Власне, єдиним місцем, куди не досягали загребущі руки поляків була читальня «Просвіти». У ній цвіли знання та культура. Вона ж була гордістю патріотично налаштованих берездівських громадян, які вчилися тут любити усе рідне, виконуючи популярний тоді заклик «Свій до свого – по своє». Шкода, що читальню розібрав на потреби колгоспної бригади перший голова берездівського колгоспу Ярослав Пундор зі Станковець.
Не маючи змоги отримати роботу в державній установі, Ярослава Гапій почала вести в читальні курс української мови. Його слухачами стали діти, що закінчили місцеву польську школу, оскільки їм заборонялося вивчати рідну мову приватно. Так само, як і бути членами гуртка української вишивки, який також провадила донька священика. Вона ж невдовзі започаткувала драматичний гурток для дітей, який проіснував усього два роки. Хвороба горла змусила керівника покинути таку бажану, хоч і неоплачувану працю на театральному поприщі. Тим не менше 12 років, відданих сцені, яснітимуть спогадами в душі пані Слави на все життя. Як не зітруться ніколи з пам’яті прегарні пісенні перлини у виконанні їхнього родинного квартету.
Кожну вільну хвильку це співуче сімейство збиралося разом і присвячувало вивченню народних пісень, творів визначних вітчизняних композиторів. Псалми Бортнянського, пісні «Ставок заснув», «Ой нависли чорні хмари», «На вулиці скрипка грає», «Сумно, марно по долині», «Гандзя», «Чом, чом земле моя», «Підлисся», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Крилець, крилець», «Гей у лузі червона калина», «Видиш, брате мій» та інші становили репертуар квартету. Під час вакацій щонеділі та в свята вечірньої пори у садочку проборства починав він свої «концерти». Іноді співали до другої години ночі. Сусіди ж не спали, а залюбки слухали їх. Солістом цього квартету був Осип Стецура. Він володів таким сильним голосом, що від нього дзвеніли шибки. І настільки чудовим, що пані Слава переконана: подібного в житті не чула. Він глибоко запав у її душу, і вона присвятила чудо-співакові та чудо-людині чимало віршів.
З вітрами буйними понад ліси-гори
Лети соловейку у синюю даль,
До милого в гості лети аж за море,
Розкажи як серце рве смуток та жаль…
Тане лише одна Славця захоплювалася. Гості-священики прирівнювали його до світової слави співака Олександра Мишуги. Вона не перечила. В кожному вірші, присвяченому Осипові, відчувається не лише почитання його співочого таланту, а щось значно більше. Не важко здогадатися, що саме. На жаль, ті теплі почуття, які розквітли поміж обома молодими людьми, не знайшли логічного продовження. Стецура, в силу обставин, опинився за кордоном. А його симпатія, так і не розділивши до кінця життя кохання з іншим мужчиною, ще довго писала вірші та листи до Осипа, на які він охоче відповідав. Ця кореспонденція збереглася в родині донині. Можливо, настане той час, коли родичі Славці погодяться оприлюднити ці листи. Тоді можна буде прочитати надзвичайні речі про найвище людське почуття. Врешті-решт, щоб молоді люди повчилися та взяли на «озброєння»…
Прихід радянських «визволителів» у 1939 році, а потім Друга світова війна поклали край домашнім концертам, завдали сім’ї Гапіїв важких непоправних втрат. Згодом настали страшнющі часи повоєнної сталінської тиранії. Здригалася від усіх цих перипетій душа пані Ярослави. Зокрема і від загиблих українських повстанців.
…Їхні скривавлені та понівечені трупи лежали на видноті в районному центрі, яким тоді був Ходорів. Нечисленні налякані перехожі намагались зі швидкістю потяга прошмигнути мимо. Аж ось підійшов хлопчина. Уздрів. Занімів. Заціпенів. Ще мить і чкурнув додому. Цим хлопчиськом виявився племінник Славці Миколка Костур.
Знадвору до хати, неначе той птах,
Влетів малий хлопець з острахом в очах:
«О мамо! Там в місті я бачив страшне!»,
Й руками закрив він личенько своє.
А мати тулила до себе дитя:
«Цить, синку, за волю віддали життя.
Їх славу геройську шануй, сину мій!
Люби Україну, моє ти дитя.
Над батька, над неньку, над усе життя!»
Чимало горя та прикрощів довелося зазнати, немало життєвих незгод пережити.
Одна з них – тяжка недуга матері в 1945 році. Перенісши двотижневий грип, мама дістала гарячку, яка мучила її від Йордану до Квітної неділі. П’ять лікарів намагалися поставити її на ноги, але їхні старанні були марними. Нарешті відмовилися відвідувати хвору, сказавши Ярославі, аби щодня готувалася до катастрофи. В тривозі за найріднішу людину вона припала до землі перед чудотворною іконою Матері Божої Зарваницької (це те село, де народилися батьки) і заприсяглася, що подасться пішки до Зарваниці, щоб попрохати Пречисту Богородицю про мамине здоров’я в тій церковці, в якій її хрестили.
У неї знайшлася метрова карта Галичини, на якій Славця провела лінію від Берездовець до Зарваниці й виписала всі села на ній. Після цього повідомила батька, що вирушає в дорогу. Отець Микола не перечив. Більше того, пообіцяв відслужити Службу Божу за щасливудоньчину дорогу.
На цю відправу якраз нагодилася парохіянка, колишня монахиня. Коли довідалася про наміри доньки Гапіїв, заявила: «Отче, просіть панунцю, щоб зачекала на мене, бо саму її не відпущу». Тож у четвер, 14 серпня, вони рушили в дорогу. Під час ночівлі в домі пароха одного із сіл довідалися, що церква в Зарваниці замкнена ще від Зелених свят. Тоді вона підпорядковувалася отцям-редемптористам, яких вивезли в Сибір за те, що не перейшли на православну віру. Храм зачинили, залишивши двох священиків. Їм же сказали, що не відчинять доти, доки вони не підпишуть православ’я.
Наприкінці третього дня ходи подорожуючі на тлі кусочка неба побачили золотий хрест церкви. Таткової сестри Славця вже не застала живою, на її ж обійсті залишилася внучка з чоловіком. У них і зупинилися, повечеряли. Перемучені з дороги, жінки приготувалися до сну. Проте Ярослава ніяк не могла заснути. Раптом серед нічної тиші зі сторони церкви озвався дзвін. Потім на порозі вигулькнув усміхнений господар і промовив: «Ви маєте щастя! То на завтрішню Службу Божу дзвонять, щоб усі люди в селі почули. Наші жінки віднесли в Підгайці якусь «кольку», тому позволили правити завтра і на Спаса». Славциній радості не було меж, але втома все ж здолала, і вона забулася у щасливому сні.
Спозаранку їх розбудив дзвін, і вони пішли до храму, щоб подякувати Матінці Божій за отриману ласку. Коли вийшли з церкви, то там на них чекали шкільні товариші Ярославиних батьків. Один з присутніх нахваляв маминого татка, директора Зарваницької школи: «Такого вчителя, яким був ваш дзядзьо Крушельницький Діонізій (його рідний брат Амброзій доводився батьком славетній співачці Соломії Крушельницькій – примітка Л.К.), у нас після нього не було, нема і не буде. Всього навчали: і на фортепіано, і на скрипці, і церковний хор провадили і духовий оркестр. Учили пасічництва, городництва і хворих лікували зк нижки доктора Дрималика, бо в селі не було лікаря».
Своїх дідусів Ярослава Миколаївна не застала, оскільки вони упокоїлися в Бозі після того, як тато виїхав на свою першу парохію в карпатське село Сможе під Лавочним. Одначе судилося їй поклонитися їхнім могилам і прикрасити квітами.
Відправи на Спаса в Зарваниці не відбулося. Жінка, що супроводжувала доньку берездівського пароха, небезпідставно зауважила: «Панунцю! То Матінка Божа для вас відкрила церковцю, бо ви , хвора на серце, таку далеку дорогу йшли до Неї!»
Батьки з величезною радістю зустріли доньчине повернення. А матуся її прожила ще 15 років. Ось такий премилий спогад, що, безумовно, належить до найприємніших моментів життя нашої героїні. Як і інший, а саме спогад покійної матері про її стрієчну сестру Соломію Крушельницьку.
Вечорами, задивлена в красу місячного сяйва чи, може, у свою відцвілу молодість, повиту піснями, мама теплими та ніжними словами описувала красу голосу тітки Соломії: «Крізь розмальовані іскристими сніжинками вікна у хаті Крушельницьких, куди я приїхала на Різдвяні свята, не видно було світу. Але коли Соломія заспівала своїх пісень, то здавалося, що навколо квітує у повній своїй красі весна, закосичена пахучим яблуневим цвітом, а в квітучому садочку під вікном заливається соловейко. Недаремно все село називало Соломію «наш соловейко».
Я ж вперше зустрілася з нею в 1916 році, коли вона приїхала з Італії на виступи до Галичини. Нас, чотири сестри, вчилися тоді в школах у Львові. Одного дня приїхали батьки, щоб піти з нами в оперу і послухати спів нашої великої родички. По дорозі ми випадково зустріли тітку Соломію. Зустріч була дуже зворушливою: і у тітки, і у мами на очах блищали сльози радості. Мама розпитувала про її життя. Пригадую добре кинути тіткою слова: «І в тебе, Марусю, був гарний голос, але ти воліла вийти заміж…»
У 1949 році Ярослава Гапій переїхала до Ходорова. Через рік, пасучи корови, здибалася з Богданом Горинем, який виконував подібну «місію». Якось він навіть запропонував їй прочитати «Мотрю» Богдана Лепкого. А взагалі-то в той час всю свою теплоту та ніжність вона віддавала як сестриним дітям, так і чужим. Працювала в Палаці піонерів, навчаючи їх вишивки. Тоді її зачепили жорна сталінського млина. Іван Кротенко звільнив з роботи. Вона ж не змирилася, не побоявшись ступити «на килим» перед секретарем райкому партії. Поновили. Та через два роки той же Кротенко вдруге «знімає» її. Мотивував тим, що це донька греко-католицького священика.
Славця вимушена була скоритися долі й очікувати кращих часів, сподіватися, що над рідною любою землею таки засяє сонце волі.
Діждалася!.. Помолоділа!..
Любомир КАЛИНЕЦЬ.