Анізія Калинець-Пушкар: «Життя чудове і його треба цінити» (Частина перша)

Posted on Лис 18 2014 - 7:30am by Любомир Калинець

Скільки себе пригадую, вона завжди просить кликати її цьоцею. Єднають бо нас родинні узи, що ховаються в четвертому-пятому колінах роду Калинців. А мені чомусь язик не повертається саме так звертатися до неї. Як постав барєр, чи навіть «бастіон залізобетонний», так і не вдається ніякими зусиллями розтрощити його. Хоча у мене є своє пояснення цьому трафунку. Скільки її знаю, стільки відчуваю до неї величезну повагу, що граничить, швидше за все, із захопленням. Та все ж із належною шаною завше промовляю: Анізія Василівна.

І не лише я один такий у нашому Ходорові. Якщо говорити мовою штампів, то у багатьох горожан вона користується заслуженим авторитетом і повагою. Проте цей вираз далеко не вповні відображає всі можливі нюанси напрочуд прихильного ставлення до неї. Доцільніше, як на мене, було б ужити таке словосполучення: її люблять. Це вже дещо інше, більш значуще. Відчуваєте нюанс? І мушу сказати: її є за що любити…

Відколи почав досліджувати родовід Калинців, лише уривчасто міг погомоніти з нею. То часу не вистачало на тривалішу розмову, то ще якісь обставини перешкоджали. Нарешті торік у вересні моє бажання збулося. Під час відпустки мені таки вдалося записати інтервю. Пропонуючи його вашій увазі, переконаний, що наша героїня постане перед вами в таких іпостасях, які багатьом з вас і не снилися. Отож читайте і дивуйтеся. Бо тут є, направду, від чого очам на лоба полізти.

Kalynec A.-1

– Анізіє Василівно, розпочніть з коротенької біографічної довідки. Коли і де народилися? Хто ваші батьки?

– Ми – корінні ходорівчани. Як мої батьки, так і мої дві сестри. Тому, безперечно, я горда тим, що в загальному галичанка і ходорів’янка зокрема. Чому, -запитаєш? Відповім віршованими рядками.

Бо древо тут моє родинне,

Тут рідне небо і стежини…

Якщо ідеться про дату, то народилася 10 квітня 1932 року. І…

З цієї хатини, що тоне в жоржинах,

Стрічкою вється стежина свята.

Моє там коріння, моя Батьківщина,

Сріблясті світанки і спів солов’я…

Ну, і вчилася з першого по десятий клас у рідній «першій» школі. А щодо моїх батьків, то татусь працював при колії. Був машиністом тоді ще паровоза. Мати – домашня господиня, а загалом берегиня нашої родини.

З якого роду вона походила?

– Як не дивно з того ж, що й тато, – з Калинців. Так вийшло, що в Ходорові дуже багато осіб носить це прізвище, тому вони, напевно, перепліталися і в глибокому корені, і не так давно. Батько моєї мами – Роман Калинець, Марія – його дружина.

– А як кликали в Ходорові вашого діда Романа? Бо ж кожне родове відгалуження мало якусь особливу, саме йому притаманну кличку чи назвисько. Це для того, щоб виокремити, розпізнати по якихось особливих ознаках. Урешті-решт, якісь смішні чи навіть дошкульні назвиська також «приліпали» до того чи іншого представника великого роду. Досліджуючи наш родовід, мені стали відомі такі клички, як «мазєрі», «гнилиці, «туні», «заступці», «шахраї», «муняші» або «муниші», «кобаки», «мар’яші», «капелюхи», «цицяки». А ще в Ходорові розрізняли Калинців за територіальною ознакою: коло церкви, з кінцє, з кута, з ланів, з-за болота, за гайцом (гайц – котельня, паротяг; у нашому випадку: за залізничним депо). Були ще й такі чудернацькі назвиська, як «американ», «шкап’як», «поліцай». Про це більш детально маю намір розповісти незабаром в історії нашого роду, над якою віддавна працюю.   

– Так. Знаю, що були Калинці-«мазєрі». Як і «гнилиці», в саду котрих росло багато грушок-гниличок. Я про це теж думала. То, напевно, через те, що хтось чимось відзначився. І так його назвали, і так на дітей і внуків його потім перейшло.

Ось «мазєрі», для прикладу. Казали , що хтось із цієї гілки мазі для коліс продавав, якими їх змазували. То теж була кличка, але не образлива. Всі знали і розрізняли таким чином. Назвеш і не треба довго пояснювати про кого ідеться.

Ну, а в діда мого була велика сім’я. Аж семеро дітей. І всі дуже порядні й побожні. Дідо Роман був добрий господар. Мав поля багато, або морґів по-тодішньому, а також знаряддя для обробітку зерна. В ті часи таке ще не набуло значного поширення. Були коні, корови. Як і робітники та робітниці, котрі допомагали поратися по господарці. Не відставали від них і діти. Дідо працював при колії, був грамотний, дуже гарно писав. Синам тоді намагалися дати грамоту і навчити якогось ремесла. Один із синів Андрій був здібним столярем. А Степан став кваліфікованим електриком. Як правило, дітей навчали спеціальності, щоб могли давати собі раду в житті, утримувати свої сім’ї.

Дідусь наш був високий, пристійний, розумний. І шанований міською громадою. Маючи своїх коней, віз і сани, брав участь у будівництві нашої церкви Косми і Дам’яна. Тоді ж усі будівельні матеріали возили фірою.

– А тато ваш Василь, здається, по-батькові Матвійович?

– Так. Але про його родину знаю менше. Діда вже не пам’ятаю, він помер скоріше. Стареньку бабуню Катерину ще пригадую, бо вона поруч з донькою жила. Приходила до нас часто. Але головне те, що всі в родині дуже гарно співали. І по батьковій лінії, і по материній. І навіть у хорах.

Коли надходило Василя, тобто на «старий» новий рік, то всі приходили до нас щедрувати, батькові заспівати. Ясно, що запрошувалося всіх до хати. І співали так, як прийнято в церковному хорі, задіюючи всі голоси: альт, сопрано, тенор, бас. Кожен провадив свою партію, і, як на мене, голоси мали прекрасні.

Що ще важливо: народ не так розкішно пригощав на свята. То тепер прийнято готувати, що аж столи вгинаються. Раніше було скромно, але одночасно щиро. І я не пам’ятаю, щоб хтось захоплювався якимось алкоголем.

– Тобто ви натякаєте, що забава не переростала в пиятику?

– Абсолютно. Здебільшого восени засипали вишні чи чорниці. І виходив напій, який вишняком називали. Трошки того вишняку, якась канапка, добре тістечко – і все.

Але зате, як колядували в хаті! А співали! А веселилися! Навіть танцювали під «тра-ля-ля». І все те в колі дружної, співочої, милої сім’ї. Часто про це згадую у своїх віршах. Зокрема про садочок невеликий, де завжди збиралися. І тихенько пісеньки співали, і що «…тоніку брали від солов’я».

– Цей епізод з вашої біографії нагадав мені Шевченків «садок вишневий коло хати…»

– Щось є, мабуть, у тому. Чи не всі свята в дідуся Романа минали. В пам’яті залишилися святі вечері, на які брали нас батьки. Ту прекрасну традицію неможливо забути. На підлогу стелилася солома. Посеред хати великий стіл і скатертина білосніжна з лляного полотна, ткана мережкою. І під скатертину обов’язково клали сіно, а по чотирьох кутах часник. Конче мусило бути 12 страв. У великій мисці кутя. Але спершу всі приступали до спільної молитваи. Аж потім починалася вечеря. Тепер чомусь починають з борщику чи зупки, а тоді з куті. З цікавістю дивилася як дідусь брав дерев’яну ложку й кидав кутею до стелі, «малюючи», таким чином, хрест. І не важливо було, що хата білилася на свята. І молитва свята, і побажання, і пригортання дідусем онуків залишили чудові враження на всеньке життя.

І ще один момент з дитинства закарбувався. Батьки прививали нам пошану до людей, зокрема до осіб старших. Особливо татко. Бо мама як господиня мусила щось приготувати чи прибрати. Ну, і провадив він  мене містечком за руку, повчаючи. До українців треба було казати: «Цілую ручки». А до поляків: «Цалую рончки». Татко настановляв так: «Нізя, коли потисну за долоню раз, ти скажеш по-українськи. А як два, то по-польськи. Та не стій гордо, а вклони голівку. Кажи «дякую», коли хтось щось дає». Я собі так то запам’ятала.

А матуся з маленької вчила мене як сидіти за столом. Відповідно, ніколи руками не впиратися на нього. І тільки до ліктя можна тримати руки. Як користуватися вилкою і ножем і з якої сторони вони мають лежати. Як правильно їсти. З першого класу вона мене до всього привчала. При цьому була педантка надзвичайна. І до такого ж порядку, педантизму привчала змалку мене.

Або ось такий випадок, напевно, з другого класу. На вулиці Стрийській мешкала Неля Головацька, з якою ми приятелювали. Тато її працював якимось урядовцем. Прийшла я до неї в гості якоїсь неділі, а її мама дуже смачний обід приготувала. Якийсь росолик і куряча відбивна, яку треба було вилкою і ножем їсти. І я дуже вміло цим скористалася. Пані Головацька тоді сказала доньці: «Подивися як Нізя гарно користується приборами. Я тебе теж учила і ти тим не ігноруй. Дотримуйся встановлених правил». Такі от з дитинства спогади.

– У контексті родинних зв’язків поміж Калинцями згадується наступний момент. Рідний брат вашого тата Володимир одружився з моєю цьоцею, тобто татовою рідною сестрою Катериною. Це ще один випадок у ближньому для вас і для мене колі, коли Калинець взяв собі за дружину дівчину з того ж роду.

Мушу зауважити, що це не надто близькі узи, оскільки Калинців у Ходорові віддавна було багацько. Це до того, щоб хтось не подумав чогось зайвого. Хоча все ж знаю один випадок, коли подружжя створили досить близькі наші родичі, які потім емігрували в Аргентину. Вони походили з «кобаків». Мабуть, через це в тій родині діти мали великі проблеми зі здоровям.

– Так, бувало по-всякому. А щодо мого стрийка Володимира, то він теж мав гарну сім’ю. Хоч дуже швидко захворів і помер. У нього зі стриянкою Катериною народився син Богдан. Вона його сама виховувала, була доброю господинею. Ну, але також не довго прожила. Богдан – відомий нині у Ходорові музикант і співак. Бере участь у невеличкому оркестрі, який часто виступає у Палаці мистецтв. Має гарну дружину, діточок, онуків. Ми часто з ним спілкуємося.

– Очевидно, пісенність вашої родини передалася по генах і вам, і нашому спільному двоюрідному братові?

– Напевно. Ось недавно зустрічалася з моїми учнями, які 40 років тому закінчили школу. То він, власне, зі своїм приятелем вдало провів музичний супровід нашої компанії. Богдан сам виконує багато гарних пісень. Має гарний дзвінкий голос, слух. Мені яко сестрі стрієчній і окреме побажання склав, і «Многая літа» заспівав, коли відходила трошки скоріше. Зрештою, так є завжди: він по-родинному старається приділити мені увагу. Не забуває, що повинні зближатися, спілкуватися. І це дуже приємно.

– Усе це файно, але ми дещо погнали поперед батька в пекло. Давайте все ж відмотаємо плівку спогадів назад. Що пригадується вам зі шкільних років?

– Найперше зазначу, що то були дуже важкі роки. Коли навчалася, почалася війна. В 1939 році мені виповнилося всього сім років. Якраз пішла в перший клас. І першою вчителькою стала Гошовська.

– Це її чоловік Пилип у передвоєнні роки директорував у «Рідній школі» і вів театральний гурток, а потім потрапив у лабети енкаведистів, з яких так і не видряпався?

– Так-так, його дружина працювала вчителькою початкових класів. Вона дуже уважно ставилася до нас, діток. А її донечка Леся була в нашому класі. Ми з нею навіть дружили, бо близько жили на вулиці Новій. Так вона тоді називалася, а тепер 600-річчя Ходорова. І ми часто спілкувалися.

Вчилася я добре, звичайно. А потім через війну навчання перервалося. Усій сім’ї треба було тікати десь на село. Хоча спочатку ми ховалися в діда Романа, в хаті над річкою. Це там, де покійний Євген Семигинівський побудувався.

– Пан Гєник – відомий у нашому місті музикант, який прегарно грав на саксофоні. На жаль, я вже не чув його гри, але бачив старі світлини, на яких він був зафіксований разом зі знаними нашими маестро: Богданом Блюсовичем, братами Доликами, Дмитром Киценюком, Богданом Шальвірою та іншими. Зрештою, про нього та про пана Василя Дудина наш ходорівський журналіст Григорій Тимошенко 16 травня 1991 року розповів читачам районної  газеті «Новий час» у напрочуд доброзичливому нарисі під заголовком «Сіючи добре і світле». А райончик, де мешкав пан Семигинівський із родиною, у нас ще прийнято називати по-старому, тобто «біля ветлікарні». І притулився він у напрочуд мальовничому місці над Лугом. А на протилежному його березі – загадкова Карачевщина. Місцина, овіяна легендами, про яку вже мало кому відомо. Думаю, що одиниці можуть пояснити походження цієї назви.

– Маєш рацію. Ну, але якщо конкретніше, то переховувалися ми в пивниці. Якби поблизу розірвалася бомба, то ніхто б не врятувався. Але то ніби так страхувалися люди.

(Продовження буде)

Любомир КАЛИНЕЦЬ.