Слідами провідників ОУН-УПА в Ходорові / Націоналіст із Шишак Кирило Осьмак керував боротьбою УПА

У публікації від 22 жовтня цього року ми розповідали про те, що кількома днями раніше, а саме 19 жовтня у селі Недільна Старосамбірського району урочисто відкрито музей, присвячений діяльності Президента Української Головної Визвольної Ради, який свого часу бував у нашому Ходорові.

Тоді ж анонсували ще одну інформацію про діяльність одного з керманичів підпілля ОУН. Обіцянки варто вионувати, тому, власне, пропонуємо вам прочитати про це:

… Якщо спитати пересічних полтавців, хто такий Кирило Осьмак, більшість почне знизувати плечами. Воно й не дивно, адже протягом десятиріч згадки про цього діяча, президента Української головної визвольної ради – підпільного парламенту і уряду, надпартійного органу, який керував визвольною боротьбою УПА, старанно стиралося відповідними органами СРСР із пам’яті народу. Й лише на історичних факультетах клеймували його ім’я – зрадник народу. Як полтавець зі східної України (а так називали на Галичині і Волині вихідців з Лівобережжя) став головним серед тих, хто воював на два фронти – проти радянської та нацистської тиранії спробуємо з’ясувати.

Кирило  Осьмак народився 9 травня 1890 року в Шишаках, на той час  Миргородського повіту. У його роду були російські міщани та українські козаки. Батько  Іван Юхимович Осьмаков, переїхав на Полтавщину з Курської губернії, мати  Тетяна Андріївна Власенко, була козацького роду. У родині Осьмаків народилося  п’ятеро дітей. Вижили не всі: троє померли під час епідемії тифу.

Батьки дали Кирилу належну освіту. Спочатку він закінчив народну школу у Шишаках, потім повітову у Миргороді. Після цього поїхав навчатися до Полтави в реальне училище здобувати фах агронома. Після його закінчення у 1910 році вступив до Московського сільськогосподарського інституту. Будучи студентом, писав статті в журнал «Украинская жизнь», який виходив у Москві, і редактором його був Симон Петлюра, а також у часопис «Рілля», що виходив у Києві.

Перша світова війна стала знаковою для особистого життя Кирила Осьмака. Тут він зустрів своє кохання – Марію Юркевич родом з Волині. Вони познайомилися на західній Україні, де був південно-західний фронт, на якому Кирило постачав російське військо. У 1916 році вони одружилися, того ж року народився їхній син Олег.

Створював Центральну Раду і страйкував проти гетьмана Скоропадського

У 1917 році полтавцеь Осьмак у Києві. Разом з іншими діячами він стояв біля витоків Центральної Ради (ЦР), яка згодом стала парламентом революційної України. В ЦР він очолив губернське земство. 

Коли стався гетьманський переворот Павла Скоропадського у 1918 році Кирило Іванович відмовився його визнавати, почав страйкувати, за що його звільнили з роботи. Проте він ще продовжував займатися політичною діяльністю. Від політики відійшов після більшовицького перевороту й остаточно утвердження радянської влади в України. Кирило Іванович повернувся до своєї спеціальності – агрономії. Завідував буряківництвом у Центральному сільськогосподарському кооперативному союзі.

У 1922 році Осьмака затвердили головою Термінологічного бюро Сільськогосподарського наукового комітету  Радянської України. Ця структура готувала до видання  словник  українських сільськогосподарських термінів, працьовували  не лише літературні, а й народні розмовні джерела. Розпочате Кирило Осьмак продовжив в Інституті української наукової мови Всеукраїнської Академії Наук.

Спочатку Осьмака звинуватили у «підозрілому буряківництві», а потім в причетності до СВУ

Проте спокійне мирне життя на поприщі науки Кирилу Осьмаку довелося перервати. Вірніше його перервав арешт 5 березня 1928 року. Разом з ним заарештували ще 15 осіб. Це були агрономи і кооператори. Їх звинуватили в тому, що вони вимагають паритетності цін на хліборобську та промислову продукцію та збільшення ціни на цукровий буряк. Слідчий у цій справі Соломон Брук говорив: 

– Всю Україну слід було б знищити, та не можемо, але вас, українські інтелігенти – ми знищимо.

Слідство тривало до осені, довести нічого не вдалося окрім причетності до підозрілого буряківництва. Покарання полягало у виселенні з України та таврі «соціально-небезпечний елемент».

Кирило Осьмак їде до Курська. Проте через 2 роки його звинуватили в причетності до СВУ – спілки визволення України, засудили до 3-х років таборів і відправили прокладати залізниці до Сиктивкару.

У 1933 році Кирила Івановича звільнили достроково. Разом з родиною  він оселяється під Москвою, працює директором радгоспу. Згодом родина переїжджає в Рязанську область, де глава сім’ї працює головним агрономом радгоспу.

У 1937 році знову арешт, слідство тривало 25 місяців, після чого був звільнений. Тільки твердість, з якою він тримався, невизнання ним жодного звинувачення, які йому висували врятувало його від розстрілу.

Заарештований на початку 1938 року Кирило Осьмак провів в застінках більше двох років. Можливо, його врятували численні апеляції і листи у всі можливі інстанції.

 – На допиті я можу подати матеріал, що повністю викриває Колдєєва, як наклепника і винуватця загибелі моєї дружини… Я прошу ретельного розслідування усієї моєї справи, я прошу направити мою справу до суду.

Це з листа на ім’я наркома Лаврентія Берії.

Згодом життя склалося так, що з цим наклепником Колдєєвим Осьмак навіть сидів в одній камері!

За браком доказів Кирила Осьмака звільнили у лютому 1940 року.

Дружина не витримала знущань односельців і кинулася під поїзд

Вдома його зустріла тиша та сльози, дружина, яка пройшла разом з ним ледь не через всі кола пекла кинулася під потяг. Марія працювала вчителькою в школі. Коли чоловіка заарештували її почали цькувати односельці, діти відмовляли йти на її уроки, а органи НКВС постійно тиснули: змушували виступити проти чоловіка. 

Погорювавши над могилою дружини, Кирило Іванович у березні 1940 року повертається в Україну, де не був 12 років. Тут він одружується з Людмилою Богдашевською, у них народжується донька Наталія.  

Прихід німців застає його у Чернігівській області на посаді технічного директора санаторія в селі Качанівка. Кирило Осьмак знову почав займатися сільською кооперацією. Поступово починає повертатися в політику. У жовтні 1941 року Осьмак став членом очолюваної професором Миколою Величківським Української Національної Ради. За задумом організаторів – Організації українських націоналістів-мельниківців, згодом вона мала стати законодавчим органом незалежної України.  

На прес-конференції УНР були присутні німецькі, італійські, шведські, японські журналісти. Проте німцям самостійна Україна була не потрібна, тому вони швидко припинили ці наміри визволення, розігнали Раду, розстріляли в Бабиному Яру бургомістра Києва Володимира Багазія, провели інші каральні акції. І якщо до цього в Кирила Осьмака ще були ілюзії, що нацисти допоможуть в розбудові національної української держави, то після репресій він збагнув, що покладатися можна лише на себе.

Відтак з літа 1942 року Кирило Іванович вже в контакті з ОУН(б) проводить підпільну організаційну і пропагандистську роботу в Києві. З під його пера виходять листівки «До збройної боротьби!» і «Злочини німецьких загарбників на Україні».

Пропагував ідеї українського націоналізму

У Галичину Осьмак приїхав разом з родиною у вересні 1943 року. За порадою друзів він поїхав лікуватися до одного з Моршинських санаторіїв. Тут у Моршині він познайомився з письменником Іваном Багряним. Після закінчення курсу лікування 6 грудня 1943 року Осьмак оселяється в Стрию, де одержав посаду директора товариства «Сільський господар», яке мало широку мережу гуртків.

Отримавши благословення митрополита Андрея Шептицького на боротьбу за самостійну Україну, він повністю віддається просвітницькій і агітаційній роботі. Посада директора «Сільського господаря» давала можливість йому безперешкодно пересуватися по окупованому німцями Прикарпаттю. Саме в цей час Кирило Осьмак виступає з лекціями на сільськогосподарські теми, пропагуючи ідеї українського націоналізму в селах, виступає на з’їздах товариства в Ходорові та Стрию, проводить заняття для підготовки медсестер для УПА.

Зустрівшись з діячами ОУН та командуванням УПА, Осьмак включився в опрацювання документів, які мали лягти в основу нової організації – Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

Полтавець на чолі Української Самостійної Соборної Держави

10 червня 1944 року на ініціативному комітеті були остаточно затверджені назва УГВР і основоположні документи: Універсал, Платформа, Устрій. Назву «Універсал» запропонував саме Осьмак, щоб провести історичну паралель з універсалами гетьманів і Центральної Ради.

 11 липня 1944 року поблизу лісництва в селі Сприня, біля підніжжя гори Виділок на Самбірщині, протягом п’яти днів відбувався Великий збір УГВР. Після дебатів затверджено, крім програмних документів, присягу вояка УПА. А15 липня Кирило Осьмак був обраний президентом Української Самостійної Соборної Держави.

На чолі УГВР був Президент, і саме він мав репрезентувати її перед зовнішнім світом. До повноважень Президента входили також скликання і закриття Великого Збору УГВР, ведення засідань Президії і головування на конференціях УГВР, затвердження за поданням Голови генерального Секретаріату УГВР генеральних секретарів з окремих справ, затвердження за поданням генерального Судді двох членів генерального Суду, а на подання генерального Контрольного  двох членів Контрольної Колегії.

Президент мав також затверджувати закордонних делегатів УГВР, а також приймав присягу від членів Президії, Голови генерального Секретаріату, генеральних секретарів, членів гене­рального Суду та Контрольної Колегії. Президент мав також право помилування.

– Наша мета – Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях. Наш шлях – революційно-визвольна боротьба проти всіх займанців і гнобителів українського народу. Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі. На вівтар цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя.

Це слова присяги, яку склав Президент УГВР Кирило Осьмак (який отримав псевдо «Псельський») 15 липня 1944 року.

Органам НКВС видала прийомна дочка

3 серпня 1944 року біля села Орів, на Сколівщині, сталася сутичка між частиною Червоної Армії і відділами УПА. Президент УГВР Кирило Осьмак був поранений. Його допровадили до села Дорожів. Тут у хаті Михайла Летнянчина, 12 вересня 1944 радянські спецслужби й схопили немолодого високого чоловіка, який порався біля хати.

Замість документів Осьмак мав лише довідку від старости Дорожівської сільської управи на ім’я Коваля Івана Пилиповича, уродженця міста Скалат, мешканця Тернополя.

Кирилу Івановичу Осьмаку довелось пережити кількарічне слідство. Він добре знав правила гри. Знову навідріз відмовлявся від інкримінованих йому гріхів. Більше того, довго відмовлявся від самого себе.

Збереглася «Справка об имеющихся в деле наиболее существенных показаниях свидетелей в отношении Осьмака К.И.», в якій відображено процес з’ясування його особи. Аж у 1947 році Кирила Івановича впізнала під час очних ставок його прийомна донька Валентина, яку вони разом з першою дружиною врятували від голодної смерті в 1919 році.

Розкритий Осьмак відверто розповів про факт свого президентства в УГВР. Проте далі не пішов, від співпраці з гебістами відмовився навідріз, своїх не видавав.

10 липня 1948 року ОСО (Особое совещание при МГБ СССР) винесло вирок – 25 років ув’ язнення в тюрмі «за участь в контрреволюційній банді українських націоналістів та актив­ну керівну контрреволюційну націоналістичну діяльність».

Сім’я репресованого жила в селі Підбуж Дрогобицької області без будь-якої інформації про батька і чоловіка. Тільки в березні 1954 року прийшов лист з Владимирського централу до доньки Наталії.

Амністували Кирила Осьмака посмертно… в 1995 році

Після приходу до влади Микити Хрущова, було амністовано багатьох політичних в’язнів. Проте Кирила Осьмака амністія не торкнулася:

– Враховуючи, що Осьмак є запеклим українським націоналістом, який свої націоналістичні погляди не змінив за період перебування в тюрмі, і за своєю ворожою діяльністю становить особливу небезпеку, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року щодо скорочення терміну наполовину до в’язня Осьмака Кирила Івановича не застосовувати.

Помер Кирило Іванович Осьмак, голова УГВР 16 травня 1960 року у тюрмі Владимирського централу. Його поховали на кладовищі під № 5753.

Реабілітували нашого земляка вже в часи незалежності. У 1994 році Кирило Іванович офіційно реабілітований Генеральною прокуратурою України, як безпідставно репресований у 1948 році, а також на початку 1995 року прокуратурою Харківської області за репресії 1928 і 1930 рр.

Прах вічного борця за незалежність країни, великого патріота теж повернувся в Україну, завдяки титанічним зусиллям доньки Наталії 1 грудня 2004 року. Панахиду за упокій душі відслужив Патріарх Київський Філарет у Володимирському соборі. Могила Кирила Осьмака на Байковому кладовищі у Києві.

Дочка Наталія багато зробила для того, щоб відродити пам’ять про батька, дізнатися про нього якомога більше, адже розлучили їх, коли їй було лише 2,5 роки. Намагалася з’ясувати за що посадили батька до в’язниці на 25 років.

– У вироку і словом не згадано, що це була боротьба за самостійну Українську державу – тобто за те, що було задекларовано в Конституції СРСР, а саме: право нації на самовизначення, аж до відділення», – написала донька Кирила Осьмака Наталія у своєму дослідженні «Дорога до Батька», де простежила життя і діяльність Кирила Осьмака, відшукавши документальні свідчення. Для цього їздила в Росію: у Володимир, де батько 12 років просидів у в’язниці, Рязань, де понад два роки перебував під арештом, Москву, де навчався у вищій школі.

Кілька разів пані Наталія була і в Полтаві та Шишаках, казала, що приїздила вклонитися рідним місцям, де виріс та навчався її батько. Донька патріота Кирила Осьмака розповідала, що в радянські часи довго не знала, хто її батько, жила тихо, спокійно, вчилася на інженера доріг, тому органи КДБ її не чіпали.

Нині, коли перед Україною в черговий раз постала загроза втрати незалежності, вибореної кров’ю та вірою кращих синів і дочок, мусимо, як ніколи, пам’ятати імена земляків-героїв. Не відкидати їхні здобутки, не паплюжити пам’ять про них, адже пам’ятний знак у Шишаках зведений на честь Кирила Осьмака, було сплюндровано у грудні 2007 року, а гордитися, здобувати, розповідати про героїв. Пам’ятаймо, що Полтавщина батьківщина багатьох мужніх борців за волю країни: Тютюнника, Осьмака, Петлюри, Міхновського, Савченка…

Ольга ДЕМИДЕНКО.

ОСТАННІЙ БАСТІОН (Полтава), 5 травня 2014