Воєнна епопея Володимира Лозинського (Частина перша)

Posted on Вер 11 2014 - 6:38am by Любомир Калинець

Перш ніж запропонувати вашій увазі спогади пана Володимира Лозинського, дозвольте промовити два слова. Особисто з ним я незнайомий. Якщо не помиляюся, то ці нотатки передала мені колишня вчителька історії, а зараз голова Союзу українок у Ходорові Ірина Михайлівна Лозинська ще в той час, коли готувалася до друку книгу «Місто над ставом». А може і мій далекий родич пан Славко Закаляк зі США. Одначе вони в силу різних обставин так і не побачили світ. Передусім тому, що книжкової площі виявилося замало, щоб помістити геть усе, що мені вдалося довідатися про Ходорів та його мешканців. Та все ж ці записи таки дочекалися свого часу, щоб бути оприлюдненими.

Зауважу, що всього лиш якусь дрібочку знаю про героя цієї розповіді. Народився він у Ходорові в 1914 році. Навчався в технічні школі у Львові. Помер 1992 року в Варшаві, де й мешкав з родиною упродовж останнього часу.

Його ж молодечі літа минали у важкий для нашої батьківщини час. Волею долі Володимир Лозинський опинився в Українській дивізії «Галичина». Про свої поневіряння він згодом напише невеликі спогади, які, сподіваюся, з цікавістю прочитаєте ви, шановні земляки.

Варто додати, що в рядах дивізії «Галичина» воювало чимало ходорівців. Спробую назвати тих, про кого мені відомо. Це – Ярослав Закаляк, Ярослав Жмуркевич, Володимир Данилюк, Зенон Глов’як, Йосип Кладко, Ярослав Дунець, Володимир і Степан Федоришини, Микола Кудлик, Нестор і Микола Чорні, Осип Ткачук, Ярослав Цвик, Мирон Демків, Ярослав Смижук, Петро Кудлик, Мирон Чмир, Володимир Дунець, Богдан Кецало, Юрій Калинець, Олександр Татомир, Володимир Жураківський, Богдан Іванців, Володимир Гриник, Павло Бардель, Володимир Абрагамович. Михайло Дальовський грав на саксофоні у дивізійному оркестрі. Подейкували, що й відомий у недалекому минулому ходорівський фотограф Петро Запотович виконував таку ж функцію і в дивізії. Вважаю, що це ще не весь перелік, оскільки не про всіх наших земляків збереглися відомості.

На цьому коротеньку передмову можна завершувати, надаючи слово панові Володимиру Лозинському. Читайте.

«Після закінчення війни мені довго прийшлося розшукувати своїх рідних на еміграції. Аколи їх відшукав, то мав труднощі, щоб зустрітися з ними. З огляду на моє минуле уряд країни, де я поселився, знаходився у сфері так званих «соціалістичнодемократичних» держав.Щойно минулого року я раптово одержав дозвіл і мусив виїхати протягом 48 годин. Для колишнього дивізійника це було аж занадто багато часу. Врешті опинився на вільній землі Вашингтона, де прийняла мене моя близька родина. Моїм бажанням було стрінути товаришів та побратимів по зброї. Вже по кількох днях ми зустрілися та почали пригадувати собі давні хлоп’ячі і кавалєрські часи. Очевидно, їх бажанням було довідатися від мене про мої воєнні переживання та післявоєнний життєвий шлях.

З одним із моїх товаришів я переходив рекрутський вишкіл у Гайделягрі, а відтак і підстаршинський вишкіл у Радольфцелі. Після цього ми повернулися до дивізії в Нойгаммері. Через короткий час мого товариша Славка Закаляка вислали на старшинський вишкіл, а мене приділили до першої сотні першого батальйону 31го полку як підстаршинуінструктора без фронтового досвіду. Тут саме наша дружба зі Славком перервалася, і від цього часу проминуло вже 38 років. Наші життєві шляхи розминулися і пішли двома різними дорогами. Хто подумав би, що ми колись зустрінемося. Бо після Бродів мене вважали, напевно, вбитим у боях або пропалим безвісті.

Щойно тут довідався від своїх товаришів, як рівно ж від моєї сестри, що під час одних дивізійних святкувань у Станиці, генерал Шандрук вручив моїй сестрі «Брідську відзнаку» за мою участь в боях під Бродами. Її сестра передала мені після мого приїзду, і я мав честь і гордість носити цю відзнаку під час поминальних відправ на провідну неділю у БаундБруці.

Та повернуся до розповіді про мою воєнну епопею. В Нойгаммері продовжувався вишкіл у всіх полках і спеціальних частинах. Праці було дуже багато, бо всі мусили бути готові до фронтових дій. 3 червня 1944 р. відбулися великі маневри на нойгаммерському полігоні. Завершилися вони дефілядою всіх частин, які відбирав сам командир дивізії генерал Фрайтаг зі своїм почотом і членами Української військової управи.

28 червня 1944 р. почали виїздити перші транспорти нашої дивізії. Всі говорили, що їдемо в околиці Станіславова. Це мене дуже порадувало, бо зявилася нагода відвідати своїх рідних. Але слідуючого дня, коли перебував у полковім штабі, довідався, що нашу дивізію висилають в район містечка Броди. Від побратимів, які походили з цих околиць, ми почули, що якраз там червона армія підготовляє головний натиск.

Через кілька днів транспорт 31го полку зупиняється на залізничній станції Ожидів. Тут відчувається брак координації поміж частинами і нервозність командирів. Командир моєї сотні гауптштурмфюрер фон Зальцінгер нарікав, що не мав дотепер жодних наказів ні призначення для нашої сотні. Коли вкінці їх отримав, вирішив не провадити сотню головними дорогами. Натомість вибрав стрільців, котрі знали ці околиці, доручивши їм провадити сотню польовими дорогами і стежками. Але, заледве відійшовши три кілометри від залізничної станції, появилися низьколітаючі совєтські літаки. Ми перейшли в повну готовність і отаборилися під лісом. Це вже були передфронтові позиції. Майже цілу ніч будували укріплення і перевязочні пункти. Але вже вранці одержали наказ перейти на нові становища.

На третій день мого прифронтового побуту, будучи в штабі, довідався, що нашу дивізію не введуть в бій як цілу одиницю, а тільки поодинокі полки будуть приведені в бойову готовність. Всі старшини дуже обурилися, бо вважали, що розривати дивізію не можна. Мій командир теж гостро критикував таку тактику (він був фронтовим старшиною, приділений до нас із західного фронту) і вважав, що це приведе до великих людських втрат.

З девятого на десяте липня наша сотня зайняла становище між селами Сасів і Ясенів, бо в цьому місці ворог проникав у недалекі лісові терени. Тут ми прийняли перший «хресний» ворожий вогонь. Наскоро поширювали ми укріплення і будували нові. Концентрація ворожих військ збільшувалася з кожною годиною. 11 липня зв’язок з 13им корпусом німецької армії, що граничив з 31им полком, був перерваний. Сам генерал Фрайтаг приїхав на наш відтинок фронту і наказав командирові нашої сотні ліквідувати прорив. Тоді щойно ми довідалися, що звязок перервано внаслідок ворожого прориву. Виявилося, що німці з 13го корпусу понесли багато втрат і втратили своє оборонне крило. Здавалося, що ворожий наступ концентрувався тепер на нашій сотні. Тут в перших боях впало троє побратимів з мого містечка. Підстаршина Сий вистріляв всі набої, поклавши шістьох ворожих солдатів, а себе підірвав розривною гранатою. Ще встигли ми їх поховати під ліском та поставити наскоро зроблені березові хрести з відповідними написами: «Спіть, хлопці, спіть, про долюволю тихо сніть». Цього ж вечора ми мусили змінити наші становища, бо вороже летунство почало сильно атакувати. З автоматів нам вдалося підстрелити одного літака. Тішили себе надією, що німецька авіація прийде нам на допомогу, але, на жаль, жодний літак так і не зявився.

13 липня ворожий наступ ще більше посилився. Від світанку до вечора ворог обстрілював нас різними видами зброї, включаючи бортовий вогонь свого летунства. Танкові колони почали оточувати наші становища. Коли ми пробували вирватися з оточення під час одного з боїв, нам вдалося захопити дванадцять полонених. Один з них був батьком дивізійника з околиць Тернополя. За нашим проханням його відправили до штабу. Від полонених ми довідалися, що нас оточують гвардійські частини. Щоб вирватися з «мішка», нас розділили на дві частини. Ворожа артилерія нас постійно обстрілювала, а ворожі частини стискали навколо нас кільце. Вже навіть було чути вигуки: «Здавайте зброю!» Декому не вистачило боєприпасів, тому доводилося вступати в рукопашний бій. Деякі ворожі солдати також не мали ні патронів, ні гранат, отож доходило до бійки  на кулаках. Під час одного з таких боїв я почув коло себе постріл. Це застрілився мій командир гауптштурмфюрер фон Зайцінгер. Я ще вспів накрити його плащем.

Воєнна епопея Володимира Лозинського (Частина друга)

Любомир КАЛИНЕЦЬ.