Легіон Українських Січових Стрільців (УСС) в історії України вписав героїчні сторінки боротьби за державну незалежність. Створення українського військового формування на початку XX століття стало заключним акордом епохи галицько-українського відродження і своїми військовими змаганнями наблизили державну самостійність України. Метою УСС було об’єднання українського народу, створення єдиної української самостійної держави. Це як ніколи і сьогодні актуально, коли поглибилися розбіжності між сходом і заходом України…
А зараз про дану тему – більш наближено до наших теренів. 25 вересня 1914 року на Ужоцькому перевалі в Карпатах у сутичці з російськими імперськими військами отримали перше бойове хрещення перші сотні січового стрілецтва. До цього формування увійшов цвіт галицько-української інтелігенції. Звісно, що в стрілецьких підрозділах воювали також і ходорів’яни.
Стрільцем 3-ї сотні Першого полку був Федь Артим, народжений 1887 року в Ходорові. Хорунжого Антона Калинця за мужність і відвагу нагородили медаллю. Його фотографія вміщена в альбомі «УСС», виданому у Львові 1935 року і перевиданому не так давно.
У цьому ж альбомі серед списків «усусусів» знаходимо прізвище Івана Василика, уродженця села Загір’я Княгиницьке, що на Рогатинщині, вістового 1-ї сотні Першого полку. Згодом І. Василик одружився з Марією Калинець (тетою лауреата Шевченківської премії Ігоря Калинця) і проживав у нашому містечку в будинку, підвали якого в роки Другої світової війни стали катівнею НКВД (тепер тут розміщені пошта й телеграф).
Капеланом січового стрілецтва, а пізніше і Української Галицької Армії був священик Денис Теліщук. Уродженець Тернопільщини, він довгий час душпастирював у сусідніх Отиневичах. Крім цього деякий час заміщав священиків у Ходорові…
Власне, з нагоди 100-річного ювілею Легіону УСС а також як данину пам»яті про мого далекого родича Антона Калинця, перебуваючи на заробітках у Мадриді, я задумав здійснити цьогоріч сходження на гору Маківку, що розташована в Сколівських Бескидах неподалік від знаменитої Тухлі. Вважаю, що ця вершина є однією з тих, на яку варто б здійснити сходження кожному справжньому українцеві – патріотові своєї Вітчизни. Ця гора вкрита немеркнучою славою Українських січових стрільців, сім сотень яких весною 1915 року на її схилах дали гідну відсіч чисельно переважаючій царській російській навалі під керівництвом генерала Калєдіна (згодом отамана Донського козацтва, керівника антибільшовицьких заколотів 1918 року).
Знову ж таки цей факт нагадав мені славного Франкового героя Захара Беркута, котрий значно раніше поблизу цієї ж Тухлі «втопив» у хвилях Опору монголо-татарських завойовників. Словом, власне цим славним сторінкам нашого минулого і було присвячене моє сходження на Маківку. Практично ж це вилилося у намірі поклонитися могилам січових стрільців на меморіальному комплексі, спорудженому на привершинній частині південного схилу Маківки. До 1939 року тут щорічно, а саме першої неділі серпня, відбувалося поминальне Богослуження, на яке сходяться тисячі людей з цілого галицького краю. В 1991 році цвинтар було відновлено, і він став місцем всенародного паломництва, куди при ходять тисячі, щоб поклонитися героям
…Задумане в іспанській столиці вдалося втілити у вересні, коли приїхав у відпустку. Маршрут сходження на гору можна починати або із залізничної станції в Тухлі (якщо приїхати потягом), або ж із «розвилки» у цьому ж селі на Славське та Головецько (коли дістатися сюди автобусом). Власне, в напрямку останнього населеного пункту і треба продовжувати рухатися. Туристичні довідники радять дійти до місця, де в річку Головчанку впадає притока – потічок Грабовецький, перейти кладку і прямувати болотистою доріжкою вздовж потічка на південний захід. Через два кілометри зайдете у село Грабовець. Тут потрібно обрати зручну стежину, аби зійти на безлісий гребінь хребта, що піднімається від лівого берега потічка Грабовецького. Далі повернути на польову дорогу і рухатися в північному керунку на вершину Маківки. Подолавши стрімкий підйом, вийдете до меморіалу.
Проте з огляду на дещо пізній час мого прибуття в Тухлю, а «стукнула» четверта година пополудні, я. щоб не блукати схилами, обрав шлях до Маківки гостинцем. Хоч це трішки довше, одначе безпечніше. Для цього треба було пішки подолати вісім кілометрів до села Головецька, після чого звернути в напрямку до його присілка Пшонця. А вже звідтіля «видератися» до цвинаря «усусусів». На це у вас може піти майже година-півтори часу. Мені ж знадобилося трохи менше, бо коли сходжу сам, то волію це робити в «темпі вальсу». Відверто кажучи, я не є прихильником брати ще когось зі собою у мандри, оскільки розумію, що за мною поспіти вкрай важко. Хоча в наступні рази можу вже бути проводирем для бажаючих насолодитися і горами, і, поєднавши приємне з корисним, віддати шану українським стрільцям-звитяжцям. Зрештою, нехай світлини, зроблені мною під час походу, скажуть вам самі за себе. Дивись: і вам закортить рушити в гори.
А якщо ще деякий час витратити на перебування в Тухлі, то вам гарантоване напрочуд приємне проведення дозвілля. Плюс «занурення» в глибоку та ближчу історію. Враження від усього цього – незабутні!!!
Але про це, шановне панство, я розповім іншого разу, відшукуючи в тухлянських місцинах «ходорівський слід».
Любомир КАЛИНЕЦЬ.