Неподалік від центрального входу до ходорівського цвинтаря, в четвертому ряду ліворуч від брами і також четвертим з краю є скромний пам’ятник, який нещодавно постав на місці старенького металевого хреста. Про це постаралася родина покійного. На пам’ятнику напис: «Дмитро Дубаневич (1900-1933)».
Хоча, як на мене, покійний заслужив на більш прискіпливу й шанобливу увагу міської громади. Чому? Про це моя розповідь.
Дмитро Дубаневич народився в Ходорові 2 листопада 1900 року. Закінчив п’ятикласову народну школу. Його дитинство та юність минали в непрості для українства часи.
У липні 1920 року в середовищі колишніх січових стрільців під організаційним керівництвом Євгена Коновальця створено Українську військову організацію (УВО).
Однією з найпоширеніших і найефективніших форм боротьби цього формування з окупаційним польським режимом стали експропріаційні акти, або ж скорочено «екси». Крім отримання коштів для потреб організації вони повинні були засвідчити ще й нестабільну ситуацію в Галичині під гнітом Польщі, відкрити світові цілісну картину поневолення, що склалася, та залякати ворога.
Особливо часто проводилися екси, коли крайовим командантом УВО став сотник Юліан Головінський (один із чільних діячів українського підпілля 1920-их, був керівником бойової референтури УВО, пізніше – крайовим командантом УВО. Роки життя: 1894-1930. Поховали його у селі Великі Глібовичі біля Бібрки. Як свідчать спогади ходорівців, він бував у нашому містечку. На початку лютого 2012 року Львівська облрада підтримала пропозицію Спілки офіцерів України про перепоховання Головінського на Личаківському цвинтарі з найвищими військовими почестями). Саме він і створив спеціальну «летючу бригаду», тобто групу, що складалася з належно вишколених бойовиків. Її активним членом був і ходорів’янин Дмитро Дубаневич.
Головними акціями цього збройного формування стали напади на поштові відділення під Калушем 30 травня 1924 року та 28 листопада 1925 року; на головну пошту у Львові 28 березня 1925 року; на поштовий транспорт під Богородчанами і Дунаєвом; на касу в Долині влітку 1925 року. Саме в останньому ексі й брав участь Дмитро Дубаневич.
Відомий діяч УВО Володимир Мартинець так описує тодішні події: «Було це влітку 1925 року, а йшлося про касу повітового уряду в Долині. Була інформація від урядника каси, до речі, брата одного з членів УВО, що там є майже 84 тисячі злотих. В акції брали участь Микола Ясінський, Дмитро Дубаневич, Антон Медвідь. Ясінський був спеціалістом в організації охорони, Медвідь – за фахом купцем, а Дубаневич – машиновим слюсарем. Він вирішив відімкнути двері «з фронту», зробивши особливий свердлик, що «прошивав» найтвердішу сталь. Ним вирізав у касі всі замки, працюючи біля кожного 15-20 хвилин. Але, відкривши касу, знайшли в ній лише сім тисяч злотих, оскільки, як пізніше виявилося, попереднього дня приїхав воєвода і забрав готівку.
Після акції, згідно з планом, група розділилася. Дубаневич і Медвідь вирушили до станції Рахинь, звідки повинні були поїхати до Станиславова. Коли вони вдосвіта наблизилися до станції, Медвідь залишився у збіжжі, а Дубаневич підійшов до каси за квитками.
Надійшов поліцай і звернув увагу на робітника, якого до цього не бачив. Він зажадав легітимації (документ, що засвідчує особу – примітка Л. К.) і звелів Дубаневичу йти за ним на постерунок (поліційна дільниця – примітка Л. К.) у Долині. Коли вони дійшли до замкненої рампи, поліцай запідозрив у діях Дубаневича спробу втекти. Тому підскочив до нього й закинув через голову та груди кріс, притиснувши до себе. Дубаневич всунув руки до кишені маринарки і, не витягаючи револьвера, вистрелив у поліцая.
Медвідь, почувши постріли, почав утікати. Але по дорозі згубив свій портфель із документами й грошима… Їх знайшли поліційні собаки. І хоч Медвідь не повернувся додому, його господиня вказала, де живе Дубаневич. Через кілька днів польська поліція заарештувала його».
Колишній отаман УГА, український письменник Степан Шухевич був адвокатом Дмитра Дубаневича під час судового процесу. Пізніше він писав: «Справу нападу на амбулянс поштовий (закритий вид поштового транспорту – примітка Л. К.) на головній пошті у Львові названо опісля «Справою поштовців». Слідство у ній злучено з нападом на поштовий амбулянс в Калуші, на каси повітового виділу в Долині та поштовий амбулянс під Надвірною. Тяглося те слідство довго. Остаточно обвинувачено 12 молодих людей, з яких я пам’ятаю лише десятьох, а саме: Паславський, Головінський, Ярослав і Роман Барановські, Дубаневич, Бігун, Медвідь, Шумський, Стефанишин і Оленський. Про цей процес написав книжку Роман Купчинський під назвою «12 українців перед судом».
У нападі на пошту у Львові обвинувачено обох Барановських, на пошті в Калуші – Паславського, Барановських, а головно Бігуна, у Долині – Дубаневича, котрий був слюсарським челядником у Ходорові. Останнього притягнено до відповідальності ще й за те, що на одній зі станцій лінії Стрий-Станиславі
Дуже важке завдання мав я з Дубаневичем. За вбивство поліцая Громадки йому загрожувала смерть. Домовилися, що Дубаневич має заперечити, що стріляв у Громадку, а стверджувати, ніби стріляв його товариш, який разом з ним утікав і якому вже нічого не загрожувало, бо знаходився за кордоном Польщі. Я повинен був зайняти таку ж позицію і лише у безвихідній ситуації визнати, що Дубаневич застрілив Громадку, не маючи наміру відібрати йому життя, а щоб втекти. Мої останні висновки присяглі прийняли. Дубаневич отримав, здається, вісім років. Кару відбував у Віснічу (насправді – в тюрмі «Святий Хрест» у місті Кельце – примітка Л. К.).
Коли після цього він повертався до Ходорова, заїхав до мене. На жаль, я тоді був на Волині. Через деякий час він помер. Мабуть, мав пухлину. У всякому разі хворобу виніс з тюрми. Про це я довідався вже після його смерті від Дмитра Паліїва. Коли б довідався раніше, то приїхав би відвідати того дуже милого і доброго хворого. Кажу доброго, бо він, направду, мав добре серце, незважаючи на те, що застрілив Громадку.
Повертаючись до судового процесу, згадаю ще раз, що Дубаневич справив на всіх надзвичайно приємне враження. На жаль, під час слухань трапився випадок, якого я ніколи не сподівався. Під час перерви в моїй промові всі оборонці вийшли із залу. Тоді двоє присяглих з великої симпатії до Дубаневича (на цьому наголошую особливо) підійшли до нього і розпочали розмову, щоб ближче запізнати. Такого у судовій практиці ще не було. Про справу присяглі нічого не говорили. Дубаневич хотів використати нагоду і вплинути на суддів. Він сказав до них такі слова, яких ніколи не забуду: «Я, направду, не хотів застрілити Громадку. А стріляв зі страху, аби легше втекти». Коли після вердикту присяглих суд пішов на нараду про присуд, присяглі мені це самі розповіли, додаючи:
– Ми хотіли його зовсім звільнити, але нічого не могли зробити, бо він сам перед нами признався вже після ваших висновків.
– Це найкращий приклад, що присяглі не повинні радитися з підсудними, – відповів я.
Можливо, я і не повірив би тим двом присяглим, але сам Дубаневич мені все те опісля підтвердив. Так добрий Дубаневич сам собі приготував тяжкий присуд…»
Усього 33 роки «писалася книга» життя нашого краянина. І хоч воно було коротким, проте яскравим, неначе спалах блискавки. Таких не варто забувати ніколи.
Не варто. Ніколи!..
Любомир КАЛИНЕЦЬ.