Моє побачення з визначною актрисою сучасності, Героєм України Адою Роговцевою інакше як зустріччю, даровану долею, і не назвеш. А ось своєрідним «ключиком», що відчинив двері до Ади Миколаївни, став директор, а заразом головний режисер і художній керівник Камерного театру імені Чехова в Мадриді Анхель Гутьєррес, з яким мені пощастило запізнатися в Іспанії. Розпочалося ж наше спілкування з актрисою з допомогою телефону. Коли я передав привіт від метра режисерського корпусу, натякнувши про інтерв’ю, вона моментально погодилася, запросивши до себе додому.

…І ось я у київській квартирі на Ярославовому валу, що неподалік від станції метро «Золоті Ворота». Господиня п’ять хвилин як повернулася з заміського будинку, тому мене ненадовго посадили у вітальні на зручному дивані. Хвилювання, з яким ступав сюди (не часто ж спілкуєшся з такими людьми!) поступово вивітрилося. Навколо стелажі з книгами, касетами, дисками, фотографіями. Ніякої фешенебельності, надмірності, – все доволі простенько, а від того надзвичайно затишно. Поки Ада Миколаївна на кухні перемовляється кількома словами з донькою (вона ж – відомий нині режисер Катерина Степанкова), встигаю спіймати себе на думці, яку почерпнув з газетних шпальт. В одному з інтерв’ю актриса зазначила, що відповідає за будь-кого, хто бодай раз побував у її домі. І що вони з Катрусею беруть відповідальність за цю особу на довгі роки. Ось цей ореол, повинен зауважити, цю турботу вдалося відчути ще до розмови…

А потім була майже годинна бесіда, яка залишила неповторні враження. Але про це судіть самі, шановні читачі.

 

 

– Хочу згадати 1970-й рік, коли ви знялися у фільмі Йосипа Хейфіца «Салют, Маріє!» Хоча був ще підлітком, але деякі кадри в пам’яті все ж закарбувалися. Проте навіть не здогадувався, що головну чоловічу роль у цьому фільмі зіграв Анхель Гутьєррес. Про це довідався, перебуваючи вже на заробітках у Мадриді. Тоді ж, рискаючи в інтернеті, набрів на відгуки про цей фільм, в яких деякі кіноглядачі переплутали Анхеля з вашим покійним чоловіком. Одна з них запитувала: «Чому в субтитрах не зазначений Костянтин Степанков?» Згадайте, будьте добрі, ту стрічку й Гутьєрреса зокрема.

– Я потрапила на зйомки цього фільму дещо пізніше. Щось там не заладилося в актриси, яку першою пробували на головну роль. І тоді почали шукати іншу. Шукали-шукали і вийшли на мене. Я тоді не дуже вірила, що мені вдасться цю роль отримати, адже там передбачалася велика різниця у віці. Але, може, через те, що це був Хейфіц, – надзвичайна людина і дуже талановитий режисер, – то в нас усе склалося. Ми відчули один одного, полюбили. З’явилося відчуття, що все дуже легко і просто.

Щодо Анхеля, то він – людина дуже непроста. Спершу придивлявся до мене, принюхувався. Проте це тривало недовго. Ми жили в одному готелі в Петербурзі. Приїздили ж зі зйомок пізно: десь о першій-другій ночі. Так от: буквально через чотири дні вже пили чайок то в нього, то в мене. А в ті часи відомо ж як цинічно дивилися, коли жінка о такій порі заходила в номер до мужчини. Певно, через дурну мораль, тому що наші відносини були напрочуд чистими. Анхель, до речі, брав гітару і співав до ранку. Закінчувалося тим, що всі, хто тоді перебував на постах, навіть з інших поверхів, приходили і слухали його. Тобто між нами запанувала надзвичайна повага, щирість, яку підсилювала любов до нашої спільної роботи. Дивно, адже ми були молодими людьми. Хоч і дружбою це не назвала б. Бо в нього була своя компанія, а в мене свої друзі. Але, зустрічаючись, ми відчували себе, немов рідні.

Зйомки тривали. Було по-всякому. Навіть до конфлікту дійшло, коли почали знімати наступні кадри. Мій чоловік Пабло, роль якого виконував Анхель, лежить в ліжку, а я шмигаю до нього під ковдру. На мені тоді був легенький халатик, отож Хейфіц сказав, щоб у ньому і лягала. Однак Анхель не на жарт розсердився. Сказав, що ніколи в житті іспанець не дозволить, щоб жінка лягла з ним у ліжко в одязі. «Знімай», – була наступна його фраза. Повисла пауза, яка тривала хвилин зо п’ять. До речі, мушу зізнатися, що була згодна з Анхелем. Але думка режисера переважила. Тим не менше, виникла надзвичайно пікантна ситуація, коли я опинилася поміж двох мужчин, які вирішували, чи роздягти мене чи ні. У фільмі я все ж залишилася одягненою. Хейфіц тоді «переміг»…

І до сьогодні з приємністю згадую Анхеля, його величезну доброту. Він багато розповідав про себе. Тоді почула історію про те, як потрапив до Радянського Союзу, як вчився. Висловлював сумніви щодо того чи зможе поїхати до себе на батьківщину, адже в той час це було ще нереально. Тільки-тільки починалися якісь розмови і то пошепки. Цікаво, що його дружина-росіянка дуже хотіла виїхати в Іспанію, а він – ні, бо приріс душею до російської землі. Мені цікаво було замислюватися над цим, співставляти. Так що він був для мене ще й людиною надзвичайно корисною. Корисною в тому плані, що давав надзвичайно багато поживи для роздумів. Звичайно, мені, молодій жінці, якій сповнилося тридцять літ, було цікаво зустрітися з людиною кола Тарковського, Висоцького. Через нього ж розширювала коло знайомих. Саме він звів мене зі знайомою Тарковського, яка стала моєю подругою. Наталя Приставка і досі живе у нас під іменем Даша. І ця дружба триває ось уже сорок років. Тобто саме Анхель подарував мені її. А якщо до цього додати ще й радощі співтворчості, то напрошується висновок, що Анхель – радість мого життя.

Недавно, до речі, мала нагоду розмовляти з ним по телефону. Підійшов під час зйомок якийсь чоловік і запропонував зв’язатися з Іспанією. Сказав, що добре знає Гутьєрреса. То ми з Анхелем надзвичайно зворушливо поговорили.

– Згадаю і такий факт: за роль у фільмі «Салют, Маріє!» ви отримали на Московському кінофестивалі 1971 року головну премію за кращу жіночу роль. Згідно з опитуванням журналу «Советский экран» вас визнали кращою актрисою у цьому ж році. Цей успіх був доленосним?

– Безумовно. Він багато вирішив у подальшій моїй долі, тому що приніс популярність всесоюзного масштабу. Відразу ж після цього кінорежисер Храповицький запросив мене на зйомки «Приборкання вогню». А потім був «Вічний поклик». Тобто почалася естафета. Отже, якби не було «Салют, Маріє!», то навряд чи були б інші роботи в кіно. Тому цей фільм – велике свято мого життя. А головне, що я була серед таких людей, які підняли мене на Олімп, сформували як актрису.

– Адо Миколаївно, а тепер дозвольте повернути колесо розмови в інший бік. Є така фраза, яку приписують Шекспірові: «Життя – театр, а ми всі у ньому актори». Що ви вкладаєте у цю фразу?

– А мені, здається, що це – не так. Театр – дуже хороший, добрий, але … звіринець. Там інші закони. Але це моя особиста точка зору.

– Буквально напередодні мого від’їзду до Києва, ми з дружиною дивилися у Львові в театрі імені Заньковецької виставу Дюма-сина «Дама з камеліями». І знаєте: я впіймав себе на думці, що театр – це високе мистецтво. І що би там не казали, воно все ж віддалене від життєвих реалій і колізій. Ореол, який віддавна надвисає над театром, притаманний йому і зараз.

– Розумієш, що тут відбувається? У мистецтві є, по-перше, різні жанри. По-друге, є різні погляди митця як на мистецтво, так і на життя. Бачиш: не кажу про мистецтво і життя як про єдине ціле. Є люди, які сповідують чисте мистецтво. Тобто, воно мені дано Богом як дар, тому повинен сприймати світ так, як це розумію саме я, а не всі інші. Є люди як Чехов, зокрема, який сприймав світ, як і всі інші. І витягував звідти мистецтво. Параджанов, Тарковський і такі, як вони, ідуть трішечки попереду життя і мистецтва. А є митці, котрі живуть і відображають квінтесенцію життя. Тобто мають особливий погляд або велику радість від зустрічі з чимось таким, що має право бути оспіваним. Для мене особисто цікаво і те, й інше. Тому мені видається, що театр має бути присутнім у житті, а життя має цінувати митців театру.

– Відверто кажучи, не сподівався, що ви заперечите Шекспірові.

– Цікаво, що і я не замислювалася над цим. Але коли ти нагадав, то мені здалося, що це не так.

– Ада Роговцева прожила велике життя в театрі. Які основні моменти можете виділити в ньому?

– Не знаю. Жила та й жила. Живу й зараз, як Бог велить.

– І живете з Богом?

– Звичайно ж. Коли Костя Петрович помер… Бачиш, он там у кутку стоїть годинник, який подарувала йому на 50-ліття. Він постійно зупинявся, і Костя Петрович його, відповідно, весь час ремонтував. Щось там підкручував, виймав, змащував, підкладав. Не можна було там замітати, бо, не приведи Господи, якась деталька чи механізм пропаде. Коли ж чотири з половиною роки тому Костя Петрович помер, годинник ще не зупинився жодного разу. Що воно таке? Я не знаю…

Якось привела до нас священика, який приніс ось цю безцінну книжку, по якій провадив Службу батько Костя Петровича – також священик. І оцей хрест, який він тримав у руках. Це наша реліквія – речі мого тестя, якого репресували, і якого Костя Петрович двічі шукав. Об’їздив весь Радянський Союз. Бачиш: ну як тут жити без Бога? Як?

Мій внучок, коли був меншим, запитав: «Бабусю, кого ти любиш більше – мене чи Бога?» Відповіла: «Бога». То воно, мале, так образилося. Пішло, щось там собі думало-думало. А тоді приходить і каже: «А чому?» Я йому й розказала… Господа Бога треба любити і довіряти.

– Чи траплялися у вашій творчості ролі, пов’язані з релігійною тематикою?

– Ні. Я, взагалі, не релігійна людина. Я – людина Божа… Так мені видається.

– Знаю ж бо, що ви надзвичайно затребувана актриса. Чи вистачає ще енергії?

– Господь мене веде і поки що дає сили. Роботи вистачає. А далі вже як буде, бо час невблаганний. Хоча все в руках Божих.

– Дякувати Всевишньому за це, бо маємо можливість бачити вас і на театральних підмостках, і на кіноекрані.

– Окремо хочу сказати про спектакль, який показуємо глядачеві нині. Це – «Рожевий міст», поставлений моєю донькою Катериною. Вона закінчила вищі режисерські курси в Петра Тодоровського у Москві. Це був її режисерський дебют. Вистава, тьфу-тьфу, йде ось уже півтора року, і квитків туди не дістати.

– Вам приємно за доньку?

– Приємно – не те слово. Я щаслива.

– Ваша родина дуже театральна. Виховуючи доньку, мріяли про таку її кар’єру?

– Ні. Взагалі-то, я особисто мріяла бути журналісткою. Коли ж не склалося, то надіялася, що Катерина піде цим шляхом. У неї ж найпотужніший інтелект в нашій родині. Катя – дуже ерудована, в неї характер найміцніший серед нас. І цілеспрямованість неймовірна. Так що думала, що вона буде писати. В її арсеналі надзвичайно цікаві вірші. Син Костя також пише прекрасні вірші, але тоді, коли найде натхнення. А Катя творить повсякчасно. Так що в нашій сім’ї… Ти ж бачиш: ми живемо дуже просто.

– Чесно скажу, що був приємно здивований, коли ви дали згоду порозмовляти зі мною – незнайомим і далеко не маститим журналістом.

– А чому ж ні? Ми живемо як інтелігентні люди. У нас нема нічого зайвого, бо воно не потрібне.

– Зате у вас багатюща бібліотека.

– Така ж і в селі. А ще одна у Каті в Москві, і в Костика. У нас багато книжок, і це – наше щастя. Воно все нам потрібне, бо все працює: тут і витягнуті книжки, і закладки, і таке інше. І мене зовсім не дратує цей безлад.

– Творчий безлад.

– Так має бути. До того ж дуже багато книжок – на руках. Але ми ніколи не журимося, якщо щось пропало. Значить комусь воно знадобилося. Так що живемо любов’ю одне до одного і великою зацікавленістю до того, що з кожним відбувається.

– А поза зйомками, театром, у вільний час, що ви собі можете дозволити? Що любите?

– Тільки що з села приїхала. Прийшли вихідні дні: відразу ж гайнула туди. Нема такого, щоб завалилася на канапу. У нас там газове опалення, баня. Діти люблять багаття розпалити. Навіть дрова привезли і акуратно поскладали. Ясна річ, що треба було порядок навести: попідгортати, позамітати. Поїхала до Києва щаслива від того, що щось добре зробила. І тому на душі світло.

Ну, й книги. Ми з Костею Петровичем могли залишитися без шматка хліба, що й зараз частенько трапляється, але якщо нема книжки, тоді все… Береться машина, їдеш чи в книгарню, чи до друзів…

– Хто вони – ваші друзі?

– На сьогоднішній день – це коло моїх дітей. А зі старих друзів – це мої старі подруги–лікарі. Одна в Запоріжжі живе, друга тут, у Києві. Даша – в Петербурзі. Їх дуже небагато. Це також люди, яких залишив Костя Петрович, і які були нашими спільними друзями. Це – Балаян, Ступка. Але це – не друзі, а швидше – приятелі.

– Ось-ось, давайте уточнимо, що ви вкладаєте в поняття «друг»?

– Це – дорогі мені люди, які не байдужі до моєї долі, до того як я себе почуваю. А подруги – це, власне, ті дві жінки, з якими ми обмивали Костя Петровича, готуючи в останню дорогу. А на цьому дивані, що ми сидимо, Костя Петрович помер. Це все дуже взаємопов’язано. Дружба ця дуже міцна, її не розірвеш. І ніякими образами не спаскудиш. Щось у ній є таке високе.

Ось для прикладу. Коли Катерині сповнилося тринадцять років і вибухнув Чорнобиль, то я зателефонувала до моєї запорізької подруги й запитала, чи не прийняла б донечку на деякий час. То вона за одну добу звільнилася з роботи і записалася в піонерський табір у Бердянську, забравши туди Катерину. Пропрацювала там три місяці лікарем, щоб Катя була біля неї. Чи можна таке забути? Ніколи в житті.

Між іншим, скажу й таке: я захоплююся людьми. А ще часто-густо заплющую очі й занурююся в думки. Тоді відтворюю те, що мене тішить, що мені миле й дуже подобається. І мені хочеться, щоб воно цвіло і його було якнайбільше. І було так, як мені здалося. Але коли повертається «тверезість», то не розчаровуюся. Значить: це ж так прекрасно, що була «зачарована».

– Адо Миколаївно, ви мене заінтригували, сказавши, що  в дитинстві марили професією журналіста.

– Не з дитинства.  Це, мабуть, у старших класах. Я дуже добре вчилася і дуже любила літературу. І через це не було ніяких сумнівів, що буду в університеті. Але мої подруги щось там у мені вбачали і підштовхнули: «Попробуй в театральний. А якщо не пройдеш, то підеш на журналістику. Ми ще встигаємо здати документи». Я з першої спроби вступила в театральний.

– А задатки до журналістики? Щось пробували писати?

– Я була кращою в навчанні. Мені легко давалися перекази, твори. У мене була прекрасна вчителька української мови та літератури Катерина Володимирівна. Після мами – це, власне, друга особа, яка справила на мене величезне враження. У неї був надзвичайно тонкий смак, але, водночас, велика вимогливість до слова. Вона й звернула мою увагу на те, що маю неординарні погляди, а не схематичне бачення всього.

А ще Євгенія Йосипівна, яка викладала в нас англійську. Саме вона привчила нас до того, що жінка повинна бути жінкою, а не чорт зна чим.

– Даруйте за дещо прозаїчне запитання. Як ви себе почуваєте у нинішні скрутні часи?

– Через те, що я – небагата людина і в банку не маю жодної копійки, то й нема страху, що щось пропаде. Проблема в чому? Скрізь почали платити менше або не платити зовсім. Тому я трішечки у вигіднішому становищі, бо маю багато роботи. Відповідно, можу купити шматок хліба. Але знаю, що важкі часи настали для людей, які живуть зовсім близенько від мене. І я не спроможна їм допомогти. Це – найстрашніше, коли не можеш поділитися бодай дещицею, яка необхідна для дітей, хворих. Як казала Марина Цвєтаєва, «милостыню заслужившему». Ось це найбільша біда, яка підступила до усіх нас. Благаю Господа, щоб пережити кризу. І щоб молодь, яка має сили, має фах, могла докласти всіх зусиль, аби жити гідно.

Взагалі вважаю, що гідність людська полягає у тому, щоб не радіти з того, що ти багатший, що в тебе чогось більше. А від того, що живеш у гармонії з оточенням.

– На завершення дозвольте запитати. Ви вірите, що в Україні настануть кращі часи?

– Без віри взагалі не можна жити. Це – великий гріх!

Київ, 1 лютого 2009 року.
Оновлено: Мадрид, вересень 2010 року.