Роман Заяць: «Мені не подобається, що Ходорів занепадає» (Частина перша)
Замість передмови…
Привіт !!!
Радий чути. Справи, дякувати Богу, нормально. Зрештою, так , як в країні: внутрішній неспокій присутній нон-стоп. Працюємо далі в напрямку радіо, розширили діяльність на відео, окрім того на запрошення УКУ маю власний курс «Інтернет-радіо», який веду для магістрів медіакомунікації.
Незважаючи на складні часи, маємо чимало замовлень. Хоча через війну та ситуацію з економікою нічого не можна планувати довгостроково … все робимо оперативно і за принципом «тут і тепер».
Не знаю, чи інтерв’ю є актуальне, бо багато що помінялось. На сайт обов’язково гляну (з першого погляду – наче все гарно).
Щодо Ходорова – буваю вкрай рідко, адже батьки фактично перебралися на мамину батьківщину – коло Дрогобича.
Ось так коротко. Будьмо на зв’язку.
З повагою,Роман.
(Це рядки з останнього послання головного героя розмови, що очікує вас попереду, дорогі наші ходорівці, адресовані вашому покірному слузі. Написані вони буквально кілька місяців тому.
Звичайно, чимало води витекло відтоді, коли ми спілкувалися з Романом Заяцем у сонячній Іспанії. Проте насмілюся не погодитися з ним щодо актуальності тієї розмови. В такій ситуації напрошується простенький, немов ровер, вихід: надаймо можливість читачеві зробити свої висновки.
Чи хтось має інші думки? Врешті решт вирішувати нам на сайті…)
Не думав-не гадав, що стріну в Іспанії ще одного земляка-ходорівчанина. Трапилося це в середині червня 2011 року. Можна і так висловитися: як сніг на голову.
Коли мої п’ятеро колег-журналістів зі Львова щасливо приземлилися в мадридському аеропорту «Барахас», то я ще не знав, що серед них є уродженець і нашого рідного містечка.
Але мій добрий приятель ще по спільній праці в двотижневику «Міст», а зараз директор і головний редактор «Львівської газети» Ігор Гулик, знайомлячи мене з Романом Заяцем, відразу ж наголосив, що він мій краянин з Ходорова.
З цікавістю позираючи на нього, збагнув, що ця особа мені не відома. Тому відразу ж запитав, що в’яже його з містом над ставом. А зв’язок виявився простим – Роман народився там. А не знав я його через банальну причину: він значно молодший від мене. Хоча і його прізвище також нічого мені не говорило, оскільки про Заяців у Ходорові чувати не доводилося.
Тим не менше було дуже приємно здибатися з ним. А якщо взяти мою посилену увагу до ходорівців, то така зустріч була надзвичайно бажаною. І я, чого там таїтися, відразу ж подумав про можливе інтерв’ю. Як то кажуть: на ловця і звір біжить.
Про цю свою ідею чи не відразу ж повідомив Романа. А він, у свою чергу, схвально відреагував, погодившись на розмову. Проте більш детально ми змогли поспілкуватися лише через кілька днів у рейсовому автобусі, коли поверталися з Барселони до Мадрида.
Але перш ніж перейти до нашої розмови, зауважу, що Роман є своєрідним винятком з-поміж інших наших земляків в Іспанії, з якими я вже встиг порозмовляти і зустріч з якими на наших шпальтах ще очікує на вас. Адже він не приїхав на заробітки. Привело ж його сюди бажання ознайомитися з країною кориди та фламенко. Власне, про це він мріяв уже давненько, як зізнався дещо згодом.
– Почнімо з початку. Коли народився? Про місце не питаю, бо це вже мені відомо.
– 10 вересня 1974 року.
– Наскільки можу судити з тих знань, що маю про наше містечко, то Заяці – не корінні його мешканці. Серед давніх родів, скажімо, вони не фігурують. Розкажи, як потрапили сюди твої родичі.
– Тато – Заяць Володимир, приїхав працювати на ходорівський «Поліграфмаш» після закінчення технікуму. Тільки якого – не пригадую. Він народився в селі Підкамінь, Рогатинського району, Івано-Франківської області. На «Полірафмаші» познайомився з мамою – Марією Гук (дівоче прізвище), яка народилася в с. Гаї Верхні біля Дрогобича. Відповідно, Заяць Марія. Старший брат – Заяць Андрій. Я молодший.
– В якій школі навчався?
– Восьмирічна №3. Пізніше десятий і одинадцятий класи в «першій» школі.
– Чи є якісь спогади з дитинства? Як вчилося тобі? Які предмети подобалися?
– По-перше, я попав на той період, коли відбувалися реформи в освіті. Деякі предмети зникли, а натомість появилися нові. Зокрема історія України. Всі знання, отримані після прочитання книг, слід було переосмислювати. Зникла російська мова та література, появилася зарубіжна література. Це було складно і разом з тим дуже захоплююче. Стосовно школи, то закінчив її зі «срібною» медаллю. В принципі, не так, щоби дуже і хотілося мати «золоту». Просто легко мені йшло. Але думаю, що завдяки тому, що в «першій» школі був у класі підвищеної складності з математики та фізики, то, в принципі, два роки інституту я «відпочивав». Настільки сильною була підготовка в школі. Тобто я «автоматом» здавав усі заліки та екзамени.
– Словом, простежувалася схильність до точних наук.
– Словом, «перша» школа давала дуже хороші знання. Пам’ятаю, що й українську мову та літературу так само знав добре. І в цьому заслуга Басової Меланії Василівни, яка давала прекрасні знання.. Так що не обов’язково тільки математика та фізика.
А ще мав відмінний базовий рівень, який дала «третя» школа. Не хочу перераховувати усіх вчителів, але освіту отримав сильну, за що усім і дякую.
– У дитинстві були якісь особливі захоплення: спорт, рибалка?
– Рибалили ми в Отиневичах на ставках, бо туди зручно було доїжджати. На водну станцію їхати було далеко, зате на ставі залюбки каталися на човнах.
А ще ходив до музичної школи, де займався по класу кларнета. Оволодів також і ще одним інструментом – саксофоном. Учився у Петра Михайловича Андрушківа.
– Після школи настає мить, коли треба вирішувати, куди іти далі. Як відбувався вибір майбутньої професії у тебе?
– Казати правду чи злукавити?
– Вирішувати тобі, ясна річ, проте істина важливіша понад усе. Не інтригуй, Романе, кажи як було: «вік волі не видати».
– Значить, дивися: хотів дуже сильно поступати на історію, або на журналістику. Батьки відмовили. Відповідно, поступив на електрофізику в Львівський політехнічний. Тільки через то, що мав добрі знання з технічних наук.
– Чому саме електрофізика? Хто спонукав до цього?
– Брат вчився на електрофізичному факультеті по напрямку «прикладна математика», тож агітував йти його стопами. Казав: хороший гуртожиток, нема чого ризикувати, не будеш вчити історію КПРС. І мене відмовили від моїх особистих намірів. Про що, в принципі, шкодую.
Проте технічні науки сприяють розвитку мислення. А вже пізніше, куди підеш працювати, то вже не має великого значення. Згодом технічна освіта таки стала в пригоді.
– Який фах отримав після закінчення політеху?
– Значить, спеціальність «лазерна електроніка», а загалом – «електронні прилади». Пізніше «магістерка» з напрямку «рідкокристалічні матеріали», потім аспірантура.
– Куди подався згодом?
– Після закінчення політехніки, залишаючись асистеном на кафедрі, почав паралельно займатися журналістикою, а точніше радіо. Спершу було радіо «Незалежність», пізніше «Львівська хвиля». Далі праця на польських публічних, а згодом на комерційних радіостанціях. Пізніше вирішив створити власну радіостанцію. Так з’явилася «Радіо Ман».
– У журналістиці ти починав в якій якості?
– Як журналіст-репортер, тобто з найнижчого щабля. Підготовка матеріалу. Просто зробити якийсь елементарний сюжет, радіорепортаж. Далі – ведучий програм.
– Власне те, про що мріяв до поступання в політехнічний інститут, ти почав втілювати в життя.
– У принципі, так. Тобто відівчився, подякував мамі й… пішов робити своє.
(Продовження буде)
Розмову веде Любомир КАЛИНЕЦЬ.