Щоб пам’ять не згасла / Романа Кобальчинська: «Світ прекрасний, тільки треба вміти бачити його…» (Частина перша)

Posted on Вер 27 2014 - 8:46am by Любомир Калинець

Нещодавно ми повідомляли про відхід у вічнісь нашої землячки, відомого етнографа та мистецтвознавця, провідного спеціаліста Музею народної архітектури та побуту в Пирогові, заслуженого працівника культури України Романи Кобальчинської, яка померла торік 17 жовтня у Києві.  Разом з тим анонсували розмову з нею, записану задовго до її кончини, а саме наприкінці січня 2009 року. Сподіваємося, що вона стане не лише даниною пошани цій неординарній постаті, але й викличе ваш непідробний інтерес…

Уміння дивуватися, як на мене, одне з найбільш важливих. Якщо ти зацікавлено сприймаєш навколишній світ, якщо можеш ввібрати все найкраще для себе і послуговуватися ним, то життя не прошмигне сіро й буденно. Воно іскритиметься, виграватиме всіма барвами веселки. Саме до розряду таких особистостей і належить Романа Кобальчинська (з роду Вовчовських). Однак вона не лише здатна захоплюватися прекрасним сама, але спроможна здивувати будь-кого іншого. У цьому ви маєте чудову нагоду переконатися, прочитавши інтерв’ю з уродженкою Ходорова, яке мені вдалося взяти в її батьківській хаті по вулиці Грушевського. Наприкінці січня 2009 року пані Романа приїхала провідати матір. І хоч, за її висловом, не була готова до такого повороту подій, все ж відповіла на мої запитання.

Романа Кобальчинська

– Пані Ромо, де ви працюєте зараз?

– У Музеї народної архітектури і побуту України в Києві. Завідую відділом «Карпати». Старший науковий співробітник, заслужений працівник культури України. Сорок років життя присвячено народній творчості, дослідженню звичаїв і обрядів. Мною створено дванадцять унікальних інтер’єрів Закарпаття, Буковини, Гуцульщини. В цьому – моє життя.

Коли заходжу до музею, в свої хатки, то в мене, знаєте, таке відчуття, що це, власне, мій світ. Так само як і наша хата в Ходорові. Ви можете побачити тут картини відомих львівських і київських художників, велику кількість обрядової символіки. Таке ж і в мене на роботі. Все зводилося до того, щоби достеменно вивчити народний інтер’єр. І мені це вдалося в 1970-х роках. Тому що вже невдовзі, в 80-х, за радянської влади настав отой добробут в лапках. Особливо на Гуцульщині та Буковині, коли люди почали дороблятися, виготовляти величезну кількість сувенірів. Але одночасно нищили старі хати й будували нові двораки. Втрачалася традиційна народна культура, те багатство матеріальне, яке було закладено в кожній хаті. Бо коли пригадую собі оті хатки в 70-х роках – це було справжнє диво. Скажімо, зайшовши в будь-яку традиційну хатину з ґанком на Гуцульщині, можна було не лише побачити унікальні речі, але й багато чому повчитися.

Боже, хіба можна забути дивовижні зустрічі з відомими майстрами. Наприклад, на тій же Гуцульщині з Семеном Корпанюком. Приходжу, а він сидить на ґалєрії та ріже свій таріль. І думає довго-довго над кожним взірцем. Питаю в жінки скільки так пан Семен буде сидіти. «Та часом, пані Ромцю, і дві години, – відповідає вона. – Але то так твориться. В нас у житті все прилаштовано для того. Щоб добре вирізьбити таріль чи шкатулку, то Семенкові треба добре голову посушити. Тому я все мушу підлаштовувати. Видите в мене на ґанку дошки так вишурувані, що є на що сі подивити. В іншої жінки в хаті нема так чистенько, як у мене на ґанку. Бо там Семенко працює. Я навіть курок не тримаю. Бо курка така негарна, може піти і, вибачте, накакати. А Семенко цього не любить. За яєчками мушу йти на базар до Косова. А Семенко, знаєте, такий делікатний і так любить у всьому порядок, що я на грядках цибульку під шнурочок саджу. Бо він любить вийти в городчик, подивитися, і йому має бути все рівненько. І так у всьому було».

Ви, знаєте, це – такий дивовижний світ. Я майже у всіх регіонах України побувала. Й оце традиційне наше село зараз страшенно нищиться. Цивілізація губить сутність нашу. А я ще вспіла застати її. Мушу сказати, що вже в досить поважному віці, адже, погодьтеся, шістдесят три роки це – немало для жінки. Часом, серед ночі, пробуджуся і переді мною, неначе кадри з кінофільму, проносяться дивовижні люди наші. Особливо жінки з такими трагічними долями. Але в той же час це щось неймовірне, коли перед тобою сидить «жива Богородиця», яка народила семеро дітей і яка пронесла крізь життя величезну душу. І тобі аж трепетно стає на серці. Ось хоча б згадати ту ж Параску Гакман з села Коритне Вижницького району. У нас звідти хата прекрасна. Підгірські райони Буковини – це смерекові хати, обведені лишень глиною біля вікон і побілені акуратно. Всередині, крім того що побілено, то ще й якийсь розпис. І цій жінці, яка мала семеро дітей, а восьма дівчинка згоріла, випало трагічне життя. Але, знаєте: скільки вишуканості в тій хаті, як у неї в рядочок все виставлено. Якби ви побачили ту постіль! А по чім жінку дбайливу видко? В першу чергу, коли приходжу до хати, дивлюся на постіль. Якщо вона чистесенька, то вже знаю, що це ґаздиня. І Параска дійсно ґаздиня з великої букви. Я, напевно, років десять приїжджала в це дивовижне село, яке було княжим ще з давніх-давен. Там такі гарні люди. А діти що вже файні. Личка мають білі, очі великі й чорні, а волосся кіндзіряве (кучерявепримітка автора). Підеш до церкви, глянеш, то вони як ангелики.

Пам’ятаю як перший раз приїхала перед Зеленими святами, то зупинилася в Параски. Бо до готелю далеко, а в неї чистенько в хаті. Спостерігала як вона готувалася, як пекла калачі-душки. Бо на Зелені свята – поминальна дідівна субота. А в господині  багато родичів, за кожного з яких треба дати, як вони кажуть, пом. Тому вона багато пекла, і я при тім була. Потім пригадую як ця субота прийшла, як рано-вранці вона мене розбудила і каже: «Пані Ромцю, відкриваймо усі вікна й двері, аби щістє ввійшло до хати. Бо воно приходить до схід сонця. Навіть скриню треба відкрити». Ми повідкривали все. А потім взяли дві сорочки й пішли на брідок (річкуприм. авт.) купатися. Бо на Зелені свята, в суботу, треба помитися. Але не в хаті, а на брідку. І уявіть собі це чудо з чудес. Гірське село, брідок, на якому сходиться три потоки. І так тихо-тихо. Навіть пес ніде не гавкне. Таке враження, що то десь XII століття. А тут із-за гір викотилося велике червоне сонце, як великий таріль. Коли почали розбиратися, Параска перехрестилася і змовила молитву. Я по нинішній день чую той її шепіт. Вона була тоді десь у тих роках, що я зараз, тобто мала на двадцять літ більше. І я милувалася тою старшою, але такою прекрасною жінкою. А з її уст злітали, звернені до Бога, слова: «Добрий день, водичко-йорданичко, ти від Господа Бога прислана, ти вмиваєш каміння-креміння, луги. Умий і мене, щоби я була така чиста, як Свята Пречиста, щоби була мила до людей…» І вона кропилася, хрестилася, а потім вмивалася. А потім вбирала білу вишиту сорочку. Так само я робила. Спочатку мені було ніяково, бо я ж міський житель – приїхала з Києва. Тому оглядалася. Але потім забула про все на світі. Мені стало так добре. Боже мій, таке враження, що виросли крила після купання й молитви. Це – настільки дивовижний світ! І стає печально, що ми втратили такі моменти. А яке це багатство! Як воно допомагає людині жити. Який величезний духовний запас. Яка величезна енергетика йде від рідної землі. І то є так багато, що переповісти годі. Пізніше ходили рвати до лісу траву, яка називається «дідове сало». То такі круглі великі листки. І потім тими листками викладали хрести на підлозі в хаті. Далі прибирали кленовим листом і липою світлицю, як і в нас, на Львівщині. То було надзвичайно.

А в неділю збиралися до церкви. Параска перед цим мовить до мене:«Пані Романцю, ви не маєте чого йти в міському. Вберу вас у берію (одяг прим. авт.) нашу». Дала мені сорочку. Постолів (взуттяприм. авт.) у неї ж не було. А я крім кросівок мала босоніжки дорогі. Вбираю, ідемо до храму. Мені мову відібрало, коли опинилися перед брамою. Все подвір’я у взутті. Вона наказує: “Визувайтеся». А я думаю як лишу свої дорогі босоніжки. Параска ж скидає свої постоли і босенькою іде. Питаю чому то так. Каже, що гріх топтати зело у взутті. Тому на Буковині  всі заходять до церкви босоніж. А церква замаєна липовими гілками. Вони навіть на панікадилі (велика люстра або свічник, що висить посеред церквиприм. авт.)  висять. Гілками повбирані й образи. Священик в зеленій єпитрахилі (частина культового одягу священика у вигляді довгої смуги, що її надягають на шиюприм. авт.), їмость в сорочці, вишитій зеленим бісером. Троє діточок у вишитих сорочках. І дивовижний спів. Я вже говорила, що це якесь дивовижне село. Надзвичайно красиві люди. Духовна краса само собою, але вони зовні дуже гарні. Білолиці, з величезними карими очима та кіндзірявим волоссям. Здебільшого, чорняві жіночки, хоча були й блондинки. І дуже кучеряве волосся. Я не могла відвести очей від того всього.

– Я знаходжу для цього таке слово як одухотвореність.

– Воно ще замало відображає глибинну суть.  Це – висока духовність, скоріше всього. Така, яка іде від землиці. Ото, що було споконвіків на цій землі.

Які причини, що оте, про що ви розповідаєте, поступово втрачається?

– Наша біда в тому, що нема єдності. Ми не маємо віри. Ми не маємо одної мови. Якщо люди моляться однією мовою, то Господь більше прислухається до такої молитви. Я так думаю. Працюючи зараз із багатьма молодими етнографами, можу порівнювати. Це – вже інше покоління. Я завше з прихильністю ставлюся до молодих. По натурі є оптимісткою. З віком змушую себе бачити гарне в людях. Стараюся не чути того, що мені не подобається. І я себе на такий лад настроюю. Але дивлюся і бачу, що сучасній молоді в пізнанні етнографії бракує основи.

Мені легше, бо народилася в дивовижній родині. У мене надзвичайна мама. Вона – прекрасна вишивальниця. У неї чудовий голос. Вона так прекрасно співала. Моє дитинство було дійсно казковим. То чудове невеличке наше містечко на Опіллі, яке пізнавала з дитячих років. Починаючи з того часу, як ще до школи бігала на шкарп на залізницю. Там, де були поляни з фіалок. Я збирала ті фіалочки і несла мамці, бо вона дуже любить ці квітки. Тому для мене Ходорів – це запах перших букетів весняних фіалок зі шкарпа. А потім були походи до лісу. Ходорів знаменитий своїми озерами, річкою Луг, горою Стінкою з козацькими могилами, які вже пізніше пізнавала. Ось це – та основа. Пам’ятаю як навесні ходили по тюльпани. В Ходорові можна було назбирати лісових тюльпанів у декількох місцях. Ми ішли трохи далі – два-три кілометри в сторону Боринич. Там стояв такий терпкий запах. І ось я уже як сорок років у Києві, та інколи приходять до мене дивовижні сни. Вони кольорові й навіть із запахом. То це, як спогад дитинства. Оця поляна з дикими тюльпанами, що мають терпкуватий запах. Вони бордові, а в середині – дивовижне суцвіттячко. То, знаєте, квіти дитинства, рідної землі, рідного Ходорова. То – надзвичайне відчуття.

Щось подібне відчуваю і до маминого села Мелна. Це цікаво: тато – з Галича, а мама – з-під Рогатина. І то Мелна – дивовижне напівгірське село. Там є дивовижна криниця, яку місцеві люди називають винницею. І мені чомусь часто сниться саме цей момент, коли біжу зі збанком по свіжу воду, бо дідусь просив принести її з винниці. А вона ж така добра, як вино. І я собі завжди пригадую, як ми пасли корови і бігали до тієї криниці. Брали листок мати-й-мачухи або лопушка, робили лійку, набирали й пили воду. Знаєте: смак тої води – це щось неймовірне! Як кажуть: де народився, там і пригодився. І то є трепетне відчуття рідної землі, яке має дуже глибинне коріння…

Мені деколи говорять: Романо Романівно, як ви помітили такий-то елемент в інтер’єрі? А я собі думаю: Боже, це ж так просто. Як цього можна було не помітити. Коли тільки заходжу в хату, завжди кидаю погляд на традиційні місця: піч, піл, покуть (куток по діагоналі від печі, що мав ритуальне значенняприм. авт.), стіл. Дивлюся відразу на образник. Чи рушник вивішено на куток, чи він наморщений, зав’язаний червоною биндою (стрічкоюприм. авт.), чи прив’язана паперова квітка? Розумієте, кожна жінка, якщо вона господиня, обдарована відчуттям краси. Вона оздоблює інтер’єр хати. Я не ідеалізую українське село, бо були хати капарні (забрьоханіприм. авт.). Бо була жінка така, а була сяка. Але всі чомусь рівнялися на ту, котра вміла штудерно (доладноприм. авт.) прибрати свою хату. Казали: ідіть он до тої, бо там так мудро повикладувані верети та ліжники, що є на що подивитися. Тому при створенні інтер’єрів першочергово акцентую увагу на якомусь моменті. Скажімо, коли приходять в музей у Києві й заходять в гуцульську чи буковинську хату, то я вмію так заставити їх образами та народними символами, щоб відвідувачі побачили і зрозуміли сутність того гуцула чи буковинця з села Кочурова чи Коритного. Закарпаття ж представлене хатою села Рікіти. А ось бойки – це зовсім інше. Високі, аскетичні гори. Землі мало, лиш капочка. Тому, в основному, доробіток – це ліс і тваринництво. Але яка велич у тому інтер’єрі. Там величезний довбаний стіл. Ще й різьблений. А в тій столині видовбані з двох боків заглибинки для дітей. Мама накидала кулешки туди і заливала молоком. То діти зі стола з’їдали скоренько. Потім то стиралося, стільниця оберталася, висихало і не треба було мисок. Бо кераміку важко туди довезти та й дорого коштує мисочка. Це – неймовірно…

– Вибачте, що перебиваю, але вас можна слухати безкінечно. Ви, неначе бездонна криниця, з якої можна повсякчас черпати воду. І, безсумнівно, та вода цілюща. Слухаючи вас, переконуюся, що є люди, які спроможні щиро дивуватися в цьому житті. Бо всі настільки намагнічені отим негативом: економічною кризою, політичною боротьбою, що навіть не зауважують чогось доброго. Ви розповіли про ваші витоки, про батьків. А ще вас доволі частенько можна почути  у радіопередачах. І книжки ваші є, в яких ви залишите чимало безцінного для нащадків.

– Якщо говорити по правді, то всі мої книжки у спальні під ліжком. Тому що просити, аби надрукували, мені не хочеться. Може, діти мої колись доробляться і видрукують. А зараз треба викласти все бодай на папері. Адже зрозуміла, що втрачаю дорогоцінний час. Тому вважаю своїм святим обов’язком побачене в 1970-х роках принаймні описати, а вже друкування… Набридло тинятися з простягнутою рукою. Бо зараз також ходжу і збираю ще й на іконостас XVII століття з села Камера Закарпатської області до своєї церкви в музеї. Найняла туди художника, але… Я науковець і відповідаю за достовірність цього іконостасу. В часи войовничого атеїзму він був повністю знищений. Церква до нас потрапила в такому стані, що довелося довго відновляти. А всередині інтер’єр треба було починати з нуля. Ходила по подібних церквах в Закарпатті, вилазила на величезні двадцятиметрові турні, де нема драбини, а лише дошка, на якій набиті кілки. Хотіла уяснити сутність закарпатської церкви, довідатися, що таке турня. І чому на Закарпатті будували дзвіницю не окремо, а розміщували над бабинцем? Зрозуміла: таке будівництво сягає XII століття, коли татари нападали. На тій дзвіниці завше сидів вартовий, котрий, угледівши ворога, бемкав у дзвони. А люди ховалися в ліси. І от традицію того інтер’єру хочу відтворити. Хоча мені вже важко, адже давно на пенсії. Але не маю права не зробити той інтер’єр. Тому й відклала всі свої книжки.

У мене ж готова до друку книжка про чудову жінку-лемкиню, яка має подібну долю до моєї. Ірина Добрянська теж етнограф. Вона зібрала унікальний матеріал, зокрема розписи лемківських хат. Це – великі за обсягом матеріали, які я викупила в 1970-х роках. Ірина ще за совєтської влади була переселена, КГБ весь час її мордувало, прослуховувало лекції. Кагебісти хотіли знищити той матеріал, щоб ми, українці, забули землю, яка належала нам під Перемишлем. А там же відтворено унікальний архаїчний звичай малювання хат. Ті малюнки зараз у мене в фондах лежать. А мені хотілося б, щоб вони світ побачили. Щоб художники вчилися цьому традиційному українському орнаменту. Але на сьогоднішній день нема грошей. Ну, нехай ще зачекає. Най мені Бог простить і Ірина Добрянська, якій я обіцяла. Але думаю, що ще прийде час, і вона видрукується. Так само підготовлено книжку про символіко-обрядові свята – «Українське обрядове печиво». Але в мене нема часу на оце бігання. Якби знайшлася людина, яка б цим зайнялася, то я б з радістю передала їй ці клопоти.

І знову таки: інша проблема – музей. Ще не добудована експозиція «Гуцульщина». І я повинна це робити. Тому що, якщо не зроблю… Не кажу, що незамінних людей немає. Але я бачила ті хати на їхньому родинному місці. Виділа того гуцула, котрий сидів на високому горбі. А я його питала: «Пане Василю, чому не йдете вниз до дітей?» Він же відповідав: «Пані Ромцю, нащо мені в доли іти, як тут, на горбі, так близько до Бога. Так, тяжко зимою, вовки виють, і я вию. Але як прийде весна, як чічки позацвітають – який запах! Боже, з полонинки вітер віє. Та мене би з того горба, з цеї царинки, танком би ніхто не зсунув!» От яка, знаєте, велика любов. І яка там була хата. І зараз я у ній роблю інтер’єр. То що маю відволікатися та витрачати час на біганину? А як мене не стане, то хто то доробить?..

(Продовження невдовзі)

Любомир КАЛИНЕЦЬ.