Я знав, що вона перебуває в Іспанії, бо її донька Ліза, яка вчилася в одному класі з моєю старшою Лілею, поїхала таки з Ходорова до неї. Тут дівчинку деякий час пильнували бабці й дідусі, але так тривати вічно, звісно, не могло. Мене ж постійно переслідувало запитання чи Наталка не покинула співати, адже колись вона це робила доволі успішно. Ще не вивітрився з пам’яті  її творчий вечір у клубі цукровиків, організатором і ведучим якого мені поталанило стати в серпні 1993 року.

А ось нагода зустрітися з нею і побалакати в країні фламенко вигулькнула цілком спонтанно. Оскільки я намірився побувати в місті Торрев’єсі у наших таки земляків Любомира та Галини Біликів, то в розмові з ними несподівано «виплила» і Наталя. А далі все було справою техніки: довідатися телефон і домовитися про здибанку. З її боку жодних заперечень не прозвучало.

І як то прийнято під час концертів оголошувати виконавців, не можу в жодному випадку порушувати цю традицію і я. Отож: місто Торрев’єха в провінції Аліканте на березі Середземного моря. Пані та панове, прошу любити і шанувати: моя співрозмовниця – ходорів’янка Наталя Ярема.

 

– Зазвичай, починаю розмову з біографічних даних. Мені цікаво знати, коли і де народився мій співбесідник чи співбесідниця. Отож?

– Народилася в Ходорові 10 січня 1974 р.

– Два слова про батьків.

– Мама – уродженка сусіднього села Вовчатичі. Тато народився в Ходорові. Працював токарем на «Поліграфмаші». Зрештою, як і мама там працювала. Вона, між іншим, зараз також знаходиться на заробітках в Іспанії, а саме в Малазі.

– Наскільки мені відомо: твої дідусь і бабуся по татовій лінії походять з села Глідно колишнього Березівського повіту, що тепер знаходиться на території Польщі. І потрапили вони до Ходорова внаслідок людиноневисницької політики, розпочатої в 1944 р. Під час переселення восени 1944–влітку 1945 рр., виселення восени 1945–влітку 1946 рр. у Ходорові опинилося чимало вихідців з Надсяння, Холмщини, Лемківщини, Підляшшя. Це для того, щоб читач знав, де твої витоки.

А ще додам, що рідний брат твого тата Йосип Ярема – відомий львівський художник. Так що не дивина, що творчі коріння і тобі притаманні. Оскільки ми вже заторкнули постать художника Яреми, то дозволь поцікавитися як він там?

– У мого стрийка все нормально. Я підтримую добрі стосунки з його донькою.     

– Тепер розкажи де вчилася.

– Так як з маминої сторони була хата у Вовчатичах, і ми жили там, то я і вчилася у Вовчатичах. Закінчила восьмирічну школу. Пізніше поступила у культосвітнє училище до Львова. Провчилася чотири роки. Ось там якраз почала займатися вокалом.

– Училище, наскільки розумію, вдалося закінчити?

– Так. Я закінчила його на відмінно.

– Який фах отримала?

– Диригент оркестру і вокаліст.

– А чи мала якусь музичну підготовку до вступу? Скажімо, музичну школу?

– Так, я закінчила музичну школу в Ходорові по класу бандури. Вчилася п’ять років: з третього по восьмий клас.

– Чи часом бува не у Лесі Вавричин?

– У Лесі Степанівни.

– Хто спрямував до музики?

– Сама хотіла.

– А чому обрала бандуру?

– Мені підказали, що там більше вокалу. Ти більше співаєш. Що граєш, те і співаєш відразу.

– А коли зародилося бажання співати?

– Я зі самого малечку ставала на лавку, брала скакалку в руки замість мікрофона і «давала концерт». Співала для бабусів і дідусів.

– Відколи ти такою себе пригадуєш?

– О! П’ять років, чи навіть чотири. Я сиділа на дереві і співала: «По щучому велінню, по моєму хотінню». А люди копали бульбу в Ходорові, де татові баба з дідом жили.

– За рікою?

– За рікою. З юних літ пригадується ще й таке. До Вовчатицької школи, коли ми були в третьому класі, приїхав хтось з радіо. Не пам’ятаю точно, бо то було дуже давно. І записав нас, як ми, четверо дівчаток, співали «Чорнобривці». Тоді перший раз почули нас на радіо, як ми співаємо.

– Напевно, в музичній школі ти теж співала?

– Так, в хорі. Пізніше мене потягнуло на поп-вокал, на естраду. І вже в училищі зі мною почав займатися, можна сказати, джазовий композитор. Роман Заєць, якщо не помиляюся. Хоча Роман – точно. Ми зробили з ним кілька джазових речей.

Ну, а пізніше займалася вокалом. Співала разом з Ірчик зі Львова.

– Свого часу вона була доволі популярною співачкою. Ірчик – це її творчий псевдонім.

– Так. Ірчик – це Підлипна Іра. А зійшлися ми з нею так. Я пішла займатися естрадним співом до одного старшого мужчини у Львові. І вона там також була. Типу: понабирав дівчат, які співають і робив з нами концерти. Він нас і з’єднав. Ми їздили виступати. Крім нас з Ірчик виступали ще дві дівчини зі Львова Наталі та Христина.

Цікаво, що десь вісім років тому назад ми зустрілися з Ірою у Львові в трамваї. Спочатку не могли впізнати одна одну. Але було таке відчуття, що знаємося. А коли наважилися, то й поговорили. Ірчик розказала, що в Америці по вечірніх клубах співала і заробляла непогано. Вона мала там хлопця Назара, але вони з ним не зійшлися. А кар’єра її у Львові так, в принципі, і не пішла.

Додам, що Ірчик мала в своєму репертуарі пісню під назвою «Ламбада» (з наголосом на останньому складі – примітка Л. К.). То другий куплет тої пісні є мій.

– Хочеш сказати, що слова до того куплета написані тобою?

– Так. Хоча свою власну першу пісню написала ще в училищі. Називалася вона «Зустрічі – розлуки». І після того мене дають на конкурс «Червона рута», де я виступаю на сцені разом з Русланою Лижичко. Руслана бере першу премію, а я другу. Вона стає лауреатом конкурсу, я – дипломантом.

– Це було у Львові, де проходив регіональний відбір на загальноукраїнський конкурс?

– Так, це було у Львові. І головою журі був Василь Зінкевич. І Василь Зінкевич закликав нас усіх після концерту і сказав мені такі слова, які неможливо забути: «Перша пісня, яка написана вами, то є ваш шлягер». А потім почав розказувати, як ми маєм себе поводити на сцені, як усміхатися і так далі.

– Наталю, дозволь уточнити, бо це, як на мене, важлива деталь. До цієї пісні ти написала і музику, і слова?

– Так. І слова, і музику.

–  І не важким для тебе є цей процес?

– Нє. Як пишу слова, мелодія сама лягає в голову. І я можу в першій годині вночі встати і швиденько написати. Наприклад, тут, в Іспанії, місяць назад написала пісню на українській мові. Чомусь я собі спочатку внушила, що то має бути російська пісня, яку швидко писала. То було, до речі, пів другої вночі. Коли почала писати слова, то мелодія вже крутилася в голові. А пізніше, коли прочитала текст, то зрозуміла, що то є на українській мові.

Після «Червоної рути» стався ще один приємний випадок. До мене підійшов кореспондент радіо «Львівська хвиля» Гальчинський і сказав: «Я запрошую вас на інтерв’ю, на прямий ефір». І я давала ще прямий ефір на радіо «Львівська хвиля».

– Повертаємося до біографії. Закінчуєш культосвітнє училище. Що далі?

– Закінчую училище на відмінно. І мене хочуть автоматично направляти в консерваторію. Але я відказуюся, тому що там немає естрадного відділення. І пішла до Ходорова на роботу. Працювала музичним керівником в будинку культури. Там протрималася два роки. Вийшла заміж, народилася перша дочка. Лізі було чотири місяці, коли мені прийшов лист, що мене викликають на фестиваль у Самбір. І вже на мене чекають нові пісні. Зв’язалася з групою «Ван Гог», з якою почала готувати дві пісні, які були спеціально написані для мене. Одна повільна, одна швидка. І там, у Самборі, виступала вже не як конкурсант, а як артистка і гість фестивалю.

– У той час ми провели в Ходорові твій творчий вечір.

– Це було якраз перед фестивалем у Самборі. І мій творчий звіт перед ходорівчанами на сцені цукров’янського клубу залишив, ясна річ, помітний слід у моєму серці. Тоді ти класно придумав, щоб разом з концертною програмою були ще й  танці під живу музику.

– Тобто, ти співала, а присутні могли ще й потанцювати. Та й не тільки. Ми тоді поставили столики, які сервірували самі запрошені. Але мені особисто дуже сподобалася атмосфера, яку задавали хлопці-музиканти, що супроводжували твій спів: Орест Баковський, Олександр Шаріков, Михайло Желізний, Ігор Коваль, Роман Співак, Тарас Григорчак.  Пам’ятаю, як вимогливо на репетиціях піходив буквально до кожної пісні їхній керівник Василь Кобрин.

– Він і мені дав багато цінних порад. Словом, з ними було дуже приємно не лише попрацювати, а й поспілкуватися. Взагалі, настрій на тому вечорі був гарний у всіх, як мені здалося.

– І мені також. Тоді я ще теперішнього отця Миколу Прунака вітав зі вступом у духовну семінарію. Не забули ми поздоровити і тих, хто в серпневі дні святкував свої уродини.

А зараз пригадуй, як складалося твоє життя-буття далі.

– Коли Лізі виповнилося вісім місяців, ми з Володею поїхали в Чехію на заробітки. І мої, і чоловікові батьки не дуже хотіли, щоб я займалася шоу-бізнесом. Казали: якщо сім’я – то сім’я. Якщо буде шоу-бізнес, то ніякої сім’ї не буде. Коротше: я вибрала сім’ю, тому що не було куда діватися. І ми поїхали в Чехію, де пробули три з половиною роки. А так як пізніше всіх депортували через відсутність документів, то нам нічого не залишалося як забратися звідти геть. Потім збиралися їхати в Італію. Але в Італію нам не попадає, ми їдемо в Іспанію.

– Наскільки пригадую, твій Володя починав «розкручувати» якийсь бізнес у Ходорові.

– Так починав. То ще перед «чехами».

– А чому справа не пішла?

– Конкуренція. І ми лишили.

– Даруй за цікавість, але мушу запитати. Почув, що в Іспанії Володя фігурував під прізвищем Ярема.

– Усе правильно. Тому що, перебуваючи в Чехії на заробітках, депортацію получили. Мусіли помінятися фаміліями. Коли я вийшла заміж, то не брала відразу його фамілію. Сказала: ще пригодиться. І нам дійсно пригодилося, бо ми змогли поїхати в іншу країну. Так що він зараз має мою фамілію, а я його.

– Тобто на сьогодні згідно з документами ти Наталя Стегницька, а чоловік Володимир Ярема?

– Так.

Наталя Ярема: «Музику наразі не залишу» (друга частина)

Розмову веде Любомир КАЛИНЕЦЬ.