– Неважко зрозуміти: ваше зацікавлення до етнографії формувалося в Ходорові. Хто ще крім мами, про яку ви вже оповіли, вплинув на нього?

– Також завдячую нашій Ходорівській школі №1. З великою приємністю згадую вчительку української мови й літератури Олександру Федорівну Дзеру. То – унікальна жінка. І зараз бачу її величезні виразні карі очі. Так, як вона вміла розповідати, як будувала урок, ніхто не вмів. Це і їй завдяки я стала етнографом. Так Бог дає.

Спочатку була школа, потім університет. Був кабінет мистецтвознавства, а в ньому – Христина Стебельська, яка навчила мене розуміти й відчувати як професійне, так і народне мистецтво. Це була теж чарівна жінка. Мені в житті везло на вчителів. Світ прекрасний, тільки треба вміти його бачити і не дозволяти собі сприймати негативно. І треба в кожній людині розгледіти щось файне.

Або ось родина Горинів. Особливо Богдан. Він сам мистецтвознавець і, мабуть, у мені відчув нахил до народного мистецтва. Скільки разів ходила з ним по майстернях у Львові, зокрема до Стафійчука. Перший раз потрапила до Києва, дякуючи тому, що Богдан забрав мене зі собою. Мама відпустила. Я побувала в майстерні Алли Горської, в музеї Гончара. Це були дивовижні 1960-ті роки. То був калейдоскоп пізнання. Все хотілося охопити. А вже на пізнішому етапі хіба можна забути живий ланцюг? Михайло Горинь у Києві, Богдан – у Львові. Пригадую як організовувала наших музейних працівників,  як ми стояли зі свічками на мості Патона  в мряку, сніг, холод, тримаючись за руки. Це так прекрасно, коли інтелігенція піднімається і хоче збудити в народі свідомість…

Були і казкові моменти, і страшні моменти. Під час навчання в університеті мене ледь не виключили з другого курсу. Щосуботи в КГБ викликали, щоб доносила. Знали, що батьки товаришували з родиною Горинів. Обіцяли, що поступлю в аспірантуру, отримаю квартиру. Але то минулося. Однак теперішні часи чомусь смутні й страшні для мене. А Ющенко залишається світочем, що б там не казали. Він не винен, що у нас недозріле суспільство, що люди не виховані свідомо. Інтелігенцію відсунули на бік оті страшні чорні сили, які йдуть з Росії. Ви ж гляньте, що робиться на сході…

У цьому плані також намагаюся щось робити. Наприклад, читаю лекції в гімназії, де вчиться моя внучка. Туди, зауважте, вчащають діти дуже багатих батьків. Отож втовкмачую їм, що БМВ, чи інші дорогі речі – нічого не варті. Коли запалюю свічку закарпатську, то кажу, що має бути тихенько, бо то – Боже світло. Якщо у вашій душі ця свічка не буде горіти, то нічого не доб’єтеся в житті. А якщо хочете бути успішними, то лише тоді утвердитесь, коли пізнаєте своє. І, знаєте,  ті діти тоненьким відчуттям починають це розуміти.

– Пані Ромо, чи тягне вас до Ходорова?

– Ясна річ. Боже, мені так подобається моя Ходорівщина, яка є складовою Опілля. І знову мені згадується костюм, який бачила змалечку в моєї бабці Катерини. Пам’ятаю її куферок (скриня – прим. авт.), який вона витягувала, коли збиралася до церкви. Одягалася в народний стрій: у вишиту сорочку, темно-синю спідницю кашемірову, на якій були вишиті в кольорі делікатні букетики. Вона мене завше дивувала, бо мала п’ять чи шість сорочок, а вишитих комірців до них двадцять п’ять. Ті комірці пришивалися на ґудзики. І бабця щонеділі вбирала до сорочки єнчий (інший – прим. авт.) делікатний комірець. А поверх того камізельку, шельонову хустку тернову і корсетик з ґранатової шерсті, вишитий на кишеньці. Для мене завше було то загадкою. Випадало ж так, що я не могла детально вивчити народний костюм Опілля. Вже потім, коли закінчила університет і працювала в музеї, то пані Леся Сварник якось показала мені один костюм. І я раптом побачила баби Катерини сорочку з прищіпленим комірчиком. То так втішилася. А пані Леся розповіла, що це – стрій, характерний для Жидачівщини.

Щоразу, коли буваю в Ходорові, за будь-якої погоди зайду поставити свічку в церкві. Церква Косми і Дем’яна – казкова. Вона для мене, ніби уособлення Ходорова. Так як і стави, як Стінка. Мене до неї завжди тягнуло, але найбільше до образу Матері Божої Неустанної Помочі. Пам’ятаєте: Ісусик обернений личком до небес, таким чином, немовби відвернений від Матінки Божої. Дуже цікава історія пов’язана з цією іконою. Коли під час Першої світової війни на храм впала бомба, то спалахнула пожежа. Парафіяни встигли винести лише образ Неустанної Помочі й ще один, євангеліє та пару рушників старих. Про це мені розповідав колись отець Трач. Та й Богдан Горинь, здається, писав десь. Цей образ старовинний, намальований дуже добрим малярем. Не є підписним. Бо колись зайшла до церкви і попросила дозволу священика оглянути його, то підпису не знайшла. Писали, видно, ті художники-іконописці, які працювали над іконостасом. І коли приїжджаю до міста, то намагаюся піти й помолитися біля того образу. І обов’язково прошу, щоб у нашій державі було все добре. За свою маму, за тата, якого вже нема з нами, за цілу родину. Бо що варта людина, котра не розуміє ваги віри, ваги церкви на рідній землі? І котра не має свого образу. Дивіться: в столиці маю можливість піти в Софію Київську. Проте там не можу молитися. Дивлюся на ту величезну шестиметрову Оранту. Вона така аскетична. І споглядає на тебе і наче промовляє, що ти грішна жінка. І мені стає так незатишно. Можу милуватися нею як витвором XII століття, але душу не відкрию. А в своїй церкві в Ходорові перед тією невеличкою іконою, яка сповнена віри, душа відкривається.

– Це дуже цікаво. Адже не чув, що храм постраждав під час Першої світової війни. Натомість знаю, що з ним пов’язана така історія. В 1913 році митрополит Шептицький дав дозвіл будувати нову церкву, оскільки її попередниця занепала. Але перешкодила війна. Будівництво розпочали аж у 1922 році. Це вже за Польщі. Хоча відразу ж після завершення воєнних дій декан Ходорівський отець Іван Винницький дав розпорядження приступати до будови нового храму. Розробку проекту замовили в Перемишлі. І він був надзвичайний. Його я відшукав на горищі храму, куди мене спровадив покійний дяк Іван Басараб наприкінці 1990-х років. Поляки, вражені красою майбутнього храму, подумали: невже українці можуть мати щось краще, аніж у них. І заборонили реалізувати цей проект. А другий  вже був набагато простіший, тобто такий, який він є нині. Але дозвіл все одно не давали, мотивуючи тим, що ще можна відправляти в старій дерев’яній  церковці. Аж поки її не розрушили. Не спалили, а просто зрушили з місця, щоб вона впала. Цей задум, як розказували старожили, належав вчителеві Филимонові Пеленському. І тоді поляки вже змушені були давати «добро».

– Не дивина, що з плином літ багато чого втрачається. Люди схильні призабувати деякі речі. Тому як етнограф мушу все детально зафіксувати. Але й виясняти чимало доводиться. Ось хоча б для прикладу. Така дрібничка як відро в закарпатській хаті, яке називалося водяне. Воно підвішувалося до сволока. А мене мучило чому то так. Поки не звірила, поки не обійшла десятки сіл, аби переконатися, що воно було саме біля мисника. І зрозуміла чому то є так.

– Ви згадали Ющенка, а ваша мама розповідала, що ви бачили його експозицію. Яке враження справляє на вас його захоплення? Скажемо так: пошук старожитностей. Але в мене запитання. Часто-густо політики, щоб козирнути своєю причетністю до українського, виставляють напоказ оці свої, так би мовити, прив’язаності. Скуповують дуже дорогі речі. Власне, запитання. Чи щирий Ющенко в цьому?

– Безперечно, що так. Тут навіть сумніву немає. Ми повинні дякувати Богу, що маємо першого президента, який шанує історію свого краю, який розуміє ціну мистецтва: як народного, так і професійного. І мене просто дивує суспільство, яке не може оцінити свого лідера до кінця. Це є величезний гріх.

Ніколи не забуду повернення знайомої художниці з Канади, яка вчила там виготовляти прикраси з бісеру. Вона розказала, що приїхавши туди, зупинилася в нашої українки, котра має величезний особняк. За місяць проживання у ньому та попросила 100 доларів. «Витягую 300 і даю, – ділилася приятелька. – Та старушечка тут же збирається кудись. Питаю: де йдете, пані Марійцю? А вона каже, що треба заплатити податок державі. Я здивувалася, звичайно. На це пані Марійця зауважила: «Пані Оксанцю, державу дурити не можна. Бо як ми будемо її дурити, то держава – нас».

Це лише один випадок, який свідчить наскільки демократичне суспільство. А чи наші люди то роблять? Ні, не привчилися до такого. Натомість вміємо брехати, обдурювати. Але чи ми винні? Нас привчила до такого радянська влада. Маємо зараз суспільство, яке дорвалося до демократії. Дехто думає, що можна пащеку відкрити, вибачте, на президента, і обмовляти святеє святих. То – величезний гріх. Нас Бог довго каратиме за це, напевно, різними випробуваннями, цією кризою. Не маємо права так думати. Тому що є святість. І святість – це наша земля, наша історія. Якщо ми не матимемо до них пошанівку, то гріш нам ціна. І Ющенко в тому відношенні є святий чоловік. Знаю його особисто. Була в нього на дачі, оглядала колекції. І те, що побачила, говорить не про якесь скуповування багатства. Це – величезне замилування народним мистецтвом. Чого варта лише колекція скринь! Я бачила, як рубали старовинну дерев’яну скриню на дрова, щоб опалювати хату, бо вона їм заважала. До того ж тепер на зміну скриням прийшли модні шафи. Але чомусь про них коломийки ніхто не складає. А про різьблені скрині, на яких намальовані хрести, скільки є прекрасних співанок. Бо в тій скрині – жіноча доля. Ющенко ж не дав пропасти тим скриням, а привіз із Карпат і має прекрасну колекцію. Мені пощастило описувати її, тому знаю, яке це багатство. Людина з пустою душею цього б не робила. Він – прекрасна людина. А те, що наше суспільство таке… Подивіться, що робиться, які перевертні. У Верховній Раді є чимало аморальних осіб, які не мають нічого святого. В їхньому розумінні набагато престижніше купити пляшку коньяку за дві тисячі доларів. А те, що президент милується глиняною мискою, знаходить час аби приїхати до нас у музей і просто поспілкуватися з людьми, то це дратує. Бо їм не потрібне спілкування, а Ющенкові потрібне. Я не настільки обмежена, щоб не бачити це все. Розумію, що ситуація, яка склалася, це не вина Ющенка. Не треба звалювати все на нього. Причина в тому набагато глибша. Непросто далися оті триста років під Росією, коли витравлялося все українське. А що робилося за радянських часів? Ми ж були свідками цього.

– Чи міняється Ходорів з роками? І який він вам сьогодні?

– Знаєте, не міняється. Тут я народилася (10 червня 1946 року – прим. авт.), і для мене то найкраще місто в світі. Найкраща вулиця – Грушевського. Коли підходжу до нашої хати, то відчуваю, що це моє рідне місце. Дивлюся на паркан, який тато зробив своїми руками. Такого паркана ні в кого нема, він – єдиний на світі. Яким гарним став Ходорів, коли мером був Дмитро Сас. Як він відновив найсвятіші місця: пам’ятник Шевченкові, цвинтар. Прогрес, безперечно, є. Оздобили місто пам’ятники Ісусові Христові, Хмельницькому, Франкові. Це все – розум і праця моїх ходорівчан, з якими я росла, з якими виховувалася. А ті негаразди, які є, то їх переживає і вся Україна. Але треба цілеспрямовано рухатися далі. Сумно те, що мало людей в Ходорові. Здебільшого, молодь. Середнє ж покоління на заробітках. Але треба взяти голову в руки, подумати чому то є так. І нікого не звинувачувати, не знущатися над своїм президентом. Я ніколи не відступлюся від ідеалів Майдану. До мене тоді приїжджали з Ходорова. По двадцять чоловік жили в квартирі. Я варила цілу виварку борщу, годувала. Ми ходили на Майдан. Це було, є і залишиться. Це – найсвятіше. Так як і місто Ходорів.

– Чи підтримуєте зв’язки з ходорівчанами і в столиці,  і в Ходорові?

– Певно, що підтримую. В Києві з моїми однокласниками Юлею Черкес і Петром Голодом. Часом зустрічаємося з Петром в Києво-Могилянській академії, де часто влаштовую виставки. Він ще жодної не пропустив. Ходорів нас тримає. Адже згадуємо і водну станцію, і те, як на човнах по озері плавали, і Стінку, де шукали могили козацькі. Так само з Юлею Черкес здибаємося. Наші батьки працювали на цукровні. Поки тато з мамою збудували хату в центрі, то ми жили в цукров’янських будиночках для інженерної інтелігенції. Для мене це спогади раннього дитинства: ті упорядковані помешкання на дві сім’ї. І невеличкі грядки, і квітники, і сливка, яка там росла. Пам’ятаю як під час бурі ми з Юлею вибігли в город і ручками трималися за цю сливку, а вітер нас жбурляв. І ми боялися, що він нас кудись занесе.

Коли приїжджаю до Ходорова, то рада зустрічам зі ще однією однокласницею Валею Квіткою. Вона працює вчителькою української мови. Надзвичайно цікава та шанована мною особистість.

– Знаю її як Ширій. Це по-чоловікові. Степан, до речі, художник.

– Коли ми вчилися, то вона була Валя Квітка. До мене багато ходорівчан приїжджає в музей, то проводжу для них екскурсії. Бо це люди з мого рідного міста, і це – моя робота. Мусиш вділити увагу, посидіти, запалити свічку, згадати Ходорів.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.