ФАКТ

На Жидачівщині знайдеться небагато сіл, де без жодної державної копійки, з праці рук небайдужих людей робляться добрі справи. Посудіть самі: в якому селі в районі відновили вуличне освітлення, в якому з сіл відкрили музей, що не має аналогів в Україні, а де працює перше в районі та й, мабуть, у цілій Україні громадське радіо? Так, так, мова йде про село Юшківці, що належить до Дев’ятниківської сільської ради і де живуть головно пенсіонери (й їх не так вже лишилося багато). А загалом у селі мешкає більш як 180 жителів.

 

І знову Юшківці подають добрий приклад всій районній громаді, особливо таким «дрібним» селам. Тут взялися за впорядкування місцевого кладовища. Почали з огорожі й вже встигли напередодні Покрови освятити добрий почин. Благословив намір та вже зроблену роботу – нову огорожу, головну браму – парох церкви Івана Богослова о. Олег Мамчук. А 14 жовтня, коли українці відзначали Покров Пресвятої Богородиці, День українського козацтва та 71-у річницю створення УПА, тут відслужили панахиду за полеглими героями.

Нагадаємо, що на сільському цвинтарі в Юшківцях знайшли останній спочинок визначні діячі українського підпілля – голова Бюро інформації УГВР, полковник УПА Йосиф Позичанюк, співробітник референтури СБ крайового Проводу ОУН Костянтин Цмоць. На братській могилі встановлено меморіал, сюди, вклонитись пам’яті героїв, приїжджають гості з району та різних куточків України.

Добра ідея без наполегливої праці зазнає краху. Але якщо знайдуться люди, які готові підтримати справу, що приносить користь цілій громаді, тоді добрий намір увінчається успіхом.

Впорядкувати цвинтар, місце спочинку для сотень жителів села, які відійшли у вічність, взявся Володимир Лагоцький разом із небагатьма однодумцями. За кошти небайдужих селян закуплено бетонні плити. Монтажні роботи виконав п. Володимир разом із помічниками Михайлом Ковальчуком, Андрієм Шиделком, Степаном Сокальчуком та Іваном Шараном. Менш як за два тижні вдалося встановити 160 м загорожі, а потрібно ще не менше 100 м. Робота просувається швидко завдяки використанню механізованої техніки, яку самі й адаптували для таких потреб. Наприклад, з використанням ямобура не потрібно було копати ями для стовпів – все робила техніка. Найскладніший етап, який повністю взяв на себе ініціатор, – виготовлення брами та арки для головного входу.

– Довго обдумував, як краще змайструвати арку, щоб вона була не тільки окрасою, а й стояла міцно й довго служила. Рішення прийшло, коли згадав, як в давнину побутував звичай робити ворота з дашком, вкритим гонтою, а вінчав композицію дерев’яний хрест. Тож пішов тим самим способом, – ділиться п. Володимир.

Єдине, що виготовив він конструкцію з металу. На цьому зупинятися не збирається, адже має цілий план благоустрою кладовища: виокремлення місця, де складуватиметься сміття, а також облаштування доріжок, викорінення бур’янів. Та ще чимало роботи чекає попереду. Але «коли є рука, не тре дрюка…».

Про святий обов’язок нащадків берегти в чистоті та охайності могили своїх рідних, дбати про те, щоб стежки до них не заростали, часто забуваємо, легковажимо. Хоча як добрі християни мали б у першу чергу про це дбати.

Радіє з такої доброї справи, впорядкування кладовища, подружжя Степана та Марію Кухарів. Вони якраз вертали з цвинтаря, коли ми під’їхали. Мають тут похованих родичів, та й самим, як прийде час, знайдеться тут місце, жартують.

Поруч теперішнього цвинтаря в Юшківцях знаходиться старий, закритий для використання вже близько ста років. Могили заросли кущами ожинника, шипшини, височіють старі дерева. Служив цвинтар поховальним місцем для жителів села майже 200 років.

– На надгробках викарбувані прізвища, які вже й не зустрінеш у селі, – розповідає Володимир Лагоцький.

Нерідко на батьківську землю, «вертаються» односельчани, які ще за життя виїхали у світ, але по смерті заповіли себе поховати у рідному селі.

Тож відрадно, коли містом мертвих все ж таки опікуються живі.

Оксана ФРАНКІВ.

НОВИЙ ЧАС, 1 листопада

КОМЕНТАР

Тема юшківського цвинтаря цікава тим, що в спільній могилі поряд з визначними діячами українського підпілля спочивають тлінні останки Мирона Калинця. З цього приводу…

Коротка довідка

Мирон Калинець народився 1925 року в Ходорові. Відомо, що в 1942-1943 роках почав працювати в друкарні, яку організував у нашому місті уродженець Молодинча Микола Левицький (згодом обласний провідник пропаганди Львівського краю, відомий під псевдами «Юг», «Жабко»).

Восени 1943 року, коли нависла загроза закриття друкарні німецькими окупантами, її демонтували та вивезли в дев’ятницькі ліси. Існує здогад, що частина обладнання була використана при монтажі підпільної друкарні «Вінниця» в селі Юшківцях. Очевидно, до цього був причетний також і Мирон Калинець (псевдо «Чорний»), який користувався особистою довірою Миколи Левицького.

Є дані, що в середині 1944 року М. Калинця перевели на Волинь. Проте навесні 1945-го він знову повернувся на Ходорівщину. Більше того: зупиняється в Юшківцях. Наприкінці того ж таки 1945 року загинув у бою з енкавеесівцями.

Як свідчить юшківецький краєзнавець Володимир Лагоцький, тіло Калинця могли долучити до загиблих в одному бою визначних діячів ОУН – Позичанюка, Цмоця, Вільшинського. Він також передбачає, що ходорівський уродженець не діяв спільно з ними, коли вони прямували на зустріч з Головним командиром УПА «Генералом Чупринкою»-Романом Шухевичем. Одначе, зважаючи на ті обставини, що «Чорний» користувався великою довірою М. Левицького- «Жабка», то міг бути рекомендований вищим чинам для спільної підпільної роботи. А ось у тому, що сам Левицький мав тісні контакти з найвищим командуванням, сумніватись не доводиться.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.