Родичі всесвітньовідомої співачки мешкають у … Ходорові (Частина перша)

Posted on Сер 20 2014 - 6:14am by Любомир Калинець

Заслужений юрист України, в недалекому минулому начальник Львівського обласного управління юстиції, а ще раніше прокурор Стрия. Хоча його трудова біографія розпочиналася на Жидачівщині. Ще один дуже цікавий факт: родинне коріння єднає його зі славетною українською співачкою Соломією Крушельницькою. Веду мову про Тараса Володимировича Костура, життєва стежина якого тісно переплелася з нашим містом.

…Затишний куточок Ходорова, яким є невеличкий відрізок вулиці Франка від перетину з вулицею Хмельницького і до території колишньої «Сільгосптехніки». Раніше цей шматочок наші діди називали Замкненою. Саме тут і розташований будиночок сім’ї Костурів. У ньому наприкінці січня 2009 року відбулася моя розмова з господарем.

Т.В. Костур біля родинного будинку в Ходорові

Т.В. Костур біля родинного будинку в Ходорові

– Пане Тарасе, знаю, що народилися ви в селі Берездівці, колись Ходорівського, а тепер Миколаївського району. Коли ж опинилися на берегах Лугу?    

– У Ходорів ми приїхали після звільнення території України радянськими військами в 1944 році. І я пішов відразу в другий клас середньої школи №1. До цього закінчив перший клас у Львові. Якщо говорити відкрито, то моє життя після закінчення десятирічки було надзвичайно важким. Довелося долати численні перешкоди. З однієї сторони – дід мій був священиком. Ще одна біда – дружина Звенислава також виявилася донькою священика. Що це означало в ті часи, не варто зайвий раз пояснювати. Тричі безуспішно поступав до вузу. І аж з четвертої спроби, вже після армії, став студентом юридичного факультету Львівського університету. Здавалося, що мета досягнута. Але не так сталося як гадалося. Після закінчення університету був скерований на посаду слідчого прокуратури Жидачівського району. Подружився з головою обласного суду Степаном Ларіоновичем Рудиком. Якось він запропонував мені роботу судді в Стрийському районі. І ось пройдено мандатну комісію, мою кандидатуру затвердило бюро райкому партії. Призначили вибори. Аж тут хтось із товаришів в лапках написав, що я такий-сякий, що в мене і дід, і тесть священики. Після цього вибори відмінили. Ото ж мусів далі працювати слідчим, бо ніщо інше не «світило». Але, як то часто трапляється, допоміг його величність випадок.

Сталося так, що Герой Радянського Союзу Войціхович – колишній начальник штабу партизанського з’єднання Ковпака, який вів щоденник під час партизанських переходів по Карпатах, видав свою книжку. У ній він свідчив, що мій тесть Володимир Микорин, парох церкви в селі Роштівка Тернопільської області, під час війни допомагав партизанам продуктами. Як виявилося, Войціхович особисто підтримував з ним стосунки. Так ось: довідавшись, що я зазнаю утисків по службі, він написав листи прокурору Львівської області та першому секретарю Жидачівського райкому партії Бричу. У них констатувалося, що мій тесть, хоча й душпастир, але душпастир порядний. Це, як кажуть, врятувало мене від подальших переслідувань.

З цим фактом переплітаються також документальні спогади колишнього прокурора Львівської області Бориса Антоненка. Доповідаючи про кадрові справи вищестоящому керівництву, він натякнув про свій намір призначити мене прокурором району. І ось відбувається такий діалог.

– Що це ви, товаришу прокуроре, вирішили зятя священнослужителя призначити на таку відповідальну посаду?

– Тарас Костур зарекомендував себе з позитивної сторони. А тим паче, де сказано, що синів чи доньок священнослужителів не можна призначати на відповідальні посади, коли вони цього заслуговують?

– Мабуть, ви до цього часу не розумієте політики добору кадрів…

Напевно, особливі спогади зберігаєте ви про події в Стрию, на зорі української незалежності? Тоді, будучи прокурором, ви дали згоду на підняття над міською ратушею нашого національного синьо-жовтого прапора. Саме йому судилося стати першим в Україні знаком пробудження народу, першим кроком до соборності.

– Ясно, що таке не забувається. Зауважу, що робота в Стрию виявилася не з легких. Багато військових, росіян, великі робітничі колективи, які зустріли мене не дуже приязно. І це ще легко сказано. Майже всі заходи тут проводились російською мовою. Та навіть серед таких умов якось давав раду. А коли настав час перших демократичних виборів, стрияни обрали мене депутатом міської ради.

На першій же сесії депутати вирішили підняти над міською радою синьо-жовтий стяг. На цьому історичному засіданні мені, як прокурору, належало підтвердити правомірність цього політичного акту. Розуміючи, яку ношу відповідальності звалюю на плечі, все ж не міг поступити всупереч своїй совісті. Зрештою, був твердо переконаний, що незабаром наше рідне знамено замайорить повсюдно. Тому виголосив слова, які не міг не сказати, бо їх так очікували свідомі громадяни під стінами міської ради: «Гадаю, що поруч із державним червоно-синім прапором народ має право бачити свій національний синьо-жовтий прапор». Присутні полегшено зітхнули, з очей у декого потекли сльози.

Неприємності не забарилися. Під тиском КДБ, обкому партії, особисто генпрокурора Потебенька готувалась наді мною розправа. Уже через три дні відбулася розширена колегія обласної прокуратури, на якій мене мали звільнити з посади. Проте, взявши до уваги мою багатолітню і зразкову службу, обмежилися притягненням до суворої дисциплінарної відповідальності.

У цей непевний час мене не залишили напризволяще однодумці з Народного Руху України. А перший голова Львівської обласної ради першого демократичного скликання В’ячеслав Чорновіл запропонував мені очолити обласне управління юстиції.

фото з особистого архіву Т.В. Костура

фото з особистого архіву Т.В. Костура

– Дозвольте повернути вас ще трішки в шкільні роки. З ким вчилися, хто були ваші однокласники?Чи спілкуєтеся з ними зараз?

– На жаль, ніхто з моїх однокласників не досяг значних висот. Нема ні генералів, ні професорів. Всі прості українські громадяни-патріоти. Підтримую стосунки з таким же пенсіонером, як і я, Ярославом Коритовським. Він живе у Львові. Євстахій Горленко працює хірургом у Новому Роздолі. Треба сказати, що багато моїх колег не дожили до сьогоднішнього дня. Зокрема, Юра Балюра, Льоня Павловський, Данчак.

Приємно відзначити і наступне. Коли постало питання про моє призначення начальником обласного управління юстиції на сесії обласної ради, то мене підтримали наші земляки Микола Горинь та Ігор Калинець. Вони виступили і заявили, що добре знають мене як ходорівчанина, поважають моїх батьків. Підтвердили, що вважають мене патріотом і що буду гідним представником у команді В’ячеслава Чорновола. Тоді за мене проголосували майже всі депутати.

 – А тепер хочу запитати, яким чином звязані Костури з видатною українською співачкою Соломією Крушельницькою?

– Коріння Соломії іде від Крушельницького Василя, який був священиком. Народився він у селі Сороки Бучацького району Тернопільської області. Мав двох синів – Діонізія й Амвросія. Останній також став душпастирем і мав двох синів і шість дочок, у тому числі Соломію. В родині другого сина отця Василя Діонізія зростало три дочки. Зокрема, Марія,  яка доводиться мені рідною бабцею. Таким чином, Крушельницька Марія Діонізівна була двоюрідною сестрою славнозвісної співачки. Мій прадід Діонізій був директором школи в Зарваниці. Там же й народився мій дід Микола Гапій.

– Неймовірно. Окрім того, що родинні узи єднають вас зі світової слави артисткою, то ще й ваш родовід веде на благословенну землю, обласкану Всевишнім. Адже Зарваниця – віддавна відомий Марійський центр. Даруйте, що перебив вашу розповідь про діда Гапія.

– Він закінчив зарваницьку початкову школу. Незважаючи на те, що походив з дуже бідної сім’ї, але був тямущим і беручким до навчання. Отож поступив у Бережанську гімназію. В її стінах навчився музичної грамоти. Мабуть, вже тоді проявився його талант на цьому поприщі. Бо навіть письменник Богдан Лепкий у своїх споминах «Бережанщина – казка мого дитинства» згадував, що директор гімназії, коли приходив з казино трошки «під гумором», будив мого діда і казав: «Гапій запій». Тобто наказував співати. І дід Микола мусів збирати хор і давати імпровізований концерт. Після закінчення гімназії він поступив у Львівську семінарію, яку успішно закінчив. Невдовзі одружився в Зарваниці на Марії – доньці директора школа Діонізія Крушельницького. Був скерований на парафію в гори  аж за Сколе, в глухе село Сможе. Там душпастирював майже п’ятнадцять років.

Після цього, як розказувала бабця, зваживши на чисельну родину, церковна влада перевела діда на кращу парафію – в село Берездівці неподалік Ходорова. Там він пробув майже 35 років. Стільки літ на одному місці – це щось та й значить. Люди його дуже любили, він користувався великим авторитетом. Пригадую такий факт. Від проборства до церкви треба було подолати метрів триста. А дід мав уже поза вісімдесят років. Щоб він не брів по болоті, той відрізок виложили плиткою. І старші, і діти, коли бачили його, підбігали і цілували йому руку. Він керував хором, вів у школі катехизм. А в 1946 році помер від запалення.

Лишилася бабця Марія, яка в 1950 році переїхала до нас у Ходорів. І вже жила разом з нами. Вона багато розказувала про Соломію Крушельницьку, про часті зустрічі з нею. Побувала бабця також декілька раз на її виставах у Львові. Їздила зі своїми дітьми, щоб побачили свою талановиту тітку, почули її спів. В нашій родині зберігся переказ про випадок, який трапився якось у Львові. По дорозі до оперного театру бабця з дітьми випадково зустріли тітку Соломію. Зустріч була дуже зворушливою – у всіх на очах блищали сльози радості. Бабця розпитувала про життя тітки. А та кинула такі слова: «І в тебе, Марусю, був гарний голос, але ти воліла вийти заміж…»

Треба зауважити, що наша сім’я відзначалася надзвичайною музикальністю. В Берездівцях на проборстві були концертне фортепіано, скрипка і гітара. На фортепіано грав і дід, і син Йосиф, а на скрипці дуже гарно грав Володимир, який пізніше пішов в УПА і загинув. А на гітарі грали майже всі. Як і читали ноти, провадили церковний і просвітянський хори. І не лише в Берездівцях, але і в сусідніх Підгірцях. На них також поширювалося шефство діда і тітки Славці, а також усіх, хто не мав роботи. А безробітними були майже всі, бо за Польщі її знайти було неможливо. Тому вони більше займалися читальнею, різними гуртками.

– А чи була Соломія у вас в Берездівцях?

– З розмов бабці, а також тети Славці відомо, що в 1949 році Крушельницька приїжджала до нас. Щоб потрапити в село, то треба було їхати поїздом до станції в Бориничах. А звідти ще залишалося сім кілометрів. То за нею вислали фіру, яка й привезла її. У Берездівцях Соломії дуже сподобалося, особливо великий сад, город, квіти. Розказували, що вона навіть пробувала грати на фортепіано. Але залишилася незадоволеною, оскільки воно було розстроєне. Тета Славця, яка незадовго перед цим зламала ногу, тішилася, подарованими родичкою намистом і жупаном. Ясно, що Соломія мала більші габарити, а тета була щупленькою. Тому вона той жупан перешила. І він зараз зберігається в нашої племінниці Дарії Павлик. Як і інші матеріали тети Славці: вірші, листи, фотографії.

Родичі всесвітньовідомої співачки мешкають у … Ходорові (Частина друга)

Любомир КАЛИНЕЦЬ.