Ми вже нещодавно повідомили, що українській мисткині, жінці-політв’язню, дисидентці Стефанії Шабатурі виповнилося 75 років. Відома художниця, представниця славної когорти шістдесятників. Вона віддавна колєгує з Іриною та Ігорем Калинцями. І тим самим вже має причетність до Ходорова. Ймовірно, що й бувала у нашому містечку, як і чимало їхніх добрих приятелів. Одначе це ще треба уточнювати.

Втім, для мене важливим є також і той факт, що у свій час мені пощастило спілкуватися з пані Стефанією. Наше з нею інтерв’ю, що «крутилося» навколо Марійського товариства «Милосердя», було опублікуване в газеті «Мета» Львівської архиєпархії УГКЦ, де я працював кореспондентом. Власне, цей матеріал хотів би запропонувати вашій увазі, шановні читачі. І хоч відтоді вже спливло багато часу, але деякі думки, висловлені моєю співрозмовницею, мають усі підстави не втратити актуальності й нині. Крім того і для історії все це варто зберегти. Словом, читайте й робіть висновки.

 

Ідея відродження Марійського товариства виникла в грудні 1988 року. Ініціативна група організувала тоді молебень для дітей Чорнобиля та Вірменії. Ця перша масова громадсько–християнська акція і визначила подальший напрям діяльності. 22 січня 1989 р. було організовано молебень, який відправили греко–католицькі священики. Весною цього ж року відбулася багатотисячна панахида за Тараса Шевченка на площі біля Успенської церкви. Марійське товариство «Милосердя» все гучніше заявляло про себе, поступово спинаючись на ноги.

З того часу збігло п’ять років. Про нинішній день організації ми й ведемо мову з її головою Стефанією Шабатурою.

– Пані Стефо, які завдання стоять перед очолюваним вами товариством нині? Мабуть, вони зазнали деякої зміни у порівнянні з початковою стадією?

– Як відомо, Марійське товариство відродилось наприкінці 1988 р. То був час, коли Церква потребувала допомоги мирян. Ми відчували, що великої сили не маємо, але у всьому нас провадить Господня рука. Наші змагання зі злим духом, що так довго панував над усіма нами, почалися з національно–духовного відродження, з відновлення релігійних свят і національних традицій, з боротьби за рідну мову та загнану в катакомби Греко–Католицьку Церкву, з відновленням пам’яті про нашу історію та її героїв–мучеників.

Завдання, які стоять перед нами нині, мало чим відрізняються від тих, що були на початковому етапі відродження. Адже й сьогодні ставимо собі за мету допомагати людям повернути такі духовні цінності як віра, безкорислива любов до ближнього та християнське милосердя. Зрозуміло, що дбаємо також і про поширення Марійського руху.

– Розкажіть про його географію.

– Сьогодні в Україні працює майже 70 Марійських дружин. Є вони на Львівщині, Тернопільщині, Івано–Франківщині, у Києві, Донецьку, Кам’янець–Подільську. Але зупинятися на досягнутому не збираємося. Особливо це стосується східних і південних регіонів України.

– Чим займається Марійське товариство «Милосердя» зараз?

– Напрямів діяльності є чимало. Хочу зупинитись на деяких. Ми спромоглися на видання газети релігійного змісту для діточок. Називається вона «Діти Марії». Ця газета дуже потрібна для наших дітей, адже відомо, як мало робиться для них у цих важких умовах. Читають її переважно на Львівщині, але навіть для цієї області не вистачає того мізерного тиражу, не кажучи вже про всю Україну.

Маємо контакти з нашими мирянськими організаціями за кордоном: у Канаді, США. Час від часу вони до нас приїжджають, діляться досвідом. Їхні поради ми використовуємо у своїй повсякденній роботі. Ось і нещодавно, а саме у кінці травня, від Марійської дружини парафії святого Юра у Нью–Йорку ми отримали мандруючу ікону Почаївської Божої Матері. Посвячений чікагським єпископом Інокентієм Лотоцьким, цей образ передавався з дому в дім, з родини в родину. Він побував у багатьох країнах, де живуть українці: Канаді, Бразилії, Аргентині. Ця акція триває уже десять років і нарешті досягла України. Спочатку ікона протягом деякого часу перебувала в офісі нашого товариства, а потім ми передали її на парафію Пресвятого Благовіщення, що по вулиці Пасічній у Львові. Вирішили розпочати саме з цієї парафії, бо у повсякденному житті вона стикається з величезними проблемами, пов’язаними з будовою храму. Образ Почаївської Богородиці мандруватиме по родинах. Там, де вона перебуватиме, збиратимуться члени цих родин, знайомі, близькі, сусіди, щоб помолитися до Небесної Володарки. І ця молитва ще більше скріпить сім’ю у вірі. Адже люди навіть у родині не мають достатньо часу, щоб спільно помолитися. А тут випадає така чудова нагода змовити молитви разом. Молитва до Пресвятої Богородиці, нашої Заступниці, дає нам надзвичайно багато. Знаємо, що вона є дуже помічною. Люди просять помочі як для себе, для своїх рідних, так і для всього нашого народу. І ми отримуємо її допомогу. У цьому вже неодноразово пересвідчувалися. Всі молитви, складені перед Господом Богом, Пречистою Дівою Марією упродовж довгих років неволі, були почуті. Ми здобули свободу, незалежність, вимріяну нашими дідами та прадідами. Тепер потрібно ще більше молитися, щоб утримати їх. Вважаю, що ця акція з’єднає нас в один ланцюжок, зміцнить наші сили.

Ось уже майже три роки ми співпрацюємо з невеличкою організацією «Німецько–українська партнерська допомога».  В результаті чого здібні діти з музичної школи імені Соломії Крушельницької побували на європейському з’їзді учнівської молоді, який відбувся в німецькому місті Боркен. Раніше на такі форуми від нашої держави ніхто не їздив. Цього року нами знову організовано таку поїздку. До складу делегації увійде учнівська молодь з Івано–Франківська та Львова.

Крім цього Марійське товариство бере участь у різноманітних паломництвах. Зокрема, ми відбули першу прощу до Унева. Згодом побували в Зарваниці, Гошові. А минулого року відбули паломництво до Люрду. Від кожної Марійської дружини зі Львова було представлено по одній–дві особи, а також у повному складі побувала Марійська дружина дівчат музичного училища імені С. Людкевича. Проща до Люрду пройшла дуже величаво. Кожного дня наші отці відправляли Службу Божу. А коли священик, який керував паломництвом, почув голоси наших дівчат, то дозволив, як виняток, заспівати марійські пісні перед храмом на весь Люрд. Після цього нас запросили на відпуст у місто Тіренбах на півдні Франції. Там дівчата співали архиєрейську Літургію з владикою Михайлом Гринчишиним. Про вагомість цієї прощі не треба багато говорити. Особливо важливою вона була для молоді. Такі заходи скріпляють її у вірі, духовно збагачують і єднають юнаків і дівчат. Цього року, наприкінці серпня, хочемо організувати прощу до Зарваниці.

Не забуваймо, що багато наших членкинь задіяні зараз на будівництві церков. Зокрема на спорудженні храму Володимира та Ольги, на вулиці Пасічній у церкві Благовіщення, у церкві Різдва Пресвятої Богородиці, де головою Марійської дружини є Анна Карвацька. Треба сказати, що кожна Марійська дружина під проводом священика проводить велику роботу в своїх храмах. Інколи трапляються недоліки, непорозуміння, але вони завжди присутні в будь–якій справі.

Члени наших дружин є також катехитами. Вони готують дітей до першої сповіді та причастя. Ось, скажімо, Мар’яна Чорна, котра працює у школі. Вона підготувала сто дітей до першої сповіді та причастя, які відбулися нещодавно у соборі святого Юра.

– Пані Стефаніє, минулий місяць був особливим для вашого товариства, чи не так?

– Травень – це місяць Діви Марії. Він є своєрідним для почитання Богородиці у нашому народі. Протягом століть в українського народу виробився особливий культ Богоматері, яка народила для світу Бога–Сина. Українці звертаються до Богородиці за допомогою і заступництвом. З часів київського князя Ярослава Мудрого Пречиста Діва вважається царицею України. Тому травень є дуже святковим і радісним. У багатьох парафіях відбуваються свята, молебні та спільні молитви. В нас в товаристві вже стало традицією організовувати вечірні на честь Божої Матері. Не став винятком і цей рік. У Домініканському соборі спочатку було відслужено молебень. Потім промову «Образ Богородиці в українській християнській родині» виголосив отець–декан Ярослав Чухній. А завершився вечір концертом за участю Марійської дружини дівчат й ансамблю бандуристок Львівського музичного училища імені С. Людкевича.

Як завжди, наші членкині були організаторами й активними учасниками Дня Матері, який, як відомо, святкується також у травні.

– Знаю, що однією з визначальних ділянок роботи товариства є доброчинна діяльність.

–Так. Ми допомагаємо сиротам, багатодітним родинам, самотнім людям продуктами, одягом і медикаментами. У цьому нам сприяє діаспора, а в останній час і організація «Німецько–українська партнерська допомога», які надсилають гуманітарну допомогу.

Не так давно ми вручали стипендії студентці Львівського університету Наталі Франко, студентці музичного училища Ірині Назарчук та студентові Львівської політехніки Володимиру Накопалу. Дані стипендії виділені з фонду, заснованого в пам’ять видатної громадської діячки Канади Стефанії Савчук. Їх отримують студенти, які знаходяться у важкому матеріальному становищі, успішно вчаться і беруть активну участь у громадському житті. А посприяв нам у цьому Союз Українок у Торонто.

На День Матері наші дівчата дали святковий доброчинний концерт у старечому будинку, де живуть одинокі люди, а також батьки, яких відцуралися рідні діти.

– У наш важкий час без проблем не обходиться. Виникають вони, мабуть, і у вашій праці?

– Звичайно. Таким організаціям як наша доводиться скрутно, особливо в матеріальному плані. Деколи нема грошей, щоб заплатити за телефон і світло. Значних коштів вимагає наша газета. Ми не здатні організувати передплату, бо великі суми «з’їдає» за пересилку пошта. Не маємо комп’ютера, щоб зробити набір. Добре, що знайшлися люди, які допомагають нам. Бог послав нам такого чоловіка. Це директор фабрики «Бібльос» Любомир Семотюк. Ця фабрика належала колись УГКЦ, тут друкувалися чимало греко–католицьких видань. Ми дуже вдячні директору і всьому колективу фабрики, які надали величезну підтримку у виданні газети «Діти Марії». Хочемо втримати це періодичне видання для дітей. Мріємо також про те, щоб його читали по всій Україні.

Інших проблем також не бракує. Але там, де є Марійські дружини, у тих храмах робота поставлена на належному рівні. Там є кому подумати про стареньких і немічних, заопікуватися малоімущими, подбати про круглих сиріт, організувати молодь. Ось так, скажімо, як при церкві святого Онуфрія. Там існує дуже великий дитячий гурток, з яким добре працює отець Йосиф.

Я не хочу говорити тільки про наше товариство. Загалом, там, де є мирянські організації, життя пульсує значно жвавіше. Адже не секрет, що у деяких наших храмах, там де отці не проявляють зацікавлення роботою з мирянами, з молоддю, то там, фактично, церква існує формально. Нам часто доводиться чути від діаспори таку думку. Там, де не затихало ні на мить життя навколо церкви, де діяли мирянські організації, там українці вижили духовно, залишилися національно свідомими людьми. Приміром, у таких не дуже багатих країнах як Бразилія, Аргентина. Завдяки нашій Церкві та роботі навколо неї українці не асимілювалися. Зберегли свою мову, національні традиції. Залишилися українцями.

– В українській діаспорі є такий термін: церковна громада. Навколо неї і кипить усе життя. При церквах організовані великі культурні центри, де відбуваються концерти, зустрічі. Ці заходи, окрім суто церковних, значно зближають людей.

– Це дійсно так. До громади входять і Марійська дружина, і Союз українок, і різноманітні молодіжні організації. У нас дещо інша специфіка, але треба відродити той час, коли священик був чимось більшим, ніж церковнослужитель. Він був духовним провідником, епіцентром, навколо якого все крутилося. Особливо це відносилося до сільської громади. На селі священик був дуже шанованою і популярною особою. До нього зверталися за порадою, ішли, щоб розділити біль, горе, поділитися радістю. Отці часто–густо виступали у ролі лікаря, учителя і т. п.

Пригадую той час, коли була ще зовсім маленькою. Тоді до нашого села Іванє Золоте Заліщицького району на Тернопільщині прийшов молодий священик Йосип Каганець. Пробув недовго. Коли настали совєтські часи, переховувався. Але все ж таки був заарештований. Відсидів десять років. І все ж, не дивлячись на той незначний проміжок часу, ще й досі в селі згадують про отця Йосипа з особливим теплом і любов’ю. Це була людина, як то кажуть, на своєму місці. До всього йому було діло. Ось який епізод трапився з моєю мамою, і про який вона мені згодом розказала.

Батько, ще молодий, служив у польському війську. Якось мама, взявши мене на руки, несла листа до тата на пошту. По дорозі зустрівся отець Йосип. Привіталися, запитав про справи. І якось мимоволі кинув оком на конверт. Побачив, що заадресований він польською мовою. Тоді відбувся ось який діалог.

– Ваш чоловік поляк?

– Та ні, отче, українець.

– То може з польського роду?

– Теж ні.

– А можливо ви полька?

– Ні. А чому, отче, так розпитуєте?

– Бо ви написали адресу польською мовою. Чому?

– Українською, мабуть, не дійде. Адже він служить далеко в Польщі.

– Ні, лист обов’язково дійде. Тож прошу вас, поверніться додому і перепишіть адресу. А також порадьте своєму чоловікові, щоб і він писав українською мовою.

Мама на все життя запам’ятала той випадок. Хоч нічого надзвичайного не трапилося. Інший, можливо, і не поглянув би на того листа. Байдуже пройшов би і все. Саме цю байдужість до всього, інертність нам потрібно подолати. Вірю, що так воно і буде. Тоді наша Церква стане міцно на ноги. А з сильною Церквою буде міцним, національно свідомим, духовно багатим і наш народ.

– Пані Стефаніє, які задуми маєте на перспективу?

– Планів чимало. Мріємо у ці важкі часи створити стипендіальний фонд для студентів–сиріт, які добре вчаться. Ми зіткнулися з такою категорією молоді й розуміємо, що то означає – добре вчитися, по суті, без засобів до існування. А є такі випадки, коли круглий сирота опікується ще й хворою бабцею. Погодьтеся, що це величезний тягар. Подбати ж про них – нікому. Було б добре, якби втілити цю ідею в життя.

Хочемо видавати різноманітну літературу. Маємо на меті організувати консультаційний пункт, до якого могли б звернутися ті, хто страждає від алкоголізму і наркотиків. Надіємося, що ці задуми стануть невдовзі реальністю.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.