Нещодавно ми сповістили про те, що мешканка нашого міста Ольга Мельник (дівоче прізвище – Кобринович) стала заступником голови Жидачівської районної держадміністрації. Відверто кажучи, особисто я був заскочений зненацька таким повідомленням, адже, як на мене, в житті відомої на наших теренах музикантки, співачки, керівника творчих колективів відбувся своєрідний і доволі різкий розворот на 180 градусів. Адже тепер вона порине у вир адміністративної роботи на зовсім іншому рівні. Звісно, Ольга має досвід праці на посаді заступника директора Ходорівської музичної школи, проте це не зрівняти до її нових повноважень. Але,  як кажуть, сміливцям співаємо пісню. Отож і я зичу нашій землячці успіхів на новому поприщі.

Та все ж у моїх загашниках збереглася одна «інтерв’юшка», взята ще в Олі Кобринович понад десять років тому. Власне, тоді вона ще гризла граніт музичної науки і співала. Хоча про це ви маєте нагоду прочитати далі. А значить познайомитеся з молодшою на десять літ ходорів’янкою, зануритеся в її духовний світ, дізнаєтеся про її враження, думки та життєві висновки.     

…Уже якось увійшло в звичку, що в Іспанію українці їдуть, як правило, на заробітки. Далебі, за Піренеями нашого брата-заробітчанина – хоч греблю гати. Мабуть, саме цей факт понад п’ять років тому і збив мене з пантелику, коли після чергової трудової «вахти» в країні Дон Кіхота я об’явився в рідних пенатах. Ось тоді й довідався, що наша відома краянка, а нині заступник директора музичної школи та художній керівник вокального ансамблю «Ромашка» Ольга Кобринович, у складі ансамблю пісні й танцю Західного оперативного командування Збройних Сил України подалася за Піренеї на фестиваль. Відверто кажучи, скептично поставився до почутої інформації. І як не кортіло дізнатися про Ольжині походеньки та враження від побаченого, проте «апетит» довелося вгамувати до наступного свого приїзду додому. Нагода поспілкуватися трапилася на початку 2003 року, коли Ольга вчилася на заочному відділенні Львівської консерваторії і була ученицею відомого оперного співака, народного артиста України професора Ігоря Кушплера (нині покійного, який походив зі села Покрівці Жидачівського району). Отож коли наша землячка розповіла, що дійсно упродовж двох місяців брала участь у фольклорному фестивалі, мої сумніви остаточно розвіялися. Саме навколо цього гастрольного турне й точилася подальша розмова.

Гадаю, що, незважаючи на віддаленість у часі, вам, шановні ходорів’яни, все ж цікаво буде ознайомитися з враженнями нашої співачки від побаченого в країні Сервантеса.

– Олю, підніми «завісу» над фестивалем, в якому ти брала участь…

– Уже традиційно іспанці щороку запрошують представників різних народів для знайомства з їхнім фольклорним надбанням. Крім нас, скажімо, були представники Мексики, Португалії, Німеччини, Туреччини, Грузії, Дагестану, країн Африки.

Зауважу, що програму потрібно було скомпонувати як з автентичних народних пісень і танців, так і з класичних. Специфіка фестивалю полягала ще й у тому, що він відбувався почергово в різних містах. А почалося все з Бургоса. Потім нас розділили на кілька груп. В одну «упряж» ми потрапили разом з Дагестаном і Грузією. Додам, що фестиваль проходив у надзвичайно напруженому ритмі. Концертувати довелося майже щодня. На два тижні нам давали один, максимум два дні відпочинку.

– А в яких містах, окрім Бургоса, ви ще побували і де тобі найбільше сподобалося?

– Так одразу і не скажеш. Хоча, напевно, найбільше причарувала столиця провінції Наварра – Памплона. Спершу вона полонила мене кліматичними умовами. Якщо Бургос супроводжував нас мінливою, навіть холодною, як для літа, погодою, то в Памплоні було напрочуд затишно і лагідно. Я б навіть сказала, що це місто по-особливому сприяло нам. А яка публіка! Настільки вдячної аудиторії вже давно не спостерігала. Вона знається і на класиці, і на народній пісні.

Потім наш маршрут проліг через Сантандер, Валенсію, Паленсію, Естеллу. Назви багатьох маленьких периферійних містечок вже й не пригадую. Особливо вразив порядок: всюди чисто й охайно. Що й казати про архітектуру. І ще одна деталь, яка закарбувалася в пам’яті, – лелеки. Вони, здавалося, кружляли над самісінькою головою.

А ще, ясна річ, океан. Раніше бачила його лише по телевізору. Тож коли заглибилася поглядом у безмежну океанську широчінь, почула шум прибережних хвиль, втратила на деякий час дар мови. Відчуття в цей момент важко передати. Коли стоїш над водною гладдю, коли вітрисько охоплює своїми могутніми обіймами все твоє єство, направду, не знаєш, що з тобою коїться. Кому б дух не перехопило від такого?.. Споглядаючи безконечні океанські простори, уявляла грандіозну сцену, над якою злітаю легкокрилою птахою.

– З власного досвіду знаю, що гастрольні поїздки залишають неабиякий слід у пам’яті артистів. Що тобі запам’яталося?

– Іспанцям дуже сподобалася у нашому виконанні «Аве Марія» композитора Каччіні. Тому її, зазвичай, ставили на завершення фестивальної програми. Саме з нею пов’язаний момент, що мало не шокував мене. Якось увечері приходить до мене продюсер і просить, аби дала сукню, в якій виконую цю пісню. Здивовано знизую плечима: навіщо? А через хвильку заявляю, що не віддам, бо мені її подарували. Тоді він починає розтовкмачувати: сукня потрібна для відповідного переобладнання сцени та підбору декорацій під її колір. «Вловлюєш, який буде ефект?!» – переконував іспанець, відчайдушно жестикулюючи руками.

– Зелена сукня, зелена сцена?..

– Іспанці, аби догодити глядачеві, чого тільки не вигадують. Щоб ту саму «Аве Марію» піднести якнайвеличніше, виводять на сцену дітей, дають у руки голуба, якого в певний момент треба випустити. Одне слово, у всьому відчутна турбота про глядача. Якщо він уже платить, то має на що подивитися. Квитки на деякі концерти були досить дешеві, але вони вчасно розпочиналися і завершувалися. Якщо перерва десять хвилин, то не більше.

– На фоні твоїх вражень українська дійсність виглядає куценько.

– Співставлення явно не на нашу користь. Повір, у жодному разі не хочу принижувати нашу країну. Візьмемо, для прикладу, тамтешні ґрунти. Вони, як правило, глинисті й кам’янисті. Таких чорноземів, як у нас, вони, мабуть, з роду-віку не бачили. Проте як вони обробляють їх, зрошують, як визбирують камінчики. А у нас? Земля занедбана, величезні угіддя не використовуються. І це, безумовно, гнітить. Хіба ми ледарі, чи «клепки» в голові бракує, що не можемо собі раду дати?..

– «Пригальмуй», Олю! Повернімось до іспанських вражень.

– Безперечно, не могло не підкупити те, як іспанці ставляться до таланту. Обдарованих Всевишнім людей вони готові на руках носити. Після виступу до мене намагалися підійти якнайближче, поговорити, навіть торкнутися, начебто я з кришталю зроблена. Особи похилого віку ще й горло моє гладили. Такого зі мною ще ніколи не траплялося. А квіти які пречудові дарували! Слів не вистачає.

Або такий випадок. В Сантандері я сіла в рейсовий автобус і поїхала не туди, куди потрібно. Водій, запримітивши такий конфуз, розвернувся і відвіз мене на зупинку, де я сідала в автобус. Ще щось випитував, але ж я ні «бум-бум». Єдине, що зуміла вичавити з себе, це слово «фестиваль». Цього йому виявилося достатньо, аби скумекати, куди мені потрібно дістатися. Мало того, що показав зупинку, та ще й посадив у автобус.

Інший трафунок. Зайшла якось помолитися до храму. Вклякла біля лавочки. Тут як тут підходить монах, торкається легенько мого плеча й пропонує подушечку, аби підстелила під коліна. Склалося враження, що він постійно спостерігає за відвідувачами. Тобто увага до людей величезна.

– Коли вже мова торкнулася релігії, то чи зауважила ти, що в Іспанії можна помолитися в храмі у будь-який час? Двері, як правило, відчинені постійно. На противагу нашим церквам…

– Маєш рацію. Зважаючи на те, що мене огортала туга за рідними, за Україною, дуже часто, особливо перед концертом, прямувала до храму змовити молитву. І сприймала, як належне, що він відчинений, незважаючи на те, чи відбувалося богослужіння, чи ні.

До того ж їхні храми вражають величчю, архітектурним розмаїттям. Хоча всередині набагато скромніші, аніж наші. Але це вже – данина римо-католицькій традиції. Багато з них несуть на собі відбитки сивої давнини. Проте як їх бережливо доглядають, як реставрують вчасно. Запримітила також, що у невеличких містечках життя під час літургій, ніби завмирає. Всі торговельні заклади зачиняються на цей час.

Або глянь лише, як дбають вони про своїх земляків, хворих на церебральний параліч чи осіб з розумовими відхиленнями. Якщо в нас неповносправних майже не видно, то там вони всюди. Головне – ставлення до них як до цілком нормальних. Коли така людина підходить і хоче танцювати, то їй ніхто не забороняє. Спостерігала, як їх вивозили до океану. Інколи одного хворого переносили двоє-троє здорованів. Більше того, особи з особливими потребами не залишаються поза «бортом» суспільного життя. А в нас вони покинуті напризволяще.

– І все ж не повірю, що ти бачила країну Монтсеррат Кабальє, Пласідо Домінго, Хосе Каррераса, Хуліо Іглесіаса лише в «рожевих» барвах. Невже не зауважила ніяких негативних моментів?

– Ні-ні, стверджувати, що у них все суперово, не буду. Зауважила, наприклад, що іспанці – не дуже пунктуальні. Потім: ми народ емоційний, а в них емоції взагалі хлюпають через край. Розважальне життя стартує пізно ввечері й бурлить до ранку. Адаптуватися до цього нелегко. Адже у нас лягають спати здебільшого не дуже пізно. А там, якщо концерт розпочинається об одинадцятій чи дванадцятій ночі – це ще півбіди. Могли почати й о першій.

– А ось чи були в учасників вашого колективу якісь претензії до проживання, харчування?

– Незважаючи на те, що ми мешкали, переважно, у студентських гуртожитках, побут було організовано чудово. А ось кухня у них своєрідна і до неї потрібно звикати. Спочатку ніби наїдаєшся, а через годину-півтори кишки «марша грають». М’ясні страви якісь недосмажені або недоварені. А ще іспанці дуже полюбляють ласувати в’яленим свинячим м’ясом, яке називається хамон. Це традиційний їхній продукт, який іде навіть на експорт. У нас такого взагалі немає. Середнього статку люди пояснювали, що ціни на хамон, як на їхні гаманці, «кусаються» добряче, і ніяк не могли второпати, чому мені не сподобалася така смакота.

– Додам і я. Коли вперше приїхав до країни кориди, то також не дуже смакував тим хамоном. І ґумовим він видавався, і неапетитним. А ось зараз наминаю його за «милу душу». До речі, пригадую один курйозний випадок, який оповів мені мій далекий родич Юрко Прокопів (нині покійний), котрий також перебуває на заробітках в Іспанії. Вирішив він цей смаколик відіслати в Україну, аби рідні скуштували. Але забув попередити, що вживати його потрібно в натуральному вигляді. Яким же було його здивування, коли дружина повідомила телефоном, що майже все м’ясо, попередньо підсмажене на пательні, вони віддали псові. Проте і той їсти його не захотів.

– Коли ти вже завів мову про курйози, то і я не залишуся в боргу. Кумедний епізод трапився під час виконання уже згадуваної «Аве Марії». Починаю її співати, тримаючи в руках живого голуба. Наступає момент, коли на сцену виходять діти. Усе б нічого, але чи то від яскравого освітлення, чи то від шуму, пташина, даруйте, починає … какати. Цю картину бачать дітлахи і спершу «тикають» пальчиками, а згодом заливаються дзвінким сміхом. Вони ж бо такі безпосередні, більш розкуті – не рівня нашим. Тому їх ні крапельки не бентежить, що за ними спостерігають глядачі зі залу. Я ж не знаю як реагувати. Адже, на біду, ще й телекамера знімає. А час збігає катастрофічно швидко і через кілька тактів треба продовжувати спів. Намагаюся пригорнути дітей до себе, проте вони пручаються. Добре, що продюсер зметикував, що щось негаразд. Підкрався по-котячому ззаду, прихопивши спеціальний мішечок, в який ми заштовхнули голуба. Коли ж я заспівала, дітки здригнулися і автоматично зробили коло, як це від них вимагалося. Після завершення номера, вже за кулісами, кожен малюк підходив до пташеняти і легенько постукував його по голівці, проказуючи повчальні слова.

Ось такий казус, від якого ніхто не застрахований, але який не зітреться з пам’яті. Як, зрештою, і гастрольна подорож до Іспанії.

Розмову вів Любомир КАЛИНЕЦЬ.