Цьогоріч українська заробітчанська братія країни кориди та фламенко відзначає 15-ту роковину від початку своєї трудової «епопеї» за Піренеями. За цей час досягнуто чимало: здобуто авторитет і повагу в корінних мешканців країни – іспанців; належно зорганізовано парохіяльне та громадське життя; створено суботні українські школи, де наші юні земляки мають можливість вивчати українську мову, історію України, основи християнської етики й таке інше. Не забуваймо і той важливий фактор, що ми й надалі підтримуємо рідних і близьких в отчому краї, надсилаючи значну матеріальну та грошову допомогу. Не припиняється ні на мить і культурне життя, яке пожвавлюють приїзди мистецьких колективів з України, а також окремі виконавці.

Відома співачка, народна артистка України, Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка, Герой України Ніна Матвієнко, яка не так давно гостювала в Іспанії, особливих рекомендацій не потребує. З нею мені пощастило спілкуватися ще в Києві, коли там, у 1995 році, під гаслом «Родина – майбутнє України» проходив ІІІ Європейський конгрес «Любов, життя і родина». Учасником цього форуму поталанило бути й мені. Незабаром у часописі «Мета» Львівської архиєпархії УГКЦ, яку я, власне, і представляв у столиці, з’явився мій репортаж про цю подію.

Окрім засідань, виступів, дискусій у рамках конгресу 1 червня відбувся чудовий концерт для його учасників. Цей день виявився особливим, адже на нього припали ще й свято Вознесіння, а також Міжнародний день захисту дітей.

 

 

Справжньою окрасою концертної програми став виступ Ніни Матвієнко. Скориставшись слушною нагодою, з трепетом наважився підійти до артистки і запропонував трішки порозмовляти. Вона відразу ж відповіла згодою.

– Пані Ніно, в назву конгресу винесено слова-символи: любов, життя, родина. Який зміст вкладаєте у ці поняття ви?

– Думаю, що це дуже вагомі та відповідальні слова. І вони не просто написані. Їх потрібно обов’язково переживати. Мені здається, що ця краса поруч (конгрес відбувався серед розкішної природи Пущі Водиці в околицях Києва – примітка Любомира Калинця) оніміла, в якійсь мірі, щоб ми могли почути про те, про що нині тут ішлося. А говорили ми про дітей. Одна і та ж проблема: як зберегти життя дітей.

Але в першу чергу потрібно зберегти життя жінці, повсякчас плекати її моральні устої. Адже від цього буде залежати життя дитяти, яке вона могла б народити. Отже, берегти її здоров’я, створити для неї усі необхідні умови. А ми живемо якось дуже роз’єднано: держава сама по собі, жінка сама по собі. Як на мою думку, це – свого роду, непролазна темна пуща.

Сьогодні перед жінкою-матір’ю постало жахливе питання: чи варто взагалі мати дітей. І це найстрашніше, адже такого в природі ніколи не могло бути. Зустрічаєш нині жінок, а вони здивовано знизують плечима: «Що ви таке говорите, кому вони потрібні – ті діти?..» Кажуть, що не мають за що годувати. Самим на взуття не вистачає. Це страшні речі. Це настільки не жіночі, не природні розмірковування, що їх неможливо сприймати.

Я думаю, що цей конгрес є дуже важливим на сьогодні. І було б дуже добре, щоб конференція знайшла відображення на телебаченні, радіо, щоб вийшли брошури. Щоби дівчата читали, щоб матір щось могла сказати дитині.

– Знаю, що з Вами трапився незвичайний випадок, який залишив помітний слід у вашому серці. І він має безпосереднє відношення до предмету розмов на конгресі.

– Це, звичайно, не є радісна розповідь. Вважаю, що я, п’ята дитина в сім’ї, лише завдяки Божому заступництву залишилася живою. Знаю про це зі слів матері. В родині зростало четверо дітей, а час – післявоєнний, важкий. Іноді їсти не було що. А тут я тихенько «постукала», заявляючи про своє майбутнє народження. Мама вирішила позбутися цієї дитинки. Вона пішки вирушила на операцію. Батько ж про це ні сном, ні духом не відав. Лише випадково довідався від старших діток, котрі проговорилися, що мама подалася в Бариші. А для кожного мешканця нашої  місцевості це село уособлювалося зі страшним знаком – абортом.

Татусь, не довго роздумуючи, стрімголов кинувся за дружиною. І вже біля самісінької лікарні наздогнав її. Зіскочив з воза, вчепився в неї та й потяг додому. Тепер я часто думаю: «Господи, як я вдячна тобі, що живу, що можу співати для людей, спілкуватися з ними».

– Пані Ніно, я зауважив, що ви часто звертаєтеся до Всевишнього. Ким Він є для вас?

– Для мене Бог – це те глибинне, чого не можу висловити. Воно притаїлося десь у найпотаємніших сховках душі й перебуває лише в мені одній. Якось давніше я задала мамі кілька запитань, що хвилювали мене:  «Чи існує Всевишній? Чому люди до всього ставляться з такою великою побожністю? Яку б вони справу не розпочинали, обов’язково перехрестяться…» Мама на це відповіла таким чином: «Знаєш, доцю, Бога ніхто не бачив, проте Він – це совість! За якою совістю людина живе, такий Бог у його душі». Не словами, а ділами ми возвеличуємо свою душу і тим самим возвеличуємо ім’я Господнє.

– Щоб ви побажали на останок читачам, вірним усіх конфесій?

– Жадала б, аби, незважаючи на конфесійну приналежність, ми всі протягнули один одному руки. А кожній Церкві треба замислитися як зберегти Бога в душах своїх вірних. І щоб не було так, як нещодавно на Івано-Франківщині, коли після Служби Божої люди йшли і побожно нахилялися один одному, а коли ставали в місцевому магазині в чергу, то лаялися на чім світ стоїть. Так от, я волаю: «Люди добрі! Не в тому річ, наскільки ви нахилитеся один перед одним в доземному поклоні, а скільки ви сьогодні добра зробите і скажете: «Спаси, Господи!..»

Думаю, що Всевишній усе бачить з висоти. Він, безумовно, чує як ми можемо спаплюжити один одного, обабити, проклясти. Тож треба не розповсюджувати всяке зло, а всіма силами зупиняти його. Тому й закликаю: єднаймося, шановні, бо з нами – Бог!»

Любомир КАЛИНЕЦЬ.