ДРУЗІ
Героїня актриси Аліси Фрейндліх у кінофільмі «Службовий роман» на запитання про пордруг відповідає: «А у мене нема подруг, я їх усіх знищила». Теза «між жінками не може бути дружби» звучить у пресі, літературі, та нераз підтверджується життям лише у двох випадках: не поділили чоловіка, зіштовхнулись на службовій драбині…
На мою думку, дружбу кріпить і зберігає одна умова – не чекати від друга, чи подруги якоїсь жертви, не добиватись, щоб подруга стала такою, як ти, розчинилась у твоїх уподобаннях, бажаннях. У дружбі не може бути чиєїсь зверхності. Ці аксіоми підтверджувались усе моє життя.
… По приїзді на роботу до Ходорова, ми одразу влилися в товариство лікарів та їх дружин, у якому були наймолодшими. Ядром товариства були лікарі Люся та Юрій Мужики, лікар Ігор Маковей і його дружина – шкільний бібліотекар Ірина (обоє діти священиків, батько Іри служив поблизу Буданова, де пройшло моє дитинство і юність), родина лікарів Дутковських – Ірина і Зеновій (окуліст і рентгенолог), родина Овсянецьких – зубний лікар Олесь (найстарший у товаристві і його лідер), та його дружина Оля, родина Довбушів – невропатолог Марія Іванівна та його «залізний доктор» – так ми називали її чоловіка Михайла Федоровича – начальника районного управління сільського господарства. З одними, молодшими, ми спілкувалися на «ти», із старшими на «ви» або через третю особу, але різниця у віці (в окремих випадках і до 20 років) не заважала нам збиратися на днях народження чи по святах, неділях чи суботах, співати, веселитися так, що нам заздрили наші діти. Бо тільки одне слово – їдемо! – і всі сідали по своїх або чужих машинах, забирали дітей і провізію – і варилась юшка, смажились шашлики, лунали сміх і жарти.
ФАКТ І КОМЕНТАР: Дзвени, славо, пані Костурової!
Час від часу до нас приєднувались родини головного лікаря С. Лозинського, зав. терапевтичним відділом М. Сенюка, товариші мого чоловіка Тараса. Товариське життя в Ходорові вирувало, все літо майже щонеділі їздили з ночівлею в Карпати. На Різдво всі збиралися у Мужиків – у Люсі 7 січня день народження – колядували так, що аж комуніста Мужика кликали в райком. Ходили колядувати великим гуртом по знайомих. Очолював колядників Зеньо Дутковський – секретар парторганізації лікарні, який, ще коли у Ходорові був район, завів колядників до голови райвиконкому П. К. Брича. 11 січня збиралися у нас – день народження у Тараса – отак святкували свята, і ніхто нас за це не міг, або не хотів карати.
На Новий Рік або бавились у ресторані, або у когось вдома. Одного року, коли в моду ввійшли вечірні сукні, то всі наші жінки поїхали на Новорічне свято у довгих сукнях. Винаймили бенкетний зал, в який зайшли з чорного ходу. Коли вийшли танцювати в загальний зал, жидачівська публіка заніміла, а наступного дня наших чоловіків викликали «на килим» в райком. Через місяць-другий на забавах у довгих сукнях появлялись вже й інші, і обходилась така «зухвалість» без проблем.
Одного літа у вихідний день товариство вирішило поїхати в Бережани. В тутешньому ресторані, за чутками, був швейцар з розкішними, по коліна вусами. Збирались недовго, і ми вже під рестораном. В ресторан нас не пустили, бо там засіло якесь районне начальство, то ми вперто сиділи під рестораном біля трьох годин, поки начальство не поїхало, і таки «помацали» швейцарові пишні довгі вуса.
Десь років тридцять тому товариство вирішило поїхати у Моршин святкувати жіноче свято – 8 березня. В ресторані, де ми «приземлились» на забаву, проводились різні вікторини, конкурси. В одному конкурсі ми виграли пляшку угорського вина, але її не розпочали, а вирішили, що кожна родина має виставити цю пляшку на столі, тобто організувати якусь забаву. Так пляшка побувала в кожному домі і раптом пропала. Віднайшлася вона два-три роки назад в Ірці Дутковської. Там і залишилась.
Всіх пригод і веселих випадків у нашому товаристві й не перелічити, та всі про них пам’ятали і не раз весело згадували.
Найближчими нашими друзями стало подружжя Мужиків. Люся, лікар-педіатр, з перших днів після народження наших дітей, наглядала за ними і лікувала від всяких хвороб. Я спокійно залишала на Люсю свою малечу, коли не могли ми їх взяти із собою в якісь дальші поїздки, або коли їздила на курси. Люся стала хресною мамою моєї молодшої доньки, а мій чоловік Тарас – хресним батьком її сина Тараса. Про свою похресницю вона завжди пам’ятала. Люся лікувала і всіх моїх внуків. Мій чоловік в часи своєї першої роботи у Львові, часто ночував у Юрця у Львові (разом доїжджали з Ходорова до Львова після вихідних чи на тижні). Юрцьо допоміг мені влаштуватися на роботу в обласну лікарню. Після переїзду Мужиків до Львова ми не поривали тісних зв’язків, хоч зустрічалися за столом не часто. Страшенним ударом для мене стала звістка, що у Люсі остання стадія раку підшлункової залози. Вона мужньо перенесла важку і безперспективну хіміотерапію, працювала практично до останнього дня. Була у неї за день до смерті, але і в цей день не вірилось, що живою її більше не побачу.
Десь починаючи з кінця 70-х років потихеньку родини стали виїжджати до Львова. Повиростали діти, появились внуки. Збиратися стали все рідше і рідше. Але завжди пам’ятали один про одного, бували один в одного на ювілеях, весіллях дітей. Але нещадний час і нещадні хвороби. Нема серед нас давно Зеня Дутковського, Марії Іванівни Добош, Олі Овсянецької, на небесах наш старійшина Олесь Овсянецький, помер Юрцьо Мужик, рак нещадно розправився з Люсею Мужиковою, Ігорцьом Маковеєм. А нам, живим, залишається тільки пам’ять про найкращі та найщасливіші роки нашої молодості.
Не можу не згадати і свого заступника по медичній частині під час роботи головним лікарем Василя Гулкевича – людину, на яку я могла покластися у всьому, і який був людиною чесною, виконавчою, і що найголовніше, однодумцем у всьому. Він був не тільки другом в часи роботи, але залишився ним і після того, як я виїхала на інше місце праці…
КОВБАСА
У славному місті Ходорові були цукроварня, м’ясокомбінат, молокозавод, що давало змогу лікарям отримувати гонорари натурою. Крали робітники безбожно, на кожний вид продукту були розроблені унікальні методи – обмотувалися ковбасою, м’ясом, маслом у целофанових пакетах, були спеціальні алюмінієві фляги на спирт, підігнані до фігури. У «несунів» можна було купити всяку ковбасу по 2 карбованці за кілограм, найкраще м’ясо-полядвицю – по 2.50 крб./кг., цукор – по 50 коп./кг.
Будучи молодим і не дуже досвідченим лікарем, що двічі за три роки побувала у декретній відпустці, цими благами, як гонораром, користувалась рідко. Одного разу, коли я була на роботі, приходить додому жінка і приносить пакунок:
– То передали ковбасу для пані доктор.
Мама стала розпитувати, хто передав, але жінка пішла. Мамина інтуїція спрацювала – ковбаса в холодильнику чекала мого повернення з роботи. Через деякий час жінка повертається:
– Віддайте ковбасу назад, то не для вашої невістки, а для докторки Г.!
Мама мовчки віддала ковбасу, а ми ввечері сміялися до сліз.
***
На Ходорівському цукрокомбінаті цех, що виробляв цукор-сирець, працював сезонно – доки вистачало буряків. Після закінчення сезону робітників цього цеху звільняли, а трудовий стаж їм переривався. Деякі робітники всякими правдами і неправдами намагалися попасти в лікарню, піти на «лікарняний».
Одна з таких робітниць – особа нахабна, писката з істеричними рисами характеру в черговий раз лежить у терапевтичному відділенні. Пора вже виписуватись. Я чергую по лікарні, займаюсь якоюсь писаниною в ординаторській.
Раптом сестра кличе мене у палату до цієї «слабої». «Слаба» (вагою 100 кг) вигнулась на ліжку дугою, закотила очі і видає звуки, подібні до ричання лева. Я перелякалася (працюю всього декілька місяців), післала за завідуючим відділенням. Приходить лікар, постійний куратор «слабої», бере її за руку:
– Марисю, не вмирай, я тебе дуже прошу, ти моя найліпша пацієнтка, що я без тебе буду робити? А як цукроварня без тебе?
Я заніміла, коли побачила, як спина «слабої» повільно опускається на ліжко, припиняється дикий рев. Марися відкриває очі та промовляє до доктора:
– Та як ви вже мене так просите, то не помру!
***
Ввечері привезли до лікарні потерпілого, який у п’яному стані вистрілив собі в рот з мисливської рушниці. Постріл розніс верхню щелепу, ніс, відірвав кусок язика. Наш хірург-стоматолог, у якого було дві «праві руки», і який був не тільки стоматологом, але й умів робити нескладні хірургічні операції (хірурги радо брали його за асистента в разі потреби), діагностував інфаркти і пневмонії, до приїзду консультанта зі Львова, пришив чоловікові язик, забрав осколки щелепи і сформував йому рот у вигляді дірки діаметром десь зо 2-2,5 см. Приїжджі консультанти залишилися задоволені роботою провінційного лікаря і поїхали назад.
Вранці разом із стоматологом ідемо на обхід у палату інтенсивного лікування, куди помістили хворого після операції і стовбеніємо: потерпілий стоїть посеред палати і вливає собі в «рот» «чорнило» з пляшки, та так, що ні одна крапля спиртного не пролилася мимо «рота». Роблю розгін персоналу – звідкіля хворий взяв алкоголь? Ніхто нічого не знає, і хворий не виходив з палати. Виявилося, що вже після травми, після приїзду «швидкої», потерпілий не забув прихопити з собою пляшку, яку засунув у кишеню. Одяг був залишений у палаті для огляду працівниками міліції.
ВАРЕНИКИ
Лікар-отоларинголог госпіталізувала у лікарню в суботу пацієнта зі стенозуючим ларингітом. Йшлося навіть про можливу трахеотомію. Але стан хворого покращився, і лікар у неділю вранці зайшла провідати хворого. Яке було здивування лікаря, коли хворого не застала, а сусіди по палаті не бачили і не знали, куди пацієнт подівся. Лікар подзвонила мені і доповіла про те, що хворий зник, а небезпека для його здоров’я ще є. Я розпорядилася, щоб швидка разом з лікарем виїхала у село, де проживав хворий.
Заходять медпрацівники у будинок. За столом сидить пацієнт і за обидві щоки уплітає вареники з макітри, що стоїть перед ним. Лікарка починає його совістити, – такий вибрик хворого міг призвести до непоправних наслідків. Пацієнт усміхається: «Пані доктор! Нині ж неділя. Жінка завжди в неділю варить вареники, то хіба я міг пропустити таке свято?!» Лиш коли всі вареники були доїджені, хворий погодився повернутися назад до лікарні.
***
Приходить давня пацієнтка і розповідає:
– На днях після тривалої ходьби у мене дуже заболів живіт, і я змушена була викликати «швидку». Приїжджає лікар поважного віку і після огляду починає мене «сповідати»: та у вас немає нічого страшного, чого ви дурно тримаєте коло себе дочку. Вона молода, могла би піти десь на рантку, а тут мусить коло вас сидіти! І взагалі, вам пора вже займати чергу до святого Петра!
Я була шокована, але не розгубилася:
– Доктор! Та ви займайте чергу першим, а я вже буду за вами!..
Факти відслідковує і коментує Любомир КАЛИНЕЦЬ.