Перебуваючи в Польщі, він зав’язав контакти з багатьма закордонними кореспондентами і 1928 року став першим референтом Української парламентської репрезентації у Варшаві, а також першим представником української преси у центральній організації всіх газет Польщі – Клубу парламентських звітодавців. У польській столиці Кедрин пробув шість років, аж поки в 1931 році його не викликав до Львова новий редактор «Діла» Василь Мудрий. У 1935-му останнього обрали головою УНДО і, ставши послом у варшавському сеймі та Українській парламентській репрезантації, він взяв відпустку за власний рахунок. Тоді в редакції «Діла» працювали десять редакторів, кожен з яких відповідав за певну ланку. Замість головного редактора створили редакційну колегію у складі трьох осіб – Івана Німчука, Івана Кедрина та Володимира Кузьмовича. Ходорівський уродженець визначав політичний напрям часопису. Як редактор він виявив багато мужності та здорового глузду в критичні передвоєнні часи, коли політична ситуація змінювалася буквально на очах. Найкращим прикладом цих якостей послужили його статті 1938-1939 років у період народження та упадку Карпато-Української держави.
З окупацією більшовиками Західної України чимало представників української інтелігенції покинули рідні землі. Так вчинили й редактори «Діла», поміж яких і І. Кедрин. Він виїхав зі Львова ще до приходу «визволителів», передчуваючи скрутні часи. Як у воду глядів. Вже в перший час розпочалися арешти. Приходили й за Кедриним, але дружина сказала, що він перебуває у Варшаві на сесії парламенту. Насправді ж він подався до Кракова, де почав працю у пресовій агенції генеральної губернії.
Після завершення Другої світової війни московсько-більшовицька навала знову заполонила західноукраїнські землі. Зворотнього шляху сюди не було, тому влітку 1944 року подружжя Рудницьких виїхало вантажним вагоном з Кракова. Кінець кривавої січі застав їх в Австрії у містечку Ляндек біля Інсбрука, де організувався табір для втікачів з України та інших східноєвропейських країн, котрі опинилися під більшовицькою окупацією. Тут Рудницькі затрималися недовго, переїхавши 1 червня 1945 року до Інсбрука на запрошення колишнього редактора Дрогобицької гімназії Богдана Попеля. Він запропонував Кедрину посаду вчителя історії України, німецької мови та літератури в українській гімназії. Проте Іван не задовольнився лише педагогічною роботою. Після виникнення Українського центрального допомогового об’єднання в Австрії він став заступником голови. Коли той виїхав до Канади, Іван Рудницький перебрав керівництво. І все ж журналістика манила до себе. Тому, коли в Лондоні почав виходити тижневик «Українська думка», він радо прийняв запрошення до співпраці.
У 1948 році успішно закінчилася реорганізація Українського політичного центру в Українську національну раду, а в квітні 1949 року Кедрина призначили уповноваженим відділу внутрішніх справ її виконавчого органу. Щоправда, 31 липня він виїжджає до США, продовжуючи співпрацю з цією інституцією на новому місці.
9 серпня 1949 року Рудницькі прибули до Бостона, звідки перебралися в околиці Філадельфії до молодшого брата Антона. Наступних чотири роки Іванові довелося гарувати на фабриці дитячих забавок Крюґера в Нью-Йорку. Лише в середині 1953 року видавці українського щоденника «Свобода» згадали про його непересічний талант і запросили до праці. Це було цінне надбання для газети: у кожному номері містилися його статті та інформативні матеріали. В редакції «Свободи» Іван Рудницький трудився 20 років, аж до 1973 року, коли йому виповнилося… 77 літ. Ого, яка працездатність!
Діапазон його творчих обов’язків також вражав. Окрім «Свободи» Кедрин редагував ветеранську сторінку «Бюлетень», яку 1958 року реорганізовано в квартальник «Голос комбатанта» – орган головної управи Об’єднання колишніх вояків-українців у США. Коли ж на початку 1961 року почав виходити ветеранський квартальник «Вісті комбатанта», Іван Кедрин став його співредактором разом з Любомиром Ортинським.
Розмінявши 90 років, Рудницький (що б ви гадали?) не пішов на давно заслужений відпочинок, а й далі дописував до «Свободи». Крім цього був постійним кореспондентом тижневика «Новий шлях», що видавався в Торонто (Канада), а також співредактором журналу «Вісті комбатанта».
Окрім журналістсько-публіцистичної праці І. Кедрин був автором чи співавтором кількох монографій. З нагоди Берестейської угоди, підписаної Українською центральною радою в 1918 році, він опрацював спомини і матеріали «Берестейський мир». Перебуваючи в Кракові в 1940 році, випускає під псевдонімом «Гомо політікус»монографію «Причини упадку Польщі». В 1963 році у США пише полемічну працю «Викривлена правда: події 1918 року в кривому дзеркалі Льонгина Цегельського». У 1971 році видано його збірку історичних угод під назвою «Паралелі в історії України». З-під його пера з»явилася також автобіографічна праця «Життя, події, люди», а 1986 року – «У межах зацікавлення», де міститься багато цінного матеріалу для майбутнього покоління українських істориків.
Іван Кедрин – велична постать в українській журналістиці, яка здобула ім’я не лише серед прихильників, а навіть і в опонентів. Він, хоч і відійшов у вічність 4 березня 1995 року, завжди промовлятиме до нас: «Я ціле життя віддав Тобі, мій Народе, працюючи гідно й віддано, в міру моїх сил борючись за Твоє визволення, щоб Ти міг бути паном на своїй споконвіку власній землі».
Дай то, Господи, і нам так само підсумувати свій шлях на схилі літ, як і наш славетний земляк!
Любомир КАЛИНЕЦЬ.