Державна нарада в Ходорові
…з огляду на організаційні й політичні обставини, наша нарада ухвалила просити Державний Секретаріят скликати при Начальній Команді державну нараду й запросити доктора Петрушевича, як представника Національної Ради і відпоручників Державних Секретарів, а зокрема військового Секретаря.
Така нарада відбулася кілька днів перед нашим наступом, тобто між 9-16 лютого. Саме в цей час полковник Мишківський передав свої обов’язки полковнику Курмановичеві. Я рішив запросити на нараду їх обох, а реферат перебрати на себе. Я зясував положення й зазначив, що в основу моїх оперативних міркувань покладена боротьба з живою силою ворога. Цей двобій, на мою думку, мав бути рішаючим моментом.
Я звернувся до заступників політичної влади в запіллі за зясованням можливости десятитисячного поповнення, жадаючи категоричної відповіди, чи Начальна Команда може на це рахувати. Відповідь була позитивною.
Деталізація пляну операції й перебіг її до 25 лютого
…20 лютого Н. К. вдруге одержала домагання антантської комісії, аби я уможливив переїзд її зі Львова до Ходорова для переговорів у справі завішення зброї. При чому зазначалося, що відкинення вимоги розглядатиметься як акт ворожого чину супроти Антанти.
22 лютого о 12 годині дня я й полковник Курманович із старшинами штабу зустріли на двірці заступників всемогутньої в той час спілки держав: Англії – генерал Картон де Віяр, полковники Моль і Сміс, Франції – генерал Бертельмі й майор Вікер, Італії – майор Стобіль і поручник Парголезі та Америки – професор Лорд і поручник Фастер.
Першим вийшов з нашого скромного вагон-сальону генерал Картон де Віяр. Не дивлячись на тяжке покалічення (він не мав лівого ока, однієї руки й, здається, ступні одної ноги), його струнка й цілком свіжа постать робила на всіх дуже добре вражіння. Останнім вийшов насуплений і непривітний генерал Бертельмі. Заступники Америки й Італії виказували до нас свою прихильність.
Пан-отець Калята, наш духовник, був перекладчиком.
Тут треба зазначити, що як о. Калята так і о. Бонн, не дивлячись на певні недостачі, були в усіх політичних справах незамінними співробітниками Начальної Команди. Досконале знання світових мов, лагідність постави й зручність у тактиці дуже сприяли відповідному перебігові складних переговорів.
Генерал Бертельмі вже мав між нашим вояцтвом вироблену славу нашого гострого противника. Ось тому я попросив полковника Курмановича довести до відома комісії, що для кращого перебігу наради бажано, щоби головував генерал Картон де Віяр. Мою пропозицію прийнято.
О год. 12.15 в помешканні штабу розпочалося наше перше засідання. А в той же час бої на фронті тревали далі.
З книги: ГЕНЕРАЛ ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО. УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1918-1919. Накладом меркур-фільму. Прага 1929.
* У тексті збережено правопис того часу.
P. S.
Дозвольте подати кілька коротеньких біографічних довідок про осіб, згаданих у цій хроніці, і які перебували упродовж певного проміжку часу в Ходорові.
Омелянович-Павленко Михайло – визначний український військовий діяч, генерал-полковник армії УНР.
Народився у 1878 році в Тифлісі (Російська імперія). До 1917 року генерал-майор російської армії, за доби УНР – генерал армії УНР, головнокомандувач УГА. Командував операціями Першого зимового походу (1920 рік). Помер у 1952 році, похований у Парижі.
Курманович Віктор – український військовий діяч, начальник штабу Начальної Команди Української Галицької армії під час її перебування в Ходорові.
Народився 1876 року. Після закінчення військової академії отримав призначення в генеральний штаб австрійської армії. Під час Першої світової війни потрапив у російський полон. Після повернення у військо пройшов шлях від офіцера австро-угорської армії до генерала Галицької армії. Від грудня 1918 року командував группою «Північ». Від лютого 1919 року – державний секретар військових справ УНР. У міжвоєнні роки В. Курманович брав активну участь у громадсько-політичному житті української еміграції, тісно співпрацював з УВО та ОУН. Після закінчення Другої світової війни, у 1945 році, радянська спецслужба заарештувала В. Курмановича і завезла до тюрми в Одесі. Там він 18 жовтня 1945 року і помер.
Отець Бонн Ксаверій – представник монашого згромадженння Чину Найсвятішого Ізбавителя (отців-редемптористів), уродженець Бельгії. Разом з іншими членами чину прибув в Україну на запрошення митрополита Шептицького. Російська окупація 1914 року застала о. Бонна в Тернополі. Він залишився душпастирювати там, де було ув’язнено греко-католицьких священиків.
З листа міністра закордонних справ УНР професора Дмитра Дорошенка: «…о. Бонн говорив усе, що вважав за потрібне, на що ніхто з українських священиків не наважувався. Я був здивований, коли прийшовши до церкви почув проповідь, у якій надзвичайно сміливо отець картав росіян…»
Згодом уряд УНР призначив отця Бонна послом у Ватикані, а митрополит Шептицький із заслання іменував його Генеральним вікарієм на Бродівщину, Збаражчину, Тернопільщину та Скалатщину.