ШЛЯХ У СВІТИ

Галина: – У той час м’ясокомбінат почав розпадатися, мій чоловік перестав працювати. Поїхав у Москву на заробітки.

Любомир: – Як кажуть, за «довгим» рубльом. Робота на колії була тяжка, але платили добре. Ми – молоді, думали відкривати щось своє. Але всьо впиралося в гроші. Нема стартового капіталу, що можна зробити? От і таке. І, значить, ми були в Москві по три–чотири місяці. Потім приїжджали на місяць додому.

Якось перед Новим роком, по–моєму, вертаюся до Ходорова, а моя дорога дружина поїхала… в Чехію. До своєї товаришки, з якою з піонерських часів переписувалася. Поки я був у Москві, вони здзвонилися, і товаришка запросила Галю до себе на роботу.

– Розтовкмачте мені, що то за товаришка? Вона – ходорів’янка?

Л: – Нє. Ще у піонерські часи Галина переписувалася з чешкою. Та чешка вчила російську мову.

Г: – Вона до Львова приїжджала, і ми зустрічалися, коли були ще піонерами. Тоді велася переписка з дітьми з інших країн. Ми переписувалися дуже багато років. А десь приблизно десять років тому зв’язок обірвався. І ось, коли Любчик був у Москві, та стара моя коліжанка написала листа на адресу моїх батьків. Моя мама зразу мені його принесла. Ми з нею порозмовляли, а потім вона запитала, чи не хотіла б я приїхати. Її мама мала цех, в якому вони шили постіль для німців. Поговоривши зі мною по телефону, мама коліжанки запросила мене на роботу. Я взяла зі собою мою сусідку Віру Юревич, і ми з нею порайзували.

– І куди пролягла ваша дорога?

– Під німецький кордон. У місто Пилзен.

– Українською мовою назва цього міста звучить, очевидно, як Пльзень.

Л: – Так. То ніби обласний центр. Думаю, що всім добре відоме пльзеньське пиво.

– Тепер ще й футбольна команда «Вікторія», яка представляє його, увійшла до Ліги чемпіонів. То ви в самому Пльзені опинилися?

Л: – Нє. Поряд в Домажніце є перехід на німецьку сторону. А ми були трошки ближче, в містечку Глагова, яке можна назвати селом. Якраз там і був той цех. До нас якось туди навіть Андрій Коцовський заїжджав, коли переганяв гуманітарку з Німеччини.

– Значить, тобі, Галю, вдалося першій там застовпити місце. А коли Любко підтягнувся?

– Я знала, що Любчик вже їде додому з Москви. Але вони нам зробили запрошення, тому що прийшов дуже великий заказ на постіль. Я поговорила зі своєю мамою, лишила дітей на неї і поїхала. Пробула там шість місяців, і тоді приїхав мій чоловік.

Л: – Дзвонить Галина з Чехії і каже, що тієї коліжанки брат рідний Петер має цех по металу. Він тільки почав ставати на ноги. Мав буквально кілька станків у той час: токарний, свердлильний, фрезерний і шліфувальний. Вони разом зі своїм шваґром купили хоч і стареньку, але добротну хату, муровану з каменю. І там встановили ті станки, і там працювали. Словом, вона десь там поговорила з тою коліжанкою, а та з братом. Той сказав, що якщо хочу, то можу приїжджати, бо робота є. Ну, я довго не думаю, побув кілька днів вдома з родичами і дітьми і поїхав за дружиною.

– І що ти робив на тій фабриці?

– Не фабрика. То був маленький цех приватний, в якому я працював без документів. Чехи, звичайно, мали документи. Вони працювали з шостої години ранку до пів третьої. А ми з пів третьої до шостої ранку. А було таке, що і переробляли, якщо заказ горів. Нам платили від години.

Г: – Я ще переб’ю. Той Петер був фанатом станків. Ще десять років назад він заходив у комп’ютер і по інтернету шукав, де новий станок закупити. Щоб менше енергії брав, щоб виробництво здешевити. Він навіть в Гонконг їхав за станком.

Л: – А починали Петер і Міро з одного токарного станка. То Галіної коліжанки брат рідний і чоловік. Ми стали дуже добрими товаришами. Вони навіть приїжджали до нас в Торрев’єху відпочивати.

Г: – Вона називалася Івча.

Л: – Словом, ще на початках вони вісім місяців станок не виключали. Хіба для того, щоб поміняти масло. Один робив дванадцять годин, а потім другий стільки ж. І в будні, і в свята. В зв’язку з тим, що вони живуть близько до границі з Німеччиною, а в Чехії  і метал, і робота дешевші, то їм добре виходило. Змогли трошки піднятися.

– Тобто продукцію вони відправляли в Німеччину?

Л: – Так, вони брали різні закази по металу саме там. Робили в Чехії і знову туди возили. Ну, і так: спочатку я працював на фрезерному станку. Колись у школі бачив той станок, але щоб працювати на ньому, то не доводилося. По–перше, то був набагато новіший станок, і ті фрези, що там стояли, були набагато дорожчі. І якщо угробив її, тобто зламав, повинен зі своєї зарплати заплатити.

Одним словом, Петер перший раз пояснив мені, показав і каже: «Давай, працюй». І я почав. Він стояв коло мене. Але поки я дивився як фреза йде, як вона ріже метал, обертаюся, а Петера нема. Зразу зупиняю станок і кричу: «Петер, Петер!» Він приходить: «Що таке?» Кажу: «Ну, та де ти пішов? Мене самого лишив, а я ж перший раз за станком роблю». Він до мене: «А ти бачив у цирку, що ведмідь на мотоциклі їзде?» Відповідаю, що так. На що він: «А ти хіба ведмідь? Ставай і працюй!» Правда, то була дуже велика партія. Як робот можна було робити. Одну і ту саму програму заложив: і пішов, і пішов. Він до вечора ще менше–більше контролював. А вже цілу ніч до ранку я робив сам. Так що потім пішов і шліфувальний станок, бо шліфували всякі деталі до машин, і свердлильний,  і токарний, і який хочеш.

Г: – Перший раз ти з Ігорем моїм приїхав.

Л: – Нє, перший раз сам. Потім з Ігорем, з Іваном Оленським. Олійник був зі мною якось, той що на швидкій робив.

– Скільки загалом ви пробули в Чехії?

Л: – Років чотири.

Г: – Я більше.

Л: – Правильно. Ти один раз була ще крім мене.

Г: – І так: три місяці працювала там, а місяць була вдома. Знов три–чотири місяці там і додому.

Л: – Я був тоже по три–чотири місяці. Їхав додому, щось там підкидав батькам і дітям, якийсь провіант привозив.

Г: – Стягнула в Чехію всіх: Таню Васильківську, Іру Краївську.

Л: – То тоже всі сусідки–базарниці. Стара дорога і базар.

Г: – Хто там ще? Галя Бардигулиха зі Садок, її сестра Люба, Марія–закрійниця з–за Рудки. Багато дівчат, які вміли шити. Які працювали в ательє, але залишилися без роботи.

Л: – І які хотіли заробити. Тому що працювали і днями, і ночами, щоб щось привезти додому.

– Хтось там ще залишився?

Г: – Так. Залишилися Васильківська Таня і Іра Краївська. Вони таки там живуть, позабирали дітей.

– А чому ви не осіли там?

Г: – Ми мали таку можливість. У моєї чеської подружки Івчі померла бабуся, і вона каже: «Галя, чого ви будете їздити туди–сюди? Беріть дітей і живіть в хаті моєї бабусі». Це у тому ж селі Глагова. А мій чоловік сказав: «Я батьків і Україну не залишу».

Л: – Подумав собі: батьки старші вже, а діти маленькі. По–чеськи не вміють говорити. Ну, звичайно, переживав: як вони приживуться, як до школи підуть. От. Але то, можливо, і даремно було. Тому що діти, як губка. Зараз вони набагато краще говорять по–іспанськи, ніж ми. Тоді ж ми прикинули, що вдома все–таки є своя хата і вирішили вертатися до Ходорова. Я поїхав перший, а Галя деякий час ще залишалася в Чехії.

– Зізнаюся вам чесно: якби не боязнь, що не дам собі раду вдома, то давно б туди повернувся. Ностальгія іноді настільки допікає, що виникає нестримне бажання махнути на ті заробітки рукою і чкурнути в рідні краї. Проте подумаю-подумаю і даю «задній хід». На скільки мене так вистачить – одному Всевишньому, напевно, відомо. Однак продовжуймо. Що поробляли після повернення додому?

Г: – Я до Польщі і до Румунії  їздила зі сумками. В Прибалтику ще.

Л: – Підійшла «кравчучка», як то кажуть. Така велика сумка на колесиках. І ми їздили. Потім зібралися і купили маленьку машину, якою заскакували до Польщі. Закуповували товар, пробували трохи торгувати. Фактично торгівля, то не було ані моє, ані дружини. Ну як? Ми не були в програші, але особливого заробітку на тому не мали. І «зав’язали».

Далі я пішов працювати в казеїновий цех у Ходорові. Це трошки з хімією зв’язано. Так як в мене була спеціальність «хімічна технологія будівельних матеріалів», то тут довелося технічний казеїн випускати.

КРИЧЕВСЬКИЙ І ЮХНОВСЬКИЙ, АБО ЩО ТАКЕ КАЗЕЇН І З ЧИМ ЙОГО «ЇДЯТЬ»

Г: – Цю роботу запропонував Любчикові мій родич Андрій Швайко. Сказав так: «Мені потрібно мати контроль в цеху». Тому що «Глорія», якою він керував, мала не лише казеїн. А дуже великий млин у Давидові. Їх цікавила перевозка цукру. Бо вони займалися транспортними перевезеннями. Але той цех вони не хотіли втрачати, тому й запропонували, щоб Любчик ішов туди. На той час начальником цеху там працював Андрій Новіков. Любчика оформили простим робітником. Але з часом Новіков розрахувався, і Любчик пішов на його місце. Пізніше і я працювала в тому цеху. Спочатку як робоча, а потім бухгалтером.

– А тепер попрошу вас пролити трохи більше світла на той цех, бо всякі чутки крутилися навколо нього. Знаю, що раніше там був цех сухого молока.

Л: – Власне, на базі того колишнього цеху і запустили виробництво казеїну. І той цех був власністю «Глорії».

Г: – Вони його орендували. По документах той цех належав до Гніздичева.

Л: – До Гніздичівського маслоцеху? Не до Жидачева?

Г: – Ні, до Гніздичева. Його ще хотів викупити Гаврущенко, але йому не дозволили. Тому що там була погана документація.

Л: – Одним словом, випускали ми там технічний казеїн, який відправляли за кордон, по Європі. Так як на Україні він був не потрібний.

– А що ж то таке за штука казеїн і з чим його, як кажуть, «хрумають»?

Л: – Це дуже важлива сировина, яка має широке застосування. Ішла вона, наприклад, на медичні цілі. Перша стадія переробітку використовувалася у фармацевтиці. А друга стадія ішла до пластмас. Навіть усі відходи ішли як добавка до асфальту. Ну, але в той час вона не потрібна була Україні.

– На основі чого вона виготовляється?

Л: – З обезжиреного молока.

Г: – Ще столярні клеї робили з того казеїну.

Л: – Так, але то було «зажирно». Звичайно, виходили дуже якісні клеї, але то дуже дороге виробництво. Хоча це тепер я щось знаю. А коли починав з робочого, то поняття не мав, звідки він береться. Ну, і пройшов повністю всі стадії: вигружав молоко, потім переробляв його, пізніше вже сушив той казеїн. Оператором був, далі майстром зміни. І дойшов до начальника цеху.

Я першим почав там працювати, а вже потім і дружина. Спочатку сторожем, потім на зміні. А коли Галина Піндрова поїхала заробляти в Італію, то Галя пішла на її місце бухгалтером.

Г: – Тоді було ще так. Любчик працював начальником цеху. Але його сестрі треба була людина на сторожівку, на банно–прачечний комбінат.

Л: – На якому вона працювала у Львові. І той сторож мав працювати 24 години. Я погодився.

Г: – І коли його не було, пильнувала я за цехом. Приїжджав він, рахувалася сторожом.

– То ви так на пару «микалися» й заробляли?

Л: – Так, я на двох роботах «пахав». І як начальник цеху, і сторожем. Добу охороняєш – три вдома.

Г: – А що вдієш? Ми купили хату і треба було меблі до неї.

Л: – Стягалися як могли. Вона з дітьми сиділа на роботі. Діти наші виросли в тому цеху. Зі школи приходилти туди. Уроки робили за моїм столом. Бабуся, мама її, приносила нам пироги і так дальше. А я майже взагалі вдома не бував: то на сторожівці, то в цеху. Молоко – то така річ, що не можна лишити. Скільки було його, стільки й робили. І до четвертої, і до п’ятої, і до шостої ранку. Так що навіть Галина цьоця приїжджала і дивувалася, що мене все нема. Питала в Галі: «Ти живеш з ним чи нє?» Як і приходив додому вночі, то старався, щоб ніхто не чув. Тихенько ліг, а зранку, поки вони встали, вже пішов. Бо треба було на дойку їхати, збирати молоко. І так до вечора. Та цьоця кілька днів у нас була і казала, що не може нас зрозуміти. Навіть спеціально приходила до мене в цех. Отаке у нас було життя в молоді роки.

Г: – То може не так цьоцю цікавило як Андрія Швайка.

Л: – Та нє, Андрій знав, що я постійно на роботі.

Г: – Про другу роботу не знав.

Л: – Так, звичайно. Про це ніхто не знав. То був окремий доробіток. Як то так: начальник цеху поїхав на цілу добу, лишив цех. Але в мене був надійний замісник.

Г: – У Ходорові навіть того ніхто не знав, що приходили фури з Бельгії, з Німеччини. А ми грузили, рахуй, ночами.

Л: – Коли вже приїхали, то не будеш тримати людину, щоб вона сутками чекала. Поки шофер поспав чи пішов у готель, машину загрузили.

У нас працювали молоді хлопці: Назар Демчишин, Дуда Руслан. То були два майстри. Орест Кудлик у мене наладчиком працював. Дуже добрий спеціаліст. Помер, правда, вже.

Г: – Він на вулиці Франка жив біля вчительки Лозинської.

Л: – Я собі підібрав таку команду, що міг спокійно лишити цех. Знав, що там буде порядок. Чи якщо щось поломиться, то вони собі раду дадуть. Звичайно, як вже не було виходу, то я тоже помагав. Був як снабженець, доставало і пропихало.

Тягнулося це десь зо п’ять років. А потім я побачив, що керівництво не дуже заохочене тим виробництвом. Як пхаю, то йде нормально робота. А як не роблю, то нікому і не потрібно. Не знаю навіть чому. Не вигідно було, чи як?..

– А хто були твої фактичні керівники? «Глорія»?

Л: – Так. Товариство з обмеженою відповідальністю «Глорія». А якщо конкретніше, то там керували три особи, яким я підпорядковувався.  Віктор Кричевський – рідний брат відомого співака Гаріка Кричевського, Андрій Швайко і Гєник, прізвища котрого не пригадую.

– Ого, то дуже цікавий факт! Рідний брат Гаріка Кричевського через бізнесові справи був пов’язаний з Ходоровом.

Л: – Ти, напевно, здивуєшся ще більше, коли я скажу, що на найвищому рівні «Глорією» опікувався Юхновський. Не знаю точно, якими були ті зв’язки, бо серед керівників «Глорії» він ніде не фігурував. Але думаю, що вона якимось чином перебувала у сфері його впливу.

– Любку, ти маєш на увазі народного депутата, ще донедавна директора Інституту національної пам’яті, академіка Ігоря Рафаїловича Юхновського?

Л: – Саме так. Я навіть тобі розкажу як зустрічався з ним. Якраз тоді почався розвал всьої нашої економіки. Та ми вирішили взятися і зробити з того цеху щось краще. Але для того потрібен був стартовий капітал. Його ж у нас не було. Ми ще були молоді, щоб купити той цех і довести до пуття. А там було дуже гарне устаткування. Чого лише вартували австрійські апарати, які з солодкої сирватки витягували цукор? Цей цукор дуже дорогий. Він іде тільки для шампанських вин і набагато дорожчий, ніж простий цукор, що ми вживаємо. От.

Власне, я бачив, що цех іде до занепаду. Хотя обладнання на той час уже підтягнув так, що в мене всьо працювало, як голочка. І шкода було, щоб пропадало. Чани, наприклад, там були з харчової нержавійки. А то не будь–яка нержавійка. Одним словом, там можна було працювати. І набагато більше робити, як ми робили. Все було доведено до механізму. Кожен знав свою роботу, кожен був на своєму місці. Хоч і невелика кількість людей, але всьо працювало. Потім ми уже перейшли на дві зміни. Одні люди, коли влітку було дуже багато молока, працювали до обіду, другі після. Або як їм було вигідніше. Я йшов на всі уступки. Деколи виходили зранку і працювали поки не закінчать. Перейшли і на таку форму, що одного дня робила одна бригада, на другий – інша. Субота, неділя, свято – немає значення. Бо молоко, то є молоко. Його не лишиш.

От так і працювали. Щоправда, то сезонна робота, адже зимою мало молока. Мені не вигідно було повністю запускати цех. Тому через зиму ремонтували все обладнання. Залишався тільки Орко Кудлик і два майстри, які відповідали за ту техніку. Люди ж ішли в безплатний відпуск. А на початку сезону знову поверталися назад. І ми, як я уже казав, думали як би той цех взяти у свої руки. Але все впиралоя в гроші. І я подався до Юхновського. Думав, що він, як зацікавлена особа, знайде вихід. А він до того віднісся прохолодно. Сказав, що подумає, але так нічого і не запропонував.

– Можна мені маленьку вставку зробити? Якось я також зустрівся з Ігорем Рафаїловичем. Як мовиться, у неформальній обстановці. Здається, у 2003 році, коли повертався черговий раз з Іспанії у відпустку додому. В Києві змушений був взяти квиток до Львова у спальному вагоні, оскільки інших просто не залишилося. І там побачив Юхновського з дружиною. Наважився підійти і завести розмову. Вони не відмовили. Тоді він цікавився моїми заробітками, життям українців в країні Дон Кіхота, нашими релігійними та культурними запитами. Мої відповіді, очевидно, його втішили, бо він не сподівався, що ми гуртуємося, маємо свою церкву, проводимо концерти і таке інше. Хіба я міг тоді подумати, що Ігор Рафаїлович мав свої бізнесові інтереси в нашому рідному містечку? Відверто кажучи, трохи спантеличений інформацією, почутою від тебе, Любку. Про кого, про кого, а про Юхновського не сподівався таке довідатися. Він же в мене завжди асоціювався як чесна, порядна, безмежно віддана українській ідеї особистість. Тому не думав-не гадав, що він ще й до чогось іншого причетний. Хоча нічого крамольного в його бізнесових справах не вбачаю. Перебуваючи при владі, багато хто з народних обранців має свої сфери впливу. Інша річ: наскільки прозоро і відкрито вони займаються такою діяльністю.  

Проте годі про це. Цікаво, що було далі з вами.    

Г: – У зв’язку з кризою поїхали до Іспанії.

Л: – Не в зв’язку з кризою, а тому що хотіли заробити на той цех. Мені наші сусіди підказали, що там добрі заробітки. От і кажу до дружини, що поїду в Іспанію. А Галя до мене: «Слухай, я ж тоже не буду сидіти, давай поїдемо разом».

 (Продовження незабаром)

Бесіду веде Любомир КАЛИНЕЦЬ.