Які особи в гості до нас!.. / ІВАН ПОПОВИЧ: «ГОЛОВНЕ ДЛЯ СПРАВЖНЬОГО МИТЦЯ – РЕЗУЛЬТАТИ ЙОГО ПРАЦІ»

23 вересня в Ходорівському Палаці мистецтв відбувся концерт Народного артиста України Івана Поповича…

Його потужний голос, наче звук дзвінкоголосої трембіти, що розноситься поміж величними карпатськими вершинами, полонинами та плаями, наповнюючи кожного, хто його чує, неповторними враженнями. Він, вважаю, як і церковний дзвін, має здатність оздоровлювати: лікувати, перш за все, духовно. Особливих рекомендацій цей виконавець не потребує, та все ж…

НАША ДОВІДКА

Іван Попович народився 22 квітня 1949 року в селі Осій Іршавського району на Закарпатті. Рік навчався в Хустському медичному училищі, звідки, як він сам зазначає, його вигнали, заявивши, що його місце навпроти. По інший бік вулиці знаходилося культурно-освітнє училище, куди він і подався. Після цього два роки навчався в Дрогобицькому педагогічному інституті. А тоді перевівся в Львівську консерваторію. Згодом працював у ній на кафедрі диригування. Стояв біля витоків вокально-інструментального ансамблю «Ватра». Після того, як його перевели до Києва, колектив очолив нині покійний Ігор Білозір.

Зараз співак і композитор є президентом культурно-мистецького центру «Іван» – міжнародної благодійної організації, яку небезпідставно вважають його «міні-філармонією». А також працює завідувачем кафедри у Київському державному коледжі естради, художнім керівником державної театрально-видовищної аґенції при Міністерстві культури та туризму. Цією структурою організовано чимало концертів, фестивалів, конкурсів.

Десять років тому Іван Попович уперше побував в Іспанії, де виступав перед українськими заробітчанами в Мадриді та Валенсії. Перед концертом в іспанській столиці я напросився до нього на розмову. До цього спонукав не лише професійний інтерес, але і ще одна важлива для мене обставина. Власне, з неї і розпочалося наше спілкування вже після виступу артиста.

– Знаю достеменно, що ви пару разів бували у моєму рідному Ходорові. Проте не виступали перед ходорівською громадою, а гостювали в родині покійного, на превеликий жаль, лікаря Прокопа Цибулька.

– Ми познайомилися за цікавих обставин. Якось я давав концерт у Жидачеві. А після виступу до мене підходить Прокіп. До цього незнайома мені особа. Не тушуючись запросив мене до себе в гості. Сказав, що хоче поспілкуватися, випити по чарці горілки. Ну, як відмовиш, коли прохають так люб’язно і щиро? В хаті Цибульків у Ходорові на мене вже чекали. Як прийнято, накрили стіл.

– Вибачте, що перебиваю, але з цього приводу маю одне зауваження. Пригадую, як прибігла до нас тоді сусідка – теща Цибулька. Швиденько змалювала ситуацію: так-і-так, приїхав співак Попович, ми пририхтували файний стіл, а він захотів легенької гарячої зупи. А ось її якраз пані Марійка не мала. Довелося нам виручати.

– Можливо-можливо, хоча така деталь вже стерлася з пам’яті. Зате змістовну бесіду пригадую з приємністю. Нам було про що поговорити, адже Прокіп, окрім того, що був лікарем-терапевтом, то ще й гарно грав на саксофоні. Знаю, що свого часу він виступав у складі відомого естрадного колективу – львівського ансамблю «Медікус». Ось ці дві речі: причетність до лікарської справи і до музичної – єднали нас. Потім, здається, ще зо два рази я приїжджав до них додому. Сумно, що в такому молодому віці відходять хороші люди…

– Під час концертів у країні фламенко ви не виконували свій шлягер «Більше між нами розлук не буде». А чи відоме вам це щемке почуття? І чи розумієте наших краян, які подалися в світи і знаходяться нині далеко від рідних домівок, коханих людей?

– Це сумне почуття відоме й зрозуміле мені, можливо, як нікому іншому. Адже віддавна багато гастролюю. В мене таке враження, що все життя перебуваю поза рідним домом. Вічно – то в автомобілі, то в літаку, то в потязі. Ось і зараз дорога привела мене в Італію й Іспанію. Тому повсякчас відчуваю тугу за милими серцю місцями, людьми. Коли під час концерту в Мадриді виконував пісню про чужину, то зауважив, як у багатьох присутніх потекли сльози. Тому бажаю їм кріпитися, не здаватися ніколи. Аби вони вірили, що обов’язково повернуться до рідного порога.

І ще одне. Якщо є найменша можливість, щоб ми бодай чимось допомагали рідним місцям. І обов’язково безкорисливо. Таке не промайне даремно, а воздасться сторицею. Я це постійно намагаюся робити. Торік на Івана Купала провів велику акцію на Закарпатті, піднісши подарунки бідним, обездоленим людям. І в рідному селі, і в сусідніх часто даю безкоштовні концерти. До речі, і за цей виступ не візьмемо жодної копійки. Хіба що квитки та добові нам оплатить Міністерство культури. Нехай кошти, пожертвувані глядачами, підуть на добрі справи місцевої української громади.

 – Не можете ж ви заявити, що взагалі обходитесь без грошей. Альтруїстів тепер днем з вогнем не розшукаєш. З цього приводу мені на думку приходять вислови двох славетних осіб. Відомий український меценат Терещенко розмірковував так: «Легко любити Україну до глибини серця. Набагато тяжче – до глибини кишені». А німецький письменник Еріх-Марія Ремарк твердив: «Гроші не приносять щастя, зате дають спокій».

– Знаменитості таки мають рацію. Однак дехто вважає, що гроші для нас, артистів, – це все. І ми намагаємося гребти їх лопатами. Смію заперечити. Головне для справжнього митця – це результати його праці. Коли тебе запрошують на концерти, творчі зустрічі, коли співають твої пісні, коли виступ супроводжують овації та бурхливі аплодисменти. Ось у цьому сіль.

– Приїжджаючи на заробітки, нам, як правило, доводиться міняти свій фах, перевчатися. Жінки, здебільшого, неохоче виконують рутинну й марудну хатню роботу, хоча в Україні були вчителями, лікарями і тому подібне. Проте є й такі, хто, змінивши професію, з радістю виконує нові функції. Як сталося, що ви, поступивши в медичне училище, круто змінили свою долю, подавшись в артисти? Може заграли гени дідів-прадідів?

– Дуже доречне запитання. Вважаю, що потяг до музики й співу передався мені від діда Черничка. Так його кликали в селі. Він, між іншим, тричі їздив на заробітки до Америки. А коли повертався, то брав скрипку і гасав по горах, виграючи різні мелодії. Таким самим шибеником був, як і я. Бо це ж треба було додуматися, щоб на заняття в медучилище припертися з гармошкою чи баяном. Я, в принципі, подумував і про стезю священика, і в торгово-економічний інститут хотів поступати. Та вибрав усе ж медицину. Але швиденько второпав, що сів не в свої сани. Душа та серце прагнули до мистецтва. І я про це не шкодую. А концертувати розпочав змалечку. У нашому сільському клубі на танцях грав раніше дядько на баяні. Отож коли він дозволяв мені зіграти бодай один танець на гармошці, з якої починалися мої музичні «університети», то я відчував себе на сьомому небі від щастя.

– Ви сказали про гармошку і баян. А чи хтось бачив Івана Поповича, щоб він уже в зрілі роки грав на цих інструментах під час концертів?

– Був чи не єдиний випадок, коли я взяв баян і виконав зі сцени «Чардаш» композитора Монті. Але крім баяна ще й непогано граю на клавішних інструментах. Під час навчання в консерваторії серйозно займався композицією. Мої речі знають вже доволі давно, появляються вони і зараз. Наприклад, «Василина», «Закарпаття моє», «Пісня гуцула» та інші.

– А які з них вважаєте програмними, тобто своїми візитівками?

– За час артистичної діяльності створив три цілісні програми. Візитівкою першої була пісня «Закарпаття моє», другої – «Більше між нами розлук не буде». Потім з’явилося «Золото Карпат», музику до якої написав Степан Ґіґа на вірші мого земляка Василя Кузана. Четвертою повинна б стати пісня «Карпатський край», в якій звучать дуже близькі мені слова:

Зустрічає мене, наче сина,
Смерекових річок водограй.
Рідна мати моя Україна,
Рідний батько карпатський мій край.

Знаєш: я вже понад двадцять літ мешкаю в Києві. Але мене там ще й досі асоціюють із Закарпаттям. Нещодавно сідаю в таксі, а водій, впізнавши, запитує російською: «Надолго в Киев?..» Люди, напевно, відчувають, що мої душа й серце там, де я народився. Хоча мене дуже тепло стрічають в різних куточках: і на Івано-Франківщині, де знято більшість моїх фільмів, і на Львівщині, і на Хмельниччині. Є на телебаченні програма «Вечорниці в Івана Поповича». Так от: одну з програм я знімав у Луганську. Там зустрів багато щирих українців, справжніх козаків. Пісня, скажу тобі, об’єднує. Це політики намагаються вбивати клини. А добрі люди є скрізь. В цьому переконався вкотре в Мадриді. Всі бачили, як наприкінці концерту на сцену зійшла літня іспанка і зі сльозами на очах дякувала всім артистам за те, що ми приїхали в таку далеч і порадували усіх гарними українськими піснями.

– У вашій багаторічній співочій біографії назбирається чимало яскравих вражень. Що врізалося в пам’ять?

– Дійсно, за плечима більше тисячі концертів. Згадати є що. Ось хоча б випадок, який трапився під час мого другого виїзду за кордон. Вперше я подався за «паркан» ще четвертокурсником консерваторії. Тоді це була поїздка в Швейцарію разом з футболістами київського «Динамо». А ось друга – до США. У складі групи, до якої входили Дмитро Гнатюк, вже покійний гуморист Андрій Сова, сестри Байко, я був, як то кажуть, зеленим, тобто наймолодшим і недосвідченим. Тоді в приміщенні Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку я заспівав:

Моя Украно, ти матінко мила,
Неси людям щастя, веселко моя!

А наприкінці «дав ще й фермату», затягнувши надовго найвищі ноти. Після концерту до мене підійшли японці і почали общупувати зверху донизу. Шукали підсилювача. Не могли збагнути, що це мене так Бозьо нагородив і матінка-природа.

Хвилюючий епізод трапився недавно у Рівному під час концерту, що відбувався 25 грудня, напередодні нового 2007 року. Тоді я зателефонував до адміністратора і забив тривогу: «Що ти робиш? Всі вже горілку п’ють, то хто ж на концерт прийде?» Натомість почув заспокійливу відповідь: «Не переживай, Іване. Всі квитки вже розкуплено». І, знаєш, був приємно вражений, коли побачив вщерть переповнений зал. Проте найцікавіше було далі. Коли виконав пісню про матір, то став на коліна і схилив голову. Потім підводжу очі й якусь мить нічого не бачу, засліплений прожекторами. Тоді встаю, а в цей час у залі спалахує світло. Глянь, – а весь люд застиг стоячи. Кілька секунд ще триває тиша, а потім зал вибухає бурхливими оплесками. Ясна річ, з моїх очей бризнули сльози. Такі моменти незабутні.

– А кумедні випадки були?

– Та як же без них? Коли переводився з Дрогобицького педінституту до Львівської консерваторії, то повідомив листом маму. Це зараз усі діти – «позвоночники». Бо в будь-яку хвилю можуть повідомити про себе, подзвонивши з мобільного телефону. А тоді мама сіла читати листа та й розплакалася. Тут якраз надійшла сусідка і запитала: «Що, Оленко, читаєш?» «Та от, – відказала мама, – пише Іванко, що вчиться в якійсь консерваторії. А я не знаю, що це таке». Сусідка заспокоює: «Не плач, Олено. Слава Богу, що вчиться. Тепер у тебе консервів буде доста…»

– Зі сцени ви сказали, що об’їздили пів світу. Здибалися з нашими співвітчизниками, розсіяними по різних закутках. Спілкувалися і з представниками старої генерації, і з теперішніми заробітчаними. Що відклалося в думках?

– Коли мене запитують, у яких країнах я побував, то мені легше сказати, де я не був. Однак є відчутна різниця поміж першими поїздками та сьогоденням. У ті часи я відчував великий патріотизм. Наші краяни збиралися докупи у своїх домівках. Маю на увазі досить великі центри, в яких буяло українське життя. А що зараз? Позаминулого року вкотре приїхав до США. Попросив, щоб мене відвезли до «Лемкорезорту», де з задоволенням побував ще 30 років тому, коли вперше потрапив до Америки. Перекладачка каже, що не зможемо туди поїхати. Питаю: «Бракує грошей? То я розрахуюся». «Ні, – мовить, – його вже немає, бо українці продали». Ось у чому біда. Старше покоління відходить, а їхнім дітям цього вже не треба.

Або ось ще. Торік перед Різдвом відвідав Бразилію. Під час одного з концертів на сцену піднялися дівчатка й розпочали колядку. Я підхопив разом з ними. А коли після виступу вирішив трішки погомоніти з ними, то виявилося, що вони майже нічого не розуміють. Кілька колядок зазубрили, а ось вцілому мовою не володіють. Я тоді мав зі собою більше тисячі дисків. Отож попросив тамтешнього священика, щоб він розіслав їх по наших парохіях, аби діти вчили пісні й мову.

– Наостанок мені залишається лише подякувати вам за розмову і побажати успіхів у творчому та особистому житті.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.