Буквально нещодавно на наших сторінках було опубліковано нарис про пані Ярославу Гапій, який, сподіваємося, не залишив байдужою читацьку аудиторію. Сьогодні пропонуємо вам ознайомитися з кількома її віршами. Впевнені: успіх їм гарантований.
МОЛИТВА
Боже, всещедрий, Владико Спасіння,
До Тебе звертаюсь з гарячим молінням:
Бережи від крові мою Україну,
Не дай їй упасти у нову руїну.
Не дай рости дітям в московській неволі,
В кайданах вмирати по тюрмах страшних.
А дай їм прожити у щасті й любові,
З мольбою святою на устах вільних.
Моїй Україні дай світову славу,
Таку, як колись дав Мудрий Ярослав:
По всій Україні від Сяну до Дону
Спів її щасливий святочно лунав.
Я десятки літ прожила в неволі,
Де поляк і німець, й москаль панував.
Сьогодні, о Боже, б’ю Тобі поклони,
За чудо чудесне, що нам дарував.
Тобі, о мій Боже, дякую за ласку,
Що України здійснилися сни,
Що може вона вже свобідна співати:
«Боже великий єдиний, нам Україну храни».
ЗНОВ ОЖИВА ПОВСТАНСЬКА СЛАВА
Спіть, герої, хай вам сниться
Мрія золота!
Степи вільні, вільний нарід,
Вкраїна вільна.
Недарма ви так боролись,
Недарма конали,
Недарма ви кров пролили
І життя віддали…
Вже золоте сонце Волі
Вкраїні засяло,
Нове військо українське,
Мов з небуття встало.
І несе прапор високо, і молиться Богу,
Щоб пропала вража сила, сурми волі грали.
«Ще не вмерла Україна…», – всі діти співали.
Спіть, герої! Про вас слава повік не загине…
Розцвітає вже красою червона калина.
Як за гору зайде сонце, ніч стрясе зірками,
В світ широкий, аж за море, лину я думками,
Бо сонечко, що тут зайшло, там воно вітає,
І милому ще сплячому в очі заглядає.
Його кучері чудові золотом змиває,
А він все спить і не бачить, що день розгаряє.
Мабуть, снить він про край рідний, красу Карпат, Львова,
Добре знану доріженьку аж до Клепарова.
Може у сні ввижається несуджена мила,
Що в стрічечки і намисто себе пристроїла.
І жде його, виглядає в безнадійній тузі,
Аж калина похилилась в зеленому лузі…
Я б хотіла враз з сонечком милого збудити
І так ніжно, і з любов’ю ще раз подивитись.
В ці чудові сині очі, наче самоцвіти,
Що в мойому серці на дні все будуть ясніти…
Я душею все з коханим сміюся, співаю,
То нудьгую, як цвіт в’яну і плачу, ридаю…
То згадую дні юні, як в нас він гостив,
І чарівним своїм співом світ мій веселив.
Як за гору зайде сонце, ніч стрясе зірками,
В світ широкий поза моря лину я думками.
Щоби серце замучене чорною нудьгою
Біля милого зазнало щастя і спокою…
З вітрами буйними понад ліси-гори
Лети, соловейку, у синюю даль,
До милого в гості лети аж за море,
Розкажи як серце рве смуток та жаль…
Присядь між кущами у його віконця
Солодко і ніжно йому заспівай,
Як тоді співав ти, коли в сяйві сонця,
Побравшись за руки йшли ми через гай.
Може він згадає мене, моя пташко,
Як в сонячну днину почує твій спів,
Душею відчує як нудьгую важко,
І думкою злине до цих юних днів.
Лети, соловейку, – пташино кохана,
Понад ліси-гори, де милий живе,
Розкажи як в мене болить серця рана,
Як тужно без його те життя пливе…