З Чорткова театр переїхав у місто Бучач, а далі в такі міста як Тернопіль, Золочів, Рава-Руська, Перемишль, Самбір, Дрогобич, Стрий. Згаданий маршрут тривав протягом зими, а весною – знову Карпати. Хтось жартома сказав, що ми їдемо в Карпати щороку на півроку. Розпочинаємо з містечка Долина і далі прямуємо через місцевості Рожнітів, Калуш, Солотвино, Надвірна, Делятин, Яремче, Косів, Ворохта. Поява об’яв про виступи театру Й. Стадника завжди була приємною звісткою для наших симпатиків, які з нетерпінням чекали його приїзду. Під час виступів артистам доводилося несолодко. Сцени, переважно, були непридатними для виступів, малими за розмірами. Вільніше артисти почували себе на сценах таких міст як Львів, Тернопіль, Коломия, Станиславів, Перемишль. Найбільше давалися взнаки переїзди з одного населеного пункту в інший.
Дуже часто траплялося, що приїжджали в нову місцевість із запізненням, отож артисти, не відпочивши, виходили втомленими на сцену і тільки після вистави могли як слід відпочити. Трудова дисципліна була постійним супутником колективу. Пригадую як мені не видали за один день зарплату тільки за те, що на декілька хвилин запізнився до початку вистави. Директор особисто слідкував за нашою поведінкою та зовнішнім виглядом. Музиканти сиділи перед сценою в безпосередній близькості від публіки. «Ви – обличчя театру, – неодноразово повторював директор, – і повинні мати взірцевий зовнішній вигляд». Іншим разом підходить до одного з музикантів і трохи жартома, а трохи серйозно каже: «У вас, Славцю, надто довга шевелюра. Це неестетично». Наступного дня бачимо Славка свіжо підстриженим. Подібних випадків можна навести чимало.
Богдан Блюсович — музикант від Бога (перша частина)
У театрі Й. Стадника я працював до половини літа 1936 року. За час роботи набагато підвищив свій виконавський рівень. А залишив його, не витримавши постійних невигод. Інструмент вимагав більшого ремонту, чого в безупинних переїздах зробити було неможливо. Були й інші причини. Виїхав додому після останнього виступу в Стрию.
ТЕАТР ТОСІ ЛИПКІВНОЇ
До кінця 1936 року жив удома, в Ходорові. А весною 1937-го був заангажований в театральну трупу Тосі Липківної, колишньої дружини Яреми Стадника. Вона стала дружиною В. Гудечека, з яким я раніше працював у театрі Йосифа Стадника. Вони разом і організували невеличку театральну трупу. Гастролі почали в місті Снятині, де в той час разом зі своїми батьками жив наш керівник В. Гудечек. Трупа була невеличкою і не могла конкурувати з іншими колективами. Проіснувала вона недовго і була розпущена після виступів у Тернополі. Я відразу ж переїхав працювати в театр імені Садовського, який у той час знаходився в містечку Рава-Руська.
ТЕАТР ІМЕНІ М. САДОВСЬКОГО
У другій половині 1937 року мене заангажував до цього театру його директор Карабиневич. Керівником оркестру був Р. Бойкевич з міста Рогатина. Якщо в згаданих мною раніше театральних колективах провідне місце відводилося ревіям і західноєвропейським оперетам і рідко коли українським народним п’єсам, то цей театр базувався виключно на національному репертуарі, побутових й історичних драмах. У репертуарі було підготовлено для постановки 30 вистав. Серед них такі як «Запорожець за Дунаєм», «Маруся Богуславка», «Наталка Полтавка», «Мати-наймичка», «Невольник», «Дай серцю волю», «Сорочинський ярмарок», «Вій», «Ніч на Івана Купала», «Кочубеїха», «Хмара», «Мазепа» та інші. Не пригадую собі жодної української п’єси, яку б не ставили на сцені цього театру. Часто давали вистави на прохання і за вибором публіки.
Свою фінансову діяльність театр вів за принципом так званого «товариства». Так називали спосіб керування колективом, а точніше порядок виділення коштів на виплату зарплати, покриття затрат на транспорт, пов’язане з переїздами, оплату податків і орендної плати за приміщення, де виступав театр, придбання костюмів і декорацій. Виглядало це так: із загальної суми касової виручки після оплати всіх згаданих витрат залишався певний остаток грошей, який ділили на загальну кількість так званих марок (розрядів). У той спосіб вираховували вартість однієї марки. Після цього множили на кількість марок (розрядів) кожного актора. Акторам призначали кількість марок залежно від кваліфікації, тобто в розмірі від трьох до одинадцяти марок. Актор-початківець отримував три марки, директор – одинадцять. У результаті такої «арифметики» актори отримували дуже малу платню. Для контролю за касовою виручкою і наявністю театрального майна вели касову та облікову книги. Їх вів хтось із акторів. Таким чином усі члени колективу, за винятком оркестрантів, ставали співвласниками театрального майна, доля якого залежала від стажу роботи в даному театрі. У випадку вибуття актора, йому виплачували грішми вартість майна, яка припадала на його долю. Оркестранти пайовиками не були, тому що отримували так звану гарантовану гажу, незалежно від касової виручки. Своєї долі в майно театру не вносили. Такий спосіб ведення фінансової справи був би, на мою думку, непоганим, якщо б туди включали оплату за час відпустки та за дні непрацездатності, про які, до речі, і згадки не було. Вихідних днів теж не існувало.
Вистави театру проходили з великим успіхом. Рецензії про виступи можна було часто зустріти в українській пресі. Хоч між акторами ніхто особливо не виділявся, але колектив був добре зіграним. Досить вдало виконував свої ролі директор театру Карабиневич, а особливо роль виборного в опереті «Наталка Полтавка».
У той час зі мною в оркестрі грав віолончеліст Ярослав Вошак. Він же одночасно диригував театральним хором. Завдяки своїм непересічним здібностям й ерудиції згодом доріс до головного диригента оперного театру. В післявоєнні роки я бачив його у Львівському оперному, де він диригував в опері польського композитора Монюшка.
Театр імені Садовського можна поправу назвати кращим театром того часу. Працював я у ньому з великим задоволенням. Дошкуляли лише часті переїзди, особливо взимку у великий мороз або влітку під час зливи чи спеки. Їхали ми деколи фірами по сорок кілометрів і більше. Зимою для такого переїзду позичали для жінок кожухи, а мужчини зігрівалися бігом, тримаючись за ручиці саней. Добре закарбувався в моїй пам’яті переїзд у зливу з Биткова до Солотвина. Минаючи Надвірну, стали свідками такої картини: бушує сильний ураган, на вулиці стоїть автобус з повибиваними вікнами, дахи поздирані вітром або продірявлені градом, який величиною досягав курячого яйця. На деревах пообламувало дрібне гілля, цілковито знищений на городах урожай, під стінами хат, з вітряної сторони, кучугури граду – півметра заввишки. У місті ми не затримувалися, а попрямували далі. І лиш тільки виїхали за Надвірну, побачили, що на полях урожай не пошкоджено. Очевидно, ураган пройшов вузькою смугою. Продовжував падати дощ, під яким ми їхали аж до самого Солотвина. Про який-небудь сховок не могло бути й мови, адже виставу треба було почати без запізнення. Можна уявити у якому вигляді ми приїхали. Хоча, коли виїжджали з Биткова, ніхто не міг навіть подумати про таку різку зміну погоди. Сяяло сонце і майже всі познімали з себе сорочки. Їдучи на фірах, загаряли. Коли почався дощ, нічого крім сорочок не було, бо решту одягу відправили вранці разом з іншими речами та декораціями. Неприємно годинами мокнути на дощі, а ще більше неприємно сидіти на мокрому сидінні. Від дощу обличчя музикантів стали привабливішими, а в жінок ніжно-білими, немов після спеціально проведеного косметичного сеансу, з чого вони, напевно, були задоволені. В Солотвино ми прибули під вечір і виставу почали без запізнення.
Виступали ми часто в малих приміщеннях. Тіснява заважала акторам вільно одягатися чи готуватися до виходу на сцену. Взимку часто спали в зимних кімнатах. Театр мав усі костюми та декорації, необхідні для вистав. Вони були доброякісними. Їх систематично демонтували, не допускаючи значних пошкоджень. Самі ж і вантажили на фіри. Дрібний реквізит: меблі, кухонне начиння, кімнатні квіти та інше позичали на час вистав у місцевого населення.
На початку моєї роботи в театрі я не розумів чому, коли перший раз піднімається куліса, в залі лунає буря оплесків. Хоча на сцені немає жодної живої душі. Згодом второпав. Оплески адресувалися машиністу сцени (так називали робітника, котрий підготовляв її для виступів) за його старанну роботу. Приміром: треба було чимало зусиль докласти, щоб обладнати на сцені сільську околицю: хатину, тин з глечиками, живі розквітлі соняшники в саду.
Примірники з текстами вистав проходили через цензуру польської влади, яка не раз давала доказ, що з пісні таки можна викинути слова. Хоч життя акторів проходило в поганих щоденних умовах, але я ні разу не чув, щоб хтось з них нарікав на це. Як звичайно, в таких випадках говорилося: мистецтво вимагає жертв.
З нашими глядачами ми жили в доброму контакті. Зустрічалися з ними не лише під час спектаклів, але і в їхніх квартирах, на річці, в лісі, на полі, на вулиці. Словом, завжди і всюди. З їхньої сторони допомога і підтримка театру відчувалися повсякденно.
Маршрут, по якому театр мав переїжджати з міста в місто, пролягав як і у всіх інших колективів. При його обговоренні брали участь майже всі члени трупи. Треба було знати який театр і коли гастролював у даному населеному пункті. Про виступи того чи іншого колективу довідувалися з газет. Деколи з листів, якими обмінювалися поміж собою актори. Все ж таки навесні театр неодмінно вирушав у Карпати. Я завжди захоплювався красою гір. Міг довгими годинами сидіти на березі гірської ріки і прислуховуватися до її шепоту. Чудові краєвиди так і стоять перед моїми очима й досі. Зажмурю їх і згадую спекотний літній день, коли сиджу сам один на березі Лімниці недалеко від села Ясеня. Поспішати нікуди, день вільний від репетицій. Думки так і летять в моїй уяві, ніби кадри в кінострічці…
Приблизно о полудні 1 вересня 1939 року ми прибули в місто Заліщики. Того пам’ятного дня, коли розпочалася війна. Виступ театру, який мав відбутися увечері, заборонили. Тоді ж театр припинив свою діяльність. А наступного дня я від’їхав до Ходорова.
Роки з 1934-го по 1939-ий залишилися в моїй пам’яті на все життя як роки неповторної молодечої романтики й ентузіазму. В 1939 році мені виповнилося 25 літ. Не помилюсь, напевно, якщо скажу, що моє перебування в такому інтелектуальному середовищі протягом шести років залишило свій відбиток в моєму характері та кругозорі й мало неабияке значення в подальшому особистому житті».
Любомир КАЛИНЕЦЬ.