Арешт та втеча з Івано-Франківська
З того часу протягом трьох днів знову відбулась облава, під час якої було затримано дванадцять наших сільських дівчат та шестеро чоловіків. Нас усіх відправили до Букачева, перебували ми в єврейській хаті. Дівчат на слідство не викликали, тільки чоловіків. Через декілька днів з Букачева нас під конвоєм повели до Івано-Франківська. Ішли ми через Куколин, там заночували. Наступного дня пройшли Тенітники, Мартинів, в Мартинові люди виносили нам печиво та іншу їжу. У Великодню суботу привели нас до Івано-Франківська, зупинили на центральній площі міста, оточивши конвоєм, який складали молоді солдати (ми їх називали «діти Сталіна»). Через декілька годин завели нас до одного з будинків, в якому розмістили в великій кімнаті, нас було біля 20-ти дівчат. Крім моїх земляків, були дівчата з Козарів, Куколина та Вишніва. Чоловіків закрили під замок в підвальному приміщенні. Вставши досвіта, ми, оглянувшись кругом будинку, охорони не виявили. Тому, почекавши деякий час, зібрали усі продукти, які у нас залишились, та вирушили на свій страх і ризик до церкви освятити їжу, бо це був Великдень. Повернувшись, дівчата сіли та скуштували освяченого, потім розділились на групи по троє та розійшлись на всі сторони, хто куди. Я пішла з Паранькою Лагодською та ще одною дівчиною з Кулина, яка знала цей терен. Так ми дійшли до Дністра, зупинились й стали думати, як перейти на другий бік ріки. Незабаром побачили – їде підвода, а на підводі дівчина везе жінку. Під’їхавши до нас, жінка привіталась і говорить: «Дівчата, зачекайте, зараз переїдемо. Я вас бачила у Франківську, плакала за вами цілу ніч. Зараз під’їде мій брат». І тут бачимо, їде юнак на коні в німецькому мундирі, під’їхав та зупинився. А жінка до нього: «Брате, не хвилюйся, я знаю тих дівчат, вони повтікали з Івано-Франківська від більшовиків. Мусиш нас усіх перевезти». 
Він зліз з коня та пішов у лози, через хвилину під’їхав на човні. Перевіз спочатку нас обох з Лагодською, а тоді повернувся за сестрою. Від’їжджаючи, юнак сказав до сестри: «Ти знаєш, де заїхати, візьми дівчат з собою, нехай щось перекусять». Коли прийшли ми до хати, нас там тепло прийняли, пригостили, запропонували переночувати, а вранці іти далі. Ми подякували господарям за гостинність і відповіли, що хочемо якнайшвидше добратись додому. Ішли ми так швидко, що ноги ледь торкались землі. На другий день уже сонце сідало за обрій, як ми з подругою прийшли в село. Бачимо, похорон іде. Від односельців довідались, що хоронять Дуньку Михайла. Пізніше Стегній Анна розповіла, як пройшла облава, вона пішла до лічниці, та Михайло був уже в дуже важкому стані, зарадити йому нічим не змогла. В селі я не затримувалась, бо поспішала навідати батьків. Та тільки ступила в хату, як чую на подвір’ї знайомі голоси, а вийшовши у двір, побачила свого дорогого товариша Ярослава Грабницького – «Мороза», який був разом із побратимом на псевдо «Недобитий», та кинулась йому назустріч. Вони якраз повернулись з Тернопільщини. Ми обняли один одного, та Ярослав поспішав і попросив мене швидше переодягнутись: «Бо така гаївка під церквою!». Ми швидко побігли до церкви, де я зустріла багатьох наших друзів. Там були Масловська Ольга, Кузів Ольга, яких я давно не бачила. Надворі уже темніло, але ми не хотіли розходитись. Мабуть, це був один з найкращих вечорів, коли від душевної радості, від співу гаївок кожен з нас згадав дні безтурботного дитинства, не обтяженого лихоліттям війни. Був це останній день нашої гуртової зустрічі біля духовного храму. А ввечері, в колі своїх побратимів, Ярослав розповідав про партизанські будні на Тернопільщині. Дізнавшись про нашу криївку-лічницю, він розповів і свою історію як лікувався після поранення. Їхня лічниця була розміщена в полі, а тут іде облава, під час якої більшовики встановили кулеметне гніздо прямо на вхідному люку криївки. Це була дуже загадкова ситуація, але ніхто в цей час криївки не виявив.
А далі продовжувались напружені будні, ми з подругою Анною Стегній доглядали поранених. Незабаром оздоровився повстанець з Букавини, з часом лічницю залишив і Калинець Іван з Молодинча. Він був ходячий, сказав, що руку долікує вдома. Залишився тільки Андрусів Іван – «Соловей», з усіх хворих він був найдовше.
Підійшло свято Івана Купала (7 липня 1945 р.), Думаю, піду привітаю іменинника, взяла гостинця, по дорозі зірвала букет польових квітів та повіншувала Івана. А він так зрадів, та й говорить: «Михайлинцю, про мене уже всі забули, тільки ви пам’ятаєте. Чим же я вам віддячу за вашу турботу? Я назбирав ліскових горіхів, хоча б ними. Ми, мабуть, скоро розстанемось, бо довго я вже не затримаюсь». Іще раз я зустріла «Солов’я» випадково в кінці 40-х років на ринку в Ходорові. Поздоровавшись, я запитала, як почувається. Він відповів, що уже добре, але нога трохи болить.
Влітку 1945 року мого зверхника Артима Степана відкликали у відділ, свої обов’язки він передав Гесс Марії з Молодинча. Це була наймолодша сестра «Гонти». А відбулось це в Новосільцях, на подвір’ї Печеного Степана. На пам’ятку ми зробили фотографію, яку я зберегла до сьогодні. Вона для мене дуже дорога, бо це була остання зустріч з Степаном, який не повернувся з відділу «Сіроманці» та невідомо де загинув.
Зрада і самопожертва
З приходом Ярослава Грабницького – «Мороз» та Івана Стегнія – «Шраменко» активізувалась підпільна діяльність в нашій околиці. Вони організували боївку, в яку входили, крім місцевих повстанців Масловського Дем’яна – «Бурі» та Петріва Михайла, товариші Мороза, які прибули з ним із Тернопільщини, це повстанець «Батурин», по імені Микола, сотенний відділу «Полтавці» та повстанець «Недобитий». Для укриття в Грабницького облаштували одну із криївок, вона була споруджена на стриху господарського приміщення. Так вони партизанили до середини 1946 року. Однак протягом дня виникали вкрай небезпечні ситуації, які ледь не коштували життя повстанців. До одної з них прислужилась наша односельчанка Ленів Степанія. А було це так – у Грабницьких я з Теклею готувала їжу повстанцям, і однієї днини, прийшовши в черговий раз, я побачила там Ленів Степанію. Відкликавши на сторону Теклю, я запитала її: «Що тут робить Стефа?». Текля відповіла мені, що покликала її допомагати, бо вона хороша та надійна дівчина. Така відповідь мене стривожила, я розвернулась і пішла, сказавши, що третій тут робити нічого. В той час іще ніхто не знав, що Ленів зустрічається зі слідчим НКВД м. Ходорова, та, в подальшому це відбувалось явно, на очах ходорівчан. І ось незабаром після того випадку до Грабницького приїхали більшовики і розпочали обшук, маючи на меті знайти криївку. А в ній в цей час перебували «Мороз» та «Батурин». На щастя, більшовикам не було відоме місце її розташування, бо і Ленів не знала про неї. На цей раз біда обминула підпільників, але це був прикрий урок на майбутнє. Після того ввечері я прийшла до Грабницьких і зустрілась з «Морозом» та «Батурином». На небі був ясний місяць, і тут надлетіли літаки. А «Батурин» говорить нам: «Може, це мій брат літає». А я запитую: «Маєте брата льотчика?». Він відповідає: «Маю двох». «А як вас доля закинула у повстанці?». У відповідь: «Мав на це своє бачення». А я продовжую: «Якби ви зустріли своїх братів, як би склались відносини між вами?». «З моєї сторони родинні, дружні» – відповів «Батурин».«А як би брати поставились до вас, знаючи, що ви воюєте на протилежній стороні, проти радянської влади?». «Не можу про це знати», – відповів Микола. На жаль, в 1947 році я довідалась, що «Батурин», колишній радянський офіцер, льотчик, родом з Полтави, загинув біля Васючина на Рогатинщині разом із чотирма побратимами. Це був славний син України, який гордо носив псевдонім «Батурин». У 1994 році відбулось перепоховання останків воїнів із місця загибелі на цвинтар Васючина. Багато наших односельчан їздило на цей захід, щоби віддати належну шану героям.
Після свята Івана Купала в 1946 році я зустріла Ярослава біля його двору, він мені говорить: «Михайлино, як мені важко сьогодні іти з дому». А я йому: «Як в тебе не така важна справа, то залишайся». Ярослав відповів: «Важна і не важна, але Демко Масловський захворів на тиф, ми боїмось щоби не заразитись, тому хочемо перебратись в санітарну криївку». Та не довго їм довелось квартируватись в лічниці. На саме Преображення Господнє (Спаса) 19 серпня 1946 року за доносом одного з сексотів села більшовики зробили засідку на «Корчах». Коли Грабницький Ярослав, Стегній Іван та Петрів Михайло повертались з нічного походу до свого укриття, більшовики відкрили вогонь. Грабницького – «Мороза» було поранено в обидві ноги, а Стегнію – «Шраменку» та Петріву вдалось сховатись у лісі. Впіймавши Ярослава, більшовики завантажили його на підводу та привезли до села. Проїжджаючи біля своєї хати, «Мороз» підняв голову, щоби подивитись на свій двір, мабуть, в останній раз. В цей час енкаведист вистрілив йому в груди і вбив. Все це бачили його брат Микола та братова Анна, які сховались під сосною біля хати. Тіло Ярослава забрали в Ходорів і невідомо де захоронили.
З того часу скоро виповниться сімдесят років, та в моїй пам’яті Ярослав залишається як героїчна постать. Він не мав високих студій, лише закінчив початкову школу, але все своє коротке життя чесно трудився та боровся на благо України. Його дитинство було не легким, бо разом з братом Михайлом рано залишився без батька, під опікою матері. З початком української революції був у числі її перших організаторів, а його двір став збірним пунктом, який давав притулок багатьом перехідним боївкам та відділам УПА. Після поранення на Тернопільщині, повернувшись з легендарного куреня «Сіроманці», продовжив боротьбу в лавах збройного підпілля ОУН. Коли його вбили більшовики, сім’я була репресована. Матір Марію відправили в Сибір. Через два роки вона змогла утекти та повернулась до рідного дому. Довгий час переховувалась по чужих людях, але таки уникла повторного арешту. Тітку Ярослава, батькову сестру Грабницьку Теклю, активну учасницю українського збройного підпілля, в 1947 році також було арештовано та засуджено на 10 років більшовицьких таборів».
Підпільниця на псевдо «Серце»
На сьогодні Текля Витрив (Грабницька) проживає в м. Черкаси, вона одна з останніх живих політв’язнів села Черемхова. Автору вдалося поспілкуватись з 92- річною підпільницею на псевдо «Серце». Ось декілька штрихів з її спогадів про буремні роки боротьби.
Наша героїня народилась у багатодітній сім’ї Василя та Марії Грабницьких, із дванадцяти братів та сестер Текля була наймолодшою. Життя родини за польської влади було не з легких, в додаток сім’ю спіткала непоправна втрата – в 1914 році батько залишився один з дев’ятьма дітьми, передчасно померла дружина. Та Бог милував, погодилась прийти у сім’ю та замінити матір дітям батькова друга дружина Марія з роду Вольман, з якою спільно нажили ще троє дітей: Михайла, 1916 р.н., Ганну, 1918 р.н. та Теклю, 1923 р.н. Непомітно наблизилась друга половина 30-х років, Текля закінчила початкову чотирикласну школу в рідному селі. П’ятнадцятирічною вона братом Михайлом була залучена до підпільної роботи в ОУН. А сталось це перед початком німецько-польської війни. В 1938 році євреї, відчувши небезпеку, продали і закрили крамниці і виїхали з села. Брат Михайло, котрий торгував у м. Ходорові, на прохання громади викупив у євреїв приміщення та завіз необхідні товари. Постало питання: хто буде продавцем? Та в Михайла уже було рішення: взявши Теклю за руку, привів у крамницю і заявив: «Тут будеш працювати». Для сестри це було несподіванкою, та й досвіду ніякого не було, але на перших порах навчав та допомагав брат. З часом Текля повела торгівлю самостійно. Цей задум брата був глибоко обґрунтований, він пожертвував подальшим навчанням сестри, щоби створити надійний підпільний пункт зв’язку, який діяв довгі роки – за польського правління, перших більшовиків, німецької і другої більшовицької окупації. Текля, крім основної роботи, виконувала доручення підпілля – передавала естафети, доправляючи їх на призначені пункти зв’язку; організовувала зустрічі Михайлових друзів, які відбувались під покровом крамниці. Її активна робота в підпіллі продовжилась і після загибелі брата Михайла від рук енкаведистів. Підпільна робота особливо пожвавилась в період німецької окупації, коли почали створюватись боївки ОУН та відділи самооборони. «Один із таких відділів був організований ранньою весною 1944 року на наших теренах, – згадує п. Текля. – Провідником його був командир «Вовк». Ще сьогодні добре пам’ятаю, як ішла з першим донесенням від зверхників у с. Підліски щоби передати естафету провіднику «Вовку». Іду дорогою та думаю, скоріше б його побачити, який із себе той «Вовк». Але, прибувши у визначене місце, побачила спокійного, ввічливого військовика, який, перечитавши естафету, зразу написав відповідь. З того часу розпочалась наша співпраця, я стала зв’язковою відділу. Естафети носила в ближні і дальні села тодішнього Ходорівського району. Зважаючи на те, що в основному доводилось ходити пішки, витрачалось багато часу, і я змушена була часто закривати магазин, що могло викликати підозру у влади. Я заявила своїм зверхникам, що мені потрібна помічниця і обґрунтувала свою просьбу. В помічниці запропонувала свою подругу Стегній Михайлину, і ця пропозиція була схвалена. З того часу ми працювали вдвох, Михайлина одержала псевдо «Душка», який в подальшому було замінено на «Галя». Коли прийшли другі більшовики, роботи побільшало, небезпека чатувала на кожному кроці. Необхідно було зберігати глибоку конспірацію, так як не тільки в містах, але і в селах базувались гарнізони НКВД, які часто проводили облави. При цьому їхня агентура активно вербувала зрадників та секретних інформаторів із місцевих. Почастішали бої та перестрілки між повстанцями йбільшовиками. В магазині я торгувала до 1945 року, а відчувши небезпеку, залишила торгівлю. З того часу перейшла на нелегальне становище, вдома майже не бувала, ночувала в надійних родинах односельчан, а також по знайомих в сусідніх селах. В другій половині 1945 року більшовикам уже було відомо про мою підпільну діяльність в ОУН, мене почали розшукувати для арешту. Декілька разів я потрапляла в досить скрутне становище, майже була в їхніх руках, але Бог милував, я уникала арешту. Рятувало мене і те, що більшовики не знали мене в обличчя. Так сталось і цього разу, коли раненько вирішила провідати свою матір і поснідати. Підходжу городами до своєї хати і запримітила більшовицьку засаду, вони на мене вже чекали. Не роздумуючи, я розвернулась і чимдуж побігла поміж хатами, а навздогін за мною побігло троє здорованів. На щастя, допомогло знання місцевості, мені вдалось трохи відірватись від погоні, а думкою шукаю можливого порятунку. Вирішила забігти до сім’ї Петрів Степана та Юстини. Зайшовши у хату, зразу звертаюсь до господаря: «Пане Степане, сховайте мене, бо за мною женуться більшовики». Степан, не роздумуючи, каже: «Ставай біля печі, буцімто готуєш сніданок». Не встигла я ще зняти з себе верхній одяг, як до хати заходить троє енкаведистів. А господар до них привітно: «О, хлопці, щось ви сьогодні раненько!», – та витягує зі скрині пляшку самогону, кладе на стіл і до мене: «Подай нам щось поїсти». Я взяла їжу з печі та кладу на стіл. Прибульці випили по чарці оковитої, закусили та запитують мене, чи знаю я таку Грабницьку Теклю. Я у відповідь: «Та була така у нас, але де вона зараз – не знаю, давно її не бачила». Так в той день мене обійшла біда, і таких випадків було кілька, коли більшовики не знали, хто їм подає їсти.
У період з 1945 року на мене поклали обов’язки станичної. Працювати випало з кущовим відділом провідника на псевдо «Рогач». З цієї боївки пам’ятаю «Яструба», досить добре знала повстанця «Чепурку» – Левицького Івана, він походив з Молодинча. Однієї днини, коли я перебувала у сім’ї Гуцала, рано приходить моя мати та говорить: «Текле, до нас прибіг поранений «Чепурко», котрий натрапив на ворожу засідку. Ми його сховали у стайні, необхідно надати медичну допомогу». Вислухавши матір, мовила: «Як це зараз можливо зробити, коли в селі повно більшовиків? Мусить потерпіти до вечора». Як стало вечоріти, а це був, мабуть, місяць квітень, надворі буяла весна, кругом стоїть вода, я направилась додому. Там, закинувши руку «Чепурка» собі на плече та підтримуючи його за тулуб, повільно пішли в напрямку ближньої криївки, що знаходилась на садибі переселенців Винграновичів, по сільському казали: «До Тадека». Я знала, що там повинні бути наші хлопці. Дорогою його ледь волочу, він обезсилений, ледве переставляє ноги, права рука звисає як пліть. Уже було недалеко до криївки, та попереду ще була низина, вкрита водою, добре, що хлопці нас побачили, прибігли та взяли пораненого. Наступного дня, порадившись з товаришами, я взяла в помічниці трьох надійних дівчат. І ми, поклавши «Чепурка» на фіру та прикривши його сіном та рядном, повезли пораненого до жіночого монастиря у Григорів. Там, у монастирській лічниці монахині лікували багатьох наших повстанців. Шлях був не з легких, бо постійно були в напрузі, боялись натрапити на більшовиків. Від Черемхова до Григорова було десь кілометрів десять, та все обійшлось, і ми передали Левицького Івана на лікування. На превеликий жаль, перед моїм арештом він загинув біля Бортник.
Пам’ятаю, був це кінець грудня 1946 року або початок 1947 року, на той час багатьох моїх подруг більшовики уже арештували. Першою з них була Труш Анна, пізніше Масловська Ольга, Кузів Олена. Одного разу я прийшла до сестри Ганни, де перебувала наша мати, так як в неї було відносно спокійніше, бо чоловік повернувся з більшовицького фронту. Бачу, заходять батько і мати моєї подруги Стегній Михайлини, яких було виселено до Сибіру і які буквально вирвались із заслання й повернулись додому, та звертаються до мене: «Текле, бери нашу Михайлину та ідіть з повинною, бо більшовики нас знову виселять до Сибіру, і вас чекає не краща доля», -та й заплакали. Мати їх заспокоїла та говорить: «Ви ідіть, а ми тут порадимось, що робити». Коли батьки Михайлини вийшли, мати говорить мені: «Дитино, нас ні Михайло, ні Ярослав не спозорив, так і ти нас не спозор». У наших теренах перебувати було вкрай небезпечно, тому мене направили в Рогатинський район. У визначений день перед Вознесінням Господнім 20-21 травня я повинна була зустрітись в Ходорові із зв’язковими, котрі мали відправити мене на вказаний пункт зв’язку. Коли зустріла в Ходорові наших хлопців на ринку і вела з ними розмову, то неподалік через дорогу побачила декілька чоловіків в цивільному і з ними односельчанина Гривняка Миколу, який вів розмову та показував рукою в мою сторону. Я сказала: «Хлопці, небезпека, розбігаймося!». Усі ми кинулись у різні сторони. Я побігла і чую, за мною біжать, та я стараюсь потрапити в саму гущу людей. На превеликий жаль, на заваді стали фіри, що проїжджали по дорозі, була змушена зупинитись, і в той же момент мене за плечі обхопили міцні руки. Я почала пручатись, кричати, що вони хочуть від мене. Один із цивільних вийняв з кишені посвідчення і представився як один із керівників Ходорівського відділу МГБ Громовий. Далі були допити в ходорівській тюрмі протягом травня 1947 р.
(Закінчення незабаром).
Зіновій Горін, дослідник визвольних змагань.