Зізнаюся відверто: потрапивши черговий раз у Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької, відчув особливе хвилювання, що межувало навіть з якимось непередбачуваним тремом. Ще б пак, адже це чи не святая-святих не лише міста Лева, але й усієї України. Можете собі уявити, з якою приємністю відбувалася моя невеличка екскурсія театральними коридорами, якими не проходжується пересічний глядач, що приходить сюди на перегляд вистав. Бо це «царство» артистів та обслуговуючого персоналу. Приємніше «в квадраті» було від того, що супроводжувала мене не хто-небудь, а уродженка нашого Ходорова, керівник літературно-драматургічного відділу, відповідальний секретар художньої ради театру Надія Труш (дівоче прізвище Лучак – з наголосом на другому складі). З нею наша розмова.
– Пропоную розпочати, даруйте за тавтологію, з самого початку, а саме з коротенької біографічної довідки. Коли і де народилися?
– 10 квітня 1951 року в Ходорові.
– Пані Надіє, ви мене ошелешили. Буквально вчора брав інтерв’ю в Анізії Василівни Пушкар-Калинець (обидві розмови проведено у вересні 2013 року). То вона в один день з вами з’явилася на світ, щоправда 1932 року.
– Ось бачиш, як буває.
– Тепер про те, звідкіля Лучаки походять, адже в Ходорові таке прізвище не часто здибаєш.
– Так-так. Батько Михайло походить з Букавини. Там це прізвище побутує.
– Цікаво, що донедавна це село називалося Буковина. А ось два чи три дні тому йому повернули стару назву – Букавина (наголос, знову ж таки, на другому складі). Мама з того ж села?
– Мама Катерина зі села Руда. Також недалечко від Ходорова.
– Це, швидше за все, та, що біля Кам’яного. І тепер називається Рудківці.
– Маєш рацію. А колись була Руда. Власне, притулилася вона в трикутнику: Городище, Чорний Острів, Ляшки.
– Для читачів молодшого покоління варто пояснити, що Ляшки – це колись Ляшки Горішні та Ляшки Долішні, а зараз села Горішнє та Долішнє Миколаївського району.
– Отам родина моєї мами, моєї бабці. Мама з дому Ромінська, а бабця – Заремба.
– А ось Ромінські в Ходорові колись мешкали. Зокрема, Панько Ромінський був дуже активним у житті громади, в 1913 році входив до товариства «Сокіл», гарно співав. Його навіть в одному зі своїх віршів згадує наш ходорівський поет Олесь Дудин. Ім’я Панько вам нічого не каже?
– Ні. Серед моїх близьких не було ходорівських. Хіба тата можна б було сюди зарахувати, бо він дуже скоро залишився сиротою і його взяв до себе на виховання доктор Олександр Білинський у Ходорові. А потім, коли виріс, відокремився. Згодом став залізничником.
Mама ж народилася в багатодітній сім’ї, де зростало п’ятеро дітей. Бабця повдовіла в 27 років і давала раду тим дітям. Ми собі гадаємо, що Ромінські й Заремби походили з поляків. Уже в цей час мої знайомі поляки кажуть, що ці прізвища характерні для Польщі, навіть для шляхти. Хоча тут, на Ходорівщині, незважаючи на нібито далеку польську кров, вони були знані як великі українські патріоти. А найбільше – бабця Марія. В такому ж дусі вона виховала дітей. І любила їх щиро. Я б сказала, що віддавала їм останнє. Одначе, коли йшлося про політичні питання, то інтереси, скажімо, держави навіть на такому незначному рівні ставила вище. І всі п’ятеро її дітей перейняли це від неї.
Син Степан воював у лавах ОУН. Коли прийшов указ зголошуватися, він не лише не зробив цього, а підірвався в криївці, скориставшись гранатою. Щоправда, в цьому посприяли «добрі» в лапках люди, виказавши його. Коли Степана витягнули з криївки, то кинули в рів. Звичайно, мама не могла до нього підійти, бо всі би постраждали. І лише за незалежної України його тіло ексгумували, перепоховавши не на сільському цвинтарі, а в центрі села, на вигоні. Тепер там височить хрест.
Другий син моєї бабці, Григорій, був «мельниківцем». Йому вдалося переїхати до Німеччини, згодом – до Бельгії і нарешті до Франції. Там і осів, народилося четверо дітей. Виховав їх у, тому ж таки, патріотичному дусі. Вони розмовляють українською мовою, цікавляться Україною. І як тільки стало можливим, почали приїжджати сюди. За ними потягнулися вже їхні діти, які українською не володіють, зате читають кирилицею і дещо розуміють. Уміють співати український гімн. Один із них має в своїй кімнаті наш герб і прапор. Вони відвідують не тільки Київ чи Львів, але й Руду. Оглядають місця, де народилися їхні тато, бабця. От, недавно також була одна кузинка зі своїм сином. Замовляли Службу Божу в рудянській церкві за всю родину.
Третя дитина моєї бабці, донька Євдокія, була зв’язковою для хлопців із «лісу». Після війни вона переховувалася під чужим іменем по далеких селах і ще молодою померла, тому я її ніколи не бачила.
Ще одна – цьоця Гандзя – поралася по господарці, бо треба було комусь бути коло матері. Моя ж мама, п’ята донька, спочатку також була задіяна, як тоді казали, в партизанці. Але виїхала до Ходорова, вийшла заміж й усім допомагала матеріально.
По Воркутах і Красноярськах нікого з моїх родичів не вивозили. Оскільки чоловік цьоці Гандзі воював у лавах радянської армії, то покарання через це пом’якшили, вивізши родину лише до Херсона.
– Ви навчалися в «третій» школі? Оскільки вона ближче до району вулиці Стрийської, де мешкала ваша родина.
– То було так. Спочатку навчалася в «першій». Потім, із п’ятого класу, – у восьмирічній №3. А ось дев’ятий і десятий класи довелося закінчувати знову в «першій». Користуючись нагодою, хочу назвати деяких вчителів, які залишили помітний слід не лише в моїй пам’яті, а й долі.
Людмила Кузьмівна Перець – перша вчителька. Вона була дружиною високопоставленого чиновника і могла себе «високо носити», однак залишалася зразком скромності і в одязі, і в ставленні до людей.
І там таки в «першій» – Надія Анатоліївна Львова, вчителька англійської мови. Красуня, вся така вишукана, аристократична. Лише рік пропрацювала, а пам’ять про неї не вивітрюється. Хотіла б знати, де вона тепер. З того ж періоду пригадується вчитель географії Пішко і його напуцовані до блиску мешти. Я, маленька, все думала-гадала, яким чином він через наші ходорівські болота «перелітав». Вдячна я також вчительці української мови Марії Михайлівні, яка була хорошим фахівцем і дуже доброю й чуйною до всіх.
У «третій» школі це – вчителька математики Парасковія Радельська та Лідія Іванівна Триленко.
– Незабутні приємні спогади про вчительку української мови та літератури Лідію Іванівну Триленко залишилися і в мене. Вважаю, що той багаж знань, який отримав, то це, в значній мірі, – її заслуга. Вибачте, що перебиваю.
– А потім два останні класи школи №1. І там – незабутня Олександра Федорівна Дзера. Яким прекрасним було її навчання, які чудові уроки. І буквально кожен, немов написаний за спеціальним сценарієм, де були свій зачин, своя кульмінація. Де був катарсис! Де ми і плакали, і сміялися. І те, що вона говорила, відлунювалося в моїй душі. Бо чітко розуміла, які патріотичні думки вона прагне нам донести. Хоча деколи тільки натяк звучав. А як приємно було мені, коли вона похвалилася першою збірочкою Ігоря Калинця, зауваживши: «То мій учень».
І, безперечно, Василь Титович Усов. Мене переповнювала гордість, що в самому Львові, в політехнічному інституті, про нього чудово відгукуються. З ним були також пов’язані мої сни вже в післяшкільний період. 20 років поспіль мені снилося, що він мене до дошки викликає, а я страшенно боюся. Хоча цей сон відійшов уже. А інший ще тримається.
Це коли падаю вниз: лечу, лечу, а потім десь затримуюся. Ну, минають літа. Більше сорока років пройшло, як закінчила школу. Картаю себе, що не знайшла часу зустрітися з улюбленими вчителями, коли вони були ще в силі, скажімо, двадцять-тридцять років після школи, і вклонитися за добру науку та розуміння життя. Дякувати треба вчасно.
– А ось цікаво , чи збереглися спогади з дошкільного часу?
– Так. Не забуду ніколи про книжки, які розглядала у вітрині магазину. Маленькою ходила з мамою до пані Анелі – нашої кравчині, яка жила на центральній вулиці Міцкевича (тепер Грушевського – примітка Л.К.). Пані Анеля, маючи багато замовлень (тоді, якихось п’ять років після війни, в магазинах було мало товарів), часто бідкалася: «Ой, мені треба ще тут дошити. Я
ще того не доробила. Примірка не готова. Поки зафастригую, то ви перепочиньте трошки». А я тільки того і чекала. Вибігала на вулицю, де був прекрасний книжковий магазин з великою скляною вітриною, заставленою яскравими книжками, і могла їх розглядати годинами. Навіть по буквах читала, бо навчилася цього у п’ять років. Кажу: як ми йшли до пані Анелі на примірку, то я не думала про нову суконочку, ані про «вощину» на ній чи бантики. А тільки про те, що піду і стоятиму коло тієї вітрини, неначе зачарована.
Як нині, бачу наші з батьками поїздки до Львова. Вони були пов’язані не так із провідуванням двоюрідних маминих сестер, як із походами по магазинах за плащиком чи cветриком, яких наша кравчиня не шила. Мене вражала велич і краса старовинного міста. Ще тоді зародилася мрія жити саме в ньому.
Ще один яскравий спогад, щоправда зі шкільних літ. Коли до Ходорова приїхав Дрогобицький музично-драматичний театр, я подивилася дві українські вистави: «Лісова пісня» і «Наталка-полтавка». І так воно мені запало в душу, так зацікавило. Потім передплачувала журнали «Новини кіноекрану», «Советский экран», робила різні вирізки з газет про новини мистецтва. Словом, цікавилася театром і кіно, начебто думаючи про те, що хотіла б бути артисткою. Але навіть у
думках боялася промовляти ці слова, боячись, що програю красуням, побаченим
чи в італійських фільмах, чи в радянських.
Коли тато мені щось забороняв, то я йому погрожувала: «Як ти мені цього не позволиш, то поїду до Києва і буду вступати в театральний інститут». Він відразу давав «задній хід». Але до столиці не поїхала, бо не була такою наполегливою. Власне, більше навіть відлякувало те, що не вступлю і потім неприємно буде перед моїми ходорівськими друзями. Тому почала думати про англійську
філологію. А далі, вагаючись і розмірковуючи, вибрала українську як таку, що пов’язана зі словом, з художньою літературою. І хоч опосередковано, але і з мистецтвом.
– А ваша любов до пісні (ви ж були учасницею шкільного хору й ансамблю) не штовхала до світу музики?
– У нас у хаті завжди співали. Пісні упівські, повстанські. Коли Україна здобула незалежність, і вони залунали, то я їх уже знала. Всі дивувалися цьому. А я просто серед них виростала. Ну, і хотіла грати на якомусь музичному інструменті. Тоді музичної школи в Ходорові ще не було. Просилася до пана Блюсовича, щоб навчив грати на акордеоні. А він остуджував мій запал: «Ти ж не хлопчур, щоби на акордеоні грати». Тому почала вмовляти тата, щоб купив мені принаймні
скрипочку. Але він ніяк не хотів. Не знаю: можливо, боявся професії артиста. Він народився в 1907 році, тому вважав, напевно, що професія музиканта якась така: за дуже «вільна».
– Інші відповідники: «вітряна», «полегенька». Так, як думав про фах журналіста мій тато, не вважаючи її справою мужчини.
– Подібне і в моєму випадку. А може, грошей мені шкодував? Що тепер казати… Зрештою, згодом, будучи підлітком, вже і не думала про музичну школу. Хоча не охолола до музики. Навчаючись на філологічному факультеті, співала в студентському хорі ансамблю пісні й танцю «Черемош».
Не можу не сказати про навчання в університеті. Тут працювали дуже гарні професори ще старої школи. Рік-два вони мене вчили. А потім почалися репресії. Багатьох ми не дорахувалися. Україна завжди, на жаль, втрачає найкращих.
(Чекайте на продовження)
Розмову провадить Любомир КАЛИНЕЦЬ.