Іван Гамкало: «Я ще й дотепер вважаю себе бахуром…» (Частина третя)

Posted on Лис 5 2014 - 10:22pm by Любомир Калинець

– Домінують телевізор, інтернет.

– Телевізор дебілізує народ, а особливо молодь. Інтернет, якщо в міру, то він розширяє інформативне поле. Але інтернету в селі нема, навіть в школі.

Людина, коли відходить від духовних цінностей, від Бога, які контролюють мораль і поведінку, то вона далеко не зайде. Тому багато прикрих випадків, скоєних в стані сп’яніння. І то не тільки велике лихо Городища, а всієї України. Не хочу бути песимістом, але нація спивається. І вироджується.

– І деґрадує, напевно.

– На цю тему можна було б багато говорити, тому що європейська нація теж деґрадує. Вона втомлена, вона вироджується навіть через комфорт життя.

Ось я спостерігаю за змінами в музиці: дуже багато з’являється диригентів, музикантів з Японії, Кореї, Китаю. Вони працюють, як бджілки, не зіпсуті комфортом, багатством, обжиранням, одягаються дуже скромно. Ніхто, як кажуть, не викаблучується ні перед ким. А європейська нація? Чому починаються проблеми? Не хотіли замітати вулиці німці, тепер мають понад два мільйони турків. І масу проблем. Не хотіли замітати вулиці французи, мають тепер африканців і … великі клопоти. Подібні проблеми і в Лондоні.

Комфорт має мати межу. Бо нація тоді розслабляється. Нема боротьби за виживання.

Людина тоді пасивною стає.

– Я, коли працюю багато, думаю деколи: на хрена мені стільки. Але бачу, що знаходжуся в ритмі. Нема часу про якісь дурниці думати. Як я вижив? Мені ніхто не допомагав, не мав ніякого блату. Завдяки праці, порядній поведінці, послухові та повазі до старших. А також характерові й моралі. Як кажуть німці: «ArbeitmachtdasLebensüß». Що означає: праця робить життя солодким. І тому, коли люди ліниві, коли люблять ніжитися, – то вже кінець. Нема енергетики, яка первісну людину ганяла днями по лісах, щоб здобич вполювати. Тепер, коли заходиш в гастроном, – все є. Бери, напихайся. Але зачекайте: має бути культура харчування, вживання алкоголю. Візьмімо для прикладу напої: чи корисні вони? Може краще воду мінеральну без газу пити? Чи не краще вживати натуральне вино, аніж якусь бурду? Читав, що в Польщі рівень життя піднявся суттєво, бо поляки перестали курити і вживати міцні напої. П’ють вино і пиво.

Словом, проблема існує.  І то для білої раси. Колись говорили старі бабці, що прийде жовта раса і запанує над світом. Експансія вже розпочалася. Дивіться, що робиться на російському Далекому Сході. Там китайці все купили. А як багато їх навчається у наших вузах. Народжуваність у них перевищує нашу. Лише в Америці вона досить висока. Але президент у них вже іншої раси.

Афроамериканець.

– Так. Воно, ніби підкреслює, що в Америці є свобода і ніякої ксенофобії нема. Але це все-таки – «біла» держава, її створили емігранти з Європи.

У нас часто кажуть: той такий, та – напівєврейка, а нам треба українця. Ви знаєте історію: Пілсудський не був стопроцентним поляком. Томаш Масарик – чехом, а маршал Маннергейм – фіном. Але державу побудували. Чому? Щоб будувати державу, треба бути дуже високоморальною й освіченою людиною. І треба мати сильну волю. Поставити мету і цілеспрямовано до неї йти, не відступаючи ні на крок. То є кардинальні речі, без яких не обійтися.

– Пане Іване, ви сказали, що рідше буваєте в рідному селі. Але чим воно для вас є? Колискою, найріднішим, найближчим?

– Є така фраза. Не пам’ятаю  з якого вірша: «Wer denDichterwillverstehen,muss inDichtersLandgehen». Тобто: хто хоче зрозуміти поета, мусить піти в його край. Розумієте? Городище мене виколисало, виробило фантазію і образне мислення. Дивіться: Городища краєвид (оглядаємо картину на стініпримітка автора) – церква, гора. 1956 рік. Я тоді із задоволенням малював. Навіть була думка в художнє училище поступати. Писав вірші в школі. Ігор Калинець показував мені свої, я йому свої. Співав у шкільному хорі, декламував. От бачите в куточку скрипочка, яку сам змайстрував з фанери. І ті пісні, які я чув, історія, яка є в них, будили цікавість до подій, які в них оспівувалися. Бо ще бабуся співала пісні австрійські, жовнірські, щедрівки архаїчні. А мама вже співала стрілецькі пісні, любовні пісні й романси. А після них почув пісні повстанські. Оцим завдячую селу.

Завдячую школі, де мене вчили писати, азам німецької та російської мови. Потім почав вчити польську. Перші враження з музики – теж звідти. На скрипці грав у клубі на концерті ще будучи школярем. Вчився добре і мене любили.

Вчителів згадую з повагою. Вони завжди говорили: «Людина вчена, то є вчена. Хто багато читає, той багато знає». Навіть казали таке: «Україні потрібні інтелігенція, освічені люди». Думаю, що той ґрунт, на якому зріс, почався зі школи. З її стін вийшло багато хороших людей. Вони створювали «Просвіту», Українську Галицьку армію, воювали в підпіллі, гинули за Україну. Хотіли, щоб у селі була мораль і культура. Дуже важливо, що знаходили час для виховання дітей.

Знаю, як виховували мене. Ми, пацанами, кидали грудками через дорогу в паркан наших сусідів. А воно ж гримало. Почувши з-за паркана голоси: «Хто там кидає?», ми давали «хода» (втікалиприм. авт.). А потім знову бралися за своє. Мама, побачивши це, взяла мене за руку і повела до сусідів. А там була бабця старенька. І каже: «Проси пробачення». Знаєте: це було виховання. Бо не можна було такого робити. Але ж дітям дуже цікаво. Хоч і є свої яблука, але кортить в чужий сад полізти. Хтось стоїть на варті. І обов’язково хтось скаже: «Чуєш, а тут яблука таки смачніші»…

Але яка атмосфера тоді була! Ось подивіться: фотографія з 1938 року. То весілля моєї тети. Там мама моя і батько. І стара наша хата солом’яна. Ви подивіться на обличчя. Хоч одне похмуре побачите? Ні. Які світлі й добрі очі! Дивіться, яка хата скромна. Вони жили скромно. Але які добрі були. На жаль, мені здається, що це вже втрачено: доброта до інших, співчуття, співпереживання.

Gamkalo-3

Завершуючи, хотів би розширити кордони вашого Городища Королівського і зробити їх більш об’ємними. Веду мову про таку територію як Ходорівщина. Чи відчуваєте теплоту, а, може, гордість, що ви таки уродженець цих теренів?

– Знаєте: якщо я відновив у своїх документах первісну назву села, то це вже багато говорить. А ще в Городищі є така місцевість як «гора». І завжди «горинські» хлопці хотіли керувати селом. Навіть часто влаштовували бійки. А на горі – церква. Потім обрив іде, луг, річка Бібрка тече… Розумієте: я завжди підкреслюю – Городище Королівське. Так що в мене є відчуття гордості за село.

А Ходорівщина. Це, по-перше, колись був район. І мав бути районом. Тому що Ходорів – виняткове місто, залізничний вузол. По-друге, промисловість. Цукровня, ріжня, як називали м’ясокомбінат, цегельня, тартак, молочарня. Люди мали роботу. В Ходорові було престижно жити. В містечку був газ. І ґайц, де ремонтували паровози. І станція залізнична, звідки можна було поїхати в будь-якому напрямку. Словом, місто, як кажуть, з ґонором. Хоч воно невелике і подекуди нагадувало село. Були ще хати під соломою, особливо в районі старої торговиці. Я пам’ятаю ще ті часи.

Жаль, що цукровню, яка була перед війною наймодернішою в Галичині, нова влада втратила. Позбавила людей роботи і всього іншого. Коли вона працювала, навколишні села вирощували буряки. За це мали гроші, цукор, жом, маляс. Цукровня годувала всю округу. Будемо надіятися, що ще відродиться.

У Ходорові вибудували гарну церкву в українському стилі під бароко. Тут була чудова школа. Ходорівщина виховала багатьох людей, які принесли їй гордість. Знаєте: важливо не те, чи велике місто, а те, яка творча енергетика. Ходорів – місто активної підпільної боротьби, місто освічених людей, культурної еліти, громадського життя. Тут є народний дім, «Просвіта». І добре, що Ходорів відроджується, що в ньому з’явилися пам’ятники Шевченкові, Франкові, Хмельницькому, монумент до двохтисячоліття Християнства.

Я щоліта з радістю до Ходорова заїжджаю. Маю з ким поспілкуватися. Люблю походити по базарі, зустрітися з тими, з ким вчився в школі. Інколи підходять і такі, кого забув. Пригадую, тішуся. Ходорівський млин – це теж особливі спогади. Водна станція, де ми дітьми бігали колись, скакали в воду з гори. Бо то було чудо для того часу.

Кілька років тому мені дуже приємно було показати Ходорів моїм колєгам з Донецька – народним артистам, професорам. Ми прекрасно провели час. Нас гостинно зустрів Олег Коцовський, і ми виїхали на Дністер біля Молотова на шашлики. Там дуже гарні верби над Дністром.

На завершення нашої розмови, щоб ви хотіли побажати в цей нелегкий час нашим землякам?

– Перш за все: не втрачати віри. Надіятися, але не покладати рук. Бо за нас ніхто нічого не зробить. Головне: не робити великого рейваху, а працювати. Бо ми переживали складніші часи. І зараз переживемо.

Людина має бути до всього готова. Так що треба перетерпіти. Врешті-решт, навчитися економити. Бо так теж не можна: коли газ влітку горить зранку до вечора. А чому не виключаєте? Та сірників, кажуть, нема в хаті. Так у світі ніхто не живе. В Берліні, де я часто бував, німці тримали газ у балоні, щоби приготувати їжу. А опалювали приміщення брикетами вугілля. Так що треба жити ощадніше, праґматичніше. Думати про здоров’я. Бо це Бог нам послав ще не найбільше лихо. Що ще може бути, ми не знаємо. Дай Бог, щоб ця хвиля пройшла мимо нас. Але, геть паніку!

Бесіду вів Любомир КАЛИНЕЦЬ.