Уже понад 100 років тому Українці почали виїжджати з рідних земель у пошуках кращої долі. Перші переселення до Канади датуються 1891 роком, і спочатку було зовсім нелегко. Проте українці працьовиті і віддані, тож завжди дороблялися до достатку і вже тоді спокійно ростили нове покоління. А тепер ми знаємо,яку велику частку населення Канади становлять українці, і як багато вони досягли. Та чи ми знаємо достовірно хоча б одну біографію відомого українця Канади?
Я зацікавилася цим питанням і дізналася,що у моїй родині також були переселенці, що прожили життя в Канаді,залишивши за собою помітний слід. Хочу розповісти Вам про хресну маму моєї мами – Надію Маланчук.
Розпочнімо безпосередньо із України…Мати Надії – Євдокія Маланчук (з сім’ї Лесів) народилася 1901р. у селі Бориничі Бібрського повіту, Львівської області у великій сім’ї. У 1929р. виїхала до Канади. Початки емігрантського життя не були солодкими: незнання мови,тяжка праця, постійний пошук свого місця на чужій землі та сум за рідним домом ускладнювали перебування за океаном. Проте матері Надії ще усміхнеться доля…
Згодом Євдокія зустріне там свого раніше прибулого односільчанина Івана Маланчука і 1932 року вони одружаться. Наступного (1933) року Бог подарує їм доньку — Надійку. Сім’я не розривала зв’язків з родиною в Україні ,постійно намагаючись присилати листи з фотографіями.
Мала Надійка росла і виховувалася на українських традиціях, мала потяг до науки й була найталановитішою ученицею в класі української мови й рецитації (декламування). Щоб дати Наді можливість здобувати освіту, батьки працювали днями й ночами , не покладаючи рук. Після шкільних занять Надя приходила в домівку Українського Національного Об’єднання (УНО), щоб помагати там в різних організаційних справах. Сидячи у куточку, вона пильно зачитувалася в якійсь українській книзі або вишивала.
Роки проходили, Надя росла,мужніла, покінчила університетські студії,набиралася досвіду і знання у своїй педагогічній праці,яку вона безмежно любила,а,зокрема,у досконалому вивченні французької мови. Дівчина володіла також іспанською,італійською,англійською, й ,звісно,українською.
ЇЇ життєвий шлях промережаний багатьма громадськими активностями : Надя – член президії УНО Канади, видатна діячка Організації Українок Канади ,а також входила до рядів Молодих Українських Націоналістів і Братніх Організацій Канади. Батьки були дуже щасливими,що їхній труд і безліч потрачених сил так хороше втілились у дочці,яка безмежно любила Україну.
Будучи кореспонденційною секретаркою СФУЖЩ (Світових Організацій Українських Жіночих Організацій), опрацьовувала листи від організації англійською мовою в справі нуклеарної катастрофи в Чорнобилі до урядів: Канади,Англії,Америки,Німеччини й одержала від них відповіді. Вислала листи до урядів Греції та Ватикану щодо видання марок з нагоди Ювілею 1000-ліття Хрещення України і в цій же справі відіслала листа з проектом релігійної тематики.
У 1984р. Надія Маланчук брала участь у підготовці святкувань 100-ліття УЖР (Українського Жіночого Руху) в Торонто і представляла промовця. А наступного року виступала з інформацією про працю СФУЖО та акції «Березень – місяць СФУЖО» на українській телевізійній програмі.
Опрацювала статтю про переслідування релігії в Україні до англомовного журналу «Women International news» , провадила кореспонденцію з «Світовим Рухом Матерів», а також опрацювала памфлет СФУЖО французькою мовою. У підготовці до V конгресу СФУЖО включилася у працю конгресового комітету і очолила програмову комісію.
Кількакратні приїзди до України щоразу по-новому вражали Надю : бачачи в якій важкій ситуації її духовна Батьківщина, вона завжди поривалася щось зробити для неї, а також своїх кровних «братів» і «сестер».
Попри активну участь у громадських організаціях Канади, Надія Маланчук була також культурно-освітянською діячкою і часто згадувалась у житті Товариства Української Опери та Онтарійської асоціації Учителів (за фахом – педагог французької мови).
3 листопада 1991р. Надія відійшла у вічність. Друзі та співробітники знали її як ініціативну, відкриту,працьовиту, як людину з великим почуттям відповідальності,як людину особливої духовної культури та ввічливості, за те поважали її і дуже любили.
Надя Маланчук ніколи не забувала про Україну і про місце,звідки походить, тому під час відвідин рідного села (Бориничі) подарувала у тутешню церкву дерев’яного хреста і напрестольне Євангеліє.
Надія Щурко