 році за доносом «доброзичливців» його викликали в НКВД, щоби з’ясувати, як в такого старшого віку чоловіка може бути п’ятирічне дитя. В 1947 році органи МГБ арештовують молодшу дочку Любомиру, студентку університету ім. Івана Франка. Якимось чином було перехоплено чи виявлено лист Марії до сестри Любомири. Любомира перебувала в слідчому ізоляторі у Львові, її жорстоко допитували, поламавши пальці на руках. Та як не старались емгебісти, їм не вдалось встановити, що Марія це «Женя» і вона сестра Любомири. Любомира витримала все, ні в чому не признавшись. Вийшовши на волю з-під слідства, вона протягом року переховувалась то в Івано-Франківську в родини, то в Мостиському районі в сім’ї Вовк, де раніше переховувалась і Марія, то в добрих знайомих в Стрию. Як тільки все заспокоїлось, Любомира поновилась в університеті і, закінчивши його, працювала на викладацькій роботі в поліграфічному інституті у м. Львові. Син Марії – Юрій виховувався дідусем та бабусею до повноліття як рідний син. Після закінчення десятирічки вчився в Стрийському сільськогосподарському технікумі, по закінченні якого продовжив навчання у Львівському поліграфічному інституті і як фахівець був направлений в м. Уфу. Деякий час працював керівником башкирського видавництва, потім переїхав до Львова, де працював інженером на заводі «Райдуга». 31 липня 2000 року Юрій Шудравий передчасно помер від важкої хвороби. Батько Марії пішов із життя на 83-му році, 1967 року, мати – на дев’яностому році, 1989 року. Усе своє життя батьки тримали в таємниці інформацію про те, що їхня дочка Марія перебувала в підпіллі ОУН – УПА. Про її смерть батьків було повідомлено в 1947 році. Мати оплакувала смерть дочки так, щоби ніхто не бачив, навіть чорну хустину одягала хіба що вночі, під час сну.
Після тих буремних днів виросло не одне покоління, і навіть тепер, на 24-му році української незалежності, на жаль, багато справжніх героїв є безіменними, залишаються невідомими їхні звитяжні діла та прагнення. Сьогодні відкрита ще одна героїчна сторінка боротьби наших земляків за право вільно жити на своїй землі. Символічним є те, що героїнею оповіді є жінка, одна з небагатьох активних підпільниць, які ще за життя були представлені до високих нагород. Наказом ВО «Буг» ч. 21 від 5 вересня 1946 р. «Женя» і «Оксана» відзначені Бронзовим Хрестом заслуги УПА.
Героїзм і самовідданість, готовність до самопожертви є актуальними і для наших сучасників, які з 2014 року продовжують захищати незалежність і цілісність нашої Батьківщини.
ЗІНОВІЙ ГОРІН, дослідник визвольних змагань.