Як правило, щороку, коли приїжджаю із заробітків додому, висаджую на стрийську електричку ровер і вирушаю до Гніздичева. Дякувати Всевишньому, що недалеченько. А зі селища до Кохавина – взагалі рукою подати. Можна і пішечком швиденько додибати зі станції, але я волію все ж ровериком, бо кортить заскочити ще й до сусідньої Руди (колишньої вотчини гетьмана Виговського) чи до недалеких Лівчиць, що славляться шикарним палацом. Інколи їду сам, іноді з донечками, які теж люблять подорожувати. Особливо менша Зорянка, яка завжди горить бажанням гайнути зі мною на благословенні кохавинські простори.
Взагалі-то, Кохавино (відоме колись ще й як Кохавина або Кохавине) – це присілок поблизу Гніздичева, якого згідно з теперішнім адміністративним поділом фактично не існує. А значить, навіть за допомогою мікроскопа його на жодній сучасній мапі не надибати. Просто-напросто збереглася назва від колишнього поселення, яка знайшла своє поодиноке відображення в місцевій паперовій фабриці, добре відомій своєю продукцією – рулончиках туалетного паперу «Кохавинка». А так нині це – гніздичівська південна околиця, що потопає серед навдивовиж розкішної природи. Це одна з причин, чому незборимо тягне сюди. І не лише мене одного.
Тут побувало багато і відомих, і менш знаних особистостей. Достеменно відаю про перебування Івана Франка, на якого в Кохавині зійшла муза, і він написав вірш «Конкістадори». А одного разу він приїхав сюди у супроводі своїх добрих приятелів – двох Михайлів: Павлика та Коцюбинського. «Облазив» цю місцину вздовж і впоперек відомий український письменник Іван Нечуй-Левицький, коли шукав фактаж для свого роману «Іван Виговський». Запитаєте: чому саме в цих закапелках? Відповідь простенька: всі навколишні населені пункти (Руда, Гніздичів з Кохавином, Ганнівці, Лівчиці, Облазниця, Воля Гніздичівська, Нове Село) належали до маєтків гетьманського роду.
Ну, і ще одна красномовна деталь. Уже сама назва, спонукає до надзвичайно приємних асоціацій. Кохавино, а значить – кохати. Що ще може бути прекраснішого?..
Та все ж далеко не милозвучність назви, не гетьман Виговський і не мальовничі краєвиди приваблюють сюди силу-силенну людей. Власне, про те, що провадить їх сюди, – моя розповідь. А витиметься її канва за допомогою брошурки-путівничка«Кохавино – святиня галицька» (цю назву запозичив для заголовка свого матеріалу), люб’язно подарованої настоятелем монастиря святого Ґерарда чину Найсвятішого Ізбавителя (отців-редемптористів) Української Греко-католицької Церкви, який зараз опікується територією, про яку піде мова далі. Крім цього зішлюсь на історичну довідку, підготовлену тими ж таки монахами, деякі публікації в часописі Жидачівщини «Новий час» та в інтернетівських сайтах. Ото ж…
Уже віддавна цей присілок здобув славу знаменитого відпустового місця. Тому неспроста, мабуть, свого часу нарекли його, хоч і доволі претензійно, але, як на мій погляд, дуже влучно, – Галицький Люрд. Ще з XVII століття, відтоді, коли тут об’явився чудотворний образ, він користується особливою опікою та покровительством Пресвятої Богородиці. І нині приходять до неї нужденні та страждаючі: ті, що потребують її повсякденної допомоги й ласки. Ті, які прагнуть знайти захисток під покровом Матері Божої Кохавинської.
Якщо ж повертатися до витоків, то початок історії Кохавина, як то часто-густо ведеться, дала…
ЛЕГЕНДА
…1646 рік. Дідичка, тобто власниця навколишніх маєтків, Анна Воянковська (в деяких публікаціях Войнаковська) прямує каретою з містечка Руда до Жидачева. Багниста дорога пролягає повз прегарний кохавинський гай. Несподівано коні завмирають, немов укопані. Коли Анна виглянула з вікна, аби запитати у фірмана, що сталося, її здивуванню не було меж: четверо запряжених огирів упали навколішки, а на старезному крислатому й кремезному дубі видніється начебто образ Матері Божої з дитятком Ісусом на лівій руці. При цьому внизу на образі проглядав напис, який у перекладі з латинськї мови означає: «О Мати Божа вибрана, Ти – наша пряма дорога». Навколо – ясність і дві палаючі свічки. Магнатка, второпавши, що це щось з розряду екстра-незвичайного, вирішила повернутися в Руду, аби повідомити місцевого пароха. Та треба було ще зрушити з місця скакунів. Лише після того, як пані Анна вийшла з карети і змовила молитву, вони звелися на ноги.
Довідавшись від дідички Воянковської про дивний трафунок, священик зібрав групу парохіян, яка вирушила до місця події. Мельник Коробка видерся на дуба, щоб зняти образ, але невідома сила пожбурила його на землю, хоча болю він не відчув. Більше бажаючих зняти образ не знайшлося.
Та все ж парафіяни Руди (в інших джерелах сама її власниця ) не відмовилися від свого задуму перенести ікону до храму. Словом, ще тричі з почестями в супроводі чисельних процесій вони здійснювали таку спробу, проте щоразу образ предивним способом повертався на колишнє місце…
Легенда про місцеву перлину, якою, безсумнівно, є ікона – це данина усній народній традиції, задокументована у XVIII столітті. Одначе, цікаво…
ПРО ЩО ГОВОРЯТЬ ДОКУМЕНТИ?
Документальне свідчення можна знайти у парафіяльній хроніці Кохавинської церкви з 1927-1931 років, де читаємо наступне: «Ця ікона намальована на дубовій дошці, гарно обробленій, один лікоть ширини та один і три четвертих ліктя довжини (56/82 см). На іконі зображена Пречиста Діва Марія, яка тримає на лівій руці Дитятко Ісуса, внизу напис латинською мовою «OMATERDEIELECTAESTONOBISVIARECTA» (О Мати Божа, вибрана, Ти є нашою прямою дорогою <до Бога>). Ікона від прадавніх часів знаходилася при дорозі, яка проходила з міста Жидачева до міста Руди, на старому дуплавому дубі в кохавинському лісочку, біля заїзду. Цягарна ікона, як також чудове місце, привертали увагу подорожуючих та навколишніх мешканців. Хто тільки проходив повз це місце, зупиняючись, заносив молитву чи коротке побожне зітхання, прославляючи Царицю Неба, дивлячись на Її образ та просячи Її заступництва на дальшу подорож. І Господь Бог за молитвами Пресвятої Богородиці не одного подорожнього на цьому місці вислуховував і в труднощах потішав. На жаль, невідомо, хто намалював ікону і встановив її на тому місці…»
А тепер прослідкуємо як проходило становлення цього благодатного місця…
ВІД КАПЛИЧКИ ДО ХРАМУ
Невдовзі місцеві жителі на місці дуба звели дерев’яну каплицю (кажуть, що вона стоїть там дотепер, щоправда вже мурована). Кошти на неї пожертвував київський воєвода Євстафій Виговський (очевидно, син гетьмана Івана) та його дружина Тереза.
Сюди 1680 року і перенесли образ. Дозвіл на це, після більш аніж 30 років, дав архієпископ Львівський Костянтин Ліпський (в історичній довідці отців-редемптористів Констанцій Липський). На урочистість з нагоди перенесення прибуло дуже багато прочан. Відтоді це місце стає центром безперервного паломництва вірян. Тоді ж починають свій відлік чудодійні зцілення.
Минуло дуже мало часу і завдяки багатьом ласкам та чудам, які постійно відбувалися тут, ця місцина здобула величезну славу. Прочани не покидали її, вимолюючи ласки у Богородиці та п’ючи цілющу воду з джерела біля каплички. Людський потік не всихав у жодну пору року. Невдовзі деякі паломники оселюються біля каплиці назавжди, провадячи пустельницьке життя, посвячуючись молитві. Дехто з них почав зводити неподалік свої хатини. Таким чином виросло невеличке поселення, назване Кохавином.
Розголос про чудодійну силу ікони рознісся по всій околиці. У 1740 році прибуває церковна комісія, яка зібрала від людей, що присягнули на Біблії, свідчення про чудесні оздоровлення.
Через сім років з дозволу архієпископа Ігнатія Вижицького (у деяких джерелах його іменують Миколаєм) сюди спровадили отців-кармелітів. Тоді ж постала монастирська обитель. А вже наступного року власник містечка Руди Костянтин Виговський починає будувати новий дерев’яний храм Вознесіння, щоби в ньому помістити ікону Кохавинської Матері Божої.
Нарешті 12 травня 1755 року той таки архієпископ Вижицький спорядив ще одну спеціальну комісію для детального вивчення справи, пов’язаної з визнанням чудотворної ікони. Було опитано 24 свідки, які спершу приступили до сповіді та причастя, а тоді склали клятву про правдивість своїх свідчень. Ось декілька з них.
Казимир Смоленський із села Крупсько, що біля Роздолу, свідчив про загоєння ран на ногах, котрі довго не гоїлися.
Антоній Ропачевський, мешканець Стрия, розповів про чудесне оздоровлення трьохлітнього сина, який захворів на важку форму віспи.
Катерина Бладкевич, мешканка Руди, під час сну придушила своїм тілом семиденного синочка, який вже не подавав ознак життя. Перелякана мати у відчаї та сльозах вдалася до помочі Матері Божої Кохавинської, і крихітка вижила.
Також члени комісії заслухали і занотували дані про дивне світло навколо образу та про чудесне воскресіння вже похололого семирічного сина Катерини Кревжелевської. Навіть сам 74-річний хорунжий Костянтин Виговський зізнався, що завдяки опіці цієї ікони він «…з семи війн вийшов без пошкоджень. Коней під ним кулі вбивали і навіть попадали в підковки чобіт, але жодна з них його навіть не дряпнула». (З книги М. Чермінського «Kochawina w przaszlosci i dobie obecnej» – «Кохавина в минувшину та добу теперішню»).
На підставі всіх свідчень і заключних актів 26 травня 1755 року архієпископ Вижицький проголошує ікону Матері Божої Кохавинської чудотворною. А вже 22 червня (інші джерела вказують на 27-е число цього ж місяця), у перший день Зелених Свят за українським календарем, він особисто завітав на перенесення святині з каплиці до новозбудованої церкви. Відбувалася церемонія з величезними почестями за участю католиків трьох обрядів: латинського,
візантійського та вірменського. Урочисту літургію очолив єпископ Львівський Лев Шептицький (згодом митрополит), приїхавши спеціально зі Львова разом зі своїм хором.
До приходу на ці землі австрійської влади лишалося 17 років. Австріяки не дуже церемонилися ані з нашими замками, ані з монастирями. 1780 року цісар Йосиф наказує ліквідувати кохавинську кармелітську обитель, а костел, каплицю і плебанію передати парафії Руди. Як на те, в рудянському храмі виникла пожежа. Довелося відновлювати попередню парохію.
Слава відпустового місця не вивітрилася навіть через десятиліття. Стара церква вже не вміщала усіх бажаючих помолитися в ній, та й каплиця з плином часу псувалася. Парох Євген Петруський за допомогою вікарія Владислава Дроздовського розпочинає мурувати нову святиню. 7 червня 1868 року посвячено наріжний камінь. Храм у романському стилі задумували величезним. Проте, як то часто буває, плани були грандіозними, можливості – не дуже. Зібраних коштів стало лише на фундамент. Зрушив процес з місця адміністратор Іван Красовський, котрий за згодою пароха продав кілька знаменитих вікових кохавинських дубів. Злі язики ще й понині плещуть, що включно з тим, на якому об’явилася ікона. Утім, храм доріс до рівня вікон… і все. Знову забракло грошей.
Між іншим, звертає на себе увагу дивовижна віротерпимість цього місця, адже тут молилися римо-католики, греко-католики, вірмени. Якщо хочете: екуменізм – не на словах, а на ділі. І реставрація каплиці в 1848 році пройшла, певно, на кошти віруючих різних конфесій.
Попри це, траплялося тут усяке. Так, узимку 1818 року за кільканадцять миль причалапала сюди якась жіночка з однорічною кволою дитиною, надумавши полишити помирати нещасне маля перед славнозвісним образом. А хлопченя не лише видужало. З нього через кілька десятиліть вийшов краківський єпископ, а в подальшому кардинал, Альбін Дунаєвський.
Минає ще кілька років, і графиня Уршула Голійовська жертвує кошти, яких вистачило, якщо не на стіни (вони так і не були добудовані), то хоча б на дах. Так і стояв майбутній стрункий красень-храм страшнуватим одоробалом аж до 1886 року. Справу вкотре вдалося зрушити з місця, коли Кохавино отримало нового пароха. Саме отець Ян Тшопіньський (у деяких інтернетівських дописах Тропінський) зміг завершити в 1894 році зведення нового костелу. 30 серпня відбулося його посвячення, а 1 вересня – урочисте перенесення чудотворного образу Матері Божої. Ось як висвітлювала цю подію «Церковна газета» від 20 вересня того ж року: «У переддень свята на чування прибуло майже 30 тисяч паломників з околиць від Ходорова (це ж якої почесті удостоїлося наше містечко – примітка Л. К.) аж до гір з-під угорського кордону. Прибувають численні паломництва українців, поляків і вірменів. Кохавина у надзвичайній пошані людей всіх трьох обрядів. Українців сходиться до неї найбільше, навіть більше від латинників. Бувають дні в році, коли прибувають також вірмени… Це одне з тих місць, в якому виявляється єдність віри і Церкви, незважаючи на різницю в обрядах…»
Це було, направду, величне свято, бо раділи усім серцем: на честь Небесної Володарки постала святиня, а її чудотворна ікона так гарно возвеличена. Однак присутніх усе ж переповнював жаль від того, що Пречиста Діва покидає старе житло. Перед входом у нову церкву, коли ікону повернули до людей, настало дивне заціпеніння. А потім із тисяч грудей вирвалося молитовне зітхання. Вірним здалося, що Пресвята Богородиця прощається зі своєю дерев’яною оселею. Усі були надзвичайно вражені й не розходилися до вечора. Як оповідали деякі вірні, такий настрій практично неможливо пояснити. Багато хто забув про щоденні клопоти, світ видавався цілковито іншим. Декого не покидало враження, що він знаходиться дуже близько від неба.
Авторці нарису про Кохавино на сайті «Замки та храми України» тогочасна атмосфера нагадала події буквально кількарічної давності. Тому вона занотувала: «…Таке було, думаю, за візитів Івана Павла ІІ, так було на Майдані в кінці 2004 року».
Зрештою, і пізніше відбувалися святкування, не менш величні та велелюдні, а все для того, щоб…
ВОЗВЕЛИЧИТИ СВЯТИНЮ
8 вересня 1896 року в Кохавині відзначали 250-ліття з нагоди об’явлення чудотворного образу. Влаштовано урочистий похід, до якого долучилися 12 процесій від греко-католиків, 15 – від римо-католиків. Народу – уйма. За згадками очевидця «…піших було так багато, що фірами неможливо було проїхати. Перед капличкою і храмом – тріумфальні брами, святкові хоругви. Все виглядало торжественно».
Храм, навіть такий гарний і просторий, все одно не вміщав усіх бажаючих. З 1900 року за стараннями отця Тшопінського почалися роботи з його розширення. Видовжили на 13 метрів святилище, добудували дві бокові каплички, після чого костел набуває форми хреста. Оскільки стара каплиця на місці дуба струхлявіла, що про її реставрацію годі було думати, на тому ж місці починають зводити з каменю нову в готичному стилі. Поруч споруджують притулок для сиріт, гостинний двір, господарські приміщення, плебанію. Розбивають великий парк аж на 90 тисяч дерев, прокладають бетонні доріжки, встановлюють паркан з брамою.
Поміж тим парох запросив до Кохавина сестер-служебниць, котрі почали опікуватися сиротами. А для збільшення слави цього місця видається релігійна література.
1903 року для провадження місій сюди вперше прибувають отці-редемптористи. У їхній хроніці, складеній уже в теперішній час, я знайшов напрочуд цікавий запис про ті роки. Скеровую вас до нього: «З часопису «Приятель Слуг» за 28 січня 1906 р. читаємо наступне:«Кохавина у надзвичайній пошані навколишніх людей, переважно в українців, а навіть і у вірмен, хоч вони далеко заселені; українців сюди прибуває навіть більше від поляків… Як то гарно, що у стіп Матері Божої і для Її пошани люди однієї віри і однієї (Христової) Церкви, хоч різних обрядів, єднаються». Ось так пишуть польські засоби масової інформації. Ці коротенькі вислови з мас-медіа для кращого їх зрозуміння потрібно зіставити разом з політичними і національними протистояннями, які відбувалися на Галицьких землях між українським і польським народами. Насувається відповідь, що Мати Божа, яка прославилася чудесами в Кохавині, хотіла примирити ці два народи і, можливо, для цієї землі не потрібно було проливати стільки крові. Напевно, світ мав можливість уникнути Першої світової війни. Бо війна – це наслідок людських гріхів. Можливо, це могло бути ще одним чудом, яке Пречиста Діва Марія хотіла вчинити на чудотворному місці. Але гордість людська не зрозуміла уроку з Небес…»
15 серпня 1912 року Кохавино знову жило величною подією – чи не найзнаменнішою з усіх. З благословення Папи Пія Х цього дня відбулась коронація чудотворно образу Матері Божої. Надзвичайно ошатні корони спеціально для церемонії виготовив майстер зі Стрия Юзеф Якша. Примітно, що на торжество прибуло найбільше паломників за всю історію цього місця. Тільки поїздами приїхало 180 тисяч, не рахуючи піших прочан, подорожуючих каретами чи возами. Ще один вражаючий факт – сто тисяч пілігримів прийняло Святе Причастя.
Від 1931 року чудотворним місцем опікувалися представники ордену єзуїтів. За них 1937-го відзначено 25-річчя коронації образу.
А далі – ну, ви знаєте…
ЧАСИ ЛИХОЛІТТЯ І ДУХОВНОЇ РУЇНИ
У 1939 році отці-єзуїти замінили шановану ікону копією, а оригінал, рятуючи від більшовиків, вивезли до Польщі. Врешті-решт за таким же маршрутом ченці перебазували в 1944 році й копію. Після реставрації у Кракові 1974 року святиню перевезено до міста Ґлівіце, де вона знаходиться і до сьогодні. Зараз кохавинський образ можна оглянути в костелі святого Бартоломея. У 1994 році в цьому храмі створили парохію Матері Божої Кохавинської.
…З появою «червоної мітли» небо над цією благодатною місциною заволокли «чорезні грозові хмари». Безбожницька влада доклала максимум зусиль, аби навіки стерти людську пам’ять про Кохавино. Розпочали з того, що позривали з церкви і каплиці хрести. Добре, що хтось з віруючих устиг сховати розп’яття і передати його до церкви в Гніздичеві. Пізніше храм перетворили на льоносховище, розширивши вхід, аби змогли заїжджати вантажівки і трактори. Криничку з цілющою водою засипали сміттям і закидали гранатами.
Єдине корисне, що Кохавино все ще приносило, – у монастирських приміщеннях розмістився інтернат для нещасних дітей з вадами розумового розвитку.
Для того, щоб цілковито знищити славу Матері Божої, прославленої в Кохавинській чудотворній іконі, владоможці вирішили приєднати цю місцину до Гніздичева. Відтоді історична назва «Кохавино» перестала існувати, зникнувши навіть з позначення на картах.
Ще не так давно храм знаходився у жахливому й жалюгідному стані. Всі вікна були забиті дошками. Прогнив дах, просвічуючи дірками та зарісши мохом, а де-не-де і кущами. Оскільки під час дощів затікала вода, то набубнявіли вологою стіни. Від цього почала осипатися штукатурка. Усередині поробилися тріщини, все покрилось пилюкою та брудом. Через невідповідне використання приміщення та не встановлений відвід води навколо нього від основної конструкції почала відколюватися вежа.
Та все ж, незважаючи на все це, Всевишній та Небесна Володарка не забули про шматочок землі, який колись обласкали. А значить цілком логічним було…
ПОВЕРНЕННЯ НА КРУГИ СВОЯ
Минуло понад півстоліття замовчування і нищення всього сакрального комплексу, тому не дивно, що люди призабули про Кохавино. Відроджуватися після тривалого сну воно почало в 1991 році, коли Україну проголосили незалежною державою.
Добрим порадником у справі його відновлення став отець Василь Сенів, тодішній парох села Антонівки, який не раз проїжджав біля величавої святині, що стояла, ніби людська душа, понищена більшовицькою ненавистю, і не було кому вдихнути в неї живого духу. Попри це, Боже Провидіння послало священикові допомогу в особах отців-редемптористів – Петра Мірчука та Миколи Костюка, які на той час обслуговували церкву Успіння Пресвятої Богородиці у Стрию (нині кафедральний храм Стрийської єпархії) та декілька навколишніх сіл. Вони і взялися за віднову. Спершу за порадою і дозволом протоігумена чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ) отця Ігоря Возняка (сьогодні архієпископа Львівського) приступили до полагодження справи з владними структурами про передачу льоносховища для релігійних потреб греко-католиків. Коли урядники, доброзичливо поставившись до вирішення цього питання, дали «добро», приступили до праці.
Роботи було, як то кажуть, непочатий край. Священики разом з парафіянами зі Стрия та села Більче, до яких пізніше долучилися декілька місцевих добродіїв, розпочали очищувати храм. 13 жовтня 1991 року його урочисто відкрили. Богослужіння тоді продовжувалось усю ніч у присутності процесій зі Стрия, Більча, Покрівців, Лівчиць, Гніздичева, Руди.
Поступово чудотворне місце відновлюється, все більше і більше набуваючи чарівної ошатності. Це я можу засвідчити особисто, приїжджаючи бодай раз у рік і спостерігаючи за разючими змінами, які видно неозброєним оком. За останній час, скажімо, відремонтовано монастирські приміщення та каплицю на чудотворному місці. Розчищено криничку від хламу і гранат. Між іншим, жодна з них не вибухнула. І знову забився живчик цілющого джерела, яке віками рятувало людей від усяких недуг. Дах храму перекрито металочерепицею. І хоча через брак коштів святиню ще не відремонтовано повністю, але своєю убогістю, напевно, вона ще більше притягує до себе вірних.
Сьогодні церква, яка отримала нове ім’я на честь Покрови Пресвятої Богородиці (відповідно, празник святкується 14 жовтня), каплиця та прилегла територія належать монахам ЧНІ (отцям-редемптористам) УГКЦ. Монастир святого Ґерарда в Кохавино має статус новіціятського дому Львівської провінції згромадження, в якому під покровом Богородиці виховується нове покоління молодих місіонерів. Брати-новики (кандидати до чернецтва), безперечно, є окрасою монастиря. Посвятивши своє життя на службу Господу Богу, вони згуртували навколо обителі місцеву молодь, яка ось уже понад чотири роки збирається тут. Раніше проводилася лише катехизація дітей, а згодом і молодь відчула таку потребу. Вона зрозуміла: світ, у якому живемо, жорстокий, тому одному надто важко вберегти свою душу від гріха. Саме так утворилася спільнота «Кохавинські зорі».
Дуже важлива подія відбулася у 2000 році. 30 травня колишні мешканці присілка привезли з Польщі копію чудотворної ікони Матері Божої Кохавинської. А 18 лютого наступного року було освячено ще одну, яку намалювала мешканка Гніздичева Орися Николишин. Її встановили у відновленій капличці. Постійні прохання отців-редемптористів повернути з Польщі на своє законне місце оригінал поки що не увінчалися успіхом. А втім і ченці, і вірні відчувають постійну її присутність у кожному куточку храму. Вона – у променях сонця, які зігрівають цю святу землю, у молитві найменшого серця.
Тепер щороку сюди організовуються прощі з Жидачева, Стрия та інших місць. Часто люди приїжджають невеликими групами, сім’ями на протязі цілого року. Головний відпуст у Кохавино припадає 14 жовтня на свято Покрови Пресвятої Богородиці.
Але я закликаю вас відвідати це Богом обласкане місце на самоті. І тоді ви довідаєтеся, якою надзвичайню є…
ПРОВІНЦІЙНА ТИША ГАЛИЦЬКОГО ЛЮРДУ
Місцина тут, справді, напрочуд затишна, спокійна і мирна, гарна та урочиста. Сама природа серед заповідних пейзажів створила унікальний клаптик землі, де людина мимоволі забуває світську марноту і віднаходить спокій душі. Сюди варто завітати. Зустріч з Кохавином, повірте, подарує безліч незабутніх вражень. А давайте-но я запрошу вас на коротеньку екскурсію. Отож не вагайтеся – нумо зі мною!..
Попереджу завчасу: коли буде під’їжджати сюди потягом, автобусом чи автівкою зі сторони Жидачева або Стрия, раджу звернути увагу на стрімкий силует монастирського храму, увінчаний на маківці хрестом, а трохи нижче оздоблений годинником. Шпильчасту верхівку видно віддаля, і вона, неначе грандіозний монумент, височить над усією округою.
Вхід до чернечої обителі «пильнує» оригінальна в’їзна брама з аркою-дзвіницею посередині та трьома хрестами на невеличких куполах.
Іншими словами, її ще можна назвати охоронцем усього сакрального комплексу. Мені ж особисто вона нагадує оборонну будівлю доби середньовіччя.
Ступивши на територію монастиря, нашому зору справжнім архітектурним дивом, не лише навколишнього краю, а й усієї Галичини, відкривається церква Покрови Пресвятої Богородиці. Між іншим, це не лише моя думка, а й фахівців-містобудівників. У ній відчувається якась незбагненна внутрішня сила, значно більша за її, і так вражаючі, розміри. Захоплення, яке викликає благородна краса святині не слабне навіть нині, коли око ще ранять відмітини жахливої понівеченості.
Попри руйнацію, собор зберігає стільки благородної величі, що багато культових споруд сьогодення, хоч і охайно прибраних, все ж поступаються їй красою.
Суттєвого пожвавлення храмовому ансамблю надають фігури святих, які, ніби пам’ятники на високому п’єдесталі, заполонили фасад.
Переступім церковний поріг і, спершу помолившись, ясна річ, огляньмо інтер’єр. Він, хоч і не вражає розкішшю, проте його граціозна велич змушує стрепенутися і замислитися над вічним і незбагненним. Тут починаєш відчувати таку духовну комфортність, яку важко віднайти деінде.
Ліворуч від престолу звернімо увагу на копію чудотворного образу Матері Божої Кохавинської у дерев’яному обрамленні, яка дає змогу торкнутися до самої Вічності.
Можу показати вам і акуратний зошит, який запримітив кілька років тому на столику біля ікони. Заглянувши до нього, натрапив на занотовані відгуки про перебування у цьому святому місці, а також на випадки чудодійного оздоровлення як за допомогою Кохавинської Богоматері, так і цілющої води з криниці. Ось кілька таких моментів.
Л. В. С., селище Гніздичів: «Мій батько все своє життя молився до Кохавинської Матінки Божої і був врятований від смерті. Коли йому винесли смертний вирок, тато попросив останнє слово, і його прохання задовольнили. Завершила це звернення молитва до Богородиці Кохавинської в надії на поміч. І сталося чудо: під час молитви підійшов один чоловік, який зупинив виконання вироку, й батько залишився живий, за що ми всі щиро дякуємо Кохавинській Матері Божій».
Софія Вайда, мешканка села Лівчиці: «Настечка, як її звали люди в селі, маленькою дівчинкою не бачила на очі. Для родичів це було великим горем. З ним вони прийшли до Кохавинської Матері Божої. Щоранку водили дитину і промивали очі цілющою водою з кринички. Невідомо, скільки часу пройшло, але всі знають, що дитина прозріла».
А зараз сконцентруймо погляд на внутрішніх розписах, які немов переносять нас на чотири століття назад.
Від фрески, де зображено пароха Тшопінського, котрий закінчив-таки справу довгих років, побудувавши храм, зараз мало що зосталося. Розгледіти на ній обличчя – справа важкувата. А ось всі інші розписи собору збереглися зовсім непогано. До речі, подейкують, що старовинний стінопис під силою молитви почав відновлюватися. Оце так диво!
Повернувшись на монастирське подвір’я, зможемо помилуватися надзвичайно колоритним багатоманніттям квітів. Від цього тільки тепліє на душі. А ще у вічі обов’язково впаде старенька дерев’яна фіра. Як на мене, це – дуже вдалий штрих в оточуючій панорамі. Навіть і не подумаєш, що тут монаша обитель. Та все ж буквально у кількох метрах – приміщення новіціяту, де виховують свою майбутню зміну отці-редемптористи.
Однак, якщо хтось думає, що кандидатам до чернецтва все людське чуже, то він глибоко помиляється. У цьому можна переокнатися, коли новики вийдуть поганяти м’яча на невеличкому футбольному майданчику між новіціятським домом і Покровською церквою.
Залишаючи монастирське подвір’я, прямуємо липовою алеєю до ще двох вагомих тутешніх пам’яток. За цей проміжок часу вкотре переконуюсь у думці, що це місце має надзвичайну силу змінювати людину, вивищувати її дух, роблячи мудрішою, чуйнішою, добрішою.
Передусім підходимо до криниці з джерельною цілющою водицею. Прочани, як, зрештою, і місцеві жителі переконані, що у неї чудодійних властивостей не менше, аніж у люрдівської.
(ФОТО: «Kohavyno» – на ньому криничка, посилаю по електронній адресі. Це єдина фотка з усіх, що я робив особисто. Але підписувати не будемо)
Останнього разу я зустрів тут молоду гніздичівську сім’ю, яка набирала воду в пластикові пляшки. Довідався, що вони не тільки попивають її, надіючись на оздоровчий ефект, але й високо цінують за смакові властивості.
Нарешті підходимо до кінця, завершуючи екскурсію біля каплички. На жаль, немає тепер розлогого дуба, на якому відбулося з’явлення, бо невблаганний час зробив свою руйнівну справу. Зате височить на тому місці святиня, яка своєю наготою зворушує до глибини серця й ніби закликає нас: «Прийдіть до мене всі, і я заспокою вас…» Отож ідуть вірні на цей поклик.
Не буває такої днини, аби хтось не відвідав чудотворне місце. І саме тут майже кожен здатний відчути як у найпотаємніші шпаринки його «я» проникає Божа благодать, що іде не лише від каплички, але й і від усього сакрального комплексу. І вона, ця благодать, ніби фокусується у Кохавині з безмежної далечі космосу.
А наостанок – ще одна паралель з міжзоряним простором. Своїми зовнішніми лініями, котрі стрімко переходять у готичний шпиль, капличка, немов нагадує, космічний корабель. І коли брат чи отець-редемпторист відчинить вам її двері та запросить до середини – наяву відчуєте, як душа святині лагідно огортає вас і з незбагненним відчуттям величезної насолоди підносить догори. Цей стан точно і тонко відтворив поет-священик Ярослав Лесів:
…І тільки лет в яснім безкраї,
Лиш мить і Вічність, —
Я і Бог.
Підготовлено до друку: Мадрид, червень 2010 року.
Оновлено: листопад 2012 року.