1 березня районна газета «Новий час» помістила кореспонденцію у якій, зокрема, повідомлялося: «До переліку споруд, які посідають неабияке місце в історії не лише міста Ходорова, але й Жидачівщини, варто було б внести приміщення теперішньої загальноосвітньої школи №3. Сьогодні ж більш як столітній будинок, у якому відбувались важливі історичні події Галичини, навіть не внесено у перелік пам’яток архітектури. Він потребує й відновлення фасаду.

Ініціативу надання будинку історичного значення та встановлення на його відновленому фасаді пам’ятної таблички про події 1918-1919 років уже понад чотири роки виношує дирекція школи. За словами директора Ходорівської ЗОШ №3 Любові Мільовської, складено проект та кошторис на ремонт фасаду будівлі. Кошти, звісно, немалі – 370 тис 610 грн, проте, скооперувавши зусилля доброчинців, депутатів, батьківського колективу, громадських організацій, можна їх віднайти і відновити будинок. Тим паче, що наступного року школа святкуватиме 50-річний ювілей своєї діяльності, минатиме 95-а річниця дипломатичної місії країн Антанти та Української Галицької Армії. Кращої нагоди нагадати про Ходорів, як один із важливих центрів Галичини, годі шукати…»

Власне, на історії цієї будівлі та її значенні не тільки в минулому нашого містечка, але й усієї Галичини, хотілося б зупинитися детальніше. Відповідно, наші погляди потрібно зосередити на подіях кінця XIX століття. Приблизно в той час у Ходорові за урядування австрійської цісарської влади звели простору трьохповерхову споруду, в якій розмістився повітовий суд (точна дата невідома). Серед статистичних даних станом на 31 грудня 1890 року, які знаходимо у великій польській ілюстрованій енциклопедії («Wielka Encyklopedуja powszechna ilustrowana»), виданій 1893 року у Варшаві, читаємо: «…До судового повіту Ходорів, який належить до окружного в Золочеві, у 1890 році входили села: Бородчиці, Бортники, Берездівці (тепер Миколаївського району), Буковина (тепер Букавина), Чортория (нині Кам’яне), Черемхів, Демидів, Добрівляни, Дроховичі, Дуліби, Голдовичі, Городище Цетнарське (зараз Городищенське), Городище Королівське (тепер Городище), Гранки Кути (зараз Миколаївського району), Грусятичі, Юшківці, Кнісело, Ляшки Горішні (нині Горішнє Миколаївського району), Ляшки Долішні (Долішнє), Ліщин, Лучани, Молодинче, Новосільці, Орішківці, Острів (Чорний Острів), Отиневичі, Стрілиська Нові (Нові Стрілища), Стрілиська Старі (Старі Стрілища), Сухрів (Сугрів), Тужанівці, Вербиця, Вовчатичі, Загірочко, Залесці (Заліски), Жирова».

Дещо пізніше тут таки розмістилися жандармерія та пошта (приміщення цього закладу, як свідчили міські старожили, виходило сходами на теперішню вулицю Стрийську). Одначе найважливіші події відбулися вже згодом, а саме після Першої світової війни.

Утворення регулярної Галицької Армії (згодом Української Галицької Армії або УГА) почалося практично з першолистопадового повстання 1918 року. Для керівництва цією військовою одиницею сформовано Начальну Команду (НКУГА) з початковим місцерозташуванням у Бережанах. Оскільки це було досить далеко від фронту, то виникла потреба перенести її.

Ось як про це згадував колишній отаман УГА, один з найвідоміших оборонців на українських політичних процесах 30-х років ХХ століття Степан Шухевич: «Тісніший штаб Начальної Команди залишався в Бібрці, а ширший – у Бережанах. З цього виходили великі невигоди. Тому висловлено думку про перенесення НК до іншого міста. Мишковський (начальник штабу – примітка автора) стояв за Миколаєвом над Дністром (тепер Миколаїв – прим. авт.). Одного разу просив мене сотник Гузар, аби я, коли зайде мова з Павленком про перебазування, підтримав кандидатуру Ходорова. Сотник Гузар додав, що отаман Павленко (Михайло Омелянович-Павленко – начальний комендант УГА – прим. авт.) мене шанує, тому що я був першим старшиною Галицької Армії, котрого він пізнав, і що моє слово має для нього певне значення. І дійсно, коли зайшла мова про це, я звернув увагу, що Ходорів є найкращим місцем, бо тут перехрещуються залізничні дороги, а також там є гарні приміщення в будинках суду і цукроварні. До того ж Миколаїв лежить на лівому фланзі нашої бойової лінії, а Ходорів майже посередині. І отаман Павленко погодився. Після Йордану (1919 року – прим. авт.) перенеслася туди ціла НК, майже повністю розмістившись в будинку повітового суду…»

12 лютого 1919 року в Ходорові на чолі з президентом ЗУНР Євгеном Петрушевичем зібрано нараду за участю військових командирів вищої ланки. Новий начальник штабу полковник Віктор Курманович доповів про становище на фронтах, а генерал Омелянович-Павленко – про план подальших бойових дій. Пізніше польський воєнний історик і учасник тих подій Сопотницький у книзі спогадів писав: «Загальне становище у другій половині лютого було для українців дуже корисне, бо більшість польських військ була зав’язана у Львові і місцевостях по обидвох сторонах залізничного шляху Львів-Городок, і тільки виключно слабші групи залишились в околицях Хирова і Рави-Руської». Саме так оцінювали становище чимало учасників ходорівської наради на чолі з полковником А. Кравсом. Вони пропонували завдати головного удару в напрямку Перемишля з виходом на Сян, а блокований Львів залишити в тилу і не витрачати сили на штурм великого міста з 15-тисячним гарнізоном. Та відстояти цей ефективний план не вдалося. Президент ЗУНР висловив бажання оволодіти Львовом якомога скоріше, мотивуючи це початком роботи Паризької мирної конференції 18 лютого, на яку виїхала урядова делегація.

Звичайно, Польща була набагато сильніша від ЗУНР, проте завзятий опір УГА не дозволив агресорові виконати подальші загарбницькі плани. Правлячі кола Англії, Франції, США не були зацікавлені у повному розгромі ЗУНР, бо хотіли використати її армію проти країни рад. Вони бажали досягнення угоди між ворогуючими сторонами, але в інтересах Польщі. З метою втілення цих планів у східну Галичину наїжджали різні місії. Чи не найчисельнішою і найбільш представницькою була місія на чолі з французьким генералом Бертелемі.

… Ходорів, 22 лютого. Мешканці містечка здивовано споглядали на групу військових у незнайомій формі, які розмовляли нечуваними досі мовами…

Командувач УГА генерал Омелянович-Павленко пізніше згадував: «20 лютого НК вдруге одержала домагання антантської комісії, аби я уможливив її переїзд зі Львова до Ходорова для переговорів у справі завішення зброї (припинення воєнних дій – прим. авт.), причому зазначалося, що ігнорування вимоги розглядатиметься як акт ворожого чину супроти Антанти.

22 лютого о дванадцятій годині я й полковник Курманович зі старшинами штабу зустріли на двірці представників всемогутньої в той час спілки держав: Англії – генерал Картон де Віяр, полковники Моль і Сміс, Франції – генерал Бертелемі й майор Вікер, Італії – майор Стобілє і поручик Парголезі та Америки – професор Лорд і поручик Фастер. Першим вийшов з вагона генерал Картон де Віяр. Не дивлячись на тяжке покалічення (він не мав лівого ока, однієї руки й ступні однієї ноги – прим. авт.), його струнка й цілком свіжа постать справила на всіх дуже добре враження. Останнім вийшов насуплений і непривітний генерал Бертелемі. Представники Америки й Італії виказували до нас свою прихильність.

Пан-отець Калята, наш духівник, був перекладачем. Тут треба зазначити, що як о. Калята, так і о. Бон, не дивлячись на певні недоліки, були в усіх політичних справах незамінними співробітниками НК. Досконале знання світових мов, лагідність постави й зручність у тактиці дуже сприяли відповідному перебігові складних переговорів.

Генерал Бертелемі вже мав поміж нашим вояцтвом славу гострого противника. Ось тому я попросив полковника Курмановича довести до відома комісії, що для кращого перебігу наради бажаю, щоби головував генерал Картон де Віяр. Мою пропозицію прийняли. О 12-ій годині 15 хвилин в помешканні штабу розпочалося наше перше засідання. В той же час бої на фронті тривали далі.

Велика кімната оперативного відділу мала досить незвичайний вигляд. За зеленим столом, обличчям до світла, зайняли місця: я, полковник Курманович, здається, майор Ерлє й о. Калята. Напроти мене сидів генерал Картон де Віяр, біля нього генерал Бертелемі, а далі представники країн Антанти. Хвилинне мовчання. Тишу порушив голова наради генерал Картон. Наскільки мені не зраджує пам’ять, текст звучав так: «Ми всі заявляємо, що 18 лютого звернулися до вас з вимогою завішення зброї з ціллю прибуття нашої місії з Перемишля до Львова. Натомість, ви відповіли генеральною битвою. Ми питаємо вас: це є виклик супроти держав Антанти? Коли ні, то ми ставимо вам негайну вимогу припинити розпочату вами битву. На відповідь даємо п’ять хвилин».

На перше питання відповів я через о. Каляту: «Ні, оперативні обставини не дозволили негайно завісити зброю». Що ж до другого, то моя відповідь була така: «Пан-отче, передайте панам заступникам великих держав, що я є лише командуючий військами генерал. Наді мною є уряд, який один може вирішити це питання».

На диво, моя відповідь задовольнила заступників Антанти. Вони переглянулися. Генерал Картон запитав мене вдруге: «А скільки на це треба часу?» Я порадився з Курмановичем і заявив: «До третьої години ми будемо мати відповідь вже в Ходорові». Після короткої розмови з членами комісії голова передав мені згоду чекати. Для використання перерви я запросив усіх членів комісії бути гостями нашого штабу. Одначе генерал Бертелемі знайшов за потрібне ще перед обідом з’ясувати Начальній Команді погляди Антанти на українсько-польську боротьбу. Він заявив, що держави Антанти бажають привести до порозуміння, для чого необхідно припинити війну й встановити тимчасову демаркаційну лінію. Усе це я вислухав і, не вступаючи в дискусію, сказав, що начальник штабу використає перерву, щоби інформаційний матеріал, який комісія була ласкава нам передати, направити до Державного Секретаріату.

Приблизно о пів на другу ми сиділи за обідом у столовій штабу. За столом велася жвава розмова. Як недвозначно зазначив генерал Картон, він відчуває, що представники Франції мають прийняти рішення не на нашу користь. Генерал натякнув мені, що французи мають на це свій кут зору, але крім цього є ще три інших.

Пів третьої прийшла відповідь з Станіславова. У ній зазначалося, що в запропонований час відповідь не може бути надіслана, й що вранці 23 лютого Державний Секретаріат подасть своє рішення. Комісія не сперечалася. З комфортом, можливим серед наших тодішніх обставин, допровадили ми її до Львова. Перед від’їздом генерал Картон висловив бажання, щоби хтось з англійців сфотографував нас обидвох. Уже значно пізніше надіслав мені світлину з написом: «Велика Англія й мала Україна». Генерал Картон був значно вищий від мене ростом...»

…Переговори затягнулися. 27 лютого комісія Антанти приїхала до Ходорова вдруге на побачення з Головним отаманам Симоном Петлюрою. Наведені факти добре ілюструє витяг з його листа: «В березні місяці 1919 року я одвідав наш галицький фронт. Ознайомившись з ситуацією, прийшов до висновку, що фронт зломиться, бо Галичина була заблокована з усіх боків. Довідавшись, що я прибув у Галичину, антантська комісія приїхала, щоб побачитися зі мною. На чолі з генералом Бертелемі вона приїхала до Ходорова, де в штабі відбулося побачення. Комісія пропонувала певну роз’їмчу лінію. Хоч вона не відповідала, в цілому, інтересам Галичини, але я настоював на прийнятті її, бо цим би ми досягали: а) фактичного визнання України зі сторони Антанти; б) отримали б можливість створити базу для підвозу амуніції з Європи, в) оперлися б фактично на Європу в нашій тодішній боротьбі з більшовиками, себто з Москвою. Галичани, за допомогою Омеляновича-Павленка, який ніколи не орієнтувався в державних справах, відкинули ці умови, хоч я їх і попереджав про корпус Галлєра, що формувався у Франції».

Думки Головного отамана, направду, не знаходили розуміння в колі галичан, які переживали за свої території. Ось думка щодо цього вже згадуваного раніше Степана Шухевича: «Лихо полягало в тому, що Петлюра приходив до певних політичних рішень із запізненням. Коли ж він і приймав їх, то не міг знайти засобів для проведення їх у життя. Так було й тут. На ліквідацію фронту він не годився. Все інше було б півмірою і тому відпадало само по собі. Головний отаман мав нелегке завдання під час наради з членами комісії Антанти. Я й полковник Курманович були, властиво, в ролі присяжних свідків. Партія розігрувалася між Петлюрою та генералом Бертелемі. Небіжчикові дуже шкодило незнання чужих мов, але він був гідним представником української справи. Темою наради була все та ж «лінія Бертелемі» й вигоди та невигоди прийняття умов Антанти Україною. З нашого боку підносилися великі багатства України, право на самовизначення, здобутки революції й т.д. Остаточних рішень не приймалося. Це мала зробити делегація ЗУНР у Львові, а затвердити мав Станіславів.

28 лютого пізно ввечері наша делегація остаточно відкинула пропозиції комісії. У переїзді через Ходорів делегація поручила Начальній Команді проголосити дальшу боротьбу».

…27 лютого 1919 року Ходорів став свідком неабиякої події: до міста прибув Головний отаман, член Директорії Симон Петлюра. На станції, прикрашеній синьо-жовтими прапорами, вишикувано почесний караул. Оркестр гримів «Ще не вмерла Україна». Високого гостя зустрічав президент Петрушевич, генералітет УГА. Головний отаман був у доброму настрої. Напередодні він побував у Бережанах, а в Стрию був присутнім на виставі в Народному домі. У ті дні в місті гастролював «Новий Львівський театр», який тоді знаходився під опікою НКУГА. На його сцені виступали талановиті галицькі актори – Катерина Рубчак, Мар’ян Крушельницький, Лесь Курбас, Амвроcій Бучма, Микола Бенцаль, Гнат Юра (показував свої вистави театр також і в Ходорові – прим. авт.).

Ввечері на честь члена Директорії влаштовано розкішний банкет, на який запрошені 35 армійських старшин на чолі з М. Омеляновичем-Павленком, Г. Коссаком, О. Букшованим, а також провідні актори театру. За келихом вина Симон Петлюра з приємністю згадував галицькі сюжети зі свого життя, навчання у Львівському університеті, студентські вакації в Карпатах, перше кохання.

Після проведених нарад з місією Антанти Петлюра болісно пережив провал своїх планів. Звинувачував насамперед керівництво армії. Як згадував Степан Шухевич, від’їжджаючи з Ходорова, Головний отаман говорив йому, що зрив переговорів – це катастрофа. «Коли б Галицька армія була кинута на Велику Україну, знищено більшовиків і закріплено там владу, тоді після Києва прийшла б черга на Львів. Тоді ми могли заняти Східну Галичину», – підсумовував він.

У книзі «Галичина в роках 1918-1920-х» публіцист і політичний діяч, колишній заступник секретаря закордонних справ ЗУНР, член делегації для ведення переговорів у справі українсько-польського воєнного перемир’я та член делегації на світову конференцію в Парижі 1919-1920 років Михайло Лозинський писав: «Того самого дня (йдеться про 25 лютого 1919 року – прим. авт.) до Львова приїхала делегація Державного Секретаріату Західної області УНР для ведення переговорів в такому складі: держсекретар судових справ Осип Бурачинський, Степан Витвицький, Михайло Лозинський, Володимир Охримович, Володимир Темницький, полковник Гужковський, отаман Рожанковський, полковник Слюсарчук, підполковник Фідлєр, о. Бон як перекладач.

27 лютого комісія Бертелемі з нашою делегацією виїхала до Ходорова, щоб побачитися з Головним отаманом Петлюрою, який туди приїхав разом з президентом УНР Петрушевичем і Президентом держсекретаріату Сидором Голубовичем. Наша делегація хотіла поділитися своїми враженнями і порадитися про дальше становище.

Конференція комісії з Петлюрою була держана в загальнім тоні, без ніяких конкретних предложень. Комісія хотіла знати, яку силу представляє армія Петлюри для боротьби з Совітською Росією. Петлюра знов клав головний натиск на те, що Україна представляє велику моральну силу, яку можна перетворити в дійсну мілітарну силу залежно від того, чи Антанта визнає державність УНР і дасть молодій державі фінансову і технічну допомогу. Що ж до Галичини, то Петлюра зазначив, що український нарід тільки тоді зможе всю свою силу звернути проти большевизму, коли буде мати забезпечене національне існування від заходу. Так виразно, як цього домагалися від Петлюри Петрушевич і Голубович, він справи не поставив і не заявив, що вдержання Східної Галичини в етнографічних границях при УНР є безумовним домаганням цілої України. Здається, що вже тоді Петлюра готовий був піти на уступки коштом Східної Галичини. Щоб за них одержати мир з Польщею і визнання Антанти.

Вечером комісія Бертелемі і наша делегація вернули до Львова…»

Події тих днів знайшли своє відображення і в художній літературі. Письменник Євген Куртяк у романі-хроніці «Спалені обози», видрукуваному в журналі «Дзвін», ось як згадує про перипетії навколо нашого містечка: «…У першій половині січня штаб Омеляновича-Павленка перебазувався з Бережан до Ходорова. Так порадив Вітовському Поточняк (деякі дійові особи твору – герої видумані – прим. авт.), а Вітовський переконав Петрушевича, що це розумно. Все-таки Ходорів ближче до лінії фронту, передусім до Львова. Не менш важливо, що це вигідний стратегічний пункт. Звідси розходяться залізниці до Львова, Тернополя, Станіславова, Стрия; тут схрещуються шляхи Тернопіль-Жидачів-Стрий, Жидачів-Львів.

– Звичайно, це добре, що штаб у Ходорові, – погоджувався Грицан. – Однак мені не дає спокою ходорівський цукор. Акціонерна спілка «Ходорів» має капітал у п’ять мільйонів крон, а заснував її не хто-небудь, а барон де Во, граф Замойський…
– Поточняк цілком серйозно має намір повиганяти всіх правителів Ходорова, – задумано відповів Вітовський. – Із властивою йому різкістю… Може, Анатоль не завжди справедливий, але я поважаю його і підтримую: на жорстокість треба відповідати жорстокістю.
Розмову їхню перервав дзвінок. Телефонував Петрушевич. Схвильованим голосом звелів Вітовському негайно прийти… Тільки переступив поріг, як він чи то радо, чи перелякано відразу випалив:
– Прибула місія Антанти!
– Де вона і яка її мета?
– В тім то й річ, що я нічого не можу второпати. І насамперед чому вона обминула Станіславів. Тут же все-таки уряд республіки. Вони відразу поїхали до Ходорова…
Коли всі розсілися у штабі за щільним столом, підвівся одноокий-однорукий Картон де Віяр. Довго водив по кімнаті своїм видющим оком, котре надто глибоко сиділо у впадині, здавалося, що воно нічого не бачить.
– Щоб вести переговори, негайно потрібне нове перемир’я, – виразно нарешті прорік тоном повелителя.
– Не заперечуємо, – погодився Курманович.
– У такому разі негайно видайте відповідний наказ. І пам’ятайте: якщо не буде припинено вогонь, ми вважатимемо таку відмову зірванням політичних відносин із державами Антанти і негайно їдемо звідси.
– Я повинен порозумітися зі своїм урядом, – подумавши, сказав Курманович. – Адже я не лише начальник штабу, а й державний секретар військових справ.
– Будь ласка.
– А як польська сторона? – поцікавився Грицан.
– Ми готові! – кивнув Стемпковський.
Подальші переговори відклали до наступного дня. З шостої години ранку було укладене перемир’я на добу, і українська делегація того ж дня разом із місією Антанти виїхала до Львова…»

22 березня 1919 року через фронт другої бригади перейшли польські парламентарі, що привезли отаманові Павленку лист від генерала Івашкевича, в якому повідомлялося про відновлення українсько-польських переговорів. Згідно з наказом до НК прибуло по одному делегатові від кожного куреня і на зібранні в Ходорові висловили їй повне довір’я в переговорах про припинення воєнних дій. 29 березня відбулися переговори українських і польських делегатів, та вони не дали жодних результатів.

Газетна хроніка.

Часопис українського війська «Стрілець». Квітень 1919 року: «В осідку НК в Ходорові відбулося о 6 годині вечора 27 березня засідання воєнної ради, в якій взяли участь члени Директорії Андрієвський, Швець, Президент УНР Петрушевич, командуючий генерал Павленко, міністри Чопівський, Кривецький, президент держсекретарів Голубович (мав у Ходорові близьких родичів – прим. авт.), полковники Курманович і Капустинський, держсекретар Бубела, держконтролер Сімонов, отаман Ерлє. Провадив нараду член директорії Швець. Стверджено на основі реферату полковників Курмановича і Капустинського, що наша мілітарна ситуація на всіх фронтах зміцнилася. Настрій військ є добрий. Поступово організовуються нові частини, а селянство прихильно відноситься до українського війська.

Обговорено план наступних бойових дій. Ухвалено зажадати від Антанти безпроволочної достави амуніції, одягу, взуття для української армії. Ухвалено влаштувати з’їзд представників українських діячів, які схочуть з’єднатися для будови УНР».

Про цю нараду згадував також колишній поручник УГА П.Мигович: «22 березня одержав я наказ поїхати як делегат з куреня до Ходорова. Начальний вождь хотів почути з уст фронтових старшин про дух стрілецтва, його настрій та відношення до більшовиків. Також мала там вирішуватися форма одностроїв Галицької Армії.

Аж 25 березня перед полуднем зібралися делегати в салі оперативного відділу НК. Вона містилася у двоповерховому будинку, здається, в суді. Оперативний відділ був на другому поверсі. Тодішній начальник штабу полковник Курманович відкрив збори…

Не пригадую собі чи перемир’я з поляками було вже заключено, чи того дня заключили його. Досить, що полковник Курманович сказав тоді, що перемир’я нам конче потрібне. Між старшинами виникло роздвоєння. Одні говорили, щоби злучитися з большевиками і разом з ними битися проти поляків. Інші противилися злуці з большевиками і таких було більше. Ніхто не висловлювався за мир з поляками. Війна до останнього. Все це говорили старшини від імені своїх куренів. Генерал Павленко сказав тоді, що з большевиками Галицька Армія ніяк злучитися не може. Большевики – відвічні вороги України. На випадок, коли б до такого дійшло, то він зречеться командування армією.

На другий день, в тій самій кімнаті оперативного відділу, велася дискусія про однострої. Реферував четар Боберський. Він мав зі собою багато взірців відзнак, шапок, уніформи. Старшини майже одноголосно висловилися за ті відзнаки, які носили усусуси. З переходом армії за Збруч замінено шапку-«мазапинку» «київлянкою», або як її ще називали – «петлюрівкою».

Газетна хроніка.

«Стрілець». 13 квітня 1919 року: «11 квітня об 11-ій годині атакували п’ять польських літаків місце осідку НКУГА. Вони скинули одинадцять бомб, дві з яких не розірвалися. Розбомблено кілька польських будинків. Убито двоє цивільних і поранено двох стрільців.

Польське населення склало протест проти нальотів польських літаків. Про це також повідомлено і американську місію (до її складу входили капітан Бахман і капітан Рерслєр – прим. авт.), яка вчора побувала в постою НКУГА».

«Стрілець». 11 травня 1919 року: «9 травня о восьмій годині ввечері вступила до Ходорова в переїзді з Рівного від Директорії УНР американська місія з представником паризького часопису «Пті Парізьєн» Дю-Боше. Місію приймав генерал Павленко. Член американської місії заявив, що всі американсько-англійські місії підтвердили той факт, що українське військо є чисто національне і в ньому нема сліду большевизму. Місія вислала три повідомлення до Парижа, корисні для УНР. Антанта хоче змусити поляків піти на певні уступки через припинення довозу амуніції. Антанта посилає також нам ліки й санітарні матеріали».

До часів перебування у Ходорові НКУГА відносяться ще кілька документальних свідчень. У «Літописі Червоної Калини» за липень-серпень 1938 року вміщено світлину команди залізничної станції в Ходорові. На ній зображені телеграфіст Головацький, урядник руху Кордуба, поручник Іван Бабій, Рожанський, Йосиф Копитко, Гамкало, Юськів з Городища.

У статті «Санітарна частина УГА», вміщеній у цьому ж таки «Літописі…» Володимир Кривокульський згадує: «Зимою 1919 року НКУГА переноситься до Ходорова враз з цілим своїм майном. Для санітарного складу призначено кімнату в будинку давньої австрійської жандармерії. Санітарному шефові призначено одну кімнату в партеровому домику недалеко суду, в якому примістився штаб. В Ходорові санітарний шеф дістав до помочі лікаря-хірурга придніпрянця Морозовського, а в канцелярії санітарного шефа працював вістун Іван Озаркевич. Санітарний склад придбав так багато майна, що мусів зайняти велику салю польського «Сокола», де і містився аж до виїзду».

Збереглася також світлина НКУГА, зроблена в лютому 1919 року в Ходорові. Серед багатьох її членів у першому ряду сидять сотник Кренжаловський, сотник Гоза, отаман Штробель, отаман генерального штабу Ерлє, Головний отаман Симон Петлюра, генерал Омелянович-Павленко, полковник Курманович, отаман Шаманек, полковник Вітовський, о. Калята, сотник Ерденбергер, поручник Микитей та інші.

Степан Шухевич у своїх спогадах наводить склад Начальної Команди, розквартированої в Ходорові. Окрім генерала Омеляновича-Павленка та начальника штабу Курмановича до НК входили: начальник оперативного відділу отаман генерального штабу Льонер, якому допомагав сотник Роман Гузар, телефонний референт поручик Кузьмович, начальний інтендант отаман Штробель, комендант обозу Миколайчук, санітарний шеф доктор Танячкевич, комендант жандармерії поручик Матвій Яворський, автореферент поручик Кренжаловський, артилерійський та амуніційний референт сотник Гоза, комендант булавної сотні сотник Турчин, комендант харчового забезпечення хорунжий Прокопович, комендант міста сотник Кравець. До оперативного відділу були ще прикріплені два колишніх старшини російської армії: полковники Фідлєр і Бородін. Особистим ад’ютантом Павленка був четар Кочерган, судовим референтом сотник Курдяк, просвітним референтом і редактором видань НК сотник Ерденбергер, а його помічником поручик Гадзінський, технічним референтом поручик Рижевський, духовним референтом отець Калята, а начальником розвідки поручик Родіон Ковальський.

У часописі українського війська «Стрілець», що видавався тоді в друкарні А. Ольбріхта в Стрию, було опубліковано кілька віршів відомого українського дитячого поета та письменника Юрія Шкрумеляка (під ініціалами Ю. Ш.), написаних у Ходорові. Мабуть, цікаво було б з ними ознайомитися.

Ю. Ш.

Зглянься, зглянь, всесильний Творче,
Упада Великий Велит –
Вибраний з усіх Народ!
Син один поміж синами…
Упада ранений в крови. –
В борні за Твою Правду…
Зглянься, о могучий Пане –
Він брехні завдати хоче
Ще один удар.

Так, ти вислухаєш його –
Він же ж вибраний Твій Син.
Заки сонце ясне встане,
Світ опромінить весна,
Він ще раз двигнеться в гору,
Руки підніме до хмар –
І важкий завдасть удар
Всім ворогам святої Правди…

В полудневую годину –
Величі і слави час –
Вступить він в свою столицю –
Й на чертозі Льва-князя,
На горі святого Юра
Він струсне свою булаву.
В порох впаде враг – Брехня, –
Ворогам засліпить очі
Твоя правда пресвята. –

Й запанує в вольній хаті
Від віків Народ великий;
В парі з Ним до сонця встане
Перший цвіт Краси-Весни.

Ходорів, 2 березня 1919 року.

(Надруковано в №13. Стрий, вівторок 25 березня 1919 року).

Ю.Ш.

ДУМА

Гей, там в полі заграли гармати
Та казали у крові гуляти…
Та казали косити травоньку,
Не травоньку – вражу головоньку…

Гей розбігся стрілець молоденький,
Як орел той до бою пігнався.
Післав кульку воріжок тяженький
Впав до долу та й вже не піднявся…

Товариство по бою збираєсь,
Лиш одного між ними немає.
Він зі світом в останнє прощаєсь,
В чистім полі самітний конає…

…Щось важкого снилося коханці,
Бо проснулась мила рано-вранці.
Взяла в руки листок білесенький
Та й писала: «Дмитрусю милесенький!»

Чи Галину свою пам’ятаєш,
Може, другу, невірний кохаєш?
Ах, чи міг ти мене вже забути,
Чом про тебе нічого не чути?..

Ходорів, 24 березня 1919 року.
(Надруковано в №15. Стрий, вівторок 1 квітня 1919 року).

У середині травня польська армія наблизилася до Миколаєва. Вже після третього дня офензиви (наступу) в НК у Ходорові запанував стан гарячковості та розгубленості. Степан Шухевич писав у своїх «Спогадах»: «Омелянович-Павленко наказав вислати на фронт навіть булавну сотню. Але виконання цього наказу відклали, бо польське населення Ходорова піднесло голову і могло загрожувати НК. Пішли чутки про польську військову організацію. Старшини повитягали револьвери, деякі забирали на помешкання кріси. Відносини в НК ставали чимраз поганіші. Вже навіть в Ходорові не було безпечно сидіти. Піднесено думку, щоб перенести НК до іншої місцевості.

Серед невідрадних відомостей почали вантажити вагони. Похнюплені старшини проходжувалися по головній вулиці. Польські мешканці міста з радістю приглядалися як наші самоскиди все вивозили».

Згадує Іван Карпинець: «17 травня штаб НК отримав наказ приготуватися до від’їзду. В Ходорові залишилися лише командуючий, начальник штабу, оперативний відділ, телефонічний, технічний, амуніційний і санітарний референти. Ширший штаб виїхав близько 22-ї години 18 травня до Калуша…»

Ходорів став плацдармом воєнних дій під час травневого польського наступу 1919 року. На північ від Дністра зайняла бойові порядки українська бригада Бізанца, виведена з Миколаєва для оборони шляхів на Ходорів. В його напрямі розпочала активні дії польська дивізія полковника Сікорського. Її завданням було опанувати залізничною колією Львів-Ходорів і в подальшому просуватися на південний схід в сторону Бережан. Група полковника Бейнара мала оволодіти Ходоровом. 22 травня полковник Сікорський розпочав наступ. Група полковника Бейнара, здолавши опір під Берездівцями, 23 травня разом з відділами 24-го піхотного полку захопила Ходорів…

 

94 роки спливло від тих грізних часів. Але пам’ять про них не повинна стертися. На жаль, у Ходорові ніяким чином не відзначено те історичне місце, де перебувала Начальна команда Галицької армії і де відбувалися переговори з місією Антанти. Немає ні меморіальної дошки, ні експозиції в стінах школи. Більше того: фасад терміново потребує ремонту.

Одначе тут ще й інші важливі факти відкрилися, які вартувало б оприлюднити.

27 липня 1944 року совіцька армія «звільнила» Ходорів від німецько-фашистських загарбників. Укотре один режим змінився ще більш страшнішим. Тоталітарна машина намагалася знищити все українське. Тому відразу ж розпочала полювання за членами ОУН-УПА, які знову перейшли у підпілля. У Ходорові з’явився такий атрибут нової «старої» влади, як енкаведистська катівня, в якій замордовано чимало українських патріотів. Розташовувалася вона спершу на вулиці Міцкевича (тепер Грушевського) у двох будинках поряд з колищнім польським «Соколом» (зараз Палац культури). Тепер у цих будівлях розміщені пошта й телеграф. Не так давно під час розкопок у тамтешніх підвалах було знайдено тлінні останки закатованих, які урочисто перезахоронили.

Проте не лише в цих приміщеннях, як виявилося, знаходилася тюрма. Описуючи звірства енкаведистів на шпальтах районного часопису «Новий час» від 15 серпня 1992 року, Роман Левицький з Молодинча зауважує: «Моя сусідка Настя Баран нагадала мені, що коли її заарештували і тримали в Ходорові, а було це в будинку, де тепер школа біля аптеки, то вона чула, що там щось часто шуміло. Пригадав і я. На другому поверсі з північної сторони у вікно була випущена рура (труба – прим. авт.) одноциліндрового двигуна без глушителя. Його запускали тоді, коли мучили людей…» Про це також розповідали мені ходорівські старожили, зокрема Євстахій Дмитрів і Стефанія Микитин (з роду Любинецьких).

Отож, як бачимо, є ще одна вагома підстава для увіковічення цього місця. І її не можна залишити поза увагою. Хоча першочерговою справою на сьогоднішній день, як на мене, повинно стати все-таки відновлення фасаду теперішньої ЗОШ №3. Сподіваюся, що не залишаться осторонь цього і колишні випускники школи.

Хоча вважаю, що це проблема не лише цього навчального закладу. До неї повинні долучитися як міська влада, так і районна з обласною включно. А, можливо, дане питання варто винести і на всеукраїнський рівень. Байдужих до таких важливих справ не повинно бути.

 

Любомир КАЛИНЕЦЬ.