Наталя Ярема: «Музику наразі не залишу» (друга частина)

Posted on Гру 3 2013 - 9:50am by Любомир Калинець

– У країні кориди ти вже скільки часу?

– Дванадцятий рік. Приїхали в 2001-му.

– І зразу сюди в Торрев’єху?

– Так, в Торрев’єху. Пізніше ми трошки жили в Гуардамарі. Звідти поїхали в Мурсію, тому що там була робота і житло. А з Мурсії все одно мене потягнуло в Торрев’єху. Тут більше наших людей, тобто ближче до своїх.

Наталя Ярема: «Музику наразі не залишу» (перша частина)

 

Наталя Ярема

– Коли Лізу забрали?

– Спочатку вона лишилася вдома. А коли перейшла в п’ятий клас, то поїхала сюди. Тут  у нас народилася друга дочка Іоланда. Їй в грудні буде п’ять років. І вона зараз в Україні під доглядом Володі.

– Не важко здогадатися, що туди він повернувся через проблеми з роботою?

– Ясно, що так. Добре, що поміг Ігор Богачевський. Володя хресний тато його дочки, то ми ніби поріднилися. Хоча разом колєгували все життя. Ігор і сказав: «Якщо не маєш там роботи, то приїжджай. Я тобі поможу. Будеш директором магазину». Так що він зараз працює у Нових Стрілках. А я тут зі старшою донькою.

– Хто посприяв вашому приїзду?

– Руслан і Роман Дейнеги. Вони помогли приїхати. Ми їздили з ними в Київ, де вони зробили візи.

– Як складалася заробітчанська доля? Тяжко було?

– На початку всім нелегко. Але братчики і з роботою також нам помогли. Вони мали тут знайомого. Робота була на полі, дині збирали. Потім алькачофу (артишок – прим. Л. К.) чистили на альмасені (складі – прим. Л. К.). Я чотири місця була на полях. А пізніше Руслан знайшов мені роботу в Гуардамарі в барі. І я поїхала туда. І шефова навчила мене всього: готувати каву, готувати їхні блюда. І з мовою вона мені дуже помогла, за що їй велика подяка. Людина, то що треба. Казала мені: «Наталя, якщо ти будеш знати  ту роботу, то ти в Іспанії ніде не пропадеш». І вона права.

Потім в Мурсії робила в піццерії італійській з італійцями. Дуже класно було. Пізніше доглядала старшу жінку, як і прибирала квартиру в таких добрих людей. А ще зранку мала одну панадерію (пекарню – прим. Л. К.). На трьох роботах була відразу.

– А ось остання твоя робота в ресторані. Чи важко фізично? Тобі ж ще й під палючим сонцем доводиться вистоювати тьму часу.

– До всього звикаєш.

– Чи були випадки, коли «кидали», чи не виплачували зарплату?

– Нє, в мене такого не було. Я, де попадала, там було нормально.

– Про першу шефову-іспанку ти тепло відгукуєшся. А чи потрапляла на не дуже хороших роботодавців?

– Один раз була дуже зла енкаргада (бригадирша або відповідальна – прим. Л. К.). А так, в принципі, не маю що казати. Мені ще везло. Мене зводила судьба з добрими людьми.

– Галя та Любомир Білики повідомили мене, що ти знову почала співати. Направду, тішуся. Бо те, що дане Всевишнім, гріх не розвивати. Як поєднуєш спів з роботою?

– То в позаробочий час.

– Коли відновила творчу діяльність?

– То було не так давно: десь два роки тому назад.

– А де співаєш?

– Я просто почала записувати пісні в студії. У студію їздила в Аліканте до іспанського артиста Фамоса. Мене з ним одна моя шефова звела. Він колєгує з її родичем. Сама ж возила мене до нього на студію. Там я і почала записувати пісні на іспанській мові. Фамос, правда, репер, але робить музику. Крім того має свої магазини, займається бізнесом.

– То були твої власні пісні?

– Нє. Почала робити пісні вже відомих співаків. Загалом шість пісень записала. А тепер написала свої і зараз починаю працю над ними. От, зараз роблю першу пісню на іспанській мові.

– На тій самій студії працюєш?

– Тепер уже в Торрев’єсі. В одного аргентинця, який все життя займається музикою. Ну, і він має студію. На вихідних чотири-п’ять годин проводжу там.  Не знаю ще як воно все буде, але щось пробую.

– А концертна діяльність?

– Поки що ні. Треба мати свої пісні, свій репертуар. Тоді хоча би одну-дві пісні можеш показати.

– З місцевою українською громадою не пробувала співпрацювати?

– Нє. Немає часу, по-перше. В мене п’ятниця, субота, неділя – робочі дні. Деколи навіть вихідних немає.

– Бандуру давно не брала до рук?

– Так. Бандура вже в минулому. Флейта, між іншим, також.

– А флейта як зявилася?

– У культосвітньому училищі. Щоб слух розвивати добре, то пішла на флейту.

– Помимо музики чи було ще якесь захоплення? Ліза, вже знаю, малює.

– Ліза малює. Ліза, може, півтора року ходила на хіп-хоп у спеціальну школу. Ну, я також танцювати люблю, але не ходжу нікуда. Бо немає часу.

А так, то з дитинства любила вчитися. Географію дуже любила. Історію любила, літературу, англійську.

– Чи вдається знайти час для книжок?

– Дуже люблю читати і читаю дуже багато. Політика, історія, життя, романтика. Що-небудь: мені все інтересно.

– Прозаїчне запитання: додому не тягне?

– Тягне-тягне. Але побудеш трохи там і коли вже немає грошей, то тягне назад в Іспанію.

– Галя Білик розказувала, як ти приїхала під ваш будинок на Корнійчука, як вийшла з таксі й потрапила в калабаню. У білих мештиках на каблуці.

– Так, було-було таке. З таксі вийшла у білому взутті й у болото стала. То був для мене шок. А ще як без світла ішла додому – то взагалі. Не знала як обходити ями. Бах, та й у яму з непривички. Під’їзд страшний. Ну, а як: вони у нас взагалі страшні. Страшно вечером вийти з дому, по-перше. Не те, що тут: ідеш і тобі не страшно.

– За Горачека вже зявилося освітлення в Ходорові. Може, не всюди, але встановлено лампи денного світла. Але все ж відчувається різниця, коли приїжджаєш у Ходорів?

– І то дуже велика різниця.

– Про негативне більше не будемо. Скажи, які твої улюблені місця в Ходорові чи     Вовчатичах?

– Водна станція, центр, парк, де пам’ятник Шевченка. Біля клубу люблю пройтися, де колись було моє місце роботи.

Наталя Ярема

– Наталю, може, якісь цікаві випадки на твоєму життєвому шляху траплялися. Чи стрічалася з якимись яскравими особистостями? За Василя Зінкевича, Руслану Лижичко, Ірчик ти вже згадувала.

– Після того, як закінчила Львівське культосвітнє училище, то поступала в естрадно-циркове училище в Києві. Там я зустрілася з відомою співачкою Наташею Корольовою. Вона прийшла по якихось справах, і я її перший раз побачила зблизька.

Пізніше нас поселили в готелі артистів цирку і естради. Сталося так, що мені потрібен був магнітофон, аби під нього можна було танцювати. Бо ми пластикою займалися. І я пішла шукати його по поверхах. Нажимаю на дверях кнопку, відкриваються двері, і я бачу чоловіка й дружину Шевченків, які дресирують тигрів. Вона сама львів’янка, то як почула, що я з Ходорова, то дуже втішилася. Навіть сказала, що знає наше місто. Вона, правда, на російській мові говорила. Ми тоді випили трохи вина, а вечером вони водили мене в цирк, показували тигрів. Ми гуляли по Києві, посиділи й випили кави. Дуже цікаво було.

А ще як у Львові вчилася, то ходила на студію до наших ходорівських музикантів – Ростика і Юрка Штинів. Вони на вулиці Зеленій мали студію. У них познайомилася з Оксаною Білозір.

– Тоді, якщо не помиляюся, у них була агенція «Ростислав-шоу».

– Точно. Ми з Оксаною Білозір тоді сир їли, шампанське пили. Там побачила перший раз Ірину Понаровську зі своїм менеджером. А ще найсильнішого гітариста в СРСР, що грав у групі Алли Пугачової. Він сам з Естонії.

– Найближчі твої плани, мабуть, пов’язані зі старшою дочкою?

– Так.

– Чи думаєте тут лишатися, чи повертатися в Ходорів?

– Ми рішили тут лишатися. А я буду продовжувати займатися своїм хобі.

– Значить, музику не думаєш полишати?

– Наразі ні.

– То ж дозволь побажати тобі всього найкращого. Можливо, ще й концертну програму колись з тобою «забацаємо».

– Я двома руками за.

Розмову вів Любомир КАЛИНЕЦЬ.