ЗУСТРІЧ ЗІ ШКОЛЯРАМИ ХОДОРОВА ТА ЖИДАЧЕВА
17 листопада 2010 року відбулася зустріч делегації Львівського національного університету імені Івана Франка з учнями Ходорівської ЗСШ №1 та шкіл міста Жидачева.
Університет представляли ректор Іван Вакарчук, проректор з науково-педагогічної та виховної роботи Звенислава Мамчур, декан факультету доуніверситетської підготовки Роман Крохмальний, декан хімічного факультету Ярослав Каличак, відповідальний секретар приймальної комісії Юрій Корчак. На зустрічі зі школярами була присутня директор Львівського регіонального центру оцінювання якості освіти Лариса Середяк.
Учням розповіли про Університет, факультети та цьогорічні правила прийому для вступників. Школярі мали змогу отримати відповіді на різноманітні запитання освітньої тематики. Після зустрічі гості відвідали шкільний музей Ходорівської ЗСШ.
КАМЕНЯР (інформаційно-аналітичний часопис Львівського Національного університету ім. Франка), 19 листопада 2010
CТУДЕНТИ ФАКУЛЬТЕТУ ЖУРНАЛІСТИКИ ВІДВІДАЛИ СИРОТИНЕЦЬ У СЕЛІ БОРТНИКИ ЖИДАЧІВСЬКОГО РАЙОНУ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
20 грудня студенти факультету журналістики відвідали сиротинець у с. Бортники Жидачівського району Львівської області. Ініціаторами поїздки передовсім стали голова студентського профбюро факультету журналістики Мар’ян Павлик та голова Студентської Ради факультету Юлія Неділько.
До відвідин готувалися завчасно. Учасниками цієї благодійної акції стали усі студенти й викладачі факультету. На зібрані кошти для 20-х хлопчиків, вихованців дитбудинку, придбали солодощі, фрукти, іграшки, дещо з одягу. Долучилися до цієї благородної справи також меценат Володимир Костик, випускники факультету журналістики Тетяна Турчина (тепер директор піар-студії «Конквест») та Анатолій Нашкерський, керівник відділу зв’язків із громадськістю Львівської фірми «Світоч». Завдяки їхній допомозі святкові пакунки поповнилися цукерками, печивом, йогуртами, а ще – цікавими книжечками, навчальними програмами та пізнавальними фільмами з історії України. Активними помічниками і координаторами цієї акції були також проректор з науково-педагогічної роботи та соціальних питань і розвитку університету доц. Мар’ян Володимирович Лозинський та заступник декана факультету журналістики з навчально-виховної роботи Тетяна Миколаївна Хоменко.
САЙТ ЛЬВІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. І. ФРАНКА, 20 грудня 2010
ЖУРНАЛІСТИ ПРИВЕЗЛИ ДІТЯМ РАДІСТЬ
Чи не всі діти вважають 18 грудня найдовшим днем у році, оскільки кожен із них нетерпляче чекає на подарунки під подушку. Усі ми, хоча б раз на рік, віримо у диво. Вихованці дитячих будинків – не виняток, тому приємно, що є люди, які прагнуть дарувати радість іншим. Саме з такими добрими намірами студенти факультету журналістики 20 грудня вирушили до Дитячого будинку при монастирі Всіх Святих, що в селі Бортники Жидачівського району Львівської області.
Напередодні, за кілька тижнів до поїздки, голови профспілкового бюро та студентського самоврядування факультету журналістики Мар’ян Павлик та Юлія Неділько організували збір коштів серед студентів та викладачів усіх кафедр факультету. Зібрали близько двох тисяч гривень. За ці кошти придбали солодощі, фрукти, канцтовари, навчальні програми, цікаві, пізнавальні фільми з історії України та дещо з одягу і з подарунками вирушили до дітей.
У цьому дитячому будинку живуть 20 хлопчиків віком від 6 до 16 років. Вони здорові, розумні, обдаровані. Хлопці навчаються при монастирі до 9 класу. Дітям тут створили доволі сприятливі умови для проживання і повноцінного навчання. Відкритий сиротинець і для щирого спілкування, тому гостей прийняли дуже тепло.
Вихованці факультету журналістики подарували хлопчикам маленьке свято: співали, читали вірші, грали в різноманітні ігри і просто на один день стали їхніми батьками, а справжніми друзями, мабуть, – надовго.
Участь у благодійній поїздці взяли представники 1-го, 2-го, 3-го, 4-го курсів факультету на чолі із заступником декана з навчально-виховної роботи Тетяною Хоменко.
Щиру подяку студенти факультету, вихованці та вихователі сиротинця висловлюють проректорові з науково-педагогічної роботи та соціальних питань і розвитку Мар’янові Лозинському, меценатові Володимирові Костику, випускникам факультету журналістики Тетяні Турчині, Анатолію Нашкерському, Ігореві Гулику і всім, хто долучився до цієї благодійної акції.
Такі поїздки планують зробити традиційними і щороку, у святковий для дітей день, дарувати їм радість.
Юлія ГРИЦЕНКО. Фото Івана ПИКУСА.
КАМЕНЯР, 19 грудня 2010
«ХРЕСТ ЗАСЛУГИ» – ПОЛЕГЛИМ ГЕРОЯМ ОУН-УПА СЕЛА НОВОШИНО
Кожне село особливе і найкраще по-своєму. Особливості села Новошино в тому, що в’їзджаючи по центральній вулиці села, справа хати жителів села Новошино, що належать до Львівської області, а зліва хати села Лукавець, що належать до Івано-Франківської області. А про мальовничість природи цього села не можна, щоб не сказати. Гори, долини, ліс, червоні кетяги калини, сонячні чорнобривці – все це милує око. Крім того тут жили і живуть нині справжні українські патріоти.
Тому в селі Новошино 9 вересня, в неділю, постав знак «Хрест Заслуги» в честь полеглих членів ОУН і вояків УПА, споруджений членами Ходорівського міської організації Конгресу Українських Націоналістів на чолі з Володимиром Мелехом. На гранітній таблиці, що вже вкотрий раз виготовив ходорівчанин Володимир Олеськів, зарясніло 31 прізвище найкращих жителів села, що віддали своє життя за Незалежність України у 40-50 роках ХХ століття.
Хочу згадати одну історію із нової книги Олексія Данилишина «Повстанськими стежками Жидачівщини», що стосується села.
«В грудні 1946 р. група повстанців боївки «Верхового» із села Новошино попрощались з рідними та близькими і хотіли відійти в Чорний ліс згідно наказу. По дорозі десь на теренах Журавенки – Старе Село, а там була постійна переправа через Дністер, потрапили у ворожу засідку. На світанку повернулись в рідне село і зупинилися в криївці на подвір’ї Серветник Ганни, щоб дочекатись ночі і знову пробиватись в Чорний ліс. Та ранком криївку оточили енкаведисти і запропонували здатись. В той момент, коли оточили криївку, Дмитрук Василь Іванович, «Степовий», з автоматом до половини висунувся з люка криївки, але карателі перед собою виставили сільських мешкаців, щоб захистити себе і «Степовий» був позбавлений можливості відкрити вогонь по ворогах. Повстанці підірвались гранатами. Загинули всі, а саме:
Дмитрук Василь Іванович, 1925р.н., «Степовий», Зіняк Іван Михайлович, 1925р.н., «Дуб», Малик Степан Романович, 1921р.н., Музика Степан Панькович, 1927р.н., «Гонта», Редька Степан Данилович, 1920 р.н., «Рибак», Смик Михайло Ількович, 1925 р.н., «Крук»,Ярема Іван Юркович», 1925 р.н., «Береза». Поховані вони в братській могилі на цвинтарі села Новошино.»
В селі завжди пам’ятали і пам’ятають всіх своїх героїв і хочуть, щоб та пам’ять передалася дітям і внукам. Зіняк Михайло Іванович, виходець із села, що сьогодні займає посаду заступника начальника міліції в районі, спонукав до встановлення десятого, ювілейного знаку саме у селі Новошино і від себе особисто пожертвував плитку для оздоблення площадки навколо знаку. З приємністю хочеться згадати і про співпрацю із директором школи Михайлом Михайловичем Яремою. Подякувати лісничому Івану Яремі за те, що він лісовими стежками водив нас до місця загибелі провідного ідеолога ОУН-УПА Петра «Полтави», жертвуючи своїм часом.
Знак «Хрест Заслуги» в урочистій обстановці освятив отець Василь Гриньків. Він і відправив панахиду по загиблих, а також, не зважаючи на свій молодий вік, вразив присутніх своїм змістовним і патріотичним виступом. На святі були присутні почесні гості: Олексій Васильович Данилишин – учасник визвольних змагань у складі молодіжної ОУН «Месники», засуджений на 25 років; Степан Крегенбільд – краєзнавець, дослідник визвольної боротьби, письменник, художник; Іван Музика – житель села Новошино, живий свідок подій національно-визвольної боротьби. Також були присутні голова Жидачівської районної ради Ігор Кос, голова районної організації КУН Ярослав Ягніщак, голова Ходорівської міської організації КУН Володимир Мелех.
Вчитель математики Богдан Павлів організував молодь до участі у святі. А художні читання у виконанні учнів місцевої школи Марії Кави, Мар’яни Михайлишин, Діани Келер, Іванни Яреми, Тані Українець та учениці 4-б класу Ходорівської школи №3 Христинки Мелех нікого не залишили байдужими.
У своєму виступі Володимир Мелех подякував за підтримку у заходах до 70-тої річниці створення УПА районній раді і вручив подяку Івану Андрійовичу Музиці за активну націоналістичну позицію в житті. Також подарував дітям книжечки «Михайлик» про пригоди юного розвідника УПА.
Справжньою окрасою свята став виступ художнього колективу села під керівництвом регента церковного хору Анни Польчій, а пісні, які вони співали були збережені для нас від своїх дідів. Уже традиційно, під завершення свята, прозвучала пісня–молитва «Пречиста Діва Мати Марія» і наостанок гордо, із сльозами на очах у присутніх, прозвучав Гімн України у виконанні усіх:мешканців села і гостей. Слава Україні! Героям Слава!
Наталія МЕЛЕХ.
САЙТ ЛЬВІВСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ КУН,11 вересня 2012
ДО 70-ої РІЧНИЦІ СТВОРЕННЯ УПА
Встановлено одинадцятий пам’ятнийзнак «Хрест Заслуги» Ходорівською організацією КУН на чолі з Володимиром Мелехом. Знак цей був встановлений за участю і допомогою молоді Журавнівщини на місці загибелі провідного ідеолога ОУН-УПА Петра «Полтави».
23.09.2012 р. біля церкви селища Журавно відбулося посвячення пам’ятного знаку «Хрест Заслуги» на честь Героїв, загиблих в лісі між с. Новошино і смт. Журавно 23.12.1951 р.:
– Федун Петро Миколайович “Полтава” – начальник політвиховного відділу Крайового Військового Штабу УПА-Захід, провідний ідеолог ОУН-УПА . Нагороджений двома Хрестами Заслуги – Срібним і Золотим та одним Золотим Хрестом бойової Заслуги – посмертно. Народився в селі Шнирів, Бродівського району, Львівської області 23.02.1919 р.;
– Зобнів Богдан Павлович” Миронич” – референт пропоганди Журавнівського надрайонового Проводу ОУН. Народився в селі Лолин, Долинського району, Івано-Франківської області в 1925 р.;
– Сенюк Михайло Григорович “Скритий”. Провідник Букачівського районного Проводу. Народився в селі Різдвяни, Галицького району, Івано-Франківської області в 1915 р.;
– Ярема Григорій Васильович “Зенко”, “Діброва”- охоронець “Миронича”. Народився в селі Новошино, Жидачівського району, Львівської області в 1924 р.
Коротка історична довідка.
Після загибелі 5 березня 1950 р. у Білогорщі під Львовом Романа Шухевича – «Тараса Чупринки» відбулися зміни в керівництві воюючої України. У червні 1950 р. на конференції ОУН керівником Проводу ОУН було обрано Василя Кука – «Леміша», його ж затверджено на посаді Головного командира УПА та Голови Генерального Секретаріату УГВР. Тоді ж рішенням УГВР від 15.07.1950 р. П. Федуна – «П. Савчука» було затверджено заступником Головного Командира УПА, а відтак він обійняв ще й пост заступника Голови Генерального Секретаріату УГВР.
Ще в 1949 р. на П. Федуна каральні органи завели окрему розшукову справу під кодовою назвою «Шакал». У 1950 р. створено спеціальну міжобласну опергрупу МҐБ (нараховувала 20 співробітників), яка займалася лише його пошуками.
Особливо натиск облавників П. Федун відчув восени 1951 р. З огляду на це він вирішив перейти зимувати в Жидачівський район Львівської області, де базувався крайовий провідник ОУН Роман Кравчук – «Петро». 18 листопада 1951 р. «Полтава» разом зі своєю охоронною боївкою прибув на місце постою останнього у Новошинському лісі.
У грудні 1951 р. співробітники МҐБ отримали інформацію, що в районі сіл Вишнів і Новошино переховується хтось із членів Проводу ОУН. Зважаючи на це, управління 2-Н МҐБ УРСР спільно з управліннями МҐБ в Дрогобицькій та Станіславській областях ретельно розробило план військово-чекістської операції. Передбачалося щільно заблокувати лісові масиви та населені пункти, аби не допустити втечі підпільників, а потім провести ґрунтовний пошук криївок. Район пошуку був розділений на дев’ять секторів. Керівникові кожного сектору було поставлено завдання – уважно оглянути місцевість на предмет наявності підземних сховищ, розшукати підпільників і, в міру можливого, захопити їх живими. До операції було залучено 4574 офіцери та солдати, з них – 75 співробітників УМҐБ у Дрогобицькій області та 78 співробітників УМҐБ у Станіславській області, 60 інструкторів зі 110 службово-розшуковими собаками, 500 курсантів навчального загону МҐБ, 230 автомашин. Операція тривала з 21 по 28 грудня.
Вранці 21 грудня 1951 р. війська МҐБ заблокували згаданий район на межі тодішніх Букачівського району Станіславської області та Журавнівського району Дрогобицької області (тепер – територія на стику Рогатинського р-ну Івано- Франківської обл. і Жидачівського р-ну Львівської обл.) та розпочали пошуки.
23 грудня об одинадцятій годині тридцять хвилин у лісі біля с. Новошино Журавнівського району Дрогобицької області (тепер – Жидачівського р-ну Львівської обл.) курсанти навчального полку МҐБ за струменями пари з вентиляційних отворів виявили підземний бункер з підпільниками всередині. Їм запропонували здатися, але вони відмовились і відкрили вогонь з автоматів. Через деякий час, побачивши, що становище безвихідне, підпільники підпалили бункер і пострілялися. Криївка була розкопана солдатами і з неї витягнуто тіла чотирьох повстанців, які були вкинуті у яму з вапном в тюрмі на Лонцького …
На службу Божу в церкву селища Журавно прибули старшокласники на автобусах «Школярик», що належать Журавнівській, Лисківській і Монастирецькій школам на чолі із директорамита вчителями шкіл. Почесними гостями на святі були: Герой України Юрій Шухевич, син Героя України Романа Шухевича – головнокомандуючого УПА; учасник молодіжної ОУН «Месники» Олексій Данилишин та інші шановані гості, меценати, представники влади і громадськості, зокрема представник Бродівщини, звідки родом Петро «Полтава», Мирон Скочиліс,члени громадської організації «Пам’ять» на чолі із Володимиром Гавроном, пісенний бард – львів’янка Уляна Іщук. Освячення провели отець Роман і отець Олег.
З короткої урочистої частини численні присутні біля церкви довідалися про архівний документ, що знайшов ректор Прикарпатського юридичного інституту МВС, доктор історичних наук Степан Дмитрович Сворак у компартійному архіві, де йшлося про спеціальні військові формування, закинуті в ліси Західної України радянськими спецслужбами, що були зодягнуті у бандерівську форму.
Знайдений в архіві документ підтвердив те, що знали західні українці, але не знали в інших регіонах держави. Усі ці звірства, що чинили переодягнені радянські спецслужби, приписувалися воякам УПА. Проте ще й існували таємні інструкції радянських спецслужб вбивати вчителів, лікарів, присланих зі сходу, аби викликати ненависть до, як тоді висловлювалася офіційна пропаганда, «бандформувань і бандпроявів». У приписах спеціальним військовим формуванням заборонялося на рівні району знищувати лише перших секретарів райкомів партії та начальників міліції. Решту можна було вбивати задля дискредитації УПА. Тому сьогодні брат зі Сходу не довіряє братові із Заходу, а Героїв називають бандитами.
Аби ці висновки ні в кого не викликали сумнівів, Михайло Андрусяк – дослідник історії національно-визвольних змагань із Коломиї ілюстрував свої дослідження численними документальними фотознімками зрадників, енкаведистів та псевдоповстанців. Як не прикро, але ці особи в незалежній Україні ще називають себе захисниками Вітчизни і за рахунок українського народу користуються ветеранськими пільгами, а їхня політична «криша» — симоненківці та януковичі — і надалі топчуть знамена УПА. А справжніх борців за незалежність української держави дотепер належно не пошановано нацією.
Після Благословення отця Романа в дорогу до села Новошино, молодь на чолі із прапороносцями Олексієм Данилишиним і Володимиром Мелехом і в супроводі жителів Журавно рушили пішим походом центром селища до моста через річку Дністер, де чекали автобуси «Школярик».
Уже давно не бачили жителі села Новошино стільки автотранспорту зразу на вулицях свого мальовничого села. На околиці, перед лісом всю цю автоколону по супроводженню знаку «Хрест Заслуги» зустріла святочна громада на чолі із отцем Василем Гриньківим, директором школи Яремою Михайлом Михайловичем, вчителями, учнями, церковним хором, численними жителями: малими, молодими і старими – з прапорами і квітами в руках. Тепер уже отець Василь благословив нас у дорогу і сказав напутнє слово молоді. Панував прекрасний настрій пригрітий ясним сонечком і щирими посмішками. Щонайголовніше, осторонь стоялапідвода, вбранаудубовелистя, запряженакіньми, теж прикрашених дубовим листям, анапідводівінокзбарвінкуізвплетенимикетягамичервоноїкалини. На цю підводу був перевантажений знак і всі пішим ходом рушили в ліс, до бункера, де загинули Герої.
Щоб не збитися з лісової стежки ми: Олексій Данилишин, Володимир і Наталя Мелехи у супроводі Івана Яреми напередодні ще раз звірили шлях і місце розташування бункера із архівними картами, зробили зарубки до місця розташування останнього бункера Петра «Полтави».
Сьогоднішні посвята, піший похід і встановлення знаку «Хрест Заслуги», що символізує визнання своїх героїв нами, вдячними нащадками є ще й показовим прикладом для молоді в тому, яких надлюдських зусиль потребувала та боротьба. Ми йшли без 30-ти кілограмових наплічників і не остерігатися ворожих засідок на землі та кулеметних черг із літаків.
Неможливо словами передати внутрішнього стану кожного крокуючого. Втоми не відчувалося, хоч місцевість тут гориста, з глибокими ярами. Звідусіль лунали патріотичні пісні і гасла у виконанні молоді. Серед столітніх буків йшла чисельна громада із молоді, зовсім малих і дуже старших. Присутність перевершила всі сподівання.
Серед високих дерев, що своєю кроною затуляли сонце , хлопці із товариства «Пам’ять», перевдягнуті у форму повстанців із зброєю в руках ще більше наближали всіх до тих далеких часів. Поки переносили вручну залізобетонний знак через глибокий яр та робили під нього основ, колишній політв’язень Олексій Данилишин мав змогу детально розповісти всім присутнім про події, що відбувалися тут. А тим часом до спорудження основи були долучені найменші хлопчики, що були присутні . Вони з гордістю допомагали забивати арматуру. Після встановлення знаку «Хрест Заслуги» тричі прозвучала сальва із крісів і потім гордо, у виконанні всіх присутніх лісом пролунав Гімн України. Всі почували себе піднесено. Душа розквітала від патріотичних почуттів. Кожен відчував себе частинкою великого єдиного Українського Народу.
На зворотному шляху теж звучали пісні і патріотичні гасла. А на кам’яному плато із природним амфітеатром, звідки пахло димом, всіх чекала гаряча картопля з тушонкою, канапки, печиво, кава,чай, солодка і мінеральна водичка. Підкріпившись і перепочивши, молодь Журавнівського терену і жителі села Новошино із словами вдячності прощалися з нами. А ми в свою чергу ще раз пересвідчилися, що на теренах Журавнівщини як жили так і живуть прекрасні люди, українські патріоти , вдячні нащадки полеглих Героїв, які готові захищати як свою пам’ять так і своє національне майбутнє.
Наталія МЕЛЕХ.
САЙТ ЛЬВІВСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІХ КУН, 3 жовтня 2012
Тетяна Крушельницька: «Про Сандормох і Соловки важко розповідати. Їх треба побачити і відчути»
Урочище Сандармох як місце розстрілу і поховання 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення (рос. СТОН) після тривалих пошуків і вивчення архівів НКВД знайдене пошуковою групою С.-Петербурзького та Карельського «Меморіалів» влітку 1997р. біля міста Медвежьєгорськ у Карелії. Пізньої осені цього ж року вперше відзначали Дні пам’яті жертв Великого терору – масових розстрілів 1937 р. (за вироками «особливих трійок» без слідства і суду) на честь 20-х роковин Жовтневої революції. «Меморіал» запросив делегації з усіх кінців колишнього СРСР та нащадків (кого вдалося знайти) тих, хто упокоївся у Сандармосі після звинувачень, знущань, вибивання показів, голоду, холоду, принижень табірного життя.
Кінець жовтня – це в Карелії вже зима, перший сніг вкрив землю не дуже щільно, але чітко вирисував і відтінив розстрільні ями – безмежне поле майже однакових (4 на 4 метри) контурів. У кожній з них скелети з однаковою діркою в потилиці від кулі капітана Матвєєва, викликаного з Ленінграда «спеціаліста з виконання вироків».
З української делегації 1997 р. найбільше запам’ятався Євген Сверстюк – він ніс хрест. Ніс привезений з Києва дубовий хрест упродовж всього походу до місць поховань. Як на Голгофу. Протягом довгих років цей хрест був єдиним пам’ятником розстріляним у Сандармосі українцям.
З того часу у Сандармох, як на прощу, щороку приїжджали українські делегації, зокрема завдяки старанням невтомного політв’язня і правозахисника Василя Овсієнка за підтримки Карельського товариства української культури. Восени 2004 р. там встановлено і у 2005 р. урочисто відкрито величний пам’ятник – Козацький хрест із написом «Убієнним синам України».
Миколу Зерова розстріляли 3 листопада 1937р. Цього ж дня загинули Мирослав Ірчан, Валеріан Підмогильний, Григорій Епік, Степан Рудницький, Крушельницькі, Лесь Курбас…
Протягом багатьох років точилися дискусії про те, як загинув саме Лесь Курбас. Чи вивезли в’язнів у море на баржах і там затопили? Чи розстріляли на Соловках? Замучили? І зараз не цілком зрозуміло, чому ж їх везли через море на материк і далі залізницею лише для того, щоб розстріляти? Можливо, земля соловецька вже не приймала людських тіл? Серед розстріляних цього дня багато галичан, у документах НКВД їхнє місце народження –Ходорів, Городок, Самбір, чи просто Галичина або Західна Україна.
Дні пам’яті жертв Великого терору тепер відзначають у серпні, спочатку 5.08. у Медвежьєгорську і Сандармосі, далі – 7.08. на Великому Соловецькому острові. Упродовж століть життя цього острова і деяких сусідніх пов’язане було з монастирем. Радянська тюрма – не єдина чорна сторінка у його історії. Краса природи тут неймовірно контрастує зі слідами минулого. Церкви та інші будівлі монастиря ще донині носять сліди тюрми, наприклад, «вічка» у монастирських чи церковних дверях. Це місце розпачу і мук.
Архітектурний комплекс монастиря дуже цікавий, величний. Він постає перед очима пасажирів невеликих суден, що припливають з порту Кемь, як щось нереальне, казкове, як з’ява з туману. Мури і вежі монастиря вкриті незвичним мохом – червоним. У променях сонця він виглядає як плями крові. І цього враження вже не можна позбутися.
Монахи, яким повернули монастир, свідомо чи ні, затирають сліди сталінських злочинів і витісняють музей терору з тюремних монастирських приміщень до колишніх табірних бараків. Вже зник старий цвинтар, де похований Євген Плужник. Він помер і не встиг бути розстріляним. Вже не пускають сторонніх на острів Анзер, де в особливо принизливих і важких умовах утримували в’язнів. «У монастиря другіє задачі» – пояснює екскурсовод.
І в нас свої завдання – зберегти уроки історії у нашій пам’яті.
КАМЕНЯР, 26 листопада 2012
Рубрику веде Любомир КАЛИНЕЦЬ.