ГЛАВА УГКЦ БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: «Не лише українці Іспанії почувають себе покинутими напризволяще власною державою, але це цілком відноситься і до мешканців України» (Частина друга)

Posted on Вер 7 2015 - 9:57am by Любомир Калинець

Glava-5

– Блаженніший Святославе, чи зауважили ви різницю між тією українською громадою Мадрида, яка існувала 15 років тому, і теперішньою?

– Говорячи про це, найперше можу сказати, що ця громада вже є усталеною. Це – не щось стихійне, тимчасове, провізоричне. Вона, між іншим, має свою цікаву історію. Проте потребує сталої структури, яка би могла забезпечити подальший розвиток і опіку над нашими людьми, як ми вже про це говорили. Так само можна сказати, що дуже багато людей прийшло до Церкви, віднайшли її. Навіть ті, які, можливо, в Україні були не дуже уцерковленими, тобто не часто вчащали до храмів. Саме через ті труднощі, переживання, які еміграція накладає на особисту долю людини, вони й горнуться до Церкви.

І останній, але немаловажний момент. Очевидно, що ті трагічні події в Україні, які відбуваються у ній, ще більше збудили наших людей, і вони шукають церковних осередків, для того, щоби молитися за Батьківщину, щоб помагати їй. Помітне бажання бути ближче до різного роду мереж, наприклад, прилучатися до волонтерської діяльності,  підтримувати українське військо. Підтримувати навіть наші церковні структури, душпастирство силових структур в Україні й т.д.

Отож, справді, громада є чисельною, стабільною, дуже живою, активною, молодою. Тому думаю, якщо мій перший візит 15 років тому спричинив новий етап розбудови цієї громади, то я б дуже хотів, щоб теперішній офіційний душпастирський візит у нових обставинах став необхідним поштовхом для того, щоби ми перейшли на новий, вищий рівень церковного буття тут, в Іспанії.

– Чи звернули увагу на той нюанс, що іспанці набагато прихильніше ставляться до вас, оскільки володієте їхньою мовою. Де ви її осягнули: в школі чи в Аргентині?

– Очевидно, що для всіх приємно, коли до нього звертаються рідною мовою. Тоді відразу багато психологічних бар’єрів падає. Я дякую Господу Богу, що міг спілкуватися як з іспанськими посадовцями, так і з церковними ієрархами їхньою рідною мовою. І справді, це на них справило позитивне враження. Деколи навіть допомогло вирішувати наші питання.

У школі я ніколи не вчив іспанську мову. Але, скажімо, навчався в Аргетині як студент ще на початку 1990-х років, а пізніше два роки служив як єпископ для українців цієї ж країни. Тому моя іспанська – більше «портеньйо», тобто аргентинська. Але для іспанців – у цьому ще більший колорит, тому що такою мовою розмовляє Папа. І, таким чином, нам вдалося знайти спільну мову.

– Не можу не заторкнути питання заробітчан. Ви їх бачили й знаєте по Греції та Аргентині. Яка ваша думка про нас? Не секрет, що чимало серед нас таких, хто «заражений» хворобою, назва якій «ностальгія». Хоча, безумовно, це не до всіх відноситься. Проте нам одночасно притаманне й таке відчуття, яке асоціюється з відрізаним окрайцем хліба. Багато серед нашої братії не бачать бодай найменшого поступу від держави в напрямку до нас. Ото ж, ваша позиція, і чи почули ви думку іспанців про нас?

– Питання заробітчанства, я би сказав, багатогранне та складне. З одного боку це – проблема, а з іншого – велика благодать Божа. Нагода і виклик.

У чому полягає проблема? Дуже гірко, що наші люди повинні шукати працю поза межами України. Невже на рідній землі не можуть віднайти гідної роботи, а відтак необхідного джерела утримання своєї родини? Дуже гірко та боляче, коли найкращі, молодь, скажімо, цвіт нашого народу, хвиля за хвилею покидають домівку, перебазовуючись за кордон. Це знекровлює Україну. Тому переконаний, що в цьому певна проблема.

Цілком погоджуюся, що українська держава дуже мало, або й нічого, не зробила для своїх людей. Але думаю, що не тільки українці Іспанії почувають себе покинутими напризволяще  власною державою, але це цілком відноситься і до українців в Україні. Властиво, ця відчуженість держави від народу, ця клановість, яка закриває олігархів у їхньому вузькому світі й абсолютно відрізає, неначе окраєць хліба від життя реального люду, і спричинила ті події, які ми сьогодні маємо. Люди, не бажаючи бути відрізаним шматком, вийшли на майдани. І де-факто змінили цю владу.

Також я цілком розумію, наскільки глибоко наші краяни за кордоном переживають ностальгію за своєю землею. Адже як би тобі добре не було десь, так як вдома не буде ніде. Каже ж бо Тарас Шевченко: «…У своїй хаті своя правда, і сила, і воля». А навіть у гостинній Іспанії своєї правди, своєї сили і волі немає. Ми її мусимо здобувати. Тому необхідно будувати мости, які б єднали наших людей з-поза меж України з Батьківщиною. І Церква є чи не єдиним і дуже потужним, живим, і я би навіть сказав, життєдайним осердям єднання. Властиво, моя роль, як Глави Церкви, якраз і полягає в тому, щоби будувати ту єдність нашого українського світу. Світу, який сьогодні поширений по всіх континентах земної кулі.

Ось тому мій візит сюди був одним із способів як цю єдність будувати. Тому чи то у своїх словах привітання, чи будь-яких інших зверненнях до наших людей я весь час наголошую, що ваша мати-Церква вас не забуває. Ми вами опікуємося, дбаємо про вас. Тому, певно, справді, не було іншому кому приїхати до Іспанії, щоб заступитися за своїх людей і від їхнього імені промовити: і до церковних ієрархів, і до державних чинників як Главі Церкви.

Glava-6

Зворотній бік медалі. Якщо ми поміркуємо про еміграцію з точки зору християнського досвіду, то вона стає величезним благословенням Божим і нагодою. Бо саме завдяки еміграції наша Церква сьогодні є глобальною. Якщо порівняти з початком ХХ століття, коли, фактично, ми були маленькою громадою десь на задвірках Австро-Угорщини і мали всього три єпархії, то нині ми є глобальною Церквою. Ми розкидані по всьому світі, маємо аж 54 єпископи Синоду, свої структури, зокрема сім митрополій. Отож зрозуміло, що нашу Церкву рознесли по світі саме наші емігранти. Не хто інший, як наші миряни, були тими, хто приніс нашу Церкву в ті країни, де вона сьогодні успішно розвивається. Завдяки нашим заробітчанам наша Церква сьогодні знана у світі й сяє на цілий світ, так як це пророче передбачав перед своєю смертю слуга Божий митрополит Андрей Шептицький. І це, звісно, дає нам нагоду та право поминатися про необхідність опікуватися нашими людьми. Бо кожний вірний, християнин Церкви свого права, вірний греко-католик має право на душпастирську опіку в своєму власному обряді. Це є природне право, яке ніхто не має права заперечити. І на цьому ми будуємо наші плани, наші відвідини, будуємо наші структури. То ж таким чином можемо свідчити про те, хто така Україна.

Ви добре знаєте про те, що ще кілька десятків років тому навіть тут, в Іспанії, тутешня громада не дуже уявляла собі, що таке Україна. А сьогодні всі бачать і розуміють, що вона є європейською державою. Зустрічаючись з українцями, вони бачать, що це європейці: за їхньою культурою, за їхнім способом мислення, за їхньою культурою праці та чесністю у стосунках. Приїжджаючи сюди, наші заробітчани, хоч і переживають колосальні труднощі, проте вони ніколи не вдаються до кримінальних засобів збагачення. Багато хто з іспанців говорив мені, що вони знають: українці приїхали не красти, а працювати.  І це якраз показує християнський вимір, християнське обличчя українця.

Україну сьогодні знають як цивілізовану європейську державу з християнською ідентичністю. Це завдяки свідоцтву та щоденній копіткій праці наших вірних. Тому вони є сьогодні амбасадорами і української культури, і Церкви, і нашої держави в цілому. Вони, справді, гідно представляють обличчя нашого народу, зокрема у Західній Європі.

– Ваше Блаженство, хотілося б трішки відійти від, якщо так можна висловитися, «офіціозу». І перейти до запитань, так би мовити, «для душі». Хоча, ясна річ, грань між ними тоненька. Та все ж.

Ви зустрілися тут зі своїми земляками зі Стрия. Що для вас – це місто на Львівщині та як часто туди приїжджаєте? Чи ваша думка лине до батьків?

– Скажу, що від Стрия трошки відчужився, тому що вилетів з домашнього гніздечка в 15 років. Після восьмого класу поступив у Бориславське медучилище і вже з того часу в Стрию фактично так і не мешкав. Тому зі стрийською громадою, можливо, і не маю живих стосунків. Та й багато кого вже не знаю. Часами мені так видається, що вже більше знаю людей на стрийському цвинтарі (сміється), ніж тих, кого можна зустріти на міських вулицях. Але, тим не менше, там ще є багато рідних і знайомих.

Glava-7

Багато духовенства звідти. Серед них – мої студенти. Єпископ-помічник зі Стрия, якого ми недавно висвятили – мій студент. Писав зі мною дипломну роботу на закінчення семінарії.

Для наших читачів уточнимо, що мова іде про владику Богдана Манишина – єпископа-помічника Стрийської єпархії.

– Ну, і в Стрию мешкають мої батьки. Богу дякувати тато і мама живі, активні, працюють. І тому я маю обов’язок бути з ними, відвідувати їх. Голова Церкви, в першій особі, має виконувати заповідь: шануй батька і матір. Я з ними кожного дня спілкуюся: чи то по скайпу, чи то в телефонному режимі. І час від часу намагаюся їх відвідати.

– У моєму рідному Ходорові, від якого до вашого Стрия рукою подати –  якихось 36 кілометрів, ніколи не доводилося бувати? Можливо, проїздом?

– Проїздом, звичайно, бував.

При першій нашій зустрічі ви натякнули, що мали дуже хороші контакти з Іриною Калинець. Вона хоч і не корінна ходорівянка, але, безперечно, тісно повязана з нашим містечком.

– Очевидно, пані Ірина Калинець – знана постать і в українській культурі, і в русі так званих шістдесятників. Я з нею контактував до останніх днів її життя. Зокрема, ще по сьогодні пригадую остатню розмову перед її смертю. Після неї вона, по-моєму, наступного дня відійшла у вічність.

Це була особа, яку можна порівняти з «дамаською сталлю». Тверда, як криця, деколи дуже гостра, в певних моментах абсолютно непоступлива та безкомпромісна. Проте людина, яка до глибини душі любила Україну й готова була своє життя і за неї, і за український народ віддати.

Також вона була, я б сказав, не літератором, а швидше філософом і мислителем. В останні роки свого життя вона займалася філософським осмисленням Святого Письма. Очевидно, часами можна було сказати, що це є радше філософські роздуми. Можливо не так богословські, які чітко зорієнтовані на якісь канони, а інтерпретація Святого Письма. В діалозі з богословом вона й розвивала свою філософську думку. Вважаю, що це – надзвичайно цікаво. І вже після її смерті пан Ігор Калинець подбав, щоб її рукописи побачили світ у вигляді публікацій.

– Ви були вхожі в їхню сімю, бували у них вдома?

– Так, і то дуже часто. Взагалі, кілька остатніх років перед виїздом як єпископа до Аргентини, пані Ірина просила про духовні поради. Наважуся сказати: навіть про духовний провід. То ж я дуже радо на це відгукувався.

Пригадую, вона була присутня на моїй єпископській хіротонії і дуже протестувала проти того, що мене відсилають в Аргентину. Я намагався  її і пояснити, що українська Церква є по цілому світі й т.д. Одначе, можна було побачити її величезну радість, коли я повернувся до України, і коли вона вітала мене вже як Главу Церкви. Це було щось феноменальне. Вона мені довірливо сказала: «Я думала, що втратила вас, але таки вас… знайшла». (Сміється).

– Щось подібне пані Ірина й мені казала, коли я в черговий раз повертався з Іспанії додому. А коли відїжджав назад, то невдоволено бурмотіла: «Куди ти їдеш? Адже такі люди тут потрібні».

– Цікаві були моменти, тому нехай вона з Богом спочиває. А я думаю, що український народ, українська філософська думка ще повинні відкрити особу пані Ірини як мислителя, літератора, громадського діяча.

– Мабуть, незабаром у Ходорові завершуватимуть будівництво другого в місті храму – святих рівноапостольних Володимира та Ольги. Зводять його напрочуд величним, споруджують досить довго. Мабуть, ґонор наших галицьких містечок ще той! Іноді аж «зашкалює». Але на прославу Всевишнього, можливо, так і потрібно робити. Користуючись нагодою дозвольте запросити вас до нас на цю урочистість. Хоча це ще і без мене зроблять на іншому рівні. А ось чи приїдете ви, в силу своєї зайнятості, то вже інше питання.

Ваше Блаженство, ще одне питання цікавить мене. Знаю, що чималий слід у вашій долі зробив отець Михайло Косило з Дори, що на Івано-Франківщині. Саме в цей час на сайті нашої асоціації «Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців», ми друкуємо спогади про цю духовну місцину. Зрозуміло, що обійти постать отця Михайла в цьому контексті неможливо. Що він значить у вашому житті? Як ви з ним зустрілися та які уроки винесли?

– Отець Михайло Косило – це ісповідник віри нашої Церкви, який двічі відбув тюремне ув’язнення. Зокрема, друге було дуже тяжке. Причиною його переслідування, а згодом ув’язнення був той факт, що він працював ректором підпільної духовної семінарії на Франківщині. Очевидно, що він діяв як міг у тих нелегких обставинах, під пильним оком спецслужб. Навіть для тих священиків чи православних, чи римо-католицьких, які діяли менш-більш відкрито, в той час існувала строга заборона так званої релігійної пропаганди серед молоді. А ви собі уявіть, коли молоддю, хлопцями-семінаристами, займався підпільний священик. Тому, згідно з тими совєтськими категоріями, це вважалося надзвичайно тяжким злочином проти держави. Одначе, попри все, отець Михайло виховав понад 20 священиків, яких досить глибоко готував, наскільки це було можливо.

Властиво, отець був добрим знайомим мого батька. Мій рід по татовій лінії походить зі селища Брошнів-Осада на Франківщині. То ж о.Михайло ще молодим священиком у 1950-их роках приїжджав до дому мого дідуся Івана Шевчука в Брошневі й там відправляв підпільні богослужіння. Таким чином, мій тато добре його знав. Ото ж, коли я відчув покликання до священства, то увійшов у мережу цієї підпільної семінарії, якою опікувався отець Косило. Часто з ним контактував, отримував рукописи різних підручників. Написані вони були рукою блаженних священномучеників Симеона Лукача та інших. І ми також переписували ті зошити, і, таким способом, відбувалося це навчання. Зрозуміло, що мій навчальний період виглядав трошки інакше, ніж у моїх попередників, бо то були останні роки совєтського союзу, а пізніше його розвалу. Я, коли повернувся з армії, то вже існували легальні семінарії. Тоді отець Косило скерував мене до Львівської духовної семінарії. Підсумовуючи, зауважу, що його настанови в тому часі стали для мене життєдайними. Як бачите, я пішов тією дорогою, яку накреслив покійний отець Михайло.

– Ви там бували в тій церковці в Дорі, у нього вдома?

– Так, і не раз. Його хата виглядала, як лисяча нора, що мала один вхід і п’ять виходів. На другому поверсі знаходилася каплиця, за святилищем – помешкання для семінаристів. Я і по сьогоднішній день підтримую контакти з цією групою священиків, яких називають «косилівці».

– Петро Голіней, Іван Лейб’юк, Іван Бойко, Іван Качанюк та інші

– Насправді, ці отці надзвичайно ревно працюють. Уже роками кожного літа відбувається фестиваль духовної пісні серед християнської молоді під назвою «Косилівська ватра». То дуже цікавий захід, який організовується силами парафій тієї околиці. Так що завжди під час літніх вакацій їздив туди до них, в гори, зокрема до Яблуниці, щоб набратися здоров’я, подихати свіжим повітрям.

Отець Михайло Косило, бачите, залишив дуже глибокий слід у житті нашої Церкви. Якщо б усі священики були на його взірець, то тоді нам ніхто не страшний. Як сказав Христос до Петра: «Тоді навіть адові ворота таку Церкву не подолають!»

– Побувавши торік у тій оселі, довідався, що тамтешні душпастирі прагнуть створити на другому поверсі, в каплиці, музей. Уже й чимало експонатів зібрано. Таким чином, Яремче та околиці стануть місцем не лише відпочинку, але й духовної віднови та наснаги. Мабуть, незабаром туди й паломники потягнуться. Особливо, після того, як відновлять згорілий храм у студитському монастирі святого Іллі.

– Цього року, наприкінці літа, відбудеться Патріарший собор у Івано-Франківську. Це – подія всецерковного масштабу, яка проходить раз на п’ять років. Її темою буде «Жива парафія як місце зустрічі з Христом». У рамках цього заходу хочемо організувати цілу низку краєзнавчих поїздок, адже сподіваємося на приїзд багатьох людей з цілого світу. І ось ця підпільна семінарія в Дорі є однією з точок, куди будуть приїжджати делегати собору для того, щоби побачити обставини життя і функціонування підпільної семінарії. Щоби зрозуміти як наша Церква змогла вижити в таких складних обставинах.

Glava-8

– І на завершення зовсім коротенько. Скрипку, якою непогано володієте,  хоч інколи до рук берете?

– Час від часу.

– А дві пляшки вина іспанського повезете звідси до своєї колекції, яку збираєте упродовж багатьох літ?

– Ні, цього разу не повезу.

– Щиро вдячний за бесіду. Дуже приємно було з вами поспілкуватися, а вам, можливо, щось і згадати.

Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ.

Мадрид, Іспанія.