Звісно, зараз Церква – на волі. Поступово відновлюється все те, що було знищене. Але важчим устократ є відновлення храму душі. Саме над цим найбільше працюють монахи в Карпатах. Так, як колись трудився блаженної пам’яті…

ІЄРОМОНАХ ПАВЛО  (ПОРФИРІЙ)

Саме він згадував про перебування на відпочинку в Дорі блаженномученика Миколая Чарнецького. Очевидно, що в другій половині 1930-их років їм доводилося зустрічатися. Про того, кого ще за життя вважали ледь не святим, – подальша наша розповідь.

Немає, мабуть, у Яремчі та його околицях людини, доля якої не була би пов’язана з Святоіллінським монастирем і старцем Порфирієм зокрема. Когось він хрестив, когось вінчав, чиїхось родичів проводжав в останню путь. Але найбільше молився за усіх, хто приходив в обитель. Ієромонах Павло-Порфирій присвятив усе своє життя служінню Всевишньому та народу.

Вступивши у 1932 р. до Унівської лаври, він через три роки оселився у Дорівському монастирі, де й минуло у терпінні та молитві все його подвижницьке життя.

У миру (світі) його звали Петро Чучман. Народився 25 травня 1906 р. в тому ж таки Уневі у багатодітній глибоко віруючій родині. Змалку відвідував монастир, а досягши 13 років навіть замешкав там якийсь час. Через кілька років ігумен Климентій Шептицький поставив його перед вибором: «Ти, Петре, уже дорослий, тому повинен вирішити, чи вступаєш до новіціату, чи повертаєшся додому». Юнак задумався, чи має покли­кання до монашого життя, вирішивши спитати поради в одного прозорливого старця. Той промовив: «Ти ще дуже молодий, тому краще відслужи у війську, а потім, якщо відчуватимеш покликання, то вступай до монастиря. Але хочу дати тобі ще таку пораду: кожного дня молися три рази «Богородице Діво» в наміренні доброї долі».

Петро відслужив у війську, навчився кра­вецького ремесла, мав можливість одру­житися, але відчував, що майбутнє його життя має продовжуватися серед чернечої братії. Він навіть влаштував прощальний вечір для сільської молоді, на якому повідомив, що вступає до монастиря. Всі сприйняли це як жарт. Але наступного ранку Петро переступив монастирську браму, щоб вповні присвятити своє життя служінню Господові та людям Це трапилося в листопаді 1932 р. А вже через три роки новика Петра відправили в Дорівський монастир.  Тут він у 1938 р. отримав схиму та нове ім’я – Порфирій.

Важкими були воєнні роки, але найбільші лихоліття почалися вже після цього. У 1947 р. влада наказала ченцям покинути насиджене місце. Не зважаючи на заборони, схимонах Порфирій Чучман залишився в обителі. Його попередили, що за три дні він повинен звільнити монастир. За цей час брат роздав людям багато монастирського майна. Увечері третього дня приготував вечерю, але потрапезувати вже не довелося. Віроломно вдерлися міліціянти, перекинули тарілку з молочною зупою і, бряцаючи зброєю, змусили покинути Дору. Брат Порфирій спочатку не знав, куди рушити. Роздумавши, вирішив іти в сторону Надвірної до с. Лоєва. Там мешкав монах-студит Дмитро Гриняджук, який вернувся до рідного села після того, як у 1950 р. держава ліквідувала Святоуспенську Унівську лавру.

Проживши декілька днів у Лоєві, Господь послав бр.Порфирію добродія, який порадив повернутися до Яремча та заснувати кравецьку майстерню. І коли схимник запропонував місцевій владі відкрити артіль, то вона дала свій дозвіл, бо спеціаліста такої високої кваліфікації у той час важко було знайти. Таким досить відважним і ризикованим способом бр.Порфирій закріпився. Але постала інша проблема: потрібно було знайти приміщення як для артілі, так і для помешкання.

Радянська влада у монастирських приміщеннях влаштувала школу, а над церквою намірялася вчинити акт вандалізму. Проте, як тільки найманих робітників доставляли до храму, то вони зразу кидалися врозтіч. Схм.Порфирій зі сльозам на очах схвильовано, але впевнено, сказав з цього приводу пророчі слова: «Могутні пророки Божі св.Ілля та Іван Хреститель не дозволять, щоб сплюндрували дім Господній варварські руки».

Кілька років у святині не відправлялися богослужіння. Тоді совіти вирішили зробити з церкви спершу склад, а згодом – музей атеїзму. З цього приводу брат Порфирій їздив до Івано-Франківської обласної ради, щоб виклопотати дозвіл відправляти у монастирській церкві. В області відповіли, що дозволять, але тільки за умови, що монахи перейдуть до лона Російської Православної Церкви. Звісно, що студити на це не погодилися.

Тим часом робота в кравецькій артілі кипіла. Брат Порфирій опікувався п’ятьма учнями, які навчалися упродовж двох років. На видному місці в майстерні висів напис: «Не марнуй часу…». Перед початком праці всі молилися, просили Бога помочі й благословення. Брат учив церковного правила старослов’янською мовою, церковного співу, крою та шиття, куховарства, садівництва, городництва. Під час роботи всі дотримувалися мовчання, а молитися можна було про себе. Схм.Порфирій був прикладом у цьому – вервички з рук не випускав.

До нього, як до доброго фахівця, приходили замовляти пошиття одягу навіть представники влади. Проте їм не подобалося, що довкола монахів гуртується багацько людей. Одного разу брата Порфирія викликали до НКВС і, погрожуючи, примушували працювати для них. Вимагали періодично повідомляти про підпільне греко-католицьке духовенство та монашество. Схимонах рішуче відповів: «Тільки свиня, коли голодна, поїдає своїх поросят. Я цього ніколи не буду робити!» Вороги зрозуміли, що нічого з ним не вдіють, наказавши нікому не розповідати про їхні пропозиції. На це брат відповів: «Я монах і повинен про все розповідати настоятелеві. Зараз одинадцята година вечора, а мене ще нема вдома, тому я повинен буду пояснити, де був». Так, з погрозами, його все ж відпустили.

Весною 1958 р. монахи зажили в новозбудованому будинку поряд з колишніми будівлями монастиря. Люди знали про святість життя старця Мирона і брата Порфирія. До обителі почали стікатися люди з цілої Гуцульщині та інших сторін – на Святу Літургію, до сповіді, на оздоровчі молитви, за духовною порадою. Брат Порфирій мав дуже гарний голос і співав за дяка на богослуженнях. Його також честенько запрошували на домашні молитви до гуцульських осель.

Був він і добрим господарем. З боку дороги насадив живопліт, щоб не було видно, хто заходить. Почав також культивувати саджанці. З його легкої руки з них виріс сад.

А в 1963 р., маючи 57 літ, він розпочав навчання в п’ятому класі Яремчанської вечірньої школи. Покірно, не звертаючи увагу на насмішки й осудження, брат надолужував шкільну програму з мови, літератури, арифметики. Допомагав йому в навчанні сусідський хлопець Юрій Платко. Пізніше він згадуватиме: «Брат Порфирій прийшов до мене додому і попросив, щоб я давав йому уроки. Він показав мені кімнату, в якій мали б вони проходити. Я допомагав добродію з арифметики, української та російської мов. За урок мені платили один карбованець. Я також диктував диктанти і виправляв помилки. Одного разу добродій дає мені великий кий, якого сам зробив, і каже, щоб я його бив, коли він робитиме помилки. Казав бити грубшим кінцем цієї «указки» і показував, як би це мало бути. Я виставляв оцінки, а за помилки він сам себе бив, бо я не міг підняти руки на монаха. Так ми вчилися до Нового року та ще цілий місяць січень…».

Провчився бр.Порфирій увесь навчальний рік. Якось різав дрова, а допомагав йому в цьому підпільний греко-католицький священик із Закарпаття Іван Маргітич (згодом єпископ-помічник Мукачівської єпархії). Отець Іван, запізнавши схимника ближче, відзначив його працьовитість, енергійність, второпність. Приїхавши до Львова, порушив питання про свячення брата. У цей час настоятелеві Мирону виповнилося вже понад вісімдесят літ, то ж йому в управлінні обителлю потрібен був помічник. З розповідей самого Порфирія відомо, що отець-архимандрит сказав йому, що було б добре, коли б він почав навчання і підготовку до уділення йому святої тайни священства. Брат спочатку відмовився, вважаючи себе негідним такого служіння. Проте через деякий час, подумавши, дав згоду.

У липні 1966 р. у Львові на підпільній квартирі сестер-студиток відбулися свячення монаха Порфирія Чучмана. І дияконські, і священичі свячення він прийняв упродовж одного дня. Уділював святу тайну священства владика Іван Слезюк. На свяченнях були присутні лише отець-ігумен Юрій Макар і сестра-студитка Марія Ляхер. Вадика попросив сестру, щоби про цю подію ніхто не знав. У сусідній кімнаті сиділи інші монахині, але вони ні про що не здогадувалися. Під час архиєрейської Божественної Літургії та уділення свячень сльози рясно лилися з очей брата Порфирія. Почуття щастя переповнювало його.

Нововисвячений ієромонах з великою ревністю розпочав своє священиче служіння. Він відважно ходить по селах, де в домівках побожних гуцулів відправляє Служби Божі, уділяє вірним святі тайни, скріпляє у вірі Христовій. Та ця його діяльність не залишилася повз увагою відповідних силових структур. 15 лютого 1968 р. на свято Стрітення Господнього група міліціонерів з представниками місцевої влади прийшла до студитської обителі у Дорі. Ієромонах Мирон відправляв Службу Божу, а ієромонах Порфирій сповідав людей. На богослуженні було близько ста осіб. Після ретельного обшуку було вилучено релігійну літературу, свічки, принесені людьми для посвячення, а також фотографію, на якій ієромонах Порфирій, у підряснику й епітрахилі, перебуває серед дітей. Після розслідування справу передали до суду в Яремче, звинувачуючи отця в порушенні закону про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви. Народний суд, який відбувся в серпні 1968 р., присудив ієромонаху півтора року умовного ув’язнення.

Для ворогів УГКЦ вирок здався занадто легким, то ж справу передали на пересуд до Надвірної. Там отця Порфирія звинувачено в тому, що з 1966 р. він систематично організовував богослуження як у своєму будинку, так і в оселях окремих уніатів. Суд визнав винним його також в уділенні вірним святих тайн хрещення та вінчання, посвяченні будинків, організації та проведенні в домі, де проживав, богослужень з великою кількістю людей. Але найбільше владу непокоїла участь у цих заходах дітей.

На суді свідки не звинувачували отця, а навпаки намагалися довести його невинність. Говорили, що він справедливий, добрий, допомагає бідним, вчить шити, вирощує сад і роздає саджанці. Під час судового засідання прокурор Цигоник дуже погано висловився про митрополита А.Шептицького. Порфирій мужньо відповів на це: «Ви чули або читали про митрополита, а я його бачив і знав особисто, я з ним розмовляв. Він був великою і доброю людиною. Україна ще довго буде чекати на такого апостола, як Шептицький».

Народний суд Надвірнянського району від 22 жовтня 1968 р. постановив: «Чучмана Петра Томовича визнати винним за ст. 138 ч. 2 КК УРСР та покарати двома роками позбавлення волі в колонії загального режиму…»

Присутні в залі суду жінки дуже засмутилися, коли отця вивели під вартою. Вони купили в крамниці продуктів і домоглися побачення з ним. Скориставшись цією зустріччю, ієромонах передав старенькому отцеві Мирону свою вервицю, ручний годинник, шнурівки від черевиків. Жінки запитали: «Що передати настоятелю на словах?» Осуджений монах відповів жартом: «Скажіть, що мене взяли на курорт».

Тюремне ув’язнення отець Порфирій відбував у м.Кременчуці Полтавської області. Він мало розповідав про своє перебування в тюрмі. Згадав лише якось, що «…було жахливо, спати доводилося навіть на бетоні». А часом, коли вважав за потрібне, розповідав більше: про те, як його тричі замикали в камері, в якій стіни були покриті інеєм. Щоб вижити у цій морозилці так молився, що обливався потом. Чим палкішою була молитва, тим рясніше лився з нього піт. Коли охоронці відкрили камеру, дивувалися, що отець живий.

Відомий польський фотограф Анджей Полєц, який добре знав ієромонаха Порфирія і не раз його відвідував, також згадує цей факт, який він почув з уст отця: «Отця Чучмана кинули до льоху. А там – щурі, які розмірами й агресивністю не поступалися псам, «пошкодували» побожного чоловіка і навіть зігрівали його своїм теплом, як колись леви – святого Даниїла в ямі. Отець Порфирій при згадці про цю подію тільки сміявся».

Молитва священника-монаха, його взірцева християнська поведінка, змінила ставлення до нього багатьох у тюрмі, включно з адміністрацією. Люди на Гуцульщині писали до вищих партійних і радянських установ у Києві листи-прохання про звільнення отця Порфирія Чучмана. Молився старенький настоятель о.Мирон, молилася студитська монаша родина, молилися люди за звільнення з в’язниці ієромонаха. І Господь почув їхню молитву. 17 листопада 1969 р. громадянина Петра Чучмана було достроково звільнено з тюрми. Але решту терміну – рік умовного покарання, отець мав відбувати під наглядом у Дорі до жовтня 1970 р.

Монаше життя в підпільному монастирі знову відновилося. Отець Порфирій активно проводить душпастирську діяльність, незважаючи на те, що ще не закінчився термін його покарання. У серпні 1970 р. він навідався в село Чорні Ослави, щоб посвятити хату і прочитати оздоровчі молитви над дитиною, хвору на епілепсію. Та сталося таке, що голова сільської ради відібрав у душпастиря дві книжки і не дав можливості провести в тій хатині богослуження. Ця подія стала основним доказом вини отця, яку визнав суд у Яремче 1 серпня 1973 р. Спочатку влада хотіла схилити отця, щоб він написав заяву про відмову від богослужень у приватних помешканнях. На це він відповів: «Ніколи б не написав такої заяви. Мені цього не треба. Я був у тюрмі і вже її не боюся» .

Як і раніше отцю Порфирію обіцяли «простити вину», якщо він перейде до Православної церкви Московського патріархату. Обіцяли дати парафію, де б він зміг відправляти богослуження. Ієромонах цю пропозицію вкотре відкинув. Ото ж так званий «народний суд» присудив отцеві покарання у вигляді позбавлення волі терміном на півтора року у виправно-трудовій колонії загального режиму. Отець своєї вини не визнав. Розуміючи безпідставність такого вироку, його після суду відпустили і на деякий час залишили вдома. Міліція не забирала його до в’язниці. Проте душпастиря не влаштовував такий «підвішений» стан. Він поїхав до Івано-Франківська і заявив: «Або даруйте, або забирайте». Наступного дня приїхала міліцейська машина і забрала його до тюрми.

Це покарання священнослужитель відбував у с. Райківці біля Хмельницького. Адміністрація тюрми намагалася переконати в’язня, щоб він «покаявся» і зрікся УГКЦ. За це його обіцяли звільнити. Пропонували також стати «шестіркою», тобто донощиком. Від таких підступних пропозицій ієромонах категорично відмовлявся.

Прикметно, що спочатку в’язні погано ставилися до отця. Одначе коли побачили, що це чоловік праведний, почали шанувати. З розповідей о.Порфирія довідуємося, що в тюрмі він і сповідав людей, і, бувало, хрестив, а також духовно наставляв співв’язнів. Отець згодом розкаже племінникові, який відвідував його в Райківцях, що влада забороняє йому молитися, але він усе ж таки ставить у куточку камери маленьку ікону і молиться вранці та ввечері. Володимир Чучман звернувся до начальника в’язниці з проханням, щоб стриєві дозволили молитися в камері. Той запевнив, що не буде перечити такому бажанню. З в’язниці о.Порфирій привіз вервичку, яку сам сплів і на якій палко молився в неволі. В Райківцях його тримали, доки не завершився увесь термін покарання. Додому повернувся на початку 1975 р.

Духовний батько ієромонаха Порфирія, настоятель монастиря отець Мирон, дуже підупавав силами у свої 90 років. Тому бажав, щоби ще за життя повернувся з в’язниці його учень. Він дожив до цього моменту і був вдячний за це Господові. Коли о.Порфирій повернувся, монаше життя в Дорівській обителі забуяло з новою силою. Стало ясно, що другий термін ув’язнення не відібрав у нього відваги й рішучості воїна страждущої Христової Церкви.

Ще одну здібність отця Порфирія відзначало чимало осіб. Ідеться про здатність оздоровлювати. Навіть начальник в’язниці просив про молитву над власною хворою донькою. Отець часто клав руки на голову людям, які приходили до нього, та приказував: «На кого руку положу – здоровий буде». Пізніше помазував єлеєм. Наприкінці Служби Божої клав на голову єпитрахиль та казав: «Нехай благословить тебе Господь із Сіону на все твоє життя». А коли в когось була важка хвороба, тоді наказував лягати хворому хрестом в каплиці. Клав людині на руки і на ноги іконки, а на спину – Євангеліє та хрест. Потім, обкуривши потребуючого зіллям, починав читати особливі молитви. Бувало й нечистого виганяв. Знався монах і на лікарських рослинах. Освячував зілля та роздавав людям. За його порадою зверталися і звичайні селяни, і науковці. Таємно приїжджали на сповідь і на молитви за оздоровлення й працівники органів радянської влади.

Одного разу до отця Порфирія на пораду прийшла місцева вчителька. Її чоловік почав заглядати в чарку. Не допомагали ні прохання, ні сльози. Отець уділив жінці тайну сповіді, записав на молитву за навернення її чоловіка і порадив: «Купи йому горілки, постав перед ним і нехай п’є». Вона послухалась цієї дивної поради. Здивований чоловік запитав, що це означає. Жінка відповіла, що вона зробила це за порадою отця-монаха. Це настільки зворушило його, що відтоді він перестав пити.
Для кожного хворого старець мав окрему пораду, окремий рецепт для зцілення. Не однаково читав і молитви. Декому говорив, що достатньо сповіді, благословення, щоб жив за Божими заповідями і буде здоровим.
Незважаючи на тюремні ув’язнення, багаторазові штрафи та попередження від влади, отець продовжував душпастирську працю. Бували періоди, коли студитську обитель перевіряли і обшукували двічі на тиждень. Душпастиреві погрожували новим ув’язненням, знімали з нього священичий одяг. Але була на те Господня воля, щоб ієромонаха Порфирія не ув’язнили втретє. Влада, мабуть, думала, що отцеві залишилося недовго жити, адже він уже був похилого віку. Можливо, чиновників зупиняло добре ім’я отця Порфирія, його великий авторитет серед людей.

Наприкінці 1980-их років Господь послав час перемін. Cтарець Порфирій дуже радів цьому, бо своїми молитвами до Бога й терпінням наближав цей час. У 1990 р. на свято Богоявлення, коли в монастирі відбувалося водосвяття, приїхав директор Яремчанського будинку культури, віддав ключі від монастирської церкви і сказав, що можна відчиняти її. Отець Порфирій увійшов у церкву, роззувся і розпростерся хрестом посеред церкви. Довго так лежав, плачучи від радості. Тоді встав і сказав до людей: «Дякувати Богу, що ми дочекалися цього часу!»

Пожвавилося і життя у самій монашій родині. Для підтримки та віднови християнсько-просвітницького духу зі Львова приїхав ієромонах Йосиф Мілян (нині – єпископ-помічник Київської архієпархії УГКЦ), якого призначили парохом церкви у місті Яремче.

Помічником для о.Порфирія у щоденній праці став брат Мирон (Михайло) Уніят, який розділив будні та свята монашої спільноти.

1996 р. на монастирському подвір’ї в  Дорі братія святкувала 90-ліття отця Порфирія. Надійшов і лист-привітання від Патріарха Мирослава-Івана Любачівського, але старець, аби плекати у собі монашу чесноту-смирення, сховався в келії від людського ока та похвали.

Вінцем та заслуженою нагородою подвижницького життя сивобородого старця стало уділення йому в 1998 р. великого ангельського образу з наданням нового імені – Павло.

«Старець з Дори», «отець Порфирій», «старець Павло» – йдеться про одного й того ж монаха, адже він двічі змінював ім’я, прийнявши на старість велику схиму – знак того, що  пов­ністю відмовляється від земного життя. У селі отця Порфирія називали отцем-добродієм через його безмежну людяність, коренем якої була велика любов до Бога. Його унікальність полягала також у тому, що він дійсно був для світу, але не від світу. Він служив людям, не міг без них бути, але одночасно перебував постійно з Богом, жив Ним у кожну хвилю свого  життя.

…25 січня 2001 р. над Яремчем залунав сумний звук трембіти. Він сповістив, що закінчився земний подвиг ієрм.Павла (Петра-Порфирія Чучмана). Господь покликав свого вірного слугу до небесної домівки. З великим сумом прощалися Карпати зі своїм духовним батьком, який, згідно з заповітом, похований на чернечому цвинтарі Святоуспенської Лаври в Уневі, на своїй родинній і духовній батьківщині. Проте він залишається жити у пам’яті та молитвах своїх дітей у Христі.

(Продовження невдовзі)

Любомир КАЛИНЕЦЬ.