ГАЛИНА ТА ЛЮБОМИР БІЛИКИ: «Яка б країна Іспанія не була чудова, але все одно вона для нас – чужина…» (Частина перша)
Відколи знаю свого тезка Любомира Білика, завжди привертає увагу його особлива непідкупна щирість. Глянувши в його очі, зауважуєш, що вони випромінюють доброту і радість. А його привітна посмішка налаштовує на заспокійливий лад. Словом, відношу його до тих осіб, які притягнувши, немов магнітом, до себе раз, не відпускають потім надовго. З ним хочеться і хочеться спілкуватися, приятелювати.
А ось відколи знайомий з ним? Відверто кажучи, важко пригадати. Хоча – стоп. Швидше за все, наші шляхи перетнулися, коли ми ще в шкільному віці почали займатися народними танцями. Щоправда, в різних колективах. Любомир в ансамблі «Мрія» під керівництвом Юзефи Йосипівни Коцовської, я в «Наддністрянці» під орудою Лідії Іванівни Максимей.
Менше знав дружину Любомира Галину, аж поки наші шляхи-дороги не перетнулися в країні Сервантеса, куди ми подалися на заробітки. Любомир зі своїм сімейством отаборився в місті Торрев’єха, я – в іспанській столиці. Проте двічі ми змогли зустрітися саме в містечку на узбережжі Середземного моря, де вони кинули якір. Першого разу, коли я гостював у, на жаль, покійного нині священика Олександра Дорикевича літ з десять тому. Вдруге, коли завітав до Торрев’єхи, щоб з концертною програмою «На Україну повернусь» презентувати газету «Міст», кореспондентом якої мені пощастило працювати.
Звичайно, задумуючи серію матеріалів про наших ходорівців в Іспанії, мав на увазі Галю й Любомира. І як тільки трапилася нагода побувати у них, використав цей шанс сповна. Як мовиться: Бог любить «троїцю». Отож я втретє відвідав «вотчину» Біликів – місто Торрев’єху, що в перекладі з іспанської означає «стара вежа». Відбулося це чотири роки тому (на це прошу зважати, читаючи інтерв’ю). Ще одна заувага: наша бесіда записана мовою, наближеною до розмовної. Так що не судіть суворо.
Про що ми гомоніли тоді, читайте далі. Сподіваюся буде цікаво.
ВСІ МИ РОДОМ – З ДИТИНСТВА
– Ми, здається, майже ровесники. Проте уточніть дату і місце свого народження.
Любомир: – 12 квітня 1963 року. Місто Ходорів. У нашій лікарні. Бувшому замку графа Любомирського.
– Цікаво ж бо як: і наше з тобою ім’я, і прізвище графа чи князя споріднені.
Галина: – Я також народилася в Ходорові 20 грудня 1961 року.
– Ось тобі й на. Галю, виявляється, що ти всього лиш на один день старша від мене. І цьогоріч ми святкуватимемо ювілей, хоча… Не уточнюватиму скільки нам «стукне». А тапер питання до Любка. Наскільки знаю, твої батьки не є уродженцями нашого містечка. Як вони опинилися тут?
– Тато – уродженець Рогатинщини, село Світанок. Колись були Свистільники. Службу в армії проходив на Стрийщині. А мама родом з–під Стрия, село Грабівці. Там вони познайомилися, там і одружилися. Тато ще до служби закінчив зооветеринарний технікум і потрапив до Ходорова, де працював на відкормочному. А після армії вже приїхав сюди з мамою. Тут і жили.
– Тепер розкажи трохи про татову родину, бо це може свідчити про атмосферу, в якій ти зростав. Краєм вуха чув, що твій дідо був священиком. А це про щось та й говорить.
– Так. Дідо мій був священиком. Він народжений у селі Свистільники. А перша його парафія була в Насташино на Рогатинщині. Потім перейшов на парафію в село Скоморохи. То недалеко від Свистільник. Після війни село було повністю знищене. І він зі сільськими людьми, які залишились живі, почав будувати церкву. Та церковця старенька стоїть дотепер. Правда, і новий храм побудований. Є ще й хата, де жив мій тато з дідом і бабусею. У Скоморохах вони і поховані – отець Михайло Білик, мій дідо, з бабцею, а ще татів наймолодший брат, який помер маленьким.
Взагалі–то, родина в них була немала – 13 дітей. Ну, то не всі вижили. В часи війни двоє померло. Також тато мав брата отця Маркіяна Білика. Його переслідували, бо він був греко-католицьким священиком. Виїхав у Канаду, але і там «наші брати» знайшли його. Підстроїли автокатастрофу, в якій він загинув. Похований в Едмонтоні.
– Працюючи кореспондентом часопису «Мета» Львівської архієпархії УГКЦ, кілька разів спілкувався з одним із ієрархів нашої Церкви владикою Іринеєм Біликом. Чи є якісь родинні зв’язки поміж вами?
– Є, але я їх не добре знаю. Сьогодні навіть говорив про це з мамою, і вона сама добре не знає. То би бажано зі старшою сестрою татовою поговорити. Іриною Вацебою, яка проживає у Франківську. Вона, як то кажуть, «бібліотека» цілого нашого роду і знає всіх. А мені не доходили руки до того.
– Приблизно в 1993-94 рр. єпископ Білик висвячував у нашому храмі Косми та Дам’яна чотирьох монахинь зі згромадження Пресвятої Родини. Краєм ока я зауважив як він спілкувався з твоїм батьком. Власне, після того і «прикинув», що вас з владикою можуть єднати родинні узи. І лиш тепер цей здогад підтвердився.
– Тоді він побував у нас вдома. Батьки приймали його і всіх, хто приїхав з ним. А ще у нашій хаті був владика Ґбур.
– Єпископ Юліан Ґбур, який помер нещодавно. А до цього керував Стрийською єпархією, куди входить Ходорівський деканат. Проте владику Юліана знаю ще зі Святоюрської гори у Львові. Журналістська праця зводила мене з ним не раз, оскільки й інтерв’ю довелося брати, й інші проблеми вирішувати. А якими вітрами потрапив він до вас?
– У Дрогобичі жила татова сестра Баран Неля Михайлівна з чоловіком Мироном, котрі дуже добре зналися з кардиналом Любачівським. І от коли помер вуйко Мирон, то він з владикою Ґбуром був у нього на похороні. Вони якраз посвячували могилу біля Дрогобича, де розкопали тих людей, що загинули від рук НКВД. Взнавши, що помер вуйко, приїхали віддати останню честь. Потім якось владика Юліан відгукнувся на запрошення моїх тата і мами й побував у нас. Хоча не тільки він. Любачівський також одного разу заїжджав.
– З колишнім Главою УГКЦ Мирославом Іваном кардиналом Любачівським і я мав нагоду розмовляти. Знаю достеменно, що останнім з журналістів брав у нього прижиттєве інтерв’ю для преси, яке було опубліковане в газеті «Експрес». Тоді він вже практично з ніким не зустрічався, пересувався на візочку, бо ноги відмовили. Але на бесіду зі мною погодився і розповів цікаві речі. Таке не забувається ніколи.
– Наш син має подаровану ним Біблію, з його власноручним підписом. Зберігаємо її, як реліквію. А я також не забуду той його приїзд. Ми тоді з Сашею Стойком повернулися, здається, з рибалки. І нас перестріли двоє мужиків міцної статури, які пильнували Любачівського. Потім ми з Сашею ще допомогли їм заправити соляркою машину в нашому депо.
– Добре. А тепер перейдімо до Галини. Звідки походять твої батьки?
– Мама моя – ходорівчанка корінна. Її дівоче прізвище Рак. Батько зі села Воскресенець Рогатинського району. Михалків – прізвище. У мене там є дядько – тата рідний брат. Другий дядько проживає в Рогатині.
Тато від самого початку і до пенсії працював шофером у радгоспі «Ходорівський», який відносився до цукрозаводу. Але гараж у них був у Жирові. Спочатку їздив на машині, а потім на автобусі. Мама працювала на цукровому заводі та в держстраху. Вони обидвоє співали в хоровій капелі «Мрія». У нас є старі фотографії, де вони виступають на сцені.
– Що пригадується з дитячих літ? Де вони минали? Хто був у компанії?
Л: – Дитячі роки можна довго згадувати. Жили ми тоді на вулиці Марка Вовчка, біля бані.
Сусідами були Єжови, Тришкін. Взагалі то, його дружина часто мене виховувала, бо їхні діти вже були старші. Світлана, не знаю, виїхала десь у світ. А він тоді на цегольні керував. Його самого мало пам’ятаю, а дружину більше. Я їй не раз збитки робив. Він, будучи директором, а то ж біля нашого ставу, ходив по плавнях і понаходив багато каченят диких. А вони ж такі рябенькі, тому я їх дуже полюбив. Та так, що, притискаючи до себе, подушив. Ну, правда, його дружина нічого моїй мамі не сказала відразу. Аж десь років через десять.
В основному, тоді друзями моїми дівчата були: Оксана Величкова, Аня Нягулова, Таня Кухарська. Бо хлопців–ровесників моїх майже там не було. Правда, жив в одному зі мною будинку Хвіст Роман, який загинув трагічно. От.
А вже як пішов до школи, то найкращі спогади пов’язані з моїми друзями. Тоді у нас нерозлучна п’ятірка була: Славік Леськів, Роман Калинець, Ігор Кулик, Стойко Саша і я. Ігор і Саша приєдналися до нас після «третьої» школи, де вчилися вісім років. Хоча, зі Стойком ми зналися раніше, але ще так не зустрічалися. І так до теперішніх часів. Ми поженилися, і є одні в одних кумами. У нас дружинами були чотири Галі й одна Слава. Правда, перша – дружина Славіка Леськіва – померла.
Пригадую також один випадок, який стався зі мною після першого класу. Тоді ми на екскурсії ходили з моєю першою вчителькою Якіляшин. Уже останній день був. Як нині пам’ятаю: гарна літня погода. Ми пішли на водну станцію, там на бережку побавилися і рушили назад. Вчителька трошки не довела нас до школи, бо повернула на базар. Чемні діти пішли додому, а ми з товаришем, був такий Валєра Вержба, вернулися. Як то так: бути на водній і не покупатися. Валєра десь зараз виїхав, навіть не знаю де. Одним словом, покупалися. Але ж треба сухими іти додому. Ну, ми і вилізли на бетони коло мосту, де вир є. Там, кажуть, у війну танк затонув, якого дотепер не знайшли.
– Про танк не чув ніколи. А от те місце мало завжди недобру славу. Це, якщо сходити від дороги до кафе, то відразу ліворуч знаходиться така маленька бухточка. Там майже ніхто ніколи не купався. Лише могли коней чи машини мити, зачерпуючи воду з берега. Але я тебе перебив, Любку. Ото ж продовжуй.
– Як то часто поміж малими, почали дурачитися. Він страшив мене кропивою, а я задом–задом і впав у воду. І попав якраз у той вир. І, значить, почало мене тягнути під воду. А в барі дуже багато людей сиділо і бачили, що топлюся. Кричали–кричали, але скакати боялися. На той час приїхав на обідній перерив Кухарчук Володя з Вовчатич. Він мене і врятував. Після цього я тихцем–мигцем погнав додому. Тато приїжджав за мною, але я був такий чемний, що втік, щоб він мене не бачив.
– Тепер надамо слово Галі.
– Дружили ми з нашими сусідами Максимовичами, Лідою Левицькою, Галею та Любою Маркевичами, Ігорем і Славіком Бабіями. Батьки мали таку компанію, і діти дружили між собою.
– Ясно. А мешкали ви близько від базару. Я до п’яти років також виховувався в бабці на Старій дорозі. Це біля другої помпи, як повертати на Площу. Трохи далі від базару, про який завжди казали як про місце злодіїв, пияків і таке інше.
– Так. Батьки дозволяли нам підходити лише до парку. Дальше ми не мали права іти. На ріку нас самих також не пускали. Але біля нас проживали дві монашки, в Люби Максимович. То вони кликали їх цьоцями. То була одна довга така хата. З одної сторони жила монашка, посередині Максимовичі, а з другої ще одна. Монашка Марія робила дуже красиве ручне в’язання. І вона в свій час мене навчила такої мережки. Боже, які то красиві речі! Колись у нас на базарі продавали мережані вироби на подушки. Вона робила їх на заказ. Обидві були вже старенькі. А прийшли до Ходорова з Підмихайлівського монастиря після війни, коли його розформували.
– Тоді УГКЦ зазнала переслідувань. Напевно, вони не ходили в чернечому одязі.
– Ходили. І мене це вразило в дитинстві. Я приходила до них, тому що бабця моя до них ходила. Всі сусіди їм помагали, так як вони були старенькі. Особливо Любина мама дуже допомагала їм у всьому. Моя бабуся говорила, що їх не можна ображати, а треба шанувати. Ті монашки любили дуже дітей і весь час казали: давайте ми вас то навчимо, або то. Вони дуже хотіли, щоб діти вірили в Бога, закликали нас поважати старших. Показували як в’язати мережкою. Навчили багатьох речей, які дотепер пам’ятаю і своїх дітей навчила.
Пригадую як одного разу все ж нашкодила монашкам. У них була старенька стаєнка, в якій вони тримали кіз. І була морва над нею. Дуже велика така. Ну, а позволяли рвати лише то, що звисало над дорогою. Але ж дітям все хотілося чогось кращого. Мене мої старші друзі підсадили, я вилізла туди і провалилася до кіз. Ті почали кричати. І пані Марія, ота монашка, почула крик. Прийшла і каже: «Раз ти зробила такі збитки, я тебе закрию». І пішла по бабусю. Поки привела її, мене хлопці витягнули. Але провалили ще більше ту стаєнку. За ті збитки я добре получила в свій час.
Між іншим, у ті часи, коли була заборонена греко–католицька віра, паски святити приходив до монахинь отець Цибран. То святили там і Зільники, і Максимовичі.
Л: – Небіжчик отець Цибран давав нам шлюб.
– У церкві?
Л: – Нє, в хаті в нього за «Поліграфмашом». То було 25 років тому, в 1986 році. Він нас підготовив до того, аж потім давав шлюб.
Г: – Отець Цибран мене ще й хрестив.
– А кому належала ідея вінчатися в отця Цибрана?
Л: – Моєму батькові. Дідо мій тоже греко–католицький священик. Батьки мої були тої віри, і ми, звичайно. Так і дотепер. Так що батько мій настояв на тому, щоб нам шлюб давав отець Цибран.
– Наскільки мені відомо, твої тато з мамою завше вчащали до нашої церкви.
– За радянських часів ходили не дуже часто, так як тато був на керівній посаді. В ті часи то не схвалювалося. Ми їздили по великих святах десь по селах, де нас не знали. А в Ходорові навіть стався такий випадок. Ми зі сестрою ішли по шутку перед Паскою. І нас записали вчителі, які чергували в той час під церквою. За що на лінійці виводили перед усіма. А один з викладачів, що родом зі села мого батька, ніби й свій хлопець, але сказав до моєї сестри таке: «Якби в церкві, то ти би краще мила підлогу, ніж в класі». Такі були часи.
– Любку, ще мусиш повісти про своє захоплення танцями. То було в шкільні роки?
– Так. Від третього класу до десятого танцював в ансамблі «Ватра», яким керувала Юзефа Йосипівна Коцовська. То ми на оглядах представляли цукрокомбінат і школу. Крім того у мене були ще заняття в спортивних секціях. Петро Павлович Василик вів їх у той час. Тому в мене кожний день був розписаний. Три рази в тиждень ходив на танцювальний. В інші дні займався або гандболом, або баскетболом, або настільним тенісом. Особливих досягнень не було, а так – для себе. Їздив на змагання за школу, бігав на лижах також. А більше по спорту не пішов.
– Як закінчив школу, так «зав’язав» і з танцями?
– Ще трошки ходив, коли після школи не поступив в інститут. А поступав у політехнічний на хіміко–технологічний факультет. Не добрав балів і пішов на м’ясокомбінат працювати.
НА ПОРОЗІ У ЗРІЛЕ ЖИТТЯ
– Чому обрав саме хіміко-технологічний?
– Не знаю. Правда, хімія мені дуже подобалася. І пізніше в житті вона мені пригодилася. Хоча не зовсім по фаху.
– Влаштуватися на м’ясокомбінат, напевно, посприяв тато?
– Ясна річ. Він дуже довгий час проробив на цьому підприємстві. По–моєму, 28 років. Був начальником утільцеху. Як і якийсь час начальником убойного.
– Попрошу консультацію для непосвяченого. Що то означає утільцех?
– Там виробляли м’ясокостну муку. Туди усі відходи з виробництва звозилися, переоблялися і йшли на корми худобі. До комбікормів добавлялися. Дуже цінна сировина. Отож трохи там працював. Потім у компресорному цеху. З м’ясокомбінату мене послали в Одеський технікум холодильної промисловості, який закінчив через рік як майстер холодильних установок. І з другої спроби поступив у Львівський політех на хіміко-технологічний факультет, де провчився три роки.
А потім уже була армія. Два роки відслужив в Угорщині. Після того інститут політехнічний дальше таки. І потім два роки відробив на ізоляторному у Львові. Спочатку було ніби нормально. І заробітки були хороші, і роботи було багато, і в командировки ми їздили. Але пізніше з часом почали урізати зарплату, а робота була та сама. Ну, і ми почали шукати, де краще. Як кажуть, риба шукає де глибше, а людина, де краще. І після того я поїхав від Ходорівської залізниці з бригадою в Москву.
Г: – Любчик, я тебе переб’ю. Ти після ізоляторного проробив ще трохи на м’ясокомбінаті. І я там також працювала. Аж після того ти поїхав у Москву.
Л: – Так. У бухгалтерії ти робила. Потім у нас Маркіян родився. Пізніше нас почали скорочувати. Це було в 1998 році. Треба трудову книжку брати, бо все не запам’ятаєш. Старість – не радість.
Добре було нашим батькам. Тато за все життя поміняв три роботи. Наскільки знаю, то була ветстанція, точніше станція осіменіння, де він з мамою працював. Потім робив на заготскоті, а далі до пенсії на м’ясокомбінаті. Ну, а в мене вже стільки поміняних місць.
– Галино, раз ти вже підключилася, то розкажи як обирала свою дорогу після школи.
– Після закінчення «другої» школи відразу пішла до Львова в технікум радіоелектроніки.
– Чому саме цей технікум обрала?
– Кажу так як є. Пішла туди, де були знайомі. Закінчила технікум за спеціальністю «технік–технолог». І нас двох з подружкою послали в Дніпродзержинськ на воєнний завод. Мусіли їхати, тому що раніше не віддавали дипломи, поки не відробиш два роки. Так, як нас молодих по нашій спеціальності не поставили, то стали ми контролерами відділу технічного контролю, або як його тоді називали ОТК. А там, знаєш, самі мужики були і то рускі. Дехто мав своє клеймо, тому я навіть не мала права його перевіряти. Хоча деталі мусіла в них приймати.
– Це клеймо означало, що то вже дуже хороший майстер, спеціаліст вищого розряду.
– Так. Але справа в тому, що ті майстри підсовували браковані деталі. Натомість молоді пацани, що не мали клейма, старалися робити все добре, бо переживали за гроші. Словом, попадалися в мене і хороші деталі, і погані. А заказ приймали воєнні, які не брали брак. У мене ж його купа, а списати ні на кого не можу. І тоді нас визвали і накричали, і сказали, що будемо платити за той брак. І були такі плачі. Ми пожалілися на майстрів, що мали своє клеймо. А вони прийшли п’яні вночі, почали стукати в двері й кричати: «Хохлы, пошли вон отсюда. Мы вас убьем, мы вас порежем. Вы отсюда не уедете!» І все таке. Було це в гуртожитку, де нас поселили.
Словом, зібралися з плачем ранком, але не на роботу. А вирішили їхати додому. Попідпухали, з мішками попід очима. Це нас так покусали блощиці. Я ж ніколи не бачила їх. Прийшли до комендантші, а вона каже, що то нічого, що то блощиці. І я пішла на переговорний пункт, щоб подзвонити додому. Бо ми вже навіть грошей не мали на зворотню дорогу. Попросила маму, щоб вислала нам гроші. Потім їх отримала, і ми відразу пішли по білети. Залишалося 12 годин до поїзда, то ми вернулися за сумками. Поставили їх посередині кімнати на табуретки, бо боялися блощиць і не знали, що вони вдень не кусають. І так сиділи. Але Наталя мала таку алергію, що здавалося, ніби все тіло у вогні. Тому ми, не чекаючи більше, вирушили на вокзал.
– То скільки часу ви пробули в Дніпродзержинську?
– Взагалі то чотири дні, але пропрацювали лише два. Втратили дипломи, тому що не відробили два роки.
– Сумна година. Але вертаєшся додому і…
– І моя бабця, яка жила у Львові, влаштовує мене кладовщиком в одному з львівських ательє. Мешкала я в бабусі, поки не зустріла Любчика. Він вернувся з армії, і ми зустрілися.
– У Львові?
– Нє, в Ходорові. Він їхав зі Львова.
Л: – То була цікава історія. Я приїхав тільки перший день з армії. І у Львові сів на приміський поїзд. То була субота, і дуже багато студентів їхало. Поїзд дуже загружений. Ще тоді чотири крісла були: по два докупи. Моїх багато знайомих позбігалося, бо всі солдата побачили. Почали питати: що, як і звідки. І я їм розказував, а вони мені. А поряд сиділа жіночка старша. Не знаю яким чудом, але вона, коли поїзд зупинився вже в Ходорові, і ми почали виходити, зловила мене за руку і каже: «Сину, ти зараз вийдеш з поїзда і побачиш свою дружину». Ну, ми дуже почали сміятися. Кажу: «Та яка, бабцю, дружина? Я ще не жонатий, я ще тільки з армії їду». А вона повторила: «Послухай мене: ти зараз побачиш свою дружину». І от коли я вийшов з поїзда, то на пероні стояла Галина зі своєю подружкою, також Галею Лозинською. Вони двоє когось зустрічали.
– Галина Лозинська? Це та, що на вулиці Хмельницького живе? Її рідний брат Ігор грав у футбол, а одружений за сестру Богдана Бирича. Згадав.
– Галя, Галя. Медсестра, чи тепер вона лікар. Не знаю. Але менше з тим. І от: побачив їх. Ну, і привіталися. Бо знав, що вони навчалися в «другій» школі. Трохи пожартували ще, і я пішов додому. Значить, прийшли мої товариші. Ми посиділи, а ввечері пішли на танці в клуб. І там знову ж таки зустрів Галину. А за деякий час було весілля в її коліжанки Слави, яка виходила заміж за Романа Калинця. Галя була першою дружкою, а першим дружбою Ігор Кулик. То наш колєга. А я був дружбою з… Так і хочу сказати Гапою, бо їй так усі казали. З Галею Лозинською. Так вийшло, що ми потім помінялися з Ігорем. Я пішов проважати Галю, і так зав’язалася наша дружба.
Г: – Мене пішов проважати Ігор.
Л: – Правильно, але я його нагнав. Ну, і з того часу ми почали зустрічатися. Осінню 1985–го я прийшов з армії, а вже 6 червня 1986–го ми поженилися. І ось як два тижні тому відсвяткували 25 років спільного подружнього життя. Було наше «срібне» весілля.
– Звичайно, треба привітати вас з цією знаменною датою. Що я з приємністю і роблю. Живіть, як то мовиться, сто літ «без ремонту» в злагоді та любові. Але наша розмова продовжується, і я б хотів довідатися про ваші перші спільні роки.
Г: – Ми жили ще трохи у Львові. Я в ательє працювала, Любчик на ізоляторному. Після того поїхали до Ходорова.
Л: – Галю, ти забула, що, працюючи в ательє, вчилася у відомого модельєра Зайцева.
– Невже мова іде про славнозвісного російського модельєра В’ячеслава Зайцева?
Г: – Так. Нас направляли на його курси до Києва. І хоч він сам не вчив мене, але випускний екзамен приймав особисто.
Л: – А я додам, що ті дівчата, що з нею працювали, від початку і до кінця шили мені шлюбний костюм. Я приходив до них на примірки.
– Файно. Потім ви повернулися до Ходорова.
Г: – І влаштувалися на м’ясокомбінаті. Там для мене якраз знайшлася одиниця від центрального статистичного управління.
Л: – Мала такий великий комп’ютер, який освоювала сама. Виписувала накладні.
Г: – З комп’ютером ще в технікумі познайомилася.
Л: – Щось пов’язане трохи з твоєю спеціальністю. Не дурно, значить, вчилася.
(Далі буде)
Бесіду веде Любомир КАЛИНЕЦЬ.