А зараз, шановні прихильники нашого сайту, розпочнемо інтерв’ю, анонсоване нами нещодавно, коли ми розпочали знайомство з героєм нашої розповіді. Сподіваємося, що ви відкриєте ще чимало цікавого про нього.
– Пилиповичу, почнімо зі штрихів біографії. Коли і де народився? Хто твої батьки, звідки вони походили? Адже прізвище Олеськів серед корінних ходорівчан я не зустрічав, хоча й ознайомлений з найдавнішими нашими родами, починаючи з часів Йосифінської (1785-1788 рр.) та Францисканської (1819-1820 рр.) метрик, тобто пофамільних списків мешканців. Можливо, вони до Ходорова якось прибилися? Хоча є в нашому містечку майже ваші однофамільці – Леськіви.
– Народився у Ходорові 10 березня 1947 року. Батько походив з Журавенщини. Якщо конкретніше, то з Подорожнього. А мама – з Княгинич. Батько закінчив курси дезинфекторів і одержав роботу при лікарні. Тоді ще Ходорівський район існував. Мама якийсь час працювала прислугою у відомого доктора Білинського. Потім уже запізналася з татом, і вони поженилися.
– То коли вони з’явилися в Ходорові?
– Певно, ще до Другої світової війни, яку вони вже тут пережили. Після війни якраз я народився. Батьки отримали квартирку при туберкульозній лікарні під лісом, там де Мирон Регей живе. Саме там я і побачив світло. Навіть не в лікарні, а в одній з кімнат тієї хатки. Якось так вийшло.
– Братів чи сестер маєш?
– Двох сестер. Старша у Львові живе, на пенсії вже. А молодша померла вісім років тому. Вона також у Ходорові не мешкала. Ми всі роз’їхалися в 1970-их роках.
Читайте частину першу інтерв’ю з Володимиром Олеськівим!
– Наступне питання логічно напрошується про навчання. То ж де ти навчався?
– Спочатку в Ходорівській середній школі №1, де закінчив дев’ять класів. Потім поступив у Стрийське ПТУ №8. Вчився на ливарника. Закінчив. Цікаво, що практику проходив на Московському автомобільному заводі імені Ліхачова, тобто на ЗІЛу. Після закінчення училища, оскільки обов’язково треба було відробляти науку, направили на Алтайський тракторний завод у місто Рубцовськ. Там працював майже рік. І прийшлося дуже важко. Конвейєр, спекотне літо, тому в цеху взагалі неможливо було дихати. Але витримав. Звідти вже призвали в армію. Подався туди без заїзду додому.
Після служби пристроївся на роботу на нашому цукровому заводі. Теж ливарником. Потім мені там не сподобалося, і я пішов на «Поліграфмаш» слюсарем-ремонтником. Звідти подався на Львівський автобусний завод, де також працював ливарником. Потім знову повернувся в ливарний цех цукровні. І працював до тієї пори, поки мені не запропонували перевестися в Радехів. Там якраз збудували новий цукровий завод і їм потрібні були спеціалісти. Дали мені там двохповерховий чотирикімнатний котеджик, такий собі особняк, і я там зажив непогано.
– Це вже з сім’єю ти туди перебрався?
– Так, у нас з Надею було вже двоє дітей. Там я опинився на хорошому рахунку, чогось добився. Життя моє там змінилося в кращу сторону.
– І туди тебе, Владик, також запросили як ливарника?
– Ні. Ливарників там не було, тому мені запропонували роботу коваля. Ось так довелося поміняти спеціальність: з ливарника на коваля. Запитаєш, чому така несподівана зміна, і як я на неї наважився. Якщо цікаво, то в кількох словах можу розказати.
У Ходорові біля ливарного цеху був ковальський. І я там часто бував, бачив як ковалі працюють: як загинають, як розтягують метал. Підмічав деякі деталі, тонкощі. Навіть цікаво було. Відповідно, у Радехові вирішив спробувати. Перебрався туди у квітні. Весна, люди ідуть на городи. Комусь мотичку треба, кому ґраску, комусь леміш до плуга. Іншому молоток, комусь ще щось. Я став кувати, і там ніхто не питав чи я коваль, чи ливарник. А якось директор попросив мене, щоб йому зробив дві мотички: одну більшу, другу меншу. Грядку, щоб просапати. І я їх викував з куска металу – цільно тягнуті, без жодного шва, без зварки, без клепки. Коли приніс йому в кабінет, а він як глянув і каже: «Ось це коваль! Я такого не бачив». То була компанійська людина, але, на жаль, він уже помер. Саме він і пустив про мене чутку, після якої мій авторитет значно зріс. Після того я зробив ще додому такі ж дві мотички, а потім ще й двом молодицям. І на цьому припинив, бо на одну таку мотику треба було затратити дуже багато часу.
– Направду кажуть, що дехто має золоті руки. До чого не візьметься, все у нього класно виходить. Може, то і про тебе?
– Не знаю. Але тоді трапився ще один цікавий випадок. Підходить якось один хлопака і дивится як я клепаю молотки. Тоді мені замовив якусь їх кількість інструментальний цех. Я клепаю, а він так прискіпливо поглядає, а потім каже: «А от у нас на Тернопільщині був коваль, який за два нагріви виковував молоток». Я так послухав, та й нічого. А коли він пішов, почав нагрівати кусок заліза. Молот, правда, був автоматичний. Тоді: трах-трах-трах. Тільки вспівав обертати. Поклепав, поправив туди-сюди. Бачу, що в мене виходить за один нагрів. Потім кличу того хлопаку: «Ану, іди сюда». Питаю: «За скільки нагрівів ваш коваль клепав молоток? За два? Давай я спробую». І за один нагрів утнув.
– Усе правильно. Справа майстра боїться!
– Можливо-можливо. Якось ще один мужчина розказав як його знайомий коваль пачку зі сірниками закривав молотом. Чух-чух – і по-маленьку, все нижче і нижче, поки не закриє. Почувши таке, став тренуватися. А потім кличу того мужика: «Ану, скажи як там сірники закривали?». Тоді беруся до діла: раз – і майже до самого кінця дійшло. Після того випадку слава про мене пішла як про спеціаліста фест класу.
Згодом, під час сезону цукроваріння, мене призначили в аварійну бригаду ремонтників. Завод молодий, спеціалісти не дуже досвідчені. Де що ломиться, то нас викликають, і ми ремонтуємо.
А на другий рік, по-моєму, вже дізналися, що я ще й фотограф. Бо на суботниках прийшлося фотографувати. Мені ніхто нічого не говорив, а я з власної ініціативи пішов на суботник з фотоапаратом і наробив знимок. Ввечері посидів, а в понеділок на ранок вивісив великий стенд. Всі ідуть, зупиняються: «О, дивися, то ж ми». Після цього покотилася інша слава.
Світлини Олеськіва-фотомайстра супроводжуватимуть вас упродовж усього інтерв’ю
Працюючи в кузні, вирішив зробити презент: вивіски для всіх кабінетів службовців. Бо там були старі. Замовив у будівельному цеху плиту форніровану і штапік, щоб потім можна було оббити. Потім вилив літери. А піску набрав, між іншим, у Ходорові. Там була база підшипників, і якщо їх потребували, то посилали мене, бо знали, що звідти родом. Зваривши невеличкі опоки, вилив об’ємні алюмінієві букви. Далі занурив у чорну фарбу, після чого пошліфував.
Ось так і вийшло понад 40 гарних табличок. І в один прекрасний день кажу директору, що ось такий презент підготував. І питаю чи можна повісити. «Вішай», – каже. Коли я ті таблички розвісив, то пішли розмови, що в мене ще й немалі художні здібності.
Потім, коли завод стояв уже, а це було перед 1 травня, то мене спрямували на допомогу двом художникам, аби оформити наочну агітацію. Я там також постарався. Навіть портрет Лєніна відновив, бо він такий нещасний валявся. Підрамник перетягнув, підреставрував де треба, написав лозунг великий. І на фасад вліпив. Як виявилося, багатьом упало у вічі. Після цього директор каже: «Все, будеш художником». І так я лишився в художній майстерні.
– Вражає, ясна річ. Скільки за невеличкий час ти робіт перепробував і на якому поприщі врешті-решт себе знайшов. І всюди в тебе все до ладу виходило.
– Ну-ну, не захвалюй. Пригадую, зрештою, як почав оформляти коридори. Якраз тоді якісь нові економічні новації вводили. То ж намалював оригінальні та яскраві стенди. Здається навіть побувала у нас тоді делегація з району, чи якийсь проводили семінар, то сказали, що їм стенди дуже сподобалися. А підсумували так: зроблено не на місяць чи два, а на довго, бо матеріали відповідні.
Коли знову таки почався сезон, то начальник мехмайстерні звернувся: «Віддайте коваля, бо нема кому працювати». А йому: «Ти його мав, то треба було тримати. Тепер він тут потрібний». І так я й лишився. Словом, з коваля зробився художником.
Люди навіть дивувалися: мовляв, з коваля ще може вийти зварювальник, ну, слюсар. Ну, щоби з коваля художник зробився… Дуже дивно то було. Таким чином пропрацював два роки, а дехто почав нарікати: чому то він рахується в мехмайстерні, гроші там бере, а фактично фіглі-міглі малює. Кличе мене тоді директор і питає: «Ти вже стаж маєш?» Кажу: «Та набралося вже». Він: «То напиши заяву, щоб тебе перевели в будівельний цех, бо люди починають шуміти». Перевели мене і так працював до кінця: фотографом і художником. Мені ще й зарплату мало не директорську платили. В той час, а то десь 1985 рік, оклад художника становив 220 рублів і 80 доплати як фотографа. На той час то були великі гроші.
І так я там пропрацював, поки не звільнився, фактично досягнувши пенсійного віку, хоч мені ішов 49-ий рік. Тоді ж перебралися назад до Ходорова.
– У тебе, Пилиповичу, напевно, по так званому «гарячому» стажу набігло? Адже праця на ливарній дільниці прирівнюється до найшкідливіших професій, а значить на пенсію після цього виходять швидше.
– Так, треба було мати 12 років стажу. Загального в мене вийшло 25, а «гарячого» набралося 14 з половиною. Тобто з запасом. Кірм цього, згідно з законом, я ще міг писати заяви за власним бажанням.
І от в 1994-му переїхав сюди. Почав доробляти стару хату. А вже коли розрахувався звідти цілковито, то пенсію тут оформив. Так і живу по нині в рідному місті.
– Але ж подейкували, що ти і в Росії на заробітках «пахав». Чи це сон рябої кобили?
– Нє. Хоча, коли ще працював на цукровні нашій, то їздив у Магадан.
– Ось-ось, власне. Мабуть, я про це краєчком вуха десь чув.
– Там мій швагєр зі Львова працював. А колєги почали вмовляти: давай, поїдемо і підзаробимо трошка. Тоді якраз була нагода податися зі студентським загоном. Коротше: ми так і зробили. Записалися і поперли туда. Далеко: тільки з Москви 12 годин перельоту літаком. А там – будови. І роботка ще та. Треба було фундаменти робити на сваях. Їх спочатку забивали, а ми вже «обшивали» дошками, вставляли арматуру і заливали бетоном. Там я пропрацював усього-навсього п’ять місяців. І попросту не «пішло».
Той, хто возив студентів, хоч там різного зброду вистачало, раніше давав хлопцям заробити. А в останній рік вирішив «кинути» усіх і зірвати бабки. Одне слово, пропрацювали ми майже два місяці задаром, а потім побачили, що наш керовнік взагалі десь дременув. Не було навіть до кого звернутися. То всі розбрелися хто куди. Ми сколотили бригаду з п’яти чоловік і зайнялися фасадними ремонтами. За три місяці небагато заробили, та все ж таки це ліпше, ніж нічого. До того ж там зима дуже скоро починається, а ми одягнені легенько. Та нічого – витримали. В червні ще лежав сніг, який раптово щез. І відразу настало літо, зазееленіло все. Після цього і в нас усе більш-менш внормувалося. Аж до серпня, коли стало прохолодно. А у вересні знову зима наспіла.
Повернувся я додому, пішов на цукровню і так тут робив, аж поки на Радехівщину не перебралися.
– Ну, нічого. Зате, якщо так можна висловитися, скуштував ще й романтики студентських будівельних загонів. Знову ж таки, набрався життєвого досвіду. Уточнімо який це час був.
– Ішов 1976 рік. Хоча, якщо бути відвертим до кінця, то фактично тоді я драпанув з Ходорова. Будучи комуністом, мусів повідомити партійні органи, куди направлюся, щоби туди переслали документи. Тоді якраз парторгом був такий собі Бровкін. Підходжу до нього, мнуся. Він питає: «Куда їдеш?» «На заробітки», – відповідаю. Він гне своє: «Я мушу знати конкретно куди, бо не підпишу обхідний лист». То я так і не розколовся і поїхав без того обхідного.
А повернувся, то куда податися? Ясно, що на цукровню. Прийняли мене, але збори партійні проводять: мусять же наказати. Бо як так: п’ять місяців не було мене. А значить не платив партійних внесків. І беруться до мене строго на тих зборах: пригрожують, що взагалі виженуть з партії. А я навіть втішився, бо давно догнав, що та партія мені потрібна, як п»яте колесо до фіри. Хоча були часи, коли вибирали членом бюро і цеху, і заводу. Відповідно, на всіх зборах мусів бути присутнім. Народ валить додому, а я плетуся на збори. Ну, думаю: «І слава Богу, нехай виганяють до дідька». Але хтось запропонував записати догану спершу. Догану – то догану. Минув рік, і парторг кличе: «Ти чому не приходиш і не пишеш заяву?» Я очі вилупив: «Яку заяву?» Він: «Ну як? Щоб тобі зняли ту догану». Такі порядки були.
– Чимало відповідальних осіб пройшло через компартію в свій час. Тому, як на мене, не варто огульно всіх за це картати, чи розпинати.
– Ще один цікавий епізод. Де б я не працював: чи то в Ходорові, чи деінде, мене постійно призначали редактором стінної газети. І майже завжди завойовував перші місця на конкурсах стіннівок, який влаштовували до Дня преси, що відзначався 5 травня. З художнім оформленням проблем не виникало. А щодо наповнення матеріалами, то приходилося фантазувати самому. Бо хто там давав якісь замітки? Що побачив чи почув, те і давав. Отаке.
– То можу тобі руку потиснути як колєзі за фахом. Хоча твої фотороботи, які частенько друкуються в газетах – це ще одна ниточка, що в’яже нас. Стоп. А ще той факт, що ти вже чимало років входиш у редколегію газети «Ходорівщина». Ото ж ґратулюю, пане журналісте.
– Ну, ну, не підколюй старщих.
(Продовження невдовзі. Чекайте!)
Бесіду провадить Любомир КАЛИНЕЦЬ.
Фотографії з архіву Володимира Олеськіва та сайту «Ходорів сьогодні».