Чим глибше досліджуєш період визвольних змагань минулого століття, тим більше переконуєшся у непереможності духу наших краян, неперевершеному героїзмі, який проявляла українська молодь у досягненні найвищої мети – створення незалежної самостійної соборної Української Держави. Прикладом величі духу наших земляків може послужити південна частина Бібрецького повіту (сучасна Ходорівщина), вихідці з якої прославили наш край у період української революції як організатори та керівники ОУН-УПА. Одне з таких сіл, що славне своїми героями, – село Молодинче. Однак сьогодні моя розповідь про менш відомих широкому загалу героїв-революціонерів з села Черемхів, що розташоване поряд з Молодинчем, і в основу її лягли спогади однієї з останніх живих учасниць підпілля, члена ОУН з 1942 року Федорів (Стегній) Михайлини, в підпіллі «Галя».
Михайлина Федорів (Стегній) народилась у 1924 році в селянській сім’ї Михайла та Параскевії Стегніїв у селі Черемхів. Із трьох сестер та двох братів у сім’ї Михайлина була найстаршою. В рідному селі отримала початкову освіту, паралельно зі школою, як і багато її подруг, займалась самоосвітою у читальні «Просвіти», яку очолював Труш Йосип. Також була учасницею аматорського хорового гуртка. За польської та першої більшовицької окупацій, всупереч більшовицькій пропаганді, Михайлина зі своїми подругами та юнаками у час Різдвяних свят звеселяли колядою та вертепами своїх односельчан та жителів сусідніх сіл. З чотирнадцяти років вона навчалась у просвітницькому гуртку «Дорост». Це був первинний осередок ОУН, при якому проводилась підготовка молодих патріотів. Його вчителі та наставники прищеплювали юнакам і дівчатам глибоку повагу та любов до рідної землі на основі національної ідеї. «Мабуть, самотужки було б важко осягнути глибини українського патріотизму, – стверджує п. Михайлина, – якби Господь Бог не обдарував наше село Черемхів носіями духовного та культурного зерна, яке вони щедро засівали в молоді душі. Мабуть, друга половина мого життя була наповнена думками про моїх друзів-героїв. Неодноразово разом зі своєю подругою Теклею Гребницькою ми бажали через наші уста передати їхні імена та правду про жертовну працю, яку вони вкладали в культурно-просвітницьку діяльність та національне відродження села тй округи. А в період Української революції, як настав час захищати українську землю, багато з них стали провідниками ОУН та командирами УПА. І кожен з нас, моїх друзів, не засумнівався в правильності обраного шляху і став поряд з ними, допомагаючи своєму знедоленому народові. Мабуть, в числі перших хочеться назвати одного з організаторів осередку «Дорост» Івана Зем’яка, який нещодавно покинув нас. Велику працю п. Іван проводив ще за панської Польщі і перших совітів зі своїми друзями Дудою Михайлом, Олійником Григорієм, Макаром Омеляном, Артимом Йосафатом, Казимиром Григорієм і ін. Усі вони належали до підпільної організації, засновниками якої ще в тридцятих роках були Грабницький Михайло, Івахів Іван, Масловський Михайло, Казимир Григорій, Говзер Михайло, Артим Йосафат. Їхня наука вселяла в наші серця гордість, що ми українці, ми вірили, що зможемо здійснити віковічне прагнення наших дідів і прадідів із часів козацтва та січового стрілецтва до створення своєї держави. Для цього кожен з нас в стінах «Просвіти» отримував глибокі знання з історії України. В театралізованому гуртку розучували історичні п’єси відомих українських письменників, вивчали та співали патріотичних пісень з часів запорожців та січовиків. З цього багатющого народного спадку ми пізнавали невмирущу славу українського народу, його історію. А яке духовне піднесення відбулось у свідомості односельчан, коли на Зелені свята 1938 року у селі біля церкви, на вершині високої сосни, вранці замайорів національний синьо-жовтий прапор. Польська поліція, яка негайно прибула, звинуватила в організації акції Михайла Грабницького. В його батьків було вчинено тотальний обшук, конфісковано багато просвітницької літератури, а самого Михайла запроторено у тюрму м. Ходорова. Через декілька днів помирає батько Михайла – Василь. На похорон приїхала дочка Анна з чоловіком Мар’яном Пакулою, котрий на той час був начальником поліції у м. Сколе. Тільки з його допомогою Михайла вдалось звільнити з тюрми. Та незабаром розпочалась німецько-польська війна, Західну Україну захопили більшовики. Їхня антирелігійна комуністична пропаганда суперечила нашим національним переконанням, тому уже протягом першого півроку репресивна машина НКВД розпочала арешти свідомих українців, нашої інтелігенції. В січні 1940 року каральні органи піддали виселенню до Сибіру тринадцять черемхівських родин. І знову Михайло Грабницький був взятий під варту, тепер уже більшовиками, за те, що відмовився перевозити до станції Ходорів своїх односельчан. І на цей раз йому пощастило. Після звільнення Михайло, порадившись з товаришами по організації, відійшов на захід з Казимиром Григорієм, але з часом повернувся за нареченою і був схоплений більшовиками. Під час відступу більшовиків у 1941 році, його, як і сотні інших політичних в’язнів, енкаведисти в червні розстріляли. Його товариш Масловський Михайло загинув у німецькому концтаборі. Івахів Іван, крім підпільної діяльності, допомагав організації і матеріально, маючи свій магазин. Та з приходом других більшовиків у 1944 році був заарештований і пропав без вісті. У січні 1940 року було заарештовано під час занять в ходорівській школі нашого наставника, дев’ятнадцятирічного Івана Зім’яка, якого разом з батьками і рідними вислали у Сибіру. Та справа, яку вони започаткували, не погасла, її продовжили вірні друзі.
Брати по духу та крові
Ведучи мову про культурно-просвітницьке життя села, я б хотіла відзначити ім’я Йосафата Артима, орієнтовно з 1915 р.н. Він з братом Софроном зростали сиротами, проживаючи та виховуючись у своєї тітки разом з її дітьми. Їхня родина була заїжджою, бо тітки батько працював у нас лісником. Спочатку вони проживали у сім’ї Пахольчиків, а в подальшому збудували хату та осіли в нашому селі. Йосафат та Софрон, будучи сиротами, не мали змоги податись у науку, тому здобували її самотужки, але кожен з них був наділений Божим талантом. Йосафат був одним з організаторів театралізованого та хорового гуртків, добре грав на балалайці, мав здібності до музики, був режисером-постановником та музичним керівником. У час Різдвяних свят організовував колядки та вертепи, у Великодні свята – гаївки. Він проводив просвітницьку роботу не тільки у своєму селі, але і в багатьох селах Ходорівщини, про що згадує у своїх спогадах підпільниця «Орися» – Салій Марта із Залісок: «Йосафат Артим був невтомним трудівником на українській ниві, який поєднував культурно-просвітницьку роботу з поширенням національної ідеї серед молоді». В організацію українських націоналістів Йосафат вступив ще в першій половині 30-х років. У підпіллі працював з відомими провідниками ОУН на Ходорівщині: Богданом Прокопівим, Миколою Левицьким, Йосифом та Михайлом Баранами, Хомусяком Антіном, Василем Вишиваним та своїми друзями-односельчанами. В час відновлення Української Державності в 1941 році за рекомендацією проводу ОУН вступив у ряди української поліції в м. Ходорові, де служив з Хомусяком Павлом та Йосипом Гессом з Молодинча, Миколою Раком з Підлісок, Салієм Петром із Залісок, Володимиром Гапієм із Берездівець. В 1943 році, з початком формування збройних підрозділів УПА, разом зі своїми товаришами з поліції Йосафат відходить в Карпати.
Брат Йосафата – Софрон також був одним з активістів просвітницького життя села, але основним його захопленням була техніка, в яку був по-справжньому закоханий. Він був унікальною людиною на цілу округу, міг сісти за кермо будь-якого автомобіля, а при потребі його відремонтувати. В час збройної боротьби його, навики, виявились неоціненними: не було кращого знавця стрілецької зброї, ніж він. В 1944 році Софрон добровольцем пішов у повстанський відділ, слідом за старшим братом, воював під псевдо «Гонта». Де і коли загинув – поки що невідомо.
Не менш важливу роль у просвітянському житті села відіграв і товариш Йосафата Артима – Казимирів Григорій. Він виріс у селянській сім’ї, його батько Данило працював колійником на залізниці, а мати Марія поралась по господарству. На той час це була сім’я середнього достатку, яка виховувала трьох синів: Михайла, Григорія, Івана та дочку Параскевію. Григорій закінчив початкову школу та вдосконалював свої знання самоосвітою в хаті-читальні, допомагав батькам по господарству. Ще з юнацьких років почав цікавитись політичними процесами в суспільстві, тому з другої половини тридцятих років уже був в рядах ОУН. З приходом в 1939 році більшовиків, остерігаючись арешту, подався на Захід, а в 1941 році повернувся у рідні терени. Перебуваючи на Заході, він досконало вивчив німецьку мову, що в подальшому знадобилось для перекладацької роботи в період участі його в державотворчому процесі на Ходорівщині. Із створенням військових відділів Української Народної Самооборони влітку 1943 року Григорій відходить у Карпати. Про час відходу свідчить подароване мені фото на пам’ять, яке на сьогодні збереглось і датоване 05.05.1943 р. У повстанцях він воював під псевдонімом «Клим». Є очевидним, що час відходу Григорія співпадає із створенням сотні «Сіроманці», яка започаткувала своє формування 12 червня 1943 року на Ходорівщині біля села Молодинче. 20 червня 55 добровольців, після десятиденного вишколу під проводом Осипа Барана, уродженця с. Молодинче, вирушили в похід у Карпати», згадує співрозмовниця.
Ознайомлюючись з публікаціями про повстанців, слід навести спогади учасника визвольних змагань, воїна УПА Богдана Допіри, пс. «Цяпка», який у книзі «Сіроманці» – відділ особливого призначення», в епізодах повстанської боротьби від осені 1943 року до весни 1945 року неодноразово згадує повстанця, командира-вістуна з чоти важкої зброї «Клима». Сьогодні, мабуть, рано стверджувати, що вістун «Клим» у спогадах «Цяпка» – це наш герой, Казимирів Григорій, однак відкидати таке припущення не маємо права, надто багато співпадінь. Надіємось на історичну справедливість, останнє слово буде за науковцями-істориками, які повинні дослідити архівні документи відділу «Сіроманці» і внести ясність. Також достовірно відомо із спогадів підпільниці «Олі» – Данилів Анни, уродженки с. Черемхів, що Казимирів Григорій, пс. «Клим», загинув під час важких боїв з численними більшовицькими військами у Яворівських лісах. На той час «Оля» перебувала у згаданому відділі і була очевидцем смерті Казимиріва та учасницею поховання. Ще довго після його смерті більшовики продовжували пошук, розпитуючи рідних та односельчан про місце його перебування. При одному з таких обшуків була важко побита енкаведистами його мати Марія. (Авт. ремарка).
Акт відновлення Української Державності в Черемхові
«Особливо могутній сплеск українського національного відродження відбувся з історичною подією – проголошенням Акту відновлення Української Державності 30 червня 1941 року, – продовжує п. Михайлина. – У перших числах липня в нашому селі Черемхів провідними членами ОУН, активістами, молоддю з участю багатьох жителів села було насипано символічну пам’ятну могилу «Борцям, що полягли за волю України». Вона здіймалась вгору двома уступами та завершувалась березовим хрестом. Біля могили встановлено шток для підняття національного прапора. Територія пам’ятника була загороджена, на день освячення могила була щедро прикрашена квітами, які ми, дівчата, зносили з усього села, сам хрест був обвитий до вершини смугастим синє-жовтим вінком, сплетеним з барвінку та квітів. Урочистості відбувались у присутності багатьох гостей, які прибули з Ходорова та ближніх і дальніх сіл. Після недільного Богослужіння церковна процесія на чолі з о. Дерешем із хоругвами вирушила до місця святкування. Розпочались урочистості з молитви – Молебня за убієнних героїв, що полягли за Незалежність України. По завершенні молитви усі присутні заспівали Гімн України разом з підняттям національного синьо-жовтого прапора. Представник районного проводу ОУН Борик з Дуліб звернувся до присутніх: «Здійснилась віковічна мрія українців – у Львові з ініціативи провідника ОУН Степана Бандери та його однодумців з червня 1941 року проголошено про відновлення Української Держави» та зачитав сам Акт. Усі присутні радісно скандували патріотичні гасла: «Слава Україні!», «Героям Слава!». Після урочистої частини, на якій лунали палкі промови та поздоровлення українському народу, відбувся святковий концерт, де лунали українські пісні патріотичної тематики. І все це сприймалось на такому душевному піднесенні, яке важко описати словами. З цієї святкової події мені вдалось зберегти декілька фотографій. Непросто це було зробити за більшовиків, але я хотіла їх донести до сьогодення як історичний факт.
У роки німецької окупації патріотично настроєна молодь села проводила святкування біля могили. Активну участь у заходах брав сільський хор під керуванням Ярослава Сокирка. Ці святкування приурочувались роковинам убієнного провідника ОУН Євгена Коновальця в травні місяці. В цей день могилу прикрашали його портретом з вишитим синьо-жовтими нитками рушником на фоні червоно-чорного знамена. В ті пам’ятні дні ми усі перебували в патріотичному піднесенні, лунали все нові почини в колі наших друзів. Одне нашим керівником Григорієм Олійником було запропоноване таке починання – піти в похід в Карпати та відвідати місця перебування народного месника, легендарного опришка Олекси Довбуша. Багатьма ця пропозиція була підтримана, і ми почали збиратись в дорогу. Із села вийшли в обідню пору, ішли пішки, а було нас вісім чоловік, зокрема Казимир Іван, Петрів Марія, Грабницька Текля, Стегній Анна, Сафат Григорій, Стегній Михайло та я, Стегній Михайлина. До вечора ми дістались Володимирців, де і заночували, а вранці, поснідавши, знову вирушили в дорогу. В другій половині дня ми були в Гошеві, там зайшли до церкви та помолились за щасливу дорогу і продовжили похід. Як сонце сідало, ми прибули в село Паляниця, це неподалік Довбушевої гори, там попросились на нічліг. Ранком до нас приєднався юнак з того ж села, який став нашим провідником. Він добре знав ці місця та терени діяльності легендарних опришків, пам’ятав багато народних переказів про боротьбу Олекси Довбуша та його побратимів, якими щедро ділився з нами. Усі ми були вперше в цих місцях, тому з захопленням слухали його оповіді. Душевного трепету додавав і навколишній пейзаж, ми милувались красою наших славних Карпат. Щасливі повертались ми додому, і вдома розповідали почуті перекази та ділились враженнями від почутого та побаченого.
У той період всенародного піднесення в селі було організовано військовий вишкіл на основі створеної організації «Січ» ім. Ольги Басараб. Під вечір, щоденно, уся молодь села сходилась у призначений час на сільське пасовище, де проходили військову підготовку, засвоюючи військові стройові команди, ознайомлюючись з стрілецькою похідною зброєю. Було створено окремі дві групи. Одна з груп нараховувала до 20 дівчат, заняття з нами проводив Омелян Макар. Юнаки проходили більш складну навчальну військову програму, їхнім вишкільником був Говзер Михайло, а допомагав йому Михайло Дуда. Михайло Говзер мав уже набутий військовий досвід, пройшовши службу у польському війську. Та недовго тривав такий приємний душевний підйом. Три місяці українці жили турботами державотворення на Ходорівщині. Спохватившись, німецькі органи влади почали закривати українські урядові представництва, арештовувати та переслідувати керівників та членів ОУН – бандерівців. Багато наших провідників, остерігаючись арешту, почали переходити на нелегальне становище. Утворився так званий застій, але так тривало недовго.
Перше знайомство з ОУН
У 1942 році ОУН активізувала свою діяльність на наших теренах. Пригадую погожу літню днину, коли мене зустрів Хомусяк Петро з Молодинча та завів зі мною розмову. Він був набагато старший за мене, тому це мене трохи здивувало, але він продовжував: «Я не один рік спостерігаю за тобою, бачив твою активність в «Дорості», «Просвіті», бачив тебе учасницею багатьох патріотичних заходів, тому в мене склалась думка, що у своєму житті ти зможеш з гідністю послужити українському народу». З цими словами він вийняв із внутрішньої кишені піджака невелику книжечку та продовжив: «Даю тобі оцю книжечку, ти повинна її вивчити і знати, як «Отче наш…» і слідувати життям по її настановах. Я взяла її в руки , це був «Декалог українського націоналіста». Так відбулась перша зустріч з моїм наставником – членом ОУН. Від того часу пройшло ще кілька місяців, коли я прийняла посвяту в члени українських революціонерів-бандерівців. Це було восени 1942 року. Від свого наставника я одержала підпільний псевдонім «Галя». Моїм першим зверхником став Стегній Михайло – «Лис». З перших днів я разом із своєю подругою Стегній Ганною була прикріплена до чоловічої сітки ОУН. Інші мої подруги – Масловська Ольга, Кузів Ольга, Грабницька Текля, Стегній Марія, Макар Марія, Лагодська Параня, Труш Анна, Михайлишин Марія, Михайлишин Ольга працювали в жіночій сітці. Основним нашим з Ганною завданням була опіка членів родин підпільників, які перебували на нелегальному становищі. Так, в нашому селі переховувалась сім’я Йосипа Гесса – «Гонти» з Молодинча, тому нашим завданням було забезпечення її всім необхідним.
Дві подруги, дві Ольги
Хочеться відзначити, що на період 1943 року з нашого порівняно невеликого по населенню села багато моїх друзів навчались у вищих учбових закладах Львова. На факультеті медицини Львівського медінституту навчались Стегній Іван та Масловська Ольга, Кузів Ольга та Стегній Ярослав. В технічних вузах проходили навчання Трухим Петро, Дуда Михайло, Стегній Орест. Усі вони, отримавши середню освіту в 1941 році, поступили у вузи Львова, а в 1941 – 42 роках були залучені у підпільну мережу ОУН. Приїжджаючи в село, особливо в період вакацій, вони підсилювали своїми набутими знаннями підпільну діяльність осередків ОУН. Більшість із них в кінці 1943 року – на початку 1944 року були змушені покинути навчання, поринувши в буремні хвилі української революції. Так, в 1943 році Ольга Масловська, приїхавши на вакації в село, зібрала нас восьмеро дівчат та повела досить строгу розмову: «Дівчата, ще буде війна, буде революція, будуть поранені, приходьте до мене, я вас буду навчати, як надавати першу медичну допомогу пораненим». І ми ходили вечорами до неї більше двох тижнів. На той час різко загострились відносини між бандерівцями і мельниківцями, а по сусідству з нею жили Стегній Орест та Ярослав, котрі належали до ОУН Мельника. Ольга була змушена остерігатись їх, усі вікна в кімнаті, де ми займались, були щільно завішані. Це були перші медичні курси, які провела з нами Ольга Масловська».
У подальшому, своєю самовідданою працею в підпіллі та жертовністю в ім’я України сім’я Масловських заслужила велику пошану серед земляків. Її батька арештували ще перші більшовики в 1940 році, він так і не повернувся з більшовицьких застінків, пропав безвісти. Брат Дем’ян у 1944 році вступив в партизани. Їхню матір Марію в 1947 році разом із сином Мироном, який активно допомагав партизанам, більшовики вивезли на заслання в Іркутську область, звідки вони так і не повернулись до рідного дому. Із створенням повстанських відділів на початку 1944 року Ольга залишила навчання в медінституті і перейшла в підпілля, працюючи на теренах Сокальщини разом зі своїми подругами Кузів Ольгою та Данилів Анною, пс. «Оля», в жіночій розвідці у відділах УПА до кінця 1946 року. В 1947 році усі троє перебували у Львові, поселившись на своїй студентській квартирі, яка знаходилась недалеко собору св. Юра. Данилів Анна розповіла мені, що Масловська і Кузів мали намір поновитись на продовження навчання в медінституті, натомість їх чекало велике нещастя: одна з їх подруг-односельчан пішла на співпрацю з органами МГБ, вона знала про їх підпільну діяльність в ОУН. По приїзді в село Ольга була заарештована органами. Після слідства її було засуджено на 10 років тюремного ув’язнення, цей термін відбувала на Колимі в таборах. Після цього була відправлена на висилку в Караганду, де залишилась на подальше проживання. Більшовицькі тюрми та постійний нагляд органів МГБ і КГБ не дали їй можливості влаштувати особисте сімейне життя. Ольга так і не вийшла заміж, зате не опустила рук в безнадії і зневірі, вона наполегливо боролась за свою любиму справу, бажаючи і в подальшому служити людям. З великими труднощами вона поновилась в місцевому медінституті, успішно його закінчила, отримавши диплом лікаря. Надалі, протягом багатьох років надавала медичну допомогу людям. В час перебудови та розвалу Радянського Союзу Масловська активно включилась в громадське життя української діаспори в м. Караганді. Вона стала співзасновницею Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка «Рідне слово». В 1990 – 1992 рр. вела активну переписку з керівником товариства української мови заводу «Сигнал» м. Новий Розділ нашої області Степаном Гнипом, племінником свого товариша по визвольній боротьбі Стегнія Івана – «Шраменка». Степан переслав Масловській в Караганду українську літературу, газети «Поступ», «За вільну Україну». В той час Ольга дуже прагне побувати на рідній батьківській землі, хоче побачити Україну і одночасно боїться, що буде важко повертатись назад. Вона бажає бути учасницею українсько-канадської конференції, що відбулась 17 – 23 серпня 1991 року у Львові і на яку була запрошена. Зі свого боку п. Степан допоміг Масловській налагодити зв’язок з Львівським обласним товариством української мови, відомими громадськими діячами, дисидентами-шестидесятниками Іваном Гелем, Іриною Калинець, Михайлом Горинем, з якими вона зустрілась у 1991 році при відвідинах Західної України. Вони надали діаспорі вагому допомогу в направленні в Казахстан вчителів для навчання дітей українців української мови та історії України. Ольга Масловська була причетна до організації кількох груп дітей школярів, які приїздили відвідати Західну Україну, ознайомитись з побутом, культурою, традиціями, історією та її пам’ятними місцями. Ведучи активну громадську роботу, Масловська забувала про свої недуги, свідомість її була наповнена планами та ідеями. Вона прагне з участю української діаспори та іншими національними товариствами відкрити в Караганді будинок «Просвіти». Для реалізації задуманого тісно співпрацює з депутатами обласної ради та головою комісії по освіті та культурі. В повсякденному житті організовує вечори та доповіді, концерти до Шевченківських днів та дати його перепоховання, до свята Матері та Зелених свят. Вона щиро радіє, що домоглась на місцевому радіо на півгодинну щомісячну передачу рідною мовою для всіх національних товариств. Вперше транслювалась українська «Євшан» 23 березня 1991 року. Та, на жаль, стан здоров’я Ольги погіршувався, давались взнаки важкі роки таборів та переслідування. Її свіча земного життя невпинно згасала. Наша славна землячка відійшла у вічність 4 вересня 1999 року. Її тіло прийняла казахська земля, яка стала для неї рідною. На надгробку могили викарбувано її останнє побажання: «Любіть Україну як її любила я». Світлій її пам’яті друзі з Казахстану писали: «На 76 -му році життя пішла від нас на вічний спочинок Ольга Іванівна Масловська – політв’язень, невтомна трудівниця, громадський діяч».
Брат Ольги Масловської – Дем’ян в 1944 році перейшов у підпілля, маючи псевдонім «Буря». В 1946 році він перебував у с. Молодинче на садибі Бенець з товаришем по підпіллю «Чепуркою» – Левицьким Іваном та невідомим повстанцем. У цих господарів у стодолі була обладнана криївка, та лиха душа видала її місце розташування. Садибу оточив загін НКВД, і повстанці були змушені прийняти бій. При перестрілці «Чепурці» вдалось вирватись з оточення і врятуватись, а Дем’ян з товаришем, у безвихідній ситуації, підірвались гранатою. Внаслідок вибуху Дем’яну відірвало голову і відкинуло її в кущ бузини біля стодоли. Там вона пролежала деякий час, поки її виявили односельці. Дружина отця Плащинського дала вишитий рушник і сказала Микитин Анні обгорнути ним голову і вночі закопати на цвинтарі у братній могилі семи повстанців, які загинули на лісництві в Молодинче. Анна так і зробила, а тіло Дем’яна в день його смерті більшовики забрали до Ходорова на територію НКВД та вивезли в невідомому напрямку. Тільки з часом двоюрідній сестрі Дем’яна – Мирославі Коваль (Стегній) вдалось дізнатись про місце знаходження тіл її родичів. Працюючи продавцем у буфеті в Ходорові, вона пригостила оковитою чоловіка, який вивозив трупи з катівні НКВД. Він і показав місце, де закопав тіло без голови, це було біля Ходорівського цвинтаря, у рові. Також вказав місце поховання її двоюрідного брата Стегнія Івана – «Шраменка», який загинув біля Бортник разом з трьома побратимами. Чоловік запам’ятав особливу прикмету «Шраменка» – борідку. Тлінні останки героїв пролежали в забутті до настання Незалежності України, і тільки в листопаді 1990 року при участі громадськості Ходорівщини тіла були перепоховані з усіма почестями на цвинтарі у братні могили. В першій могилі покояться останки Стегнія Івана – «Шраменка», в другій – Масловського Дем’яна – «Бурі».
Повертаючись у 1947 рік – рік арешту Ольги Масловської, важливо зазначити, що незабаром після її ув’язнення була арештована у Львові на явочній квартирі її подруга Ольга Кузів.
Ольга зростала в сім’ї Миколи та Параскевії Кузівих, які були добрими господарями, працювали біля землі та виховували чотирьох дітей: Марію, 1919 р.н., Катерину, 1921 р.н., Ольгу, 1923 р.н. та Миколу, 1934 р.н. У дітей батьки виховували любов до рідного краю, прищеплювали їм з ранніх літ Божі чесноти. Батько й мати покладали великі надії на свою молодшу донечку, тому прагнули дати їй добру освіту, оскільки вона мала хороші здібності до навчання. Після закінчення чотирикласної початкової школи Ольгу направили продовжити навчання у приватній українській Рідній школі м. Ходорова. В час шкільного навчання за польської окупації вона бере активну участь в культурно-просвітницькому житті села – діяльності читальні «Просвіта», хоровому та тематичному гуртках. З приходом більшовиків у 1939 році Ольга продовжує навчання уже в радянській школі, прагнучи отримати середню освіту. В цей час вона квартирує у батьків своєї подруги Ольги в сім’ї Любинецьких, живе в оточенні свідомої, патріотично настроєної молоді Ходорівщини. Її найближчою подругою була Ольга Масловська, також вона дружила з Марією Шевців із Загірочка, Ольгою Любінською, Ромою Калинець, Марією Шудравою з Ходорова. В подальшому, в час української революції, всі вони віддано працювали в підпіллі ОУН. Ольга Кузів була надзвичайно вмілою рукодільницею, входила в діловий гурток Союзу українок, любила вишивати та в’язати. Самотужки, своїми руками вишила для себе декілька пар українського вбрання, куди входили: вишита блузка, горжетка, спідниця, сарафан, в’язка коралів та намист. Ще сьогодні збереглись у Львові у племінниці сестри Марії її роботи та оздоблення, вишиті блузки. Сама Ольга була Богом наділена надзвичайною красою, була середнього зросту та статури.
У час німецької окупації Ольга разом зі своєю подругою Ольгою Масловською поступає до Львівського медичного інституту. Ранньою весною 1944 року вони з подругою залишають інститут та переходять у підпілля ОУН на теренах Сокальщини. Зрідка приїжджає додому, останній раз навідалась перед Чесним Хрестом 27 вересня 1945 року. Ідучи на ст. Ходорів, брат Микола підвів її до окраїни села Підліски, де вони попрощались. З того часу рідні її більше не бачили. З розповіді сестри Катерини, після арешту Ольги Масловської більшовики почали розпитувати людей в селі про Ольгу Кузів та її сім’ю. З того часу москалі не давали нам спокою ні в день, ні вночі: робили обшуки у дворі та засідки, вели розкопки в хаті у пошуках криївки, розвалили п’єц. Батьки хвилювались, бо не мали ніякої звістки від Ольги і, як трохи все затихло, розпочали її пошуки. Мати поїхала до Львова, на відому квартиру, там сусіди розповіли, що Ольгу арештували при виході з двору. Через деякий час до батьків донеслись вісті, що Ольгу замордували більшовики у тюрмі на Лонцького. Ходила і друга версія її загибелі, що під час слідства, при переїзді до Ходорова вона якимось чином вистрибнула з вагона в селі Бориничі, по ній було відкрито вогонь, і Ольга загинула. Батькові у Бориничах розповідали, що була та дівчина надзвичайної краси».
(Продовження невдовзі)
Зіновій Горін, дослідник визвольних змагань.
http://www.newtime.lviv.ua/index.php/newtime-osobustosti-kt/2767-2016-10-10-13-12-53