З різних причин окремі епізоди історії української державності випали з поля зору істориків. До таких належить й історія Жидачівського князівства.
Воно існувало в першій половині XV ст. і було наслідком тривалої боротьби за спадщину Романовичів між польськими, угорськими й литовськими монархами. Щоб прояснити його ґенезу, спочатку звернімося до міжнародної дипломатії XIV ст.
Зазнавши невдачі, намагаючись оволодіти спадщиною Романовичів, польський король Казимир ІІІ 1350 року визнав спадкове право на Галицько-Волинське королівство за Анжуйською династією як спадкоємцями Арпадів на угорському престолі (Констанція, донька короля Бели IV, була дружиною Лева Даниловича, й наступні володарі королівства Русі — її прямі нащадки). Взамін король Лайош Анжуйський віддав своякові Казимирові ІІІ королівство Русі в пожиттєве володіння. Але оскільки значна частина місцевої знаті підтримала князя Любарта Дмитра Ґедиміновича (зятя луцького князя Лева Юрійовича), який закріпився на Волині, 1352 р. боротьба за спадщину Романовичів закипіла з новою силою. Під стінами Белза польсько-угорське військо зазнало поразки, а короля Лайоша поранили. В травні 1353 р. Любарт захопив Львів, проте утвердитися тут не зумів.
Казимир ІІІ загравав з галицькими боярами, вважав своє правління унією королівств Польщі та Руси й відповідно титулувався. 17 червня 1356 р. він підтвердив привілей Львова на магдебурзьке право, розширивши й уточнивши попередній. Упродовж 1353-1370 рр. тут карбували монету Руського королівства, демонструючи його окремішність.
Після смерті Казимира ІІІ королівство Руси відійшло до Лайоша Анжуйського, який 1372 року передав його Володиславові князеві Опольському з династії П’ястів (він був споріднений з Романовичами по матері). Відтак той титулувався «Володислав господар і дідич, вічний землям тим самодержець», «володар з Божої ласки, спадкоємний господар Руси», карбував власну монету, а отже, намагався утвердитися в Руському королівстві як спадковий монарх.
Призначивши Володислава Опольського намісником Польщі, король Лайош позбавив його королівства Руси. 1378 р. у Львові з’явились угорські урядовці, карбували монету з іменем Лайоша. Тривала війна з Любартом, який не полишав спроб повернути собі Галицьку частину королівства до своєї смерті 4 серпня 1383 р.
Смерть Лайоша Анжуйського в ніч з 10 на 11 листопада 1382 р. водночас поховала польсько-угорську унію. Королевою Угорщини 1383 року стала старша донька Лайоша Марія, королевою Польщі 1384-го — її молодша сестра Ядвіґа. Марія призначила старостою Руського королівства барона Емеріха Бебека, який перед цим був баном королівства Хорватії та Далмації. 14 серпня 1385 р. у Крево було укладено угоду про хрещення Литви, шлюб Ягайла з Ядвіґою й коронацію великого князя литовського як короля Польщі. Тоді Володислав Опольський, який сам претендував на руку Ядвіґи та польську корону, повернувся до Львова. Він відновив карбування власної монети й уживав титул «князь і володар Русі», отримавши згоду королеви Марії.
Після того, як у лютому 1387 р. польське військо вторгнулося на територію Руського королівства, Володислав Опольський звернувся до населення із закликом до вірності, обіцяючи не призначати угорських урядовців. У відповідь Ядвіґа видала привілеї Перемиській землі та Львову. 17 квітня Володислав Опольський склав васальну присягу чеському королеві Вацлаву IV. Але в жовтні 1387 р. польську армію персонально очолив Ягайло, привівши також литовські загони. Львів, якому король підтвердив давні привілеї, та Галич, воєвода якого Бенедикт отримав підтвердження власних володінь, відчинили йому ворота.
Угорські залоги втрималися в прикарпатських замках на Правобережжі Дністра, зокрема в Жидачеві, Тустані та Стрию. Лише в 1390-1393 рр. вони відійшли за Карпати. Жидачів одразу ж 1393 року отримав від короля Владислава Ягайла магдебурзький привілей. Окрім самоврядування, місто дістало 60 франконських ланів землі, два лани окремо для плебана католицької церкви й чотири — для пасовищ, право торгувати в суботу, займатися ремеслами та торгівлею. В такий спосіб польський король намагався заручитися підтримкою місцевого населення.
1403 р. Жидачівську землю отримав в уділ Свидригайло Ольґердович, брат короля. Князь Свидригайло Лев Болеслав (бл. 1365 — 10.02.1452) — католик, харизматичний авантюрист, за яким горою стояли всі православні, завзятий борець проти польсько-литовської унії, чия діяльність призупинила процес ліквідації удільних князівств в українських та білоруських землях на півстоліття, саме повернувся з еміграції. Захопивши близько 1391 р. Вітебське князівство, яке до того тримала його мати, тверська княгиня Уляна Олександрівна, він вступив у союз із київським князем Володимиром Ольґердовичем, сіверським князем Дмитром Ольґердовичем Корибутом та подільським князем Федором Коріятовичем, які противилися польському королю і його литовському намісникові Вітовтові Кейстутовичу. Свидригайло, якого останній розбив 1393 р., потрапив у полон, його відправили до Кракова, звідки він утік до Угорщини, де сподівався разом з Федором Коріятовичем знайти підтримку короля Сигізмунда Люксембурзького.
За свідченням польського хроніста Яна Длуґоша, Свидригайло разом із Жидачівською землею отримав іще Cтрий, Шидлов, Стебник, Дроговиж, Устя. Шидлов, згаданий уперше в грамоті 1400 р. як дідівщина Ходора Шидловського, не локалізовано. Дроговиж (нині в Миколаївському районі Львівської області) був володінням боярина Вовчка, який одним з перших перейшов на бік Казимира ІІІ і підписав грамоту Львову про надання магдебурзького права 17 червня 1356 р. як свідок. Устя (нині в Миколаївському районі Львівської області) ще з 1415 р. було портом на Дністрі, звідки везли зерно до Хаджибею (нинішньої Одеси).
До Жидачівської князівства належало дев’ять міст, зокрема Жидачів (перша згадка — 1164, магдебурзьке право з 1393), Соколівка (1389, 1558), Ходорів (1394, 1436), Журів (1394, 1438), Руда (1394, 1623), Долина (1434, 1525), Журавно (1435, 1563), Нові Стрелища (1513, 1617), Вибранівка (1631, 1631), і 170 сіл (за люстрацією 1676 р.).
Свидригайло отримав іще й Поділля, а в 1403-1404 рр. відзначився у війні зі Смоленським князівством. У Кракові вирішили відіслати енергійного князя на неспокійний кордон протистояння з північно-східними сусідами. Йому дали Сіверське, Чернігівське та Трубчевське князівства, а Жидачівську землю отримав Федір, старший син Любарта. Стрий, Шидлов, Стебник, Дроговиж та Устя відійшли до корони, взамін Федір Любартович отримав замок Коропець (нині в Тернопільській області).
Свідченням діяльності Федора Любартовича як князя жидачівського є вирок у справі Дідушицьких і Балицьких та низка інших грамот, які нещодавно опублікувала львівська дослідниця Іванна Папа. У Великій Північній війні 1409-1414 рр. Польщі й Литви з Тевтонським орденом військо Жидачівського князівства складало окрему хорогву, що виступала під прапором з трьома золотими левами з піднятими хвостами один на одному на блакитному тлі. Цей стяг нині зберігають в Історичному музеї у Львові.1431 року великим князем литовським став Свидригайло, який одразу ж заходився повертати собі Поділля та окремі волинські замки. Тому Владислав Ягайло поспішив віддати Федорові Любартовичу Волинь з Володимиром. Натомість Жидачівське князівство перейшло до одного з його синів, імовірно — до Андрушка Федоровича, який до 1431 р. володів Коропецьким князівством, тобто уділом Жидачівського князівства. Андрушко Федорович помер 1435 р., не залишивши нащадків.
1435 р. польський король надав Жидачівське князівство равському, сохачевському й гостинському князеві Земовиту Земовитовичу. Cвоїм намісником князь призначив жидачівського суддю Сенька Прочолича з Рудного (Руди). Земовит помер 17 лютого 1442 р. Синів у нього не було. Єдина донька Маргарита, яка народилася між 1434/1440 рр., та її мати Маргарита, донька ратиборського князя Яна ІІ, утримати Жидачів не зуміли: король Владислав Варненський перетворив Жидачівське князівство на повіт Львівської землі Руського воєводства. Як колишня столиця, Жидачів отримав уряд каштеляна (королівського намісника), що давало право засідати в Сенаті Речі Посполитої (1569 р. жидачівський каштелян займав 41-ше місце серед 47 каштелянів менших міст Речі Посполитої).
Перших жидачівських старостів призначали з числа найбільших вельмож. 1448 р. старостою був краківський каштелян Ян із Чижова (перший серед каштелянів королівства), який схилив жидачівських міщан до будівництва замку, при тому вони не повинні були його ремонтувати й нести варту, а тільки обороняти в разі нападу татар. Свій високий статус жидачівські міщани зберегли до кінця Речі Посполитої. За люстрацією 1662 р. вони не несли жодних повинностей, а тільки платили по три гроші з дому. Аж 1767 р. староста Михайло Жевуський домігся встановлення для них візницької повинності, але її обмежували перевезенням матеріалів для нового замку на віддаль не далі ніж 10 миль в окрузі й не частіше як двічі на рік та мали скасувати після смерті цього старости.
Короткочасне існування Жидачівського князівства (1403-1442) як держави, пам’ять про яку зберігали до 1772 р. у вигляді різних привілеїв, не повинно викреслювати цей епізод з історії української державності. Зрештою, сучасний адміністративний поділ Львівської області коріниться в значно давнішій традиції, межах середньовічних князівств зокрема.
Леонтій ВОЙТОВИЧ.