До спогаду про матеріал, який опублікувала Жидачівська районна газета «Новий час» ще в 1990 році й який присвячений його «величності» футболу, спонукала нещодавня публікація на шпальтах нашого сайту допису під заголовком «Ходорів футбольний: з погляду неходорівця» авторства Євгена зі Львова, котрий досліджує істрію футболу в Галичині. Якщо бути більш конкретним, то мені пригадалися запеклі спортивні двобої між командою районного центру та нашого містечка. Проте, якщо бути відвертим до самісінького кінця, то за кулісами цієї конкретної теми приховуються дещо більші протиріччя, які важко помітити неозброєним оком, але котрі все ж притаманні віддавна в стосунках поміж Жидачевом і Ходоровом. Цікавим і захоплюючим буде, безперечно, цей допис і нині по перебігу майже 18-ти років після видрукування його в районці. Тим паче, що зараз можна по-іншому поглянути на події тих доволі неблизьких уже років, про які повідомлялося в «Новому часі», проаналізувавши їх під іншим «соусом». Маю на увазі нещодавно створену Ходорівську ОТГ, яка, хоче чи не хоче хтось констатувати той очевидний факт, що між містечками на берегах Лугу та Стрия намітився, навіть не вузький проміжок, а доволі широкий каньйон. Які аргументовані підстави є так стверджувати, – знайомтеся.    

Відколи так повелося – годі сказати. Вочевидь, після того, коли в січні 1962 року розформували Ходорівський район, а прилеглі до нього території відійшли «під крило» Жидачева. Насмілюся стверджувати, що упродовж усього того відрізка часу, за яким маю нагоду спостерігати, між представниками двох наших населених пунктів триває прихована, з певною долею заздрощів, конкуренція, так би мовити, за першість. Вона ледь відчутна, але вряди-годи заявляє про себе в різних сферах. І не лише в спортивній. Неспроста ж, напевно, ходорівці кілька разів ініціювали адміністративне від’єднання від райцентру, намагаючись поновити колишній район. А коли така задумка не знайшла підтримки у вищих інстанціях, то ставили питання про надання Ходорову міста обласного підпорядкування. Проте й ці намагання успіхом не увінчалися. Словом, наразі адміністративні важелі управління залишаються в руках жидачівців (з утворенням об’єднаної територальної громади їх стало взагалі, як кіт наплакав), через що ходорівцям доводиться, як то кажуть, лише тихосенько в дві дирочки сопіти. Хіба що коли-не коли чимось «вколоти» представників райцентру. Ось хоча б назвиськом, яке прилипло до них з давніх-давен. Мабуть, ще з часів бабці Австрії наші городяни нарекли мешканців Жидачева «яськами». Звідкіля пішла ця кличка достеменно не відомо. Як, зрештою, не відаю про те, як «охрестили» жидачівці ходорів’ян. А що таке назвисько існує, сумніватись не доводиться. Його лиш треба випитати поміж всезнаючих тамтешніх старожилів.

Але пора закруглятися з цим невеличким екскурсом у стосунки між нашими двома містами і плавно перейти до теми футбольних баталій поміж ними. Сподіваюся, що вона викличе у вас, шановні земляки, неабиякий інтерес. Так що починаймо.

Уже традиційно у вищому футбольному ешелоні Львівщини  сформувались дуети, матчі між учасниками яких не на жарт розбурхують болільницьку аудиторію. Вони, ніби магніт, притягують шанувальників футболу на стадіони. Таких поєдинків, які спортивною термінологією іменуються «дербі», очікують з величезним нетерпінням. Про них точаться розмови ще задовго до зустрічі на «зеленому килимі». Дрогобич і Борислав, Стрий та Моршин, Миколаїв і Новий Розділ, Добромиль і Старий Самбір, Комарно й Городок, Червоноград і Сокаль – такий неповний перелік команд, які на обласному рівні роками ведуть відчайдушну та вперту боротьбу за пальму першості в матчах між собою.

Ось і в Ходорові наступає ажіотаж не менший, ніж на чемпіонаті світу, коли жереб називає суперником «Цукровика» (тепер команди з такою назвою не існує, оскільки порізано, розтрощено і вивезено, Бог знає куди, обладнання колись потужного Ходорівського цукрокомбінату, слава про який гриміла на весь колишній Радянський Союз)  команду з Жидачева. За моєї пам’яті вона постійно мала назву «Авангард». Так от: атмосфера у місті ще задовго до матчу повнилася чимось незвичайним, але водночас таким бажаним, що підігрівало суспільну напругу. Стан напередодні поєдинку можна порівняти хіба що з почуттями молодого парубка, котрий з трепетом, перевалюючись від хвилювань з ноги на ногу, очікує на кохану дівчину. Ось так і вболівальники всіма фібрами душі прагнуть побачення з улюбленим і жаданим видовищем. У повітрі так і витають запитання: «Коли вже нарешті почнеться? Як зіграють? Чи наші святкуватимуть перемогу?» І лише ветерани ходорівського футболу, зовні зберігаючи олімпійський спокій, упевнено відповідали: «Усе ясно, як білий день. Не сумнівайтесь ні на йоту, наші переможуть». Хто-хто, а вони знають ціну своїм словам.

– Незабутні хвилини наших зустрічей з жидачівцями, – з ледь помітною усмішкою на обличчі статечно промовляє старійшина ходорівського футбольного легіону Левко Кудлик (нині покійний – примітка автора). – Пам’ятаю як одного разу ми буквально «вирвали» Кубок району в наших споконвічних супротивників у їхніх же стінах. Додому з Жидачева вирушила довжелезна кавалькада з автомобілів і мотоциклів. Запаморочений від успіху, я гордо стояв у люльці одного з них і тримав у високо піднятих руках здобутий трофей. Через увесь районний центр, а потім Заліски та Жирову ми прокурсували з увімкненими на повну потужність сигналами. Такий гармидер учинили, що люди, спантеличені неймовірним «бібіканням», повибігали з хат. Але дізнавшись про наш успіх, раділи разом з нами. І рідний Ходорів гаряче вітав тоді переможців. Не без того, що омріяний кубок було «скупано» не в одній плящині оковитої…

Реакція на тривалі та гучні святкування в Ходорові не забарилася. Наступного ж дня для «розбору польотів»» в містечку «пришвартувалося» високе партійне керівництво в особі другого секретаря райкому партії. Непереливки прийшлося тоді вчителеві середньої школи №1 Левові Михайловичу Кудлику. Дісталося на горіхи й комсомольському ватажкові цукрокомбінату, учаснику того переможного тріумфу, Ярославові Татомиру (також відійшов у засвіти), якому «впаяли» сувору догану. Та, незважаючи на це, Ярослав Євстахійович з приємністю згадує той епізод у своїй футбольній кар’єрі. А таких моментів було чимало: хоч книжку пиши.

…1959-ий рік. Матч у Ходорові розпочався несподівано. Вже на перших хвилинах примудрився викинути «фортель» захисник господарів Роман Савчин. Ні сіло, ні впало, він ефектно відкинув м’яч п’яткою своєму голкіперові Зіновію Пшику. Одначе той не зреагував на цей «витончений» пас. Отож шкіряна непокірна куля поволеньки закотилася у ворота. Переповнений стадіон спершу принишк, заціпенівши. А потім зірвався з місць, заревівши, немов поранений звір. Як так? Щоб у себе вдома, на перших же хвилинах, та ще й самі собі?! Далі – ще гірше. Ніби шок скував дії ходорів’ян. А жидачівці, навпаки, окрилені карколомним успіхом, вирішили, взявши бика за роги, чимдуж «нокаутувати» господарів. Не встигли ті й оком змигнути, як Тарас Лешега забив ще два голи. 0:3 – і ніяких ілюзій щодо успішного завершення матчу в оторопілої ходорівської публіки. Але відома істина: надія вмирає останньою – спрацювала й на цей раз. Ще до перерви гості розтринькали свою солідну перевагу. Всі плани жидачівців пішли шкереберть після філігранних дій Левка Кудлика, який ще до перерви сквитав два м’ячі. А вже на початку другого тайму Віктор Курявець зрівняв рахунок. Як з’ясувалось, ненадовго. Жидачівці через кілька хвилин знову опинилися попереду.

Злам у грі настав тоді, як Володимир Карпінський (в недалекому минулому головний агроном радгоспу «Ходорівський») востаннє в матчі встановив нічийний рахунок. Саме цей гол остаточно вибив гостей з колії. Після цього настав зірковий час 17-річного Ярослава Татомира, котрий у тому поєдинку, як мовиться, стрибнув вище голови. «Цезорик» (цизорик, цізорик – складний кишеньковий ніж у мові наших дідів-прадідів) – так лагідно кликали хлопця за невеличкий зріст і вміння прорізати, «розпанахати», протнути оборону противника – вивів свою команду вперед, а згодом забив переможний гол. Неважко уявити, що творилося на трибунах. Публіка шаленіла від захоплення.

У 1960-их роках поєдинки між Ходоровом і Жидачевом користувались особливою любов’ю, тримаючи в неабиякому напруженні уболівальницьку аудиторію. З розповідей свого тата знаю, що до райцентру поспішали на роверах, навіть чимчикували пішки. А з футболістами на машині намагались вирушити до Жидачева безліч бажаючих. Тож транспортний засіб утрамбовували під саму зав’язку. Доводилось в райцентрі перед міліцією висаджувати багатьох, аби без перешкод проскочити до стадіону. В ті часи з уст в уста передавалися легенди про чудову гру ходорів’ян Жирія, Маліновського, Веслоцького, братів Джавалів і Михликів, Кудлика, Клапка, а також жидачівців Добрянського, Спічки, Лешеги, Чайківського.

Усе, чим багатий футбол, спостерігалося у матчах давніх суперників ще недавно. Звісно, що, як і раніше, ні на мить не вщухають пристрасті. Інколи вони хлюпають через край. Про один такий епізод оповідає довголітній капітан ходорів’ян Володимир Кучмій:

– Діялось це нещодавно. У день матчу в Ходорові провідні гравці «Цукровика» отримали виклики з … військового комісаріату. Спершу футболісти не допетрали, що таким чином  військові бажають полегшити «долю» своєму «Авангарду». Проте знаючі язики швидко розплескали про «закулісні» інтриги, що рихтувалися в Жидачеві. Й кінь би скумекав, що в роздягальні до початку матчу ходорівцям з’являтися не можна, бо загребли б за милу душу миттєво. Отож хлопці вирішили перекантуватися в … заповідній «Діброві», яка щільною стіною прилягає до самісінького стадіону, а до військкомату податися вже після фінального свистка. Коли ж вийшли на передматчеву розминку, то уздріли поблизу газону людей у військовій формі. Проте ті не наважилися в присутності величезної кількості глядачів попросити «порушників порядку» з поля. Гадаєте, на цьому детективний сюжет вичерпався? А, дзуськи. Ще не завершилась розминка, коли вперіщив сильний дощ. Авангардівці чимдуж чкурнули до роздягальні. А ось гравці «Цукровика», незважаючи на проливну зливу, продовжували розминатись. Чимало присутніх на трибунах не збагнули такого «тактичного ходу» господарів. Коли ж вони таки завдали поразки гостям, то деякі розумники подейкували, що, мовляв, якби не дощ, то не відомо, на чию користь завершився б цей матч.

Такі випадки трапляються не часто. У поєдинках, як правило, домінує безкомпромісна боротьба. На зеленому газоні команди-суперниці, немов сім’ї Монтеккі та Копулетті з безсмертної п’єси Шекспіра «Ромео і Джульєтта», не визнають жодних компромісів. Потерпіти фіаско в таких зустрічах означає втратити гідність, не менше. Одначе таке почуття не довго володіє серцями футболістів і болільників. Жага реваншу перемагає. І знову з великим нетерпінням усі чекають нових баталій, ще цікавіших і захоплюючих, ніж попередні.

Ось у такому жалюгідному стані перебуває зараз стадіон колишнього цукрокомбінату. А ще в 1970-80 роках трав’яний газон на ньому вважався одним з найкращих в області

На цій оптимістичній ноті можна було б завершити дану розповідь. Але вона була б неповною, якщо б я промовчав про свої особисті враження від побаченого і почутого мною під час матчів між Ходоровом і Жидачевом. Як і не згадав би ще про один трафунок, що має пряме відношення до моєї родини. Одним словом, я зі своїми приятелями завжди прагнув розташуватися на трибунах поряд з ветеранами ходорівського футболу, добре обізнаними з тонкощами гри. Саме від них під час матчу можна було почути не лише фахові коментарі, але й справжні «перли», які вони часто-густо видавали «на гора». Скажімо, вже згадуваний мною пан Левко Кудлик любив неодноразово повторювати такий вислів: «Хто вище б’є, той ліпше грає». Або, висловлюючи своє незадоволення діями гравців, викрикував: «То вам не «кіч-футбол»! Під словом «кіч» він мав на увазі колись популярну дитячу гру в кічки, яка чимось подібна до «городків». (Пригадуєте: звучить запитання однієї зі сторін – «Мож»?, після чого лунає відповідь – «Мож!» Або: «Мож?» – «Гаврош!»). А все це після того, коли в землі викопується невеличка ямка, береться  більша палиця, тобто «кічка», та менша – «огурчик». Треба так вибити кічкою огурчик із заглибини, щоб його не спіймав суперник). Ще одна «коронка» Лева Михайловича: «Ви в футбол граєте чи «бий-біжи»?» А обурюючись діями суддів, він  разом з іншими ветеранами часто вигукував: «Сендзя – кальош!» Обидва слова з наголосом на першому складі. В перекладі з польської мови це б мало означати «суддя – партач». Хоча в більш сучасному варіанті воно звучить як «Суддю – на мило, свисток – на порошок». Навряд чи теперішнім уболівальникам та й, зрештою, самим футболістам відомі такі призабуті слова та словосполучення як «копаний м’яч» (футбол), «бальон» (м’яч), «брамка» (ворота), «корнер» або «вінкель» (кутовий удар), «паталаха» (слабенький гравець), «анальфабет» (неук, невіглас), «валило» або «бамбула» (неповороткий і огрядний чолов’яга), «дати шпіцака» або «дати копен-дупен» (копнути в сідниці) та інші. На жаль, невблаганний час стирає з нашої пам’яті це мовне багатство. І тепер його можна розшукати лише в спеціальних діалектичних словниках. Ясна річ, веду мову лише про нормативну лексику, оминаючи матюки, що набагато вищі за дахи навколишніх будівель, та нецензурщину, без яких годі уявити футбольні баталії. Хоча, звісно, не в них уся суть улюбленої народної гри.

А на «закуску», як кажуть, я приберіг уже проанонсований мною трішки вище випадок, який трапився відразу ж після одного з поєдинків між ходорівським «Цукровиком» та жидачівським «Авангардом» десь наприкінці 1970-х років, свідком якого мені довелося стати. Тоді ходорівці зазнали дошкульної поразки в рідних стінах. Поки гравці, похнюпивши голови, брели до роздягальні, розлючені уболівальники галасливою зграєю підлетіли до їхнього тренера Тадея Франковича Щепанюка (знаного ще й під необразливим прізвиськом Максим або Максьо). На кого ж іншого повісити усіх собак за такий грандіозний провал, як не на наставника? Він сконфузився, опинившись в тісному кільці. Та все ж намагався делікатно захищати і себе, і своїх підопічних, белькочучи щось невиразно під ніс. Не даючи йому оговтатись, дехто почав хапати бідаку за «барки». Апогею ситуація сягнула в той момент, коли не хто-небудь, а мій таки ріднесенький татунцьо, розмахнувшись парасолею, яку захопив зі собою на випадок дощу, зацідив нею в напрямку кебети Франковича. Може, як потім зізнавався, мав намір усього лиш налякати тренера, та ручка парасолі, описавши в повітрі чудернацьку дугу-закарлючку, влучила акурат в його око. Пролунав вереск, від якого підскочили, вочевидь, мешканці зарудки і заріки (віддалені житлові масиви містечка над розкішним ставом, яким віддавна є Ходорів). Саме ця обставина протверезила всіх учасників катавасії, ставши для них відром льодяної води. Пристрасті вщухли, хоча розгніваний Тадек (Тадей Франкович), з добрячою таки «фарою» під оком, ще поривався до мого тата, погрожуючи навіть подати на нього до суду за рукоприкладство. Але оточуючі швидко розтягнули їх в різні сторони, вгамувавши ситуацію.

Ще деякий час після цього злощасного інциденту мій татусько побоювався зазирнути на стадіон, намагаючись десятою дорогою обходити тренера Щепанюка. Але ж хіба може так довго тривати у манюсінькому містечку, де всі один в одного на виду? Звісно, що ні.  З допомогою палких шанувальників футболу, а ними, звичайно ж, були колєги і мого тата, і Тадея Франковича (зазвичай спільні), конфлікт вдалося досить швидко пригасити. Ба, більше того: вони обидва ще неодноразово пили по «п’ятдесят грамульок» у нашій хаті, ніби щоразу підписуючи мирову, та з усмішкою згадували той і прикрий, і водночас смішний трафунок.

Відтоді збігло чимало часу. Футбольна команда в Ходорові ледь жевріє, виступаючи на районному рівні. Жидачівці пасуть задніх в обласному чемпіонаті. А поєдинки між ними стали надбанням історії. Одначе все ще може змінитися на краще, і нинішнє покоління стане свідком видовищних і безкомпромісних матчів поміж одвічними суперниками – Ходоровом і Жидачевом. Футбол бо ж не припиняється, шановні!

Любомир КАЛИНЕЦЬ.