Більшість допитів проводили вночі у складі трьох осіб – слідчого, який писав протокол, та двох інших, завданням яких було вибивати свідчення шляхом застосування побоїв. Я трималась стійко, згадую такий факт: після закінчення чергового допиту слідчий сказав своїм підлеглим вийти з кімнати, а сам дістав щось з-під стола. Думаю: що він там робить? А слідчий витягнув два кусні хліба та котлету і пропонує мені: «Їж, ти голодна». Та я відмовилась, не буду брати їжу з рук ката. А він мені: «Не будеш їсти – покличу тих двох». Вимушена була взяти ту їду, а слідчий продовжує: «Текле, доноси ми любимо, але донощиків – ні». Із Ходорова в червні мене переправили в стрийську тюрму. Іноді, коли вели після допиту по коридору, чула людські крики з підвального приміщення. 17 липня 1947 р. я отримала вирок суду – десять років тюремного ув’язнення та п’ять років висилки. Покарання відбувала в Магаданській області, на Колимі. Доводилось дуже важко працювати на уранових шахтах та золотовидобувних копальнях ім. Марини Раскової, на лісоповалі. На Колимі зустріла свою подругу Труш Анну, яка турбувалась про своїх батьків та рідних, про молодшого брата Петра, який ще весною 1944 р. пішов у повстанці. Через деякий час Анна не витримала каторжної праці, важко захворіла і померла. (Про брата Петра на сьогодні відомо лише, що він закінчив старшинську школу «Олені» в Карпатах, мав псевдонім «Еней», був направлений у ВО «Буг» до командира округи «Вороного». Подальша його доля поки що невідома. – авт.). В Сибіру зустріла і свого провідника «Вовка», якого полонили більшовики пораненим. В 1955 році мене звільнили, там же відбула і 5 років висилки. А в 1956 році зустріла свого майбутнього чоловіка, політв’язня Федора Витрива, родом із села Сулятичі Жидачівського району. З ним ми створили сім’ю, в 1957 році народився син Богдан, а в 1960 році – дочка Ольга. В 1962 році ми сім’єю приїхали до себе на батьківщину в Черемхів. Та нам не давали прописки, влада сказала: «Їдьте туди, звідки приїхали». Іншого виходу не було, ми знову поїхали в Магаданську область і поселились в селищі Ягодне. Та в 1969 році захворів син Богдан, лікарі рекомендували поміняти клімат. Ми знову поїхали в Україну, тепер на Івано-Франківщину до сестри Юзефи, але і там влада відмовила у прописці, сказавши, що маємо право на прописку в середній смузі України. Тоді батько вийшов на зв’язок зі своїм товаришем по Колимі, що був родом з Дрогобича, а поселився у Черкасах. Він допоміг нам відновити невеликий будинок, який ми викупили, і ми переїхали у Черкаси. Тут я з сім’єю проживаю другу половину свого життя, виростила дітей, дочекалась онуків та поховала в 1986 році коханого чоловіка. Дякувати Богові, прожила до глибокої старості, а головне – дочекалась Незалежності нашої України, про яку всі ми мріяли і страждали. З болем згадую десятки своїх полеглих друзів, всі вони були героями, сильні духом і тілом; згадую своїх товаришів по таборах тюремних, не знаю, чи ще хтось з них залишився живим – здоров’я в усіх підірвала Колима».
«Така трагічна доля спіткала іще одну хорошу родину мого рідного Черемхова, – продовжує п. Михайлина. – Моя праця в підпіллі, як і багатьох моїх подруг та товаришів, ставила під загрозу життя та свободу рідних та батьків. В 1946 році, під час повальних переслідувань, мої брати і сестри перебували на нелегальному становищі, але не оминула лиха доля батька і матір, яких більшовики арештували в тому ж році та вислали в Іркутську область в м. Солі Сибірські. Та батьки не змирились з неволею. На початку 1947 року, залишивши з важким трудом Сибір, вони повернулись додому. Але після свята Водохрещі більшовики знову їх арештували як утікачів. Після суду їх знову відправляють у Сибір, а ми, їхні діти, змушені ховатись по людях. Сестра Наталя та демобілізований з радянського війська брат Роман в 1955 році вимушені були виїхати в Сибір до батьків на поселення, де перебували до 1965 року. Після цього разом з батьками повернулись до свого дому. Брат Степан в 1947 році був арештований та засуджений за допомогу підпільникам ОУН.
«Українське військо», організоване в Ходорові
З роками повстанська боротьба ставала все важчою, ріділи ряди підпільників. 2 лютого 1947 року наше підпілля понесло болючу втрату – загинули в Бортниках наші вірні товариші, натрапивши на більшовицьку засідку. Між ними був черемхівець Іван Стегній – «Шраменко» із трьома побратимами: Левицьким Іваном – «Чепурко» з Молодинча, Логушею Михайлом – «Сивим», станичним ОУН та Мамінським Миколою – «Птичком» з Бортник.
Іван Стегній, псевдо «Шраменко», був одним із керівників збройного підпілля в нашій окрузі. Походив він із заможної сільської родини Михайла та Катерини Стегніїв. Іван зростав в багатодітній сім’ї, крім нього ще було п’ятеро братів та сестер: Марія, Анна, Євдокія, Ольга та Ярослав. Після закінчення початкової школи в Черемхові Іван навчається в українській приватній Рідній школі м. Ходорів. Вкінці 30-х років, за польського правління, Іван, як і основна більшість активної молоді, бере участь в діяльності хати-читальні «Просвіта» та гуртка «Доросту». З приходом в 1939 році більшовиків продовжує навчання в радянській школі м. Ходорова. В цей період, незважаючи на комуністичну антирелігійну пропаганду, Іван з друзями організовують вертепи та коляди в час Різдва Хрестового. В 1941 році з відновленням Української Державності, в липні, Іван зі своїм товаришем Михайлом Дудою записався до Українського війська, яке формувалось в м. Ходорові. Їхнім сотником був призначений Теодор Кудли. У сотні налічувалось 178 новобранців, вона поділялась на чотири чоти. Військовий вишкіл проводили колишні старшини УГА Олександр Дудин та Іван Коцовський. Одягнуті вояки були в різні однострої, дехто перебував у звичайному одязі, але кожний з них мав на лівій руці синьо-жовту опаску з написом «Українське військо». Пляцом для муштри було обрано подвір’я Народного дому, а казармою служив будинок пекарні Федоришина. В перших числах липня відбулось вшанування полеглих січовиків. Колона українського війська вирушила маршем до братньої могили Січових стрільців, де відслужили панахиду за полеглими та відбулись урочистості. Не довго довелось розбудовувати українське військо: на початку вересня 1941 року під тиском німецької заборони з боку поліцейських структур воно було розформоване. Після цих подій Іван поступає в першу Львівську академічну гімназію, яка знаходилась по вул. Яблунівській. В 1942 році, отримавши атестат про середню освіту, поступає до Львівського медичного інституту.
Напередодні революційних подій зимою 1943-1944 років, незважаючи на клопітку роботу по підготовці збройної боротьби, Іван з друзями в час Різдвяних свят 1944 р. декламують виставу «Степовий гість». В цей важкий час вистава мала великий успіх, сприяючи патріотичному піднесенню людей. Пройде небагато часу, і більшість учасників «Степового гостя» поповнить ряди українських революціонерів, буде проходити дороги пекельної боротьби добра і зла, й не одне палаюче серце буде покладено на вівтар Свободи та Незалежності.
В першій половині 1944 року, після закінчення другого курсу медичного інституту, Іван залишає навчання і в числі своїх побратимів відходить у збройні формування УПА. Ще до відходу на терени Чорного лісу Іван працює в підпіллі Новострілищанського району під псевдонімом «Шраменко».
Які обов’язки він виконував в той час, на сьогодні достеменно невідомо, але зі спогадів живого учасника підпілля ОУН, жителя м. Ходорів Мандзія Дмитра, псевдо «Ігор», 1921 р.н., дізнаємось: «Ранньою весною 1944 року я перебував вдома, в селі Грусятичі, з районним провідником ОУН «Юнаки» – «Вихорем», Вишиваним Степаном. Мною велись приготування до виступу на річниці загиблого провідника ОУН Є. Коновальця. В цей час завітав мій нерозлучний товариш по підпіллю Коровець Володимир, який взявся розглядати особисту зброю «Вихора», пістолет німецького виробництва. Напевно, з необережності прогримів постріл, і кулею мені поранило в руку. Після операції по видаленню кулі для розслідування цього випадку до мене приходив військовий, мабуть з відомства СБ ОУН, який представився як «Шраменко». – авт.
«Із розповіді племінника Дем’яна, сина сестри Анни, жителя м. Калуш, відомо, що його родич Іван, псевдо «Шраменко», весною 1944 року перейшов у відділи УПА, у складі яких переходив за лінію Керзона, за дорученням командування переходив з місією західний кордон, досконало володів іноземними мовами: німецькою, польською, латиною. Навесні 1945 року появився на теренах рідної Ходорівщини. На озброєнні мав пістолет, бойовий ніж, гранату, автомат ППС, шкіряну сумку та планшет. Крім псевдоніма «Шраменко», користувався псевдо «Лукаш». Періодично відходив із рідних теренів, та коли появлявся, обов’язково заходив до сестри Анни Луців, в якої було побудовано три криївки: одна, менша, в стайні, друга на подвір’ї і велика на власному полі, до якої син Анни, Дем’ян носив дядькові їжу. В більшості випадків Іван ходив з охороною, та, мабуть із донесень сексотів, більшовики мали інформацію про Івана, бо приходили до сім’ї Луців, робили обшуки і засідки у дворі, а оперуповноважений РВ МГБ Громовий запевняв сестру Анну, що Іван обов’язково з’явиться і його знешкодять. На той період емгебістам не вдалось здійснити свої наміри, тому вони вирішили помститись рідним за сина Івана. В 1947 році прийшла трагічна звістка у родину. В той час наймолодший із Стегніїв – Ярослав навчався у Львівському політехнічному інституті. На другий Святий вечір, 18 січня, він запросив до себе в село на вечерю свого товариша, східняка з Житомира. Під вечір вони приїхали на ст. Ходорів та пішли навпростець через Підліски додому. На окраїні села, біля цегольні, де проживала його сестра Євдокія, прогримів постріл, яким Ярослава було смертельно поранено. Він закрив рану рукою, і в цей час пролунав другий постріл, куля пробила долоню і груди. Так підло вчинили більшовики це вбивство, помстившись за політичну діяльність Івана. Були розмови, що в засідці разом з більшовиками був сексот із села, який вказав на особу Ярослава. Його товариш не постраждав. Це була надзвичайно велика трагедія для батьків та рідних, які протягом двох тижнів втратили двох синів. А яке душевне випробування випало на долю матері, коли їй більшовики привезли у Ходорів для впізнання тіло Івана і вона змушена була сказати: «Тут немає мого сина». Після цього родину Івана було піддано репресіям, матір Катерину вивезли в Сибір, батько Михайло довгий час разом із дочкою Ольгою переховувався у її нареченого Михайла в селі Васючина на Рогатинщині, у сім’ї Гнипа, майбутнього свата. Сестру «Шраменка» – Анну з малолітньою донькою Любою протягом 1947-1950 років вивозили тричі, та їй вдавалось кожний раз тікати. Перший раз, під час перевезення з групою односельців із села в Ходорів, на окраїні Новоселицького лісу партизани із засідки відбили людей. Під час другого виселення перед селом Підліски, це було під осінь, партизани теж із засідки відкрили вогонь по енкаведистах. В цей час Анна разом з дитиною зіскочила з фіри і побігла в кукурудзу. Два більшовики кинулись за нею. Коли вона присіла, один з них пробіг поруч, за декілька кроків, але крикнув напарнику, що її ніде немає. Скоріш за все, він її добре бачив, але пожалів, і вона знову була вільна. Втретє – вона з донькою перебувала в ходорівській тюрмі, затриманих випустили на прогулянку. В цей час приймали передачі від родичів. Постовий відвернувся, і Анна з дитиною, відкривши хвіртку, подалась з подвір’я. Тільки в 1950 році Анну разом з чоловіком Григорієм, синами Дем’яном, Зіновієм та дочкою Любою було вислано в Красноярський край на річку Ангару. Там вони перебували до 1960 року. Потім сини Зіновій і Дем’ян переїхали в Західну Україну, в м. Калуш, де працювали, збудували хату. Після завершення будови в 1962 році до них приїхали батьки з дочкою Ольгою.
* * *
Ось така створилась оповідь про долю жителів села Черемхів на Ходорівщині, яким випало народитись, зростати, входити в доросле життя в буремні роки боротьби Добра і Зла і які з гідністю сприйняли виклик долі. Переважна їх більшість брала активну участь в боротьбі з німецькими і більшовицькими окупантами або активно допомагала революційному підпіллю. І що б сьогодні не говорили нащадки енкаведистів про націоналістичне підпілля, ми можемо однозначно стверджувати, що українські патріоти середини 20-го століття захищали свою свободу, свою землю, культуру і традиції, свою релігію і ніколи не посягали на чужу територію, не нав’язували свою волю іншим народам.
Не про всіх достойників вдалось автору зібрати детальні дані та описати їхню долю, але дуже багато односельців Михайлини Стегній, крім вищезгаданих, заслуговують на народну пам’ять. Першими жертвами стали патріотично настроєні українці та члени ОУН, які проявили непокору більшовицькій диктатурі ще в період 1940-1941 років. Багато односельців загинули зі зброєю в руках, інші, були захоплені в полон після важких поранень, загинули в більшовицьких катівнях або таборах в більш пізній період, а їхні рідні, будучи висланими в Сибір, так і не дочекались повернення на рідну землю та поховані під покровом вічної мерзлоти.
Автор пропонує додатково список жителів села Черемхів, які загинули та постраждали за волю України:
Вислано до Сибіру у 1940-1941 роках 13 родин: Рикавці Миколи, Рикавці Федора, Зем’яка Захара, Зем’яка Матвія, Олійника Йосипа, Ільчишиних – батька та сина Федора, Андрусечка, Черепанюка, Микитиних Михайла та його брата.
Загинули за волю України:
Труш Петро Пилипович, Труш Ганна Пилипівна, Бурштинський Юрій Михайлович, Гуцало Михайло Васильович, Гуцало Микола Васильович, Гуцало Григорій Васильович, Буняк Степан Михайлович, Івахів Іван, Нановська Анеля Іванівна, Рипньовська Олеся Михайлівна, Говзер Іван, Говзер Катерина Григорівна (Михайлишин), Краївський Михайло Сидорович, Грабницький Михайло Васильович, Рипньовський Михайло, Гавзер Михайло, Сокирко Богдан Степанович, Гуцало Михайло Григорович, Репньовський Михайло.
Перебували в таборах та на поселенні в Сибіру 23 осіб: Витрив Текля (Грабницька), Макар Омелян, Стегній Степан Михайлович, Масловський Микола, Масловський Іван, Масловська Ольга, Микитин Дмитро. Луців Гриць, Говзер Михайло, Олійник Йосафат, Рикавець Микола, Рикавець Федір, Петрів Іван, Стегній Михайло, Михайлишин Степан, Венгринович Андрій, Стегній Ярослав Степанович, Громницька Тетяна, Луців Іван, Михайлишин Степан І. – «Чорний», Луців Іван Тимофійович – «Яструб», Мелько Макар Іванович, Петрів Євген.
Зіновій Горін, дослідник визвольних змагань.