У кожного з нас, хто приїхав в Іспанію чи іншої країни на заробітки, був свій шлях туди. Починався він з усвідомлення та вирішення першочергових насущних питань: їхати чи не їхати взагалі, куди податися, до кого, хто допоможе? Потім були проблеми з візою. Хтось вирішував їх швидше, а хтось вичікував кілька місяців, рік, а то й більше. Врешті-решт усі проблеми з документами було полагоджено, і на нас чекала мандрівка в незвідані краї, яка через невідомість дещо лякала.

Але найперше треба було все ж подолати європейські простори. А це було, ой як, не просто. Чого тільки не довелося почути про те як народ добирався до омріяного пункту призначення. Найбільша проблема полягала у перетині кордонів. Ми ж бо вирушали в Європу, як правило, у статусі туристів. Не приведи, Господи, було заїкнутися про те, що їдеш на заробітки. Зрозуміло, що відношення до нас зі сторони німецьких, австрійських, угорських, словацьких, польських прикордонників було далеко не найкращим. І в багажниках автомобілів перебиралися, і прикордонну смугу пішки, немов шпіони, долали, і ріки холоднющі перепливали чи переходили вбрід. А яких тільки байок не вигадували під час проходження митного контролю. Всяке бувало…

Проте особисто мені перший виїзд в країну Дон Кіхота в травні 1999 року дався «малою кров’ю». Фірма, яка організовувала мій виїзд, не кинула мене напризволяще, як потім це сталося з багатьма нашими земляками. Мовляв: ми зробили візу для тебе, купили квитки на дорогу, а далі це – твої клопоти. Мої львівські знайомі, очолювані Романом Іванчуком, з яким ми вчилися на журфаці, а потім працювали разом на Святоюрській горі, виїхали до Іспанії, щоб прощупати все своїми руками. Там нас і зустріли, поселили на деякий час. Хоча з роботою і не посприяли. Зрештою, вони і не обіцяли цього як деякі інші.

А ось в декого з моїх земляків-ходорівчан було чимало пригод під час перших мандрівок. Зокрема Славік Михайлишин виїжджав за «паркан» як лижник. Так-так, не дивуйтеся. Туристична фірма, що організовувала його поїздку, за версією офіційних документів, щоб відвернути підозру в прикордонників, спорядила групу для охочих покататися на лещатах в австрійських Альпах. Відповідно, з собою прихопили весь необхідний для цього реманент. А в Австрії їх уже пересадили в бус, що попрямував на Піренейський півострів.

Проблематично склалася поїздка в Іспанію для Ігоря Лесіва. Київська фірма, через яку він оформляв документи, довезла «бусом» його і ще одинадцятьох пасажирів до Італії. Після того, як їх зупинили тамтешні поліцейські, водії відмовилися везти людей далі. А жіночка, що відповідала за їхню поїздку, заявила, що кінцевим пунктом призначення була саме Італія. Далі вони змушені були подорожувати своїм ходом. Зауважте, що довелося робити це без закордонних паспортів. Їх забрали представники фірми, мотивуючи тим, що інші наші співвітчизники, які їхатимуть після них, не зможуть відкрити візи. Натомість видали ксерокопії, гарантувавши, що вони дійсні по всій Європі. Ось так і рушили поїздом від кордону Італії з Австрією до Іспанії.

Все тривало нормально до околиць Барселони. А там зайшли поліцейські, в яких ксерокопії паспортів, м’яко кажучи, викликали недовіру. І наших висадили з поїзда. Провели в зал очікування. А коли підійшов потяг, що прямував до Франції, мандрівників посадили в нього, ошелешивши: «Звідки приїхали, туди й повертайтеся». На французькому боці вже чекали місцеві поліцейські, які оглянувши «липові» документи, заявили, щоб наші «пензлювали» в Австрію. Скориставшись тим, що їх залишили в приміщенні вокзалу, наші вислизнули за його межі й розташувалися на березі моря. Одна з жіночок додзвонилася до сина й доньки в Іспанію і розповіла про своє незавидне становище. А ті вже організували автомобіль, який двома рейсами перекинув подорожуючих на іспанський бік. Дякувати Всевишньому, що все для Ігоря Лесіва та його попутників так завершилося.

І все ж мені також не вдалося обминути малоприємних пригод, що трапилися на шляху з України за Піренеї, про які хочу розповісти. Після півторарічного перебування на заробітках в країні кориди я приїхав у двохмісячну відпустку додому. Ясна річ, коли надійшов час повертатися назад, треба було вирішувати яким чином це робити і, головне, з ким. Питання доволі складне, оскільки в той час, а йшов 2001 рік, подолати кордони було особливо важко. Навіть вкрай небезпечно. Тоді рекетири різного калібру перекрили мало не всі шляхи як поблизу від наших теренів, так і на дальніх просторах. Тому, маючи всі необхідні документи для легального проживання та праці в Іспанії, міг вибрати кращий варіант добирання. Не хотілося це робити за допомогою різношерстих туристичних фірмочок, тому що просочувалася інформація, буцімто всі вони ходять під «ковпаком» у рекету.

Саме тоді хтось порадив звернутися до львівської філії німецької автоперевізної компанії «Kraft Raizen», офіс якої знаходився на Привокзальній. На той час «Крафт» уже добре зарекомендував себе не лише в Європі, але й у нас в Україні. Мені навіть вдалося без зусиль розшукати рекламні оголошення цієї фірми у багатьох львівських газетах. З них і довідався, що всі бажаючі можуть дістатися до багатьох точок Західної Європи на комфортабельних німецьких автобусах «Неоплан» за помірковану ціну. А вже в офісі фірми мені гарантували весь сервісний набір: надзвичайно зручні крісла, телевізор, чай та каву, туалет і тому подібне. І все це – за якихось двісті «зелених» (працівники фірми переконували, що це мізер). Спочатку мені запропонували поїздку до німецького міста Карлсруе з подальшою пересадкою на Барселону. Проте хотілося ще кілька днів побути з родиною, тому я вибрав другий варіант. А саме: підсісти в автобус, що проїжджатиме транзитом через місто Лева. Знати б, чого це коштуватиме!.. Але, як то мудро кажуть в народі: знав би де впадеш, то соломи підстелив би…

Словом, дійсність виявилася зовсім не такою, якою її малювали працівники «Крафту». Передусім, виявилося, що автобус затримується, і нам довелося стовбичити мало не шість годин біля львівського залізничного вокзалу. Як пояснювали «крафтівці»: після початку рейсу в Чернівцях, щось там вийшло з ладу, і водії усували несправність. Потім поступила команда вантажити речі в мікроавтобус, який мав би доставити нас до Шегинів. А вже там пересідати в наш «рідний», який, щоб не робити зайву петлю зі Стрия до Львова, мав відразу прямувати до українсько-польського кордону.

Далі нове розчарування. Жодним «Неопланом» і не пахло. Посадили нас у середніх розмірів, трохи пошарпану і забрьохану «Сканію». Як відразу з’ясувалося, рейс стартував не в Чернівцях, а в Кишиневі. Відповідно, і водії, і переважна більшість пасажирів були мешканцями сусідньої Молдови. Спаси мене, Господи, роздмухувати міжнаціональний скандал, адже до наших співбратів з колишнього Союзу ставлюся нормально. Але коли б знав наперед, що буду подорожувати з ними, навряд чи погодився б на таку поїздку.

Далі більше. Вмостившись у кріслі, відчув, що коліна вперлися в спинку спереду сидячого. Проміжок, як ніколи, виявився вузьким. Захотів хоч трішки опустити крісло, щоби прийняти напівгоризонтальне положення, але старання були марними. Натиснув на кнопку, аби відчути струмінь свіжого повітря – де там. Безуспішною також виявилася спроба увімкнути світло на панелі. Згодом довідався, що й туалет не працює. Так з тріском луснула обіцянка «Крафту» про комфортабельний лайнер. Подумалося: якщо вже ці так майстерно вміють лапшу на вуха вішати, то кому ж тоді довіряти? Питання, звичайно, риторичне, і воно повисло у повітрі. Знав би, що це всього лиш квіточки, зійшов би ще в Шегинях. Проте подітися були нікуди – доводилось терпіти. Перед самим кордоном водії оголосили для тих, хто підсів, що треба скинутися по десять баксів для його «успішного» перетину. Зрозуміло, що ці гроші були необхідні для того, щоб автобус не трясли митники. Моя думка підтвердилася, коли працівники митниці безперешкодно пропустили нас далі.

Вдруге довелося розкошелитися на польсько-німецькому кордоні. Тут водії запросили з «носа» по сорок німецьких марок. Але пояснення прозвучало інше. Мовляв, німаки беруть вказану суму як заставу. Будеш повертатися – отримаєш грошики назад. Ясна річ, всі второпали: плакали ці грошенята. Хоча мене ця печальна участь минула, оскільки їхав легально, маючи дозвіл на повернення в країну Сервантеса. Відповідно, вдалося зекономити пару копійок. А ще нам провели детальний інструктаж на випадок, коли зайдуть в автобус митники і розпитуватимуть куди прямуємо. Наказано було відповідати так: на базар до голландського міста Утрехт. Добре, що пронесло і ніхто не заходив, а то не ручаюсь, що всі правильно назвали б кінцевий пункт призначення. Адже молдовани, що сиділи поряд зі мною, по кілька разів перепитували його назву. І я те й робив, що повторював: «Утрехт, Утрехт…»

Хоча не обійшлося без прикрих трафунків. Одного молдованина таки висадили, не пропустивши в Німеччину. Він, нібито їхав на всесвітньо відому промислову виставку в Ганновер. Але ось прикол: вона вже чотири дні, як завершилася. Ось тому недовірливі німці ввімкнули перед бідолахою червоне світло.

Після чотириденної виснажливої подорожі ми нарешті перетнули французько-іспанський кордон. Чому добирались так довго? Та тому, що наші водії робили довгі паузи для трапез, а також, щоб виспатися. Здавалося, що залишилось зовсім мало, і ми досягнемо заповітної цілі. Але…

Не проїхали й двадцяти кілометрів іспанською територією, як поряд з автобусом прилаштувалася новесенька синя «Опель-Астра». Чиясь рука вказала шоферові рухатися за легковиком. Той повівся слухняно, процідивши крізь зуби: «Капець, ось і влипли. Рекет!» В салоні запанувала гробова мовчанка. Звернувши з траси і попетлявши ще з півгодини, зупинилися посеред ліска. Двері відчинилися, впустивши до середини симпатичного «з голочки» одягненого молодика. Про такого і не подумаєш, що він зв’язаний з крутими. Тим часом «гість» соковитою російською мовою без якогось особливого вступу почав втовкмачувати нам, що це не що інше, як рекет. І оскільки всі ми прямуємо на заробітки дорогами сонячної Іспанії, то за транзит треба викласти певну суму грошей. Потім він запитав, чи є серед пасажирів учасники ліквідації чорнобильської аварії, мужчини старші п’ятдесяти років, колишні воїни-афганці. Для них, як і для жінок, було зроблено виняток. А решта повинна була розщедритися на 250 «паперів». При цьому, ніби між іншим, було зауважено, що автобус не рушить доти, доки всі не «пожертвують» вказану суму. Оскільки серед чоловічої половини не виявилося представників пільгових категорій, то майже всі зашаруділи купюрами. У цей час до салону заскочив «браток» з торбиною на плечі, бритоголовий і якийсь миршавий – не рівня першому. Оглянувши зверхньо присутніх, він почав збирати данину, пришвидшуючи народ. Акцент у його мові явно вказував на те, що це не хто інший, як наш землячок з України. Коли надійшла моя черга, то пояснив, що повертаюся в Іспанію з усіма документами після відпустки, тому маю зі собою обмаль грошей. Можу дати лише шістдесят доларів, а двадцять п’ять мушу залишити на дорогу до місця перебування. Він пересмикнув плечима, скривившись, ніби середа на п’ятницю, вичавив зі себе слово «мало», але прослідував далі по салону автобуса. Перерахувавши грошенята в кінці процедури, «миршавий» пробурмотів ламаною російською, що не вистачає 400 баксів, але вони (себто рекетири) – «не изверги какие-то», а люди гуманні, отож дозволяють продовжувати маршрут. Крім цього, нам гарантували «дах» на випадок зустрічі з іншою «бригадою», а також запропонували контактний телефон, якщо хтось матиме труднощі з пошуком роботи. Тоді б вони змогли посприяти в хорошій праці.

Вже дещо пізніше, коли я повів приятелям про своє знайомство з рекетом, вони висунули кілька гіпотез про те, хто б міг здати автобус. По-перше, поінформувати зацікавлених осіб могли водії автобуса, які здійснювали не перший свій рейс в країну Дон Кіхота. Очевидно, вболіваючи за місце своєї праці, вони зателефонували до рекетирів, які під час попередніх рейсів змогли з ними «доба заритися». Або ж були з ними добре знайомі й здавали подорожуючих, беручи участь в «братерському» розподілі «зароблених» грошей. Версія друга: взаємовигідна «співпраця» між самою фірмою «Крафт» і «братками-гуманістами». Хоч і малоймовірно, але всяке бувало. Проте, як кажуть: не впійманий – не злодій. Ще один можливий варіант. Це міг бути просто збіг обставин. Рекетири, знаючи, якими дорогами потрапляли в Іспанію заробітчани, виставляли пости, які легко вираховували транспортні засоби з українськими чи, як у цьому конкретному випадку, молдовськими номерами, що перетинали кордон. Словом, про механізми таких «операцій» можна лише здогадуватися. І все ж важливо не це. Прикро, що свої обдирають, як липку своїх же. І нема на них управи. Хоча, Бог добрий і бачить все!..

Якщо ви думаєте, що всі прикрощі залишилися позаду, то помиляєтеся. Під Сарагосою трапився ще один неприємний епізод. Була восьма вечора, коли один із молдован, що, до речі, нормально розмовляв українською, підійшов до шофера і почав щось жваво пояснювати. Потім раптом схопив його за плече і потягнув на себе. Мало бракувало, щоб водій відпустив кермо. Що би було, якби на підмогу товаришу не кинувся інший водій, одному Всевишньому відомо. Йому вдалося відшвирнути нападника. Безумовно, нам дуже й дуже пощастило: мабуть, в сорочках народилися. Заспокоївши земляка, молдовани вирішили негайно позбутися його. Як нам пояснили: мозок у нього повернувся «набакир», а це загрожує всім іншим. Біля найближчої бензозаправки вивели його зі сумками з автобуса і, попередньо надававши копняків, покинули. На мої зауваження, що так поводитись не по-людськи, адже невідомо, що чекає на покинутого, один з молдован процідив: «З такими не панькаються. А ти помовч, якщо хочеш доїхати. Тим більше, що в нашого «зьоми» сестра працює в Сарагосі. Так що він не пропаде». Нічого не залишалося як помолитися за сердешного…

Дорого ж обійшлася мені ця поїздка, яка виснажила не лише морально, але й вдарила по кишені. Ось чому «незлим тихим» словечком і по нині згадую «Крафт» та іже з ними.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.