Здавалося б, минув не надто великий проміжок часу, відколи наші земляки-заробітчани почали «підкорювати» країну Дон Кіхота. 15 років – це, погодьтеся, ще не так багато. Одначе ми все впевненіше почуваємося тут, нас уже впізнають, навіть поважають. Передусім ми зарекомендували себе як відповідальні та здібні трудівники чи не у всіх галузях, в яких у поті чола «гнемо спину».

Проте не лише думками про хліб насущний живуть наші співвітчизники. Цікавляться також іншими сферами іспанського суспільства. Ба, більше того: прагнуть проявити себе в іпостасі, притаманній, як правило, лише корінним мешканцям цієї країни. Не повірите: наші уже й на кориду замахнулись і то давненько.

 Ні-ні, до тореадорів нам ще далекувато, але не за горами той час, коли до цього обов’язково дійде. У всякому разі, на моє переконання, декому вже сняться лаври тореадорів. Скажете, що беру на кпини чи жартую. Але ж відомо: у кожному жарті є частка правди. Зрештою, маєте чудову нагоду в цьому переконатися.

Десять років  тому доволі несподіваними, якщо не сказати сенсаційними, виявилися повідомлення деяких іспанських засобів масової інформації, які зарясніли розповідями про те, що один з наших краян брав участь у традиційних забігах з биками і наштовхнувся на роги могутньої тварини. Іспанці, приємно заскочені таким вчинком, мало не возвели його в ранг національного героя. Можливо, й передаю куті меду, але той факт, що наш заробітчанин здобув шалену популярність, – не підлягає жодному сумніву.

І хто б ви думали виявився тим сміливцем, який наважився «рванути» наввипередки з биками? Б’юся об заклад, що той, хто ніколи не чув про цю історію, ні за які гроші не здогадався б, що такий випадок стався не з ким іншим як з головою асоціації «Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців» Юрком Чопиком, з яким я приятелюю віддавна. Дехто, щоправда, мав підстави раніше здогадуватися, оскільки читав моє інтерв’ю з ним у часописі «Міст» від 30 липня 2004 року. Проте ім’я та прізвище головного героя, зважаючи на етичні моменти, ми тоді змінили, і в дописі він фігурував як Юрій Дубовський (Дубуми віддавна називали його родичів у місті Яворові, що на Львівщині).

 

Як би там не було, відтоді минуло рівно десять літ. А значить є вагомі підстави, щоб пригадати те інтерв’ю, наповнивши його деякими деталями, які не висвітлювалися або призабулися.

– Почнімо здаля. Було б цікаво довідатися, чоловіче, якими вітрами тебе взагалі занесло в Іспанію?

– Чесно кажучи, ніколи не думав-не гадав, що потраплю саме сюди.

– Як і багато хто з нас. Одначе відомо ж бо, що шляхи Господні незбагненні. Я, скажімо, збирався в Англію. Потім на моєму видноколі замайоріла Італія. Нарешті кінцевим пунктом стала країна кориди, куди горів бажанням податися всього на кілька місяців. Якби мені хтось сказонув, що кину якір тут надовго, то, певно, у відповідь покрутив би пальцем біля виска.  Але вибач, колєзю, що перервав.

– Взагалі-то разом ще з двома своїми друзями в 2000 році вирушив до Італії на зустріч з Папою Римським Іваном-Павлом ІІ. То був ювілейний рік і на зустріч з Понтифіком прибули понад два мільйони молодих людей з усіх куточків світу. Подорож виявилася надзвичайно цікавою. Дорогою до Вічного Міста ми змогли оцінити красу й шарм таких міст, як Удінезе, Падуя, Мілан. А в Турині взагалі сталося неймовірне – побачили всесвітньо відому реліквію, якою є тамтешня Плащаниця.

А потім на нас чекали незабутні чотири дні в італійській столиці. Під час перебування там зустрілися з нашими заробітчанами і в розмовах з ними запитали, чи не могли б трохи підзаробити. Адже не секрет, що потрібно було зважати на матеріальне становище як своє, так і наших родин. Зокрема в мене виникли чималенькі проблеми зі здоров’ям моєї сестри-двійнючки,  тому гроші необхідні були як повітря. Попри це нас поставили до відома, що в серпні-вересні з роботою скрутно, бо це на «чобітку» – час масових відпусток.

Тоді ж виник план з поїздкою до Португалії, оскільки в одного нашого приятеля там були знайомі. Все б нічого, та при перетині іспансько-португальського кордону трапився казус, що перекрив нам дорогу до пункту призначення.

– А це ж чому? Кажуть, що там проскочити «на халяву» – раз плюнути.

– Так то воно так, але наші візи попросту були протерміновані. А португальські митники, як на зло, перевірили наші паспорти. Що цікаво: термін дії віз добіг кінця всього лише за чотири години до переїзду кордону. Але цього виявилося достатньо, щоб нам не дозволили в’їхати в Португалію. До речі, такий ретельний контроль проводиться на даному пропускному пункті вкрай рідко. Тому можна було зрозуміти наш розпач. Певно, так мусило статися, щоб нас туди не впустили.

Хоча цілу ніч ми ще просиділи на митниці. Нарешті сказали, що в’їзд у цю країну заборонений для нас упродовж наступних трьох років. Тому нічого іншого не залишилося як шукати щастя в країні кориди.

Подалися до Мадрида, а там – жодної знайомої душі. Лише колега мав телефон однієї жіночки, записаний ним цілком випадково. Куди було подітися? Вирішили ризикнути. Зателефонували, ні на що особливо не розраховуючи. Але світ не без добрих людей. Вони не лише відгукнулися на другому кінці, але й приїхали за нами. Допомогли з житлом, дали словники, аби ми почали вивчати мову, детально все розтовкмачили та ще й почали роботу для нас підшуковувати.

Доля розпорядилася таким чином, що я спершу потрапив у одне із сіл неподалік від Толедо з цікавою назвою – Касарубіос дель Монте. Там мені судилося «закинути вудочки» на цілих три роки.

– Власне, у цьому селі й трапився з тобою випадок, відгомін про який пронісся не лише околицями Толедо, а й набагато далі. Відтоді ти став великим «цабе». То ж поведімо про це мову.

– Країна фламенко славна своїми традиціями. І Касарубіос, хоч за тутешніми мірками і не є великим населеним пунктом, але надзвичайно характерне село в цьому плані. В середині вересня тут щороку відбувається свято, тобто фієста. Триває вона півтора тижня. У перші два роки мого перебування там ми, як правило, всі дні працювали і не мали коли відпочивати чи забавлятися. Навіть по суботах. Тому мені було доволі прикро залишатися осторонь, спостерігаючи як місцеві жителі святкують. А третього року ми вже мали вихідні, тому вирішили взяти активну участь у загальному торжестві. Тим паче, що за той час уже прижилися, зав’язали дружні стосунки з «аборигенами». Нас навіть полюбили, не дивлячись, що ми іноземці. Серед нашого товариства були, до речі, не лише українці, але й поляки та іспанці.

Так ось. Родзинкою фієсти є забіг биків сільськими вулицями, коли перед ними біжать бажаючі випробувати себе у швидкості з тваринами. Пригадую як ще вдома, у Львові, захоплено спостерігав по телевізору за цим видовищем.

– Як і я, коли бачив телевізійні кадри, що висвітлювали перебіг відомого  у всьому світі свята «Сан Фермін» у столиці провінції Наварра – Памплоні. Тільки споглядати , то одне, а взяти участь – зовсім «єнча пара кальошів»…

– Так-так. Неодноразово бачив, що такі старти завершувалися для декого зі сміливців плачевно. Не секрет, що такі «забави» часто-густо межують з величезним ризиком. І ніколи, навіть у рожевих снах, не міг подумати, що доведеться колись самому взяти у них участь.

– І як же тобі таке могло «стрілити» в головешку, Юрцю?

– Маю, здається, спокійну натуру. Але коли з друзями піднімаємося в гори, то завжди вибираю найкрутіші схили, найважчу дорогу. Або на морі, коли пірнаю. Поки не побачу все, що запланував, то не повертаюся на поверхню, хоча повітря в легенях уже катастрофічно бракує. Словом, надаю перевагу екстріму, коли адреналінчик у крові так і «зашкалює». Зрештою, не я лише такий: у світі чимало відчайдухів-«зірвиголов». До того ж… Бути в Іспанії і не скористатися можливістю взяти участь в гонитві з биками, коли така нагода сама в руки пре, просто гріхом би було.

Тому ще в один з попередніх років, коли в неділю ми все ж мали вихідний, вирішив випробувати себе. Чотири рази стартував перед грізними тваринами. І щоразу вони перебували  на незначній відстані від мене. А на останній п’ятий раз мене вже не допустили охоронці, які здійснювали нагляд. Мотивували тим, що можу наразити на небезпеку інших.

– І як прийнято казати у таких випадках: апетит приходить під час їжі. Ти, загорівшись, вирішив і наступного року випробувати долю?

– Безумовно. Хоча буду відвертий: за кілька днів до святкового дійства, в мізки закралося тривожне передчуття. Подумалося, що чимало приятелів приїде, і ми, як то прийнято, сядемо до обіднього столу. А ось мене за святковою трапезою може не бути. Але цю неприємну думку, яка осою сновигала в голові, вдалося прогнати.

Як і очікувалося, на вихідні до нас завітали численні друзі. Ми чудово провели час у суботу, коли відбувалися прегарні концерти, а опівночі небо розцвіло пречудовими феєрверками. Але апогей фієсти, як завше, припадає на неділю, коли на вулички випускають рогатих. Про те, щоб оминути цей захід, не могло бути й мови.

У перших гонках, в яких я взяв участь, усе було нормально. Після цього постановив: ще разочок пробіжуся і баста. Коли ми стартували попереду п’ятьох тварин, ніщо не передвіщало поганого. Один з биків нісся особливо потужно, навіваючи страх як на учасників, так і на глядачів. Йому вдалося порозганяти багатьох смільчаків. І в якусь мить ми опинилися один навпроти одного. Цей злобливий погляд пам’ятаю до сих пір. Очі, що налилися по вінця кров’ю, немовби готові вискочити з орбіт, були переповнені люттю. Якусь хвилю він, ніби вивчав мене, а потім раптово ринув уперед. Я б міг сховатися за колону, але чомусь розвернувся і побіг. Зробив кілька кроків і, на своє нещастя, спіткнувшись об бордюр, полетів шкереберть на бруківку. В цей час відчув сильний удар ззаду. А потім, ніби потрапив під прес. У підсвідомості блиснуло, що то бик упав і придавив мене своєю тушею. Спочатку сильний біль штрикнув у грудях. Та через кілька хвилин він вгамувався. Тому мені вистачило сил піднятися, зійти на узбіччя і присісти на лавці…

У кебеті злегка паморочилося. Було таке відчуття, що хтось мене добряче пожував і виплюнув. Тут до мене підбігли люди. Але першим опинився поруч місцевий священик. І тоді вже над’їхала «швидка», яка й забрала мене до шпиталю. Пригадую звуки увімкненої сирени, а також лікаря над собою, який настійливо просив, аби не заплющувати очей. Привезли в Толедо, помістили в реанімації однієї з лікарень. Першу допомогу надали миттєво.

– Сподіваюся що рана виявилася не важкою. Лікарі не казали, що до весілля загоїться?

– Тобі хіхоньки-хахоньки, а мені не до сміху було. Направду, пощастило, бо, мабуть, у сорочці народився. Удар рогами був не такий серйозний. Більше перепало грудній клітці, оскільки бик одним копитом наступив на ділянку поблизу серця. Власне, через це мені й видалося, що я потрапив під прес. Щастя, що тварина побігла далі. Між іншим, через деякий час цей же бицюра розпоров живіт іспанцеві. І хоч травма була важкою, бідолаха залишився живим. Подібних трафунків у селі не спостерігалося протягом багатьох років.

«Провалявся» в лікарняній палаті дев’ять днів. І мушу відзначити, що такої чуйності та доброзичливості зі сторони медичного персоналу ще ніколи не відчував. Не кажу вже про надану фахову медичну допомогу.

– Це й не дивно, адже іспанська система здоров’я займає чільні місця у світі. А ми де? Плентаємося в хвості. Лише згадаю наші палати, – серце сльозами обливається.

– Мушу погодитися з тобою, як би прикро за нас не було. Та не лише медичний персонал опікувався мною. Підходили хворі та їхні родичі, що провідували їх. Бо ж звістка про мене та мої пригоди розлетілася швиденько. Підтримували, спілкувалися. Більше того, жартуючи, почали з шанобливістю називати мене «тореро». Не залишив мене повз увагою і священик, який надавав духовну опіку хворим. Він таки розповів про мою історію нашій землячці, яка працювала тут. Отож невдовзі до мене завітали українці, які мешкають і працюють у Толедо. І це, незважаючи на те, що вони мене зовсім не знали. Наскільки то було приємно, важко передати.

– Так то воно так. Але краще було б взагалі не наражатися на неприємності.

– Ось і мої приятелі дорікали мені, коли повернувся зі шпиталю, «дістаючи» питаннячком: навіщо це було потрібно тобі?! Я ж вважаю так: кожна подія має свою причину, і ми не знаємо, що нас чекає в той чи інший момент. А той випадок став черговим застереженням. Напевно, в якійсь мірі, я повинен змінити свій характер, застановитися над важливістю життя. Це також і сигнал для всіх нас, щоб були більш виваженими…

Замість крапки поставлено три. А значить наше спілкування з головою «Українською громади…» мало б продовжитися. Надіємося, що буде воно не менш захоплюючим, аніж цього разу. Отож наберіться терпцю, шановні.

Розмову вів Любомир КАЛИНЕЦЬ.

Фото з:

http://canalpatitofeo.com/wp-content/uploads/2013/07/encierro-de-toros-en-san-fermin-2013.jpg
http://www.abc.es/Media/201307/04/encierro-sanfermin–644×362.jpg
http://www.sanfermin.com/files/Image/actualidad/noticias/sanfermin2008datosmelero.g.jpg