Слідами провідників ОУН-УПА в Ходорові (частина перша)

У травні 2009 року депутати Жидачівської районної ради одноголосно підтримали пропозицію голови ради Романа Баліцкого про надання Героям України Степанові Бандері та Романові Шухевичу звання – «Почесний громадянин Жидачівського району».  Про мотиви такого кроку, на жаль, детально не поінформований. Можливо, це стало контраргументом на дії різних, без перебільшення буде сказано, антидержавницьких сил, котрі почали вимагати позбавити наших національних світочів високого звання Героя України, присвоєного президентом Віктором Ющенком. А може й іншими думками керувалися народні обранці. Однак існують вагомі історичні підстави, аби стверджувати про безпосередню причетність провідників ОУН-УПА до наших країв. За весь район судити не берусь, а ось те, що і Бандера, і Шухевич бували в Ходорові та в деяких інших населених пунктах поблизу нього, можу гарантувати. Які  конкретні факти свідчать про це? Читайте далі.

Передумови появи в містечку над ставом Степана Бандери наступні. Німецько-польська війна, яка вибухнула у вересні 1939 року, застала провідника ОУН в Бересті над Бугом. Там він перебував у в’язниці.

Коли становище польських військ стало критичним, тюремна адміністрація та сторожа поспішно евакуювалися. А бранці, серед яких було чимало українських націоналістів, отрималинесподівану нагоду вибратися на волю. Чим відразу ж і скористалися. Про дальші перипетії розповідає у своїй автобіографії сам Бандера:

«…З гуртом кільканадцятьох звільнених з в’язниці я подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі як і з польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов’язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення, заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби. В Сокалі я зустрівся з провідними членами ОУН того терену. Одні з них були на волі, інші повернулися з в’язниці.

З ними я обговорив ситуацію і напрямні дальшої праці. Це був час, коли розвал Польщі вже був очевидний і стало відомим, що большевики мають зайняти більшу частину ЗУЗ (Західноукраїнських земель – примітка Л.К.) на підставі договору з гітлерівською Німеччиною. Отже ціла діяльність ОУН на ЗУЗ мусіла бути швидко переставлена на один протибольшевицький фронт та достосована до нових умов. З Сокальщини я вирушив до Львова в товаристві пізнішого члена Бюра Проводу ОУН Дмитра Маївського-Тараса. До Львова ми прибули кілька днів після вмаршу туди большевицького війська й окупаційної влади.

У Львові я був два тижні. Жив конспіративне, але з уваги на початкове неналаднання большевицької поліційної машини, користувався значною свободою рухів і ввійшов у контакт не тільки з провідним активом ОУН, а й з деякими провідними діячами українського церковного й національно-церковного життя. Спільно з членами Крайової Екзекутиви й іншими провідними членами, які були в той час у Львові, ми устійнили пляни дальшої діяльности ОУН на українських землях і її протибольшевицької боротьби. На першому місці поставлено: розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; плян широкої революційної боротьби при поширенню війни на території України і незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок масового знищування большевиками національного активу на ЗУЗ.

Я зразу мав плян залишитися в Україні й працювати в безпосередній революційно-визвольній дії ОУН. Але інші члени Організації настоювали на тому, щоб я вийшов за кордон большевицької окупації і там вів організаційну працю. Остаточно перерішив цю справу прихід кур’єра від Проводу з-за кордону з такою самою вимогою. У другій половині жовтня 1939 р. я покинув Львів і разом з братом Василем, який повернувся до Львова з польського концтабору в Березі Картузькій, та з чотирма іншими членами перейшов совєтсько-німецьку демаркаційну лінію окружними дорогами; частково пішком, частково поїздом прибув до Кракова…»

Власне, в жовтні 1939 року Степан Бандера і побував у Ходорові. Про це збереглися свідчення вже покійної пані Меланії Білинської, знаної передусім як донька священика із Загірочка отця Михайла Волинця, а згодом як дружина всіма шанованого в Ходорові лікаря Олександра Білинського. Так ось пані Меланія згадувала, що в їхньому домі на вулиці Новій (тепер 600-ліття Ходорова) і зупинявся провідник ОУН. Супроводжував його Дмитро Мирон (псевдо в підпіллі «Максим Орлик»), який керував групами юнацтва ОУН у Львові. Оскільки дружина ходорівського лікаря належала до цієї структурної ланки, тому з Д. Мироном зналася особисто. Саме він і порекомендував Бандері зупинитися на перепочинок у Білинських.

Підпис: У колишньому помешканні Білинських (нині вулиця Героїв Майдану, а донедавна 600-річчя Ходорова) тепер знаходиться молитовний дім Церкви адвентистів сьомого дня

Я вже згадував Загірочко. Так ось: з ним пов’язаний ще один факт. Коли весною 1941 року С. Бандера перебував у львівській тюрмі, то його дружина з донькою переховувалися в цьому селі. Мабуть, неспроста тому  в Загірочку постав бюст видатному українському політичному діячеві.

Лише останнім часом на світ Божий виринають більш детальні відомості про легендарного командира УПА Романа Шухевича. Звісно, що в тодішній час його діяльність тривала в умовах надзвичайної конспірації.  Тому предметом особливої гордості може стати для ходорів»ян той факт, що «генерал Чупринка» побував у нашому містечку. Про це згадують у своїх спогадах колишні охоронці Шухевича Михайло Заєць-«Зенко» та Любомир Полюга-«Богдан».

Уперше з провідником М. Заєць зустрівся в 1945 р. у повстанському таборі на Тернопільщині. А невдовзі опинився в охоронній боївці Р. Шухевича, з якою переховувався у бункері, що знаходився в господарстві Івана Кіка в селі Пуків за сім кілометрів від Рогатина. А це вже не так і далеко від Ходорова. Незабаром командир УПА перебрався ще ближче до нашого міста, отаборившись в конспіративній квартирі під кодовою назвою «Короленко» в селі Княгиничі.

Зважаючи на погіршення стану здоров’я, а в першу чергу – через хворобу серця, Шухевич вважав за краще переховуватися не у підземних бункерах, а на конспіративних квартирах. Судячи зі спогадів М. Зайця, він мав непересічний талант конспіратора: міг переодягненим прийти у саму гущу людей у Львові чи в Ходорові й залишитись невпізнаним. У цьому йому допомагав тривалий досвід підпільної роботи та добротна фізична підготовка. З цього приводу варто навести конкретний випадок, який змальовує Михайло Заєць:

«…З початком того ж таки 1947 р. хвороби почали підточувати здоров’я Командира. Боліли ноги. Дійшло до того, що без лікаря не обійшлося. Вирішено піти до лікаря в місто Ходорів. Мені не поміщувалося в голові, щоб Командир ішов прямо большевикам у руки. Але сталося і було все як слід.
Одного дня вранці зібрався Командир у ватяний одяг, приходжений вже, стару дядьківську шапку, встромив пістолет до штанів, гранату в кишеню, намазав руки товщем а відтак натер попелом і в одну руку кошик, у другу палицю, швидко попрощався з нами і вирушив на шлях. Як «тереновий провідник» за командиром подалася пані М. (Мова йде про Катерину Зарицьку – «Монету», довірену особу Р. Шухевича – примітка Л.К.). Довгий для нас був цей день – не бралась ніяка робота…
Прийшов довгожданий вечір, а з ним Командир, живий і здоровий. Хвильку відпочив і розказав нам про перебіг цілого дня:«Іти большевикам під самий ніс це є ніщо, головне – відповідно вбратися. От сиджу собі на східках, попри мене ходять і москалі, і простий народ і побачили в мене кошик та й питають: «Дядьку, що маєте продати; дядьку, а не йдете ще додому…» – сміюся я в кульок, це не то, що у Львові було. Минулого року довелося мені квартирувати одну ніч між паскарками у Львові. Я був одинокий мужчина серед двадцяти жінок. Граю ролю дядька. Пригадав пан дому, що його пила чомусь не хоче різати, хто ж йому краще порадить як дядько зі села (Судячи з усього, Р. Шухевич мав на увазі своє перебування у Львові в березні 1947 р. разом з K. Зарицькою. Тоді вони зупинилися на ніч в одного із своїх знайомих, який жив на вул. Личаківській. За свідченнями К. Зарицької, у нього постійно зупинялися ночувати селяни).
Приносить пан пилу і просить справити її. Ну – думаю собі – аж тепер я проріжуся. В мене на пилі таке ж поняття як в жида. Але треба радити. Оглядаю її, оглядаю, то й думаю щоби-то казати. І раптом блиснула думка: «Треба, кажу, розвести її, порозгинати зуби, а до того ж необхідно ключа». На щастя ключа пан не мав і на тім скінчилося…»
Оповіданнями Командира ми були захоплені, наші застереження виявилися неправильні. Підбадьорившись ми просили Командира щоб при першій нагоді дозволив нам перевести такий експеримент. Це була весела новинка. Невеселою була хвороба Командира. Лікар узнав артритизм (хворобу кості). Приписав відповідний режим…»

(Чекайте продовження)

Любомир КАЛИНЕЦЬ.