ГАЛИНА ТА ЛЮБОМИР БІЛИКИ: «Яка б країна Іспанія не була чудова, але все одно вона для нас – чужина…» (Частина третя)

Posted on Гру 6 2015 - 5:49pm by Любомир Калинець

НА ЗАРОБІТКИ ДО ІСПАНІЇ

– Хто нарадив вас на країну кориди?

Любомир: Якось до нас до хати, де ми жили коло Масичів, прийшов Роман Дейнега зі своєю жінкою. Значить, кажуть: «Якщо хочете, є робота в Іспанії. Там зараз Руслан з Ольгою, які працюють. Вони вам поможуть, їдьте туди». І так як у цеху в зимовий період не було багато загрузки, а тільки ремонт обладнання, ми вирішили їхати. Договорилася з нашими батьками, що діти лишуться трохи в одних, а трохи в інших, і «чухнули».

– Я так розумію, що Роман і Руслан Дейнеги – це брати-близнюки, яких у нас кликали братчиками. Колись вони обидва за «Цукровик» футбол ганяли. Але ж про них дивовижні речі розказують. Ходять чутки, що вони стількох людей «кинули», зайшли в шалені борги. А ще на їхню адресу лунають різноманітні погрози на кшталт відколошматити мало не до смерті.

Галина: Проблем у них дійсно багато набралося. Якось вони ті борги стараються помаленьку віддавати. Але нам помогли з поїздкою в Іспанію.

Л: Роман підказував, як то всьо робити. Ми тільки возили документи до Києва. Одним словом, візи нам відкрили.

Г: На 40 днів. Все було зроблено так, ніби Любчик їде купляти машину до Німеччини.

– У той час треба було видумувати різні правдоподібні версії для перетину кордону. Там прискіпливо випитували про мету поїздки і т.д.

Г: Тому ми боялися, щоб за порушення візового режиму нас не покарали. Щоб депортацію не поставити. Ну, а тепер най Любчик далі розказує як ми їхали.

Л: Мали виїжджати 21 листопада 2000 року. Але так сталося, що помер мій брат двоюрідний з Жидачева, і ми відказалися від тої дати. Виїхали через тиждень 27го.

Їхали бусом дуже тяжко. Аж семеро суток, тому що бус ламався по дорозі. Перший раз то сталося в Польщі. Зремонтували таки на трасі. Поїхали дальше. Другий раз бус поламався в Німеччині. Шофери десь їздили й шукали майстерню. Насилу дотеліпалися до Іспанії. А там, не доїжджаючи кілометрів 30 до Торрев’єхи, поламалися третій раз. І там ще двоє суток відстояли, поки ремонтували того буса. Продукти всі закінчилися, тому ходили красти апельсини на фінку (плантацію – примітка Л. К.). Чимось же треба було жити. Потім втікали звідти.

– Добре те, що добре закінчується. Дозвольте тепер запитати, хто вас «притулив» у країні фламенко в перші дні? Чому питаю про це, бо я ні до кого конкретно не їхав. Фактично подався у безвість. Правда, мій знайомий з львівської турфірми «Стара Європа» Роман Іванчук, який організовував мою поїздку, гарантував дах над головою. Та все ж невідомість насторожувала.  

Г: Ми знали, що нас буде зустрічати Руслан. Тому, коли приїхали, поселилися в нього.

Л: Руслан і Ольга прийняли нас першу ніч. Як зараз пам’ятаю смак борщу, що нам дала Оля. Бо сім суток нічого рідкого не їли. І вона нас пригостила тим борщем. А потім положили матрац напоперек, на якому спали троє: я, дружина і Діма з Отиневич, котрий приїхав з нами. Сумки під голову поклали і троє спали на одному матраці. Отак починали.

– Щось подібне спостерігалося і в мене в перші дні після прибуття до Мадрида. Ті ж матраци, кинуті на підлогу. Щоправда, нас спало більше. По-моєму, шестеро чи семеро. Відповідно, тіснота «діставала». Коли спиш на боці, ще сяк-так. Спробуєш лягти на спину, конче розштовхаєш сусідів. Та повернімося до вас. 

Л: Нам швидко знайшли квартиру, але в підвальному приміщенні. Тому було дуже сиро. І нас жило вісім чоловік. Загальна кухня, одна маленька душова кабінка, щоб помитися. Ну, правда, зразу на другий день жінці предложили роботу. Вона поїхала на альмасен (склад або цех – прим. Л. К.), де готували консерви. І Галя цілий день чистила цибульку. Одним словом, гнилу цибульку відділяла, а добру нарізала на салати.

Г: Не забуду ту роботу до кінця життя. Особливо запам’яталося як ми їхали після зміни. Хоч і в рукавицях чистили ту цибулю, але вона пропитувалася всюди: в волосся, в одяг. І як заходили в магазин, то від нас шарахалися всі іспанці. Від того смороду. Там я заробила запалення бронхів. І на третій день лишила чистити цибулю.

Після цього треба було думати про іншу працю. Біля нашого дому запримітила ательє і пішла до іспанки. Не знаючи мови, на мігах пояснила їй, що хочу шити. Був ще зі мною хлопець з Калуша, який взявся допомогти з перекладом. Він уже трохи знав іспанську, бо перебував тут більше року. І власниця ательє сказала, що якщо ми живемо рядом, то мені потрібна тільки  швейна машинка. Взяти мене до себе вона боялася, бо я не мала документів. І ось наші всі ходорівчани та інші українці, які жили в нашому будинку чи по сусідству, мені помогли. Хто працював, всі скинулися грошима. Дякуючи нашим землякам і Богу, отримала можливість працювати.

Л: То наш перший доробіток, за який ще потім довго і нудно віддавали гроші.

Г: Та скільки? Місяць віддавали.

Л: Ну, так. Я, правда, кілька днів сидів дома, бо не було роботи. А потім разом з Русланом, Ольгою, Дімою з Отиневич, що з нами приїхав, Ромчиком з Зимної Води, нині небіжчиком, поїхали на фінку і збирали лимони, апельсини. Заробіток у нас був трошки кращий, ніж в Галі. Вона заробляла мільку (на колишні іспанські гроші одна тисяча песет – прим. Л. К.). Це на теперішні гроші шість євро. Могла мати півтора мільки. Але ще з тих грошей треба було заплатити за проживання. Крім цього розрахуватися за бус за дорогу. Правда, тоді за мільку можна було закупитися сім’єю на день, щоб поїсти. А тепер на шість євро цього не зробиш. Зараз набагато дорожче. А ми заробляли на лимонах і апельсинах і п’ять, і шість міль. Як коли. То вже з того можна було щось зібрати. Але знову ж таки: як збереш, коли в нас вдома діти? Та й нам треба жити. І за хату заплатити, і за машину, що нас возила до місця праці.

Г: І за машинку, що я шила.

Л: І за машинку віддавати гроші, що позичили в людей. Коли не працювали на фінках, почали по Торрев’єсі шукати інші ательє, щоб Галя мала більше роботи. Їздили з таким невеличким візочком. Потім доробилися до ровера. Галя шила вдома, а я по вечерах розвозив тото всьо по ательє. Так ми починали.

ВАЖКИЙ ПОЧАТОК – ДОБРЕ ПРОДОВЖЕННЯ

– Кажуть: якщо важко розпочинаєш, то згодом виходить все на лад.

Л: Потихеньку, потихеньку і в нас якось все налагоджувалося. Трошки більше як рік я відробив у різних господарів на полях, на фінках. Попадалися люди хороші, які розуміли, що то тяжка робота. До того ж на такій жарі, до якої ми непривичні. Нам, правда, ще повезло, що приїхали на зиму. Бо ті, хто приїжджав на літо, то їм було набагато тяжче. Навіть траплялися випадки, що крововилив мали.

А потім, значить, наші земляки з Золочева, сказали мені, що є робота на будові. Перший раз пішов туди підсобником. А до того мастєрка в руках ніколи не тримав. Бо після школи вчився. Навіть в будзагоні не прийшлося працювати на будові, бо мене і ще одного хлопця закинули в майстерню по дереву. Словом, з тим я ніколи не стикався.

 – Якщо ти вже заторкнув будівельний загін, то розкажи, куди тебе свого часу занесло?

Л: На північний Урал. Але там у мене не було таких навиків, щоб пригодилися в Іспанії. Ну, але так як молодий був, шуфлю вмів тримати, знав якою стороною брати, то мішав і подавав розтвор. У бригаді працювало вісім іспанців і я. Мови не знав, тільки одні числівники. Хотя і в школі, і в інституті «п’ять» мав.

– А що ти іспанську вчив у школі?

Л: Так.

– І з пятого класу починали?

Л: Нє, з сьомого. Взагалі то, починали з п’ятого, але на перших порах вчителя іспанської мови не було. Потім з’явилася молоденька Надія Михайлівна, помоєму, яку нам підкинули після університету на практику. Вона щось зо два місяці провчила, а далі на півроку пропала. Потім доїжджала вчителька з Роздолу. Але вона тоже: раз була, раз не була. Одним словом, у п’ятомушостому класах у нас часто мінялися вчителі. Тому я запам’ятав, що аж у сьомому класі ми почали меншбільш стабільно вчити іспанську мову. І я рахував, що знаю її непогано. Кажу, що навіть в інституті «п’ять» мав. Але приїхав сюда і того виявилося замало. Звичайно, знав деякі слова там: падре, мадре, буенос діас (тато, мама, добрий день – прим. Л. К.). І числівники. Порахувати добре міг. За що з першої роботи чуть не вигнали. Прийшов до іспанця на фінку. Цілий день ми збирали лимони і складали в ящики. А в кінці робочого дня приходив той іспанець і рахував, скільки ящиків назбирали. Одним словом, ми стояли замучені за цілий день. Ще й обколені. Ніколи не бачили тих лимонів, а тут прийшлося їх обрізати. І він дуже довго рахував ті ящики: уно, дос, трес (один, два три – прим. Л. К.) і так далі. А я йому кажу: «Що ти рахуєш по одному ящику? Бачиш: у стопці є шість ящиків, а в ряду 18?» Помножив і сказав йому число. Ну, а він відразу каже, що якщо я такий мудрий, то щоб завтра мене на роботі не було. Та на другий день я передівся і всьо одно прийшов. А він, можливо, простив мені тото. І так лишився там робити. Але вже мовчав і рахував, так як він.

Але я відволікся від розповіді про бригаду, де серед восьми іспанців затесався один українець. Тобто я. Там шефом був Пако Рода – дуже добрий чоловік. І взагалі бригада була хороша. Вони всі були майстри, лише я підсобник. Але якщо хтось з них бачив, що я не встигаю, то брав шуфлю і помагав робити розтвор. І робота йшла. Люди нас запрошували. З ними я проробив десь коло двох років. Але, як потім вияснилося, працював на документах шефового сина, бо своїх не мав. Той закінчив інститут і йому треба були документи, щоб дальше оформлятися на роботу. А без документів не можна робити. Хоча декого і влаштовували, але то було дуже рисковано.

– Як ми то називаємо: працювати «на чорно».

Л: Так. За таких робітників шефів штрафували. Хоча тоді ще, в принципі, було не так строго. Можна було і «відмазатися». А ось у даний час дуже страшно без документів робити.

– Наскільки я розумію, ви мали шанс отримати документи. Приїхали ж бо тоді, коли проходила легалізація.

Л: Ми подавали на документи. Але попали на дуже несерйозного адвоката. Він узяв від нас усе, що треба, і гроші також. Коли ми до нього дзвонили, то він казав, що все в порядку, що наші документи розглядаються. Але коли через півроку поїхали до нього, то вияснилося, що наші документи навіть не подано на розгляд. Словом, загубилися вони десь. Але він нам пообіцяв, що допоможе відкрити робочу візу. Тільки це вже треба робити через Україну. І ми ті документи передаємо туди. В Україні моя сестра подає їх у посольство в Києві. Тим часом в Іспанії виходить другий закон, по якому ми змогли б одержати дозвіл на працю і проживання. Але, знову ж таки, нам приходить відказ, тому що ми вже подали на Україні. Знов сестра їде до Києва, забирає наші документи, пересилає сюда. Одним словом, ми шість років були без документів. А значить, без виїзду додому. Бо якби поїхали, то получили б депортацію і більше нікуди носа не висунули. Ну, в інші країни ще можна би було, тільки не в Іспанію.

Ціла епопея вийшла з вашими документами. І все ж пощастило зачепитися.

Л: Зачепилися. Галя шила, а я робив на будові. Через деякий час якісь навики підзбирав. Наші люди всюди викрутяться. Як кажуть: не вмієш робити – навчишся, не хочеш – заставлять. Хотя мені тут дуже тяжко приходилося. Знаю таке: якщо не майстер, то не можу сказати, що майстер, що вмію. Але мені треба хотя би раз побачити. Так як і всім нашим людям, хто хоче робити.

Після того зійшовся з хлопцями з Херсона. І ми з ними довший час працювали на будівництві. З двома Сергіями і зараз радо зустрічаюся. Потім один час не стало на будівництві роботи і мені предложили роботу в майстерні по металу. А так, як у мене з Чехії був уже трохи досвід, то вирішив попробувати.

– Практика з Чехії пригодилася?

Л: Ще й як. Тут ми мали справу з решітками на вікна і на двері, парканами. Виконували закази по ближніх селах. А потім відкрився Мазарон. То великийвеликий об’єкт, який будували, в основному, українці. Ми ж там мали обслуговувати вісім тисяч будинків. Ставити вікна, двері, сходи, решітки кругом кожної хати. То окремі чалєти (котеджі – прим. Л. К.) двоповерхові. Роботи було дуже багато. Чотири сварщики, з яких два колумбійці та два українці, цілими днями варили. Ми ж їхали туда кожен день, а це 120 кілометрів в одну сторону, установлювати то, що вони наварили. Знімали розміри на других домах і верталися додому. Добра була робота, не можу нічого сказати.

Г: Маркіян наш там робив.

Л: Так, на покрасці. Я затягнув його до себе. Непогано заробляли. Але гроші, як кажуть, до добра не ведуть, якщо легко приходять. Одним словом, шефа ми бачили раз або два в тиждень. Він приїжджав, коли треба було заказати матеріал, або зарплату виплатити. Трохи йому гроші боки розбили. Підсів на наркоту і запустив той цех. Фактично керував нами один колумбієць. Він дзвонив до шефа, брав гроші в нього, їхав закуповувати матеріали, які сам і привозив. Часом я їхав з ним великою бортовою машиною «Івеко».

Мама шефа була директором банку, тато пенсіонер. Брат мав своє будівництво, і ми йому тоже часто помагали. Він нам підкидав закази на решітки. Роботи було багато і можна було працювати, напевно, ще не один рік. Але шеф, як я сказав, підсів на наркоту, потім почав її продавати. Його пов’язали один раз, другий. Він розійшовся з жінкою, лишив дитину.

А одного разу наш енкаргадо (бригадир – прим. Л. К.) з одним із сварщиків їхали з роботи і попали в аварію. І два чоловіка розбилися на смерть. Спеціалісти прекрасні були: що один, що другий. Вічна їм пам’ять, як то кажуть. Взагалі, колектив у нас там був дуже злагоджений. Один другому помагали, і робота ладилася. Навіть без шефа давали раду, бо знали, що то наш кусок хліба. Так що після того, як ті два хлопці розбилися, ми приїхали на роботу. Нас зустріла мама шефа з плачем, почала цілувати. Вона навіть не знала, хто розбився. А тут я приїхав і ще один сварщик зі Львова – колишній директор школи Володя. І вона зрозуміла, що розбилися два колумбійці. Ну, і потім, видно, насіла поліція на шефа. Словом, ту фірму прикрили.

І я знову почав шукати роботу. Але в ті часи її не тяжко було знайти. Будівництво по Іспанії кругом ішло. І, знову ж таки, працював як з херсонськими хлопцями, так і з іншими. Різні були бригади, бо тут цілі міста піднімали. За тих десятьодинадцять років, що ми тут, дуже багато вибудувалося. Бувало таке, що їздили і 120, і 160 кілометрів в одну сторону. Але так, як тут дороги непогані, ми збиралися по п’ять чоловік в машину, скидалися на бензин і так діставалися на місце. Як і на початках, коли ще на фінки їздили. Про один випадок, що трапився тоді, забув розказати. Перед тим, як пішов на будівництво, попав в аварію.

ВСІ ПІД ОДНИМ БОГОМ ХОДИМО

Г: Сталося це перед самим днем народженням Любчика, який припадає на 10 квітня. Я шила вдома, а він поїхав на фінку зі Славіком Дембіцьким з Ходорова, Василем зі Здолбунова, Лесею з Франківська. То був великодній четвер. Трохи пізніше подзвонили мені і повідомили, що закінчать роботу скоріше, щоб ми змогли закупитися. Ми тоді всі разом жили і разом свята справляли. Чекала їх довго з роботи. Минула п’ята година. А в шостій відкрилися ззаду мене двері, і Вася, що жив з нами, покликав мене. Я вийшла на коридор, дивлюся нікого нема. Закрила двері. Вирішила з балкона подивитися. Глянула і нікого не побачила. А він мене кликав три рази: «Галя! Галя! Галя!» І я три рази виходила, але нікого не було. Навіть не знаю, як таке пояснити.

Після цього дзвоне мені Іван Гардяш і каже, щоб не переживала. Його було дуже погано чути, але все ж розібрала, що наші розбилися на машині. Всьо – більше нічого не треба було говорити. І він зразу прийшов з Ігорем Гулою. Зайшли і кажуть: «Ой Галя, не переживай. Любчик в лікарні в Лорці. Йому вже зашили голову, бо скальп зняло. Завтра ранком приїде. Лесі зробили операцію. Їй ремньом безопасності перетиснуло кишечник. Удалили 12 сантиметрів прямої кишки. Вася – мертвий в лікарні в Мурсії». Я відразу ж хотіла їхати, але вони вмовили мене цього не робити. Скільки тоді напереживалася. Та й всі в хаті переживали.

На другий день ранком привозять Любчика. То треба було тільки видіти. Знаєш, голова квадратна, як телевізор. Це в нього зараз тільки зморшка, а тоді всю шкіру з чола зняло. Але добрий лікар виявився, бо все акуратно зашив.

Л: То в нас вилетіла шарова опора на ходу. Ми без управління лишилися. І що основне: якраз обганяли фуру, і нас несло під її задні колеса. Але щастя, що шофер, який їхав на тій фурі, побачив і дав газу. Так що ми тільки задні колеса зачепили. А ось алюмінієвий стовп, на якому стояв знак, розрізав нашого «Опеля» на дві половини. Певно, всетаки нас Бог беріг. Нас чотирьох і п’яту іспанку, яка підсіла по дорозі. В неї поламалася машина, а їй срочно треба було додому. Сталося то якраз посередині дороги між Мурсією і Лоркою. Тому приїхало кілька швидких і звідти, і звідти. Так як в мене були легші рани, то забрали в Лорку. А Василь більше постраждав. У нього був поломаний таз. Його відтранспортували в Мурсію.

– То він таки не загинув?

Л: Нєнє. Лишився живий.

Г: Але я ще того не знала і поїхала впізнавати труп. Приходжу в лікарню. А знаєш як то одна: мови не знаю, в чужій країні, без документів. І зразу підходять до мене два поліцаї і головний лікар, який каже: «Ідемо в палату, він живий. Треба підписатися під документами комусь, тому що йому мають робити операцію. Ви родичка?» Я боюся щось сказати. Але підійшла до мене переводчиця і говорить: «Якщо скажеш, що ти родичка, то по їхнім законам будеш платити за всі операції своєю сегурою (страхівкою – прим. Л. К.)». Я подумала, що такого не може бути, бо не маю документів. Але кажу: «Нє, не родичка. Він з моєї країни. Мені сказали, що тут лежить мій земляк». А вона так і перевела, що то просто мій земляк.

Я прийшла до Василя. Він відкрив очі, але спочатку мене не впізнав. Той лікар питає у нього: «Ти знаєш, хто то такий?» Переводчиця переводить. Вася каже: «Мать Тереза». Лікар ще раз: «Хто?» Той знову: «Мать Тереза». Тоді я вже запитала: «Вася, ти мене впізнаєш?» Він взяв мене за руку. І бачу, що впізнає, але з того болю не може ні слова вимовити. Тоді я в плач, бо тяжко на душі. Дивлюся: вухо відрізане, рукиноги поломані. Ніхто йому нічого не робить, він криком кричить. Пам’ятаю той крик до тепер. І кажу: «Робіть щось. Я підпишу всі папери за родичів чи неродичів». Бо мені дуже шкода його стало. Ще запитали, чи хворів він на Боткіна. А так, як Вася розказував нам, що, перед тим, як їхати в Іспанію, перехворів цією хворобою, сказала, що так. І попідписувала всівсі папери. Йому зробили багато операцій.

Л: Він найбільше постраждав, бо спав під час аварії. І ним кидало, як кульком м’яса.

Г: Тактак, Славік Дембіцький думав, що він мертвий. Тому підбігав тільки до Лесі, в котрої всі кишки вилізли на верх, і до Любчика. Над ним дуже кричав: «Любчик, ти живий?!» Тому що раніше його брат попав в аварію.

– Так, його старший брат Юрко загинув у Ходорові.

Г: Він, бідний, то переніс. І, трясучи Любчика, мав дуже великий страх.

Л: У мене ж кров дуже лилася, бо скальп був знятий. Але я того не бачив, а казав: «Ти мене не чіпай, бо зі мною всьо нормально, а біжи до Лесі». Василь взагалі на обочині лежав.

Г: А Славік каже: «Васильові вже не поможеш. Треба спасати вас». Але вони не знали, що Василь живий, тому що його забрали в іншу скору і відправили в інше місце, де можна було зробити операції. І Лесі робили операцію. До неї не пускали. Я Любчика лишила дома з нашими ходорівчанами. Наші земляки дуже дружні, всі поприходили. Вони сиділи з ним, а я поїхала в лікарню. Славік теж хотів їхати. Казав: «Я мушу». Але так, як в нього були зламані ребра, то він не міг нормально пересуватися.

Л: Він рахував, що то його вина. Хотя вини, оскільки я також шофер, не було.

– Він за кермом їхав?

Л: У той момент так, бо ми мінялися. От він і переживав, що то його вина. Тим більше, що брат загинув. Тому він взяв собі то до голови.

Г: Коли я вернулася, то повідомила, що всі живі. А побувала у лікарнях, не знаючи мови, не маючи грошей. Поїхала до Лесі. Вона мене не впізнала. Поперше, я сильно підпухла, тому що наплакалася. Багато чого мені переводчиця з поліції підказала. Зокрема те, що по законах Іспанії маю право требувати, щоб мене повели до земляків. І я дуже просила поліцейського, що хочу подивитися чи Леся жива. Він сказав, що жива. І запитав: «Ти хочеш подивитися на неї і підпишеш папери, що їй можна робити операцію?» Був, правда, ще один мужчина, який міг підписати ті папери. Але він не приїхав, бо боявся. Та несправна машина була якраз його.

Л: Але так, як ми орендували її, то він робив нам добро.

Г: І я погодилася підписати. Подумала собі: «Боже, Василь лежав і не робили операцію, бо чекали на підпис. І Леся, в якої кишки на верха, тоже лежить і чекає». Коли я прийшла з тим поліцейським, Леся настрашилася. Вона не зрозуміла хто я така, бо запухла. Хоча і я не впізнала її. Лежала вся побита і страшнюча з синяками під очами. На запитання поліцейського чи знає мене, вона сказала, що ні. Він каже, що ми земляки і живемо в одній хаті. А вона далі твердить, що не знайома зі мною. Тоді звертаюся до неї: «Леся, то я, Галя». Вона взяла мене за руку, стиснула її, і каже: «Не кажи нічого, де ми взяли машину. Я тебе прошу».

І їй зробили операцію. Кожнісінький день я брала ранесенько роботу в ательє, щоб ночами шити. Наступного ранку забирала гроші і з ними вже «шурувала» по всіх лікарнях.

Л: Правда, той Антоніо, якому машина належала, нам дуже допомагав. Він всюди їздив з Лесею, переживав за всіх. Трохи пізніше одружився з нею, і вони живуть разом. І що ще цікаво. День перед тим ми почули, що шарова стукає. Але то мав бути останній день, що мали робити. Дальше йшли чотири чи п’ять вихідних, пов’язані з Паскою. І Антоніо запропонував взяти його нову машину. Що факт, то факт. А «Опеля» хотів загнати в тайєр (майстерню прим. Л. К.) і зремонтувати. Але ми сказали, що якось потихеньку той день від’їздимо, а потім уже поставимо. Ми ж не ганяли, як Шумахери. Та й не хотілося брати нову машину. Не дай Боже щось трапиться, бо дорога є дорога. До Лорки, а це від нас десь кілометрів 160180, дісталися нормально. А коли верталися назад, та шарова вилетіла.

– Ясно. Пропоную забути ті неприємні моменти і рухатися далі.

(Продовження невдовзі)

Бесіду веде Любомир КАЛИНЕЦЬ.