Повстанський лікар «Ярко» з Кам’яного (Частина перша)

Повстанський лікар «Ярко» з Кам’яного (Частина перша)

Повстанський лікар “Ярко” з Кам’яного (Частина перша)

Однією з малодосліджених сторінок визвольної боротьби українського народу ХХ століття є напружена, самовіддана праця наших земляків – лікарів, медсестер та санітарок у відділах УПА та збройному підпіллі ОУН. У попередніх дослідженнях автор опублікував ряд матеріалів про повітового керівника Українського Червоного Хреста Бібрецького та Яворівського повіту Марію Шудраву, пс. «Женя», медсестру відділу «Дністер» та куреня «Переяслави», лицаря Бронзового Хреста Заслуги УПА, яка народилась у м. Ходорові. В публікації «Підпілля ОУН – УПА села Черемхова» автор розповів про повстанський польовий шпиталь поблизу села та санітарок Федорів (Стегній) Михайлину, пс. «Галя», та Стегній Ганну, які лікували поранених повстанців. Сьогодні пропонується до уваги читача розповідь про нашого земляка, відомого серед повстанців як лікар – хірург «Ярко», який працював на теренах базування куреня «Жубри» та відділу «Сурмачі».

Народився Григорій Сомик 17 жовтня 1913 року в сім’ї Миколи та Марії Сомиків у селі Чорториї ( Кам’яне) Ходорівського району Дрогобицької області, тепер Жидачівський район Львівської області. Його мати Марія, дочка Івана, походила зі знатного роду Костур, коріння якого сягало містечка Берездівці. Крім Григорія, який був наймолодшим, в сім’ї зростали брати Пилип 1905 р.н. та Федір 1912 р.н., сестра Анна 1910 р.н. Після закінчення сільської чотирикласної школи Григорій продовжує навчання у Ходорівській державній школі. Від природи наділений гарним голосом і музичним слухом, він швидко опановує гру на скрипці та гітарі, тому бере активну участь в роботі читальні «Просвіта», крім того, навчається на дяка в с. Залісках. Його здібності помітив парафіяльний священик Євген Тарнавський, котрий наполегливо радив батькам віддати Григорія на навчання до Львівської духовної семінарії. Проте він не довго осягав духовні науки – коли батько в черговий раз приїхав та поцікавився досягненнями сина, то дізнався, що Григорій залишив семінарію та подався вивчати медицину. Батьки змушені були змиритись з вибором сина. Після успішного закінчення медичного курсу Григорій отримав диплом фельдшера і був призваний у польську армію, службу проходив на території Польщі у місті Гданську. Під час служби виконує обов’язки санітара, а в подальшому – медичного брата при військовому хірургові. В цей період в Гданську він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оленою, котра працювала барменом в кав’ярні. Вони покохали одне одного і вже не розлучались. Олена походила з Космача з роду Середжук. В Гданську проживала з братом Василем, котрого один із заможних газдів Космача уподобав за добропорядність, добрі навики в торгівлі, запропонувавши йому роботу директором кав’ярні. З часом Василь узяв на роботу сестру Олену, яка допомагала йому.

Після окупації Польщі німцями в 1939 році Григорій залишається на окупованій території, отримавши від брата нареченої Олени місце проживання та допомогу у трудовлаштуванні. У Гданську Григорій працює у військовому госпіталі до початку німецько-радянської війни. Після проголошення відновлення Української державності у Львові в червні 1941 року Григорій із своєю нареченою Оленою приїздить до батьківського дому в Чорториї, де проживала мати Марія із сім’єю старшого сина Пилипа, оскільки батько на той час уже помер. Отримавши материнське благословення, Григорій і Олена здійснили обряд вінчання, який відбувся в кафедральному соборі Св. Юрія у Львові. Новостворена сім’я проживає у Ходорові, де Григорій працевлаштувався лікарем, отримавши помешкання при лікарні та з часом поселившись в одному з будинків, що залишили євреї. В 1942 році в сім’ю прийшла велика радість: народився син – первісток, якого батьки нарекли Володимиром. Та цей період стає важким випробуванням для українців. Репресивні органи новоствореної німецької адміністрації на місцях почали активні переслідування українських патріотів, особливо членів ОУН – прибічників Бандери, тому із створенням весною 1943 року дивізії «Галичина», яка в планах ОУН в майбутньому мала стати основою Української армії, Григорій залишає дружину з однорічним сином і зголошується вступити в її ряди. На той час це був один із рідкісних випадків, коли сімейний чоловік пішов добровольцем у військо. Що спонукало Григорія зробити такий вибір – тепер можна лише здогадуватись, можливо, прислухався до закликів провідників ОУН, які наголошували на потребі своїх медиків в українській армії. Не менш вагомим фактором був патріотичний поклик, поклик серця. І сьогодні, коли твориться новітня історія України, третій рік іде війна з російським агресором на сході держави, ми зустрічаємо десятки подібних прикладів. Коли запитуєш, що спонукало українського співака зі світовим ім’ям Василя Сліпака, знавця семи іноземних мов, залишити благодатну Францію і піти добровольцем в ряди захисників незалежності України, чуєш у відповідь: тільки не слава.

Після прибуття у військову частину Григорія як військового лікаря було направлено на медичне навчання в Чехословаччину. Ще у вересні 1942 року його двоюрідну сестру Анну Сомик 1926 р.н., з Чорториї німці забрали на примусові роботи. Працювала Анна в Чехословаччині, в районі Райхенберг, місто Граттов. Через листування Григорій знав про її місце знаходження, тому прибувши у Судетенмент, він навів зв’язок із сестрою. В кінці 1943 року Григорій викликав дружину Олену з дитям до сестри Анни, та, на жаль, поки Олена приїхала, Григорій закінчив курсове навчання, і вони не зустрілись. Олена працевлаштувалась у військовий госпіталь, оскільки вільно володіла німецькою мовою і проживала з братовою Анною. Тим часом військову частину, в якій перебував Григорій, перекинули на передову, в район Бродів, де з пекельного котла живими вийшли одиниці. Залишився живим і Григорій, повернувся до рідної домівки і перейшов на нелегальне становище. Незабаром про його прихід стало відомо підпіллю ОУН, без вагання він, лікар з багатим практичним досвідом, почав надавати допомогу пораненим повстанцям.

Пізно восени, в кінці жовтня 1944 року в лісах між Львовом і Миколаєвом почав формуватись повстанський курінь «Жубри», виникла гостра потреба в медиках, тому для керівництва проводу ОУН Григорій Сомик був особливо важливою знахідкою – лікарів було обмаль, особливо хірургів. Специфікою того часу було те, що в підпіллі ОУН та у відділах УПА в основному працювали та викладали санітарні курси лікарі єврейської національності, яких в період окупації переслідували нацисти. Григорію було запропоновано стати польовим повстанським лікарем куреня «Жубри», на що він дав згоду і відійшов у відділ, отримавши повстанський псевдонім «Ярко», про що засвідчують повстанські документи.

З того часу розпочалась нова сторінка його життя, життя повстанського лікаря «Ярка», що e великій мірі була таємницею до сьогодні навіть для рідних та близьких. Близько двох років він рятував життя, оздоровляв сотні поранених та хворих українських вояків, і все це в важких умовах нелегального становища, в лісових шатрах та криївках. Роботи для лікаря у відділах було надзвичайно багато. Тільки сотня «Жубри-1» на січень 1945 року, очолювана командиром Миколою Королем, пс. «Дир», нараховувала 136 вояків. Сотня «Жубри-2», яку очолював Петро лагода, пс. «Громовий», на листопад 1944 року нараховувала 120 вояків. Сотні постійно рейдували і мали часті бойові сутички та бої з військами НКВД, під час яких були і вбиті і поранені повстанці. Прикладом одного з найбільших боїв, що прийняли повстанці, є бій, який відбувся 9 січня 1945 року біля села Горожанка Велика на Миколаївщині і в якому брали участь дві чоти сотні «Жубри-1», очолювані сотенним «Диром». Зі сторони повстанців загинуло смертю героїв 24 стрільці, 20 було поранено і винесено з поля бою, надано необхідну медичну допомогу та розміщено в надійних місцях до повного одужання. Хочеться зазначити, що це був один з найуспішніших повстанських боїв із переважаючим у десять разів ворогом (близько 1600 солдат при підтримці бронетехніки та чотирьох літаків), в якому більшовики понесли значні втрати – 304 вбитими і 30 пораненими.

Про упівського лікаря Григорія Сомика згадують живі учасники збройного підпілля ОУН. Ось що розповів автору житель с. Городище Королівське Микола Гулей 1928 р.н., член ОУН з 1944 р., один з останніх живих учасників збройного підпілля: «Про Григорія Сомика я чув ще раніше, до нашого особистого знайомства з ним від його племінника Василя Сомика, сина Пилипа, який навчався зі мною в Ходорівській школі. В період 1944 – 46 рр., перебуваючи у підпіллі, за збігом обставин я неодноразово зустрічався з Григорієм в селах Городище Королівське, Руда (Рудківці) та Жирово. Лікар Григорій Сомик був надзвичайною людиною, в ньому поєднувались дві важливі риси – мужність і високий професіоналізм. Під час проведення операцій він часто творив справжнє чудо, надихаючи важко поранених своїм оптимізмом та вірою в одужання. Григорій був фізично витривалим і врівноваженим. Бували такі випадки, що йому доводилось долати десятки кілометрів до хворого і, не відкладаючи, приступати до хірургічної операції. А скільки було випадків, коли термінової допомоги потребували декілька поранених чи хворих, і це при умові хронічного дефіциту ліків. Сам Григорій був середнього зросту, мав військову виправку, був ввічливий та стриманий, мав приємний голос, носив німецьку шинель. Його помічником був Мендоха Григорій, пс. «Чумак», теж родом із Чорториї, за національністю поляк. Він мав початкову медичну освіту, був людиною з гумором, любив жартувати, був вище середнього зросту і вирізнявся серед інших гарним голосом. Його дружину звали Ірина, походила вона з Бородчиць».

Про лікарську діяльність Григорія в підпіллі свідчить один з арештованих більшовиками підпільників: «В лютому 1945 року Сомик Григорій, бувший дивізійник, який повернувся в село в 1944 році, виконав операції Щербатому Володимиру, пс. «Грабчук», та двом німцям, які воювали на боці українських повстанців. (Щербатий Володимир, уродженець с. Жирово, стрілець-бойовик СБ з боївки «Гайового», загинув у Квітну неділю в урочищі «За Черною» в 1946 р.).

Доповнює спогади учасниця українського підпілля, член ОУН з 1942 року підпільниця «Іскра» – Гулей (Вернер) Анна, уродженка с. Отиневич: «Восени 1946 року в домі моїх батьків деякий час таємно проживав лікар підпілля «Ярко». Його імені та звідкіля він родом мені було невідомо. І тільки завдяки тому, що в нас квартирувала вчителька сільської школи Пашко Євгенія із Чорториї, я дізналась від неї його правдиве ім’я і звідки родом».

Повертаючись до життя дружини Григорія Олени в Чехословаччині слід зауважити, що з наближенням фронту в 1945 році вона була в роздумах – що робити далі? Звісток від Григорія уже не було протягом року, а тут лікарня перебазовується далі від лінії фронту. Крім того, один з лікарів дуже симпатизував їй і пропонує брати сина і їхати з ним на Захід, а звідти в Америку. Але Олена серцем відчула, що її Григорій живий і вони знову будуть разом, тому відмовила в такій спокусливій пропозиції. Порадившись з братовою Анною, вирішили разом повернутись на батьківщину, в Україну. Їхній господар багер Майєргоф не заперечував, навпаки, подарував коня з возом, дав продуктів на дорогу, і Олена з сином Володимиром та братовою Анною вирушили в дорогу. Це був кінець травня 1945р. Напрямок вибрали через Польщу, з надією на зустріч з Григорієм або отримання відомостей про нього від брата Олени – Василя. Добрались до оселі брата благополучно, хоча гнітили спогади про трагічний випадок, що стався перед від’їздом з м. Граттов – під час нальоту радянських літаків одна з бомб розірвалась на подвір’ї хати, де мешкала подруга Олени – Стефа, родом з Тернопільщини. Стефа була важко поранена осколком і померла на руках в Олени і Анни, промовивши останнє прохання: сповістити про її смерть рідних. Відпочивши декілька днів у брата Василя, наші подорожні вирушили в бік кордону уже з радянською Україною. Успішно пройшли фільтраційну перевірку як насильно забрані на примусові роботи і щасливо добрались до рідного села. Ситуація на той час була в окрузі тривожною, проте великою була радість Олени, коли дізналась від рідних, що Григорій живий та здоровий і перебуває в наших краях. Вона просила якнайскоріше повідомити про їхній приїзд Григорія. Незабаром вони зустрілись, зважаючи на небезпеку, в чужій хаті. Напевно, в їхньому житті не було більшої радості, як побачити одне одного після довготривалої розлуки на час воєнних тривог і небезпек. Особливо радувався Григорій синові, який так підріс і дивував батька тим, що спілкувався з ним не тільки на українській мові, але і на німецькій. Та реальність того часу викликала тривогу і переживання за дружину і сина, тому Григорій доручає братовій Анні взяти їх під свою опіку. Вона ще пам’ятала настанову брата в Чехословаччині, який попереджав і просив: «Анно, якщо повернетесь в Україну, допоможи Олені і її сину, бо їх будуть переслідувати».

Деякий час Олена таємно проживає в брата Григорія – Федора. Це місце проживання в значній мірі було безпечним, оскільки в 1944 році Федора було мобілізовано до війська, він танкістом воював до кінця війни, а сина Олени її родичка Анна нарекла своїм дитям і він проживав з нею. З часом про перебування Олени в селі довідалось більше сторонніх людей, і це стало небезпечно, тому виникла потреба змінити місце проживання. Олена з братовою Анною вирушили в село Рогізно до родини Корди, де Олена проживала деякий час. Звідтіля Олена подалась на свою батьківщину, у рідне село Космач, але і там довго не затрималась, бо нею почали цікавитись більшовики і ледь не арештували (це був кінець зими 1946 року). Весь цей час син Володимир проживає у своєї тітки Анни, названої матері. Самій Олені було вкрай необхідно знайти безпечне місце проживання, адже наближався час її пологів, тому з допомогою місцевого підпілля її було перевезено на Ходорівщину. 28 березня 1946 року Олена перебувала в с. Підгірцях у родині Коцовських, де народила другу дитину – сина, якого батьки нарекли Ярослав, проте всі рідні протягом життя звали його Ярком. В той же день сталася в родині ще одна подія, на жаль, трагічна, помер брат Григорія – Федір. Він успішно пройшов фронти війни, дійшов до Берліна, живим та здоровим повернувся додому, але сталось нещастя – при видаленні хворого зуба була внесена інфекція, сталося зараження, від якого він і помер.

Григорій Сомик – «Ярко» тим часом працює у повстанських відділах до їх розформування влітку – восени 1946 року. В подальшому Григорій переходить у збройне підпілля ОУН. Осінню 1946 р. переважно перебуває на рідних теренах, на Ходорівщині, про що оповідають члени його родини. Так, син брата Федора – Богдан, житель Львова, згадує: «Після смерті батька мій стрий Григорій деякий час таємно перебував у нашому домі, мати передала стрийкові батькові документи та військовий квиток. На нашій садибі він зберігав медикаменти, а медичні інструменти – у сховку недалеко нашого дому, на старому цвинтарі. Одного дня стрийко показав мені це місце, в ньому знаходилась медична сумка – саквояж округлої форми з металічною застібкою. Коли виникала потреба в інструментах, я, оберігаючись від чужого ока, приносив їх додому».

(Закінчення буде)

Зіновій ГОРІН, дослідник визвольних змагань.

НОВИЙ ЧАС, 30 грудня