ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Приблизно два роки тому до мене на електронну адресу написав один добродій зі Львова. За браком часу я відклав це повідомлення для більш детального ознайомлення. Потім відповів. І знову отримав відповідь. Наважуся запропонувати її вам для ознайомлення, шановні наші читачі.
Доброго дня, Любомире!
Дякую за відповідь. Те, що ви зараз в Іспанії, я зрозумів з ваших дописів, власне, на сайті “ХОДОРІВ СЬОГОДНІ”. А от книги вашої не бачив – треба буде сходити у бібліотеку. Чому я звернувся? Тому що ви знаєте багатьох ходорівчан, особисто спілкувалися зі старожилами міста, чудово орієнтуєтеся в його історії і самі були свідками багатьох подій. І за потреби, сподіваюся, змогли б мене консультувати у певних питаннях. Зокрема, мене цікавить історія стадіонів Ходорова. Знаю, що до війни був стадіон біля цукровні, яким користувалася однойменна команда. Підкажіть, як довго він проіснував? Де ще в місті були футбольні поля? Коли був побудований сучасний стадіон. Кажуть, що на місці “Будівельника” раніше було єврейський цвинтар. Питання друге: ви надрукували на сайті інтерв’ю з фотографом Олеськівим Володимиром Пилиповичом – чи він має фотографії на футбольну тему? Щодо Олеся Татомира: наскільки мені відомо, він останні свої роки прожив у Львові, на Любінській. Якщо це відповідає дійсності, то спробую переговорити з його рідними. Можливо, залишилися старі фото. Зокрема те, про яке ви пишете – ходорівської “Зорі”. Чи може ви маєте її якісний скан? До Ходорова я не маю жодного відношення. Просто мене цікавить історія футболу Львівщини від його початків до сьогодення. З великими містами якось простіше – принаймні дещо є в старих газетах. А от містечка на кшталт Ходорова – це незвіданий край. Шкодую, що раніше не мав змоги поспілкуватися з учасниками футбольних подій 1920-60 років. Надсилаю вам розділ (сподіваюся – майбутньої книги) про довоєнний ходорівський футбол. Можливо, ви знайдете у тексті якісь невідповідності, чимось доповните.
З повагою, Євген.
Відрадно, вже бодай те, що є особистості, яким не байдужа історія нашого краю у всіх його проявах. Євген сконцентрував свою увагу на ходорівському футболі. Очевидно, і на інших провінційних містах. Звичайно, є в його розвідці деякі невідповідності, які спільними зусиллями нам вдасться подолати. Проте, я особисто плескаю в долоні, завдячуючи йому за велику та копітку працю. Так детально, як зробив це він, по-моєму, ходорівський футбол до середини 1940-их років ще ніхто не досліджував. Щось у цьому напрямку писав покійний Лев Михайлович Кудлик, але його погляд здебільшого був спрямований на післявоєнні роки.
Словом, знайомтеся з розвідкою Євгена, шановні. Отримаєте задоволення.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.
ФУТБОЛЬНІ МАНДРІВКИ ЛЬВІВЩИНОЮ. ХОДОРІВ
У СРСР футбол був побудований за «виробничим» принципом, коли кожна команда перебувала під патронатом окремого підприємства чи установи. У міжвоєнній Польщі також не цуралися подібного підходу, хоча домінуючою була система публічних, відкритих для всіх, клубів. «Фірмові» клуби діяли тільки там, де були потужні підприємства. Ходорову у цьому аспекті пощастило: місцева цукроварня була флагманом галузі, а її власники не тільки змогли побудувати успішну справу, а й провадили її на засадах, як це зараз не виглядає дивним, соціальної відповідальності бізнесу. За гроші підприємства у місті були побудовані житло, школа, дороги, стадіон… Мала фабрика і власну футбольну команду під «оригінальною» назвою «Цукровня», яка доволі гідно репрезентувала місто у чемпіонаті ЛОСФ. Загалом патронат цукроварів над ходорівським футболом тривав майже сім десятиріч і цій співпраці не могли завадити ані війни, ані зміни влади. Прикро, що тільки у незалежній Україні новоявленим «бізнесменам» непотрібним виявився не тільки футбол, але й саме виробництво солодкого продукту в Ходорові.
Перші ходорівські футболісти гуртувалися «під дахом» місцевого осередку польського гімнастичного товариства «Сокул». Про це, зокрема, писав у своїх спогадах ходорівчанин Олександр Дмитрович Татомир. За словами ветерана, перша футбольна команда була створена у середині 20-их років минулого сторіччя. Натомість в одному з чисел львівського тижневика «Кур’єр спортови» за 1931-ий рік знаходимо цікаве для нас повідомлення: «Польський клуб спортовий «Сокул» в Ходорові святкує 10-річчя свого створення». Немає підстав не довіряти газетярам – все таки вони писали «за гарячими слідами». Сумніви викликає один аспект: якщо футбол у Ходорові грали від 1921 року, то чому протягом цілого десятиріччя (!) жодна газета ні разу про це не повідомила? Адже згадки про футбольні матчі в інших містечках і навіть селах краю час від часу, але таки з’являлися на шпальтах як регіональних, так і львівських часописів. Можна припустити, що тривалий час футбол для ходоровських «сокулів» скорше був розвагою, аніж спортом: формально команда якби існувала, але все зводилося до «вправляння пілки» у вузькому колі. На щось більше просто бракувало суперників. А чекати на появу першого місцевого «ривала» полякам довелося доволі довго. За спогадами О. Татомира, лише десь у 1927-28 роках прихильники футболу з-поміж українців організували свою команду під назвою «Зоря». А коли «вірус футбольної лихоманки» вразив і містян юдейського походження (творцями команди стали члени ЖТГ «Дрор»), то футбол у Ходорові набув рис незворотного явища. Піонерами єврейського футболу в Ходорові були Шейбал, Елєфант, Кон, Небель, Беєр, Штауб, Глазер, Мозес, Штравхлєр…
Пік футбольного захоплення ходорівчан футболом припав на 1932-33 роки, коли у змаганнях під егідою ЛОСФ виступали аж п’ять (!) команд міста – до вищезгаданої компанії приєдналися «Цукровня» і «Пломєнь». Кольори останньої захищали місцеві пожежники («страж огньова»). Зрозумівши, що власними силами «не потягнуть лігу», «Сокул» і «Пломєнь» у 1934 році об’єдналися у нове товариство – Соколо-стражацкі клуб спортовий (ССКС) «Ходоровія». Засновниками клубу були Альфред Стокалюк, Мєчислав Лєщиньскі, Томаш Добжаньскі, футболісти Болеслав Луцикув (капітан команди), Антоні Струк і Еугеніуш Міськув. Також кольори команди захищали українці Рогоза (воротар), брати Лашки, Іван Дмитришин, Андрій Домарецький, Сонсядек… «Ходоровія» мала лише дві секції – футболу та легкої атлетики. Першим головою клубу був обраний аптекар Юліуш Бідерман (його заклад містився за теперішнім універсамом, біля базару), останнім очолювати «Ходоровію» довелося А. Стокалюку. Об’єднання зусиль на першому етапі швидко принесло потрібний ефект – новостворена команда у першому ж сезоні виборола путівку до класу Б. Однак і цей клуб не мав тривалого життя – по завершенні сезону-1936/37 в історії «Ходоровії» була поставлена остання крапка.
«Сокул» спочатку намагався одноосібно «тягнути лямку», але швидко зрозумів марність своїх зусиль і знявся зі змагань. А от «цукровики» прийшли у футбол всерйоз і надовго. Достатньо було поглянути на перелік засновників клубу, який очолював директор цукроварні Адам Пйотровскі. Підтримку новоствореному клубу гарантувало масове членство у ньому працівників підприємства, а фінансовий тягар взяла на себе «Фабрика і рафінерія цукру». За її сприяння місто отримало новий стадіон, відкриття якого відбулося 29-го червня 1932 року. Цього ж дня «цукровари» дебютували перед публікою. Поразка від місцевих чемпіонів зі «Сокула» 3:4 дещо змарнувала урочистості, але вона стала першою і останньою у сезоні для «Цукровні» на місцевому рівні: надалі команда обіграла УСТ 1:0 (ще один матч не виявив переможця 0:0) і двічі горувала над «Пломєнєм» 7:2 і 4:0.
Наприкінці 30-их «Цукровня» була реальною збірною міста. Українців представляли Володимир Андріївський, Володимир Ковалишин, Фердзьо Лучка, з «Ходоровії» прийшли Міськув, Луцикув, Сонсядек… Не останню роль на полі виконували Розляховскі, Бжезиньскі, Круліковскі, два брати Масловскі, Домарецкі, Дембіцкі (начальник пошти). Більшість з них отримали не тільки можливість грати у футбол, а й добре оплачувану працю на фабриці. Були навіть наміри залучити до своїх лав екс-гравця львівської «України» Володимира Крушельницького, про що влітку 1935 року повідомив тижневик «Експрес спортови». Можливо, це була лише газетна «качка» – до гучного трансферу справа так і не дійшла.
Для повноти картини довоєнного футболу у Ходорові варто також згадати команду «Ганоар», яка діяла при однойменній молодіжній організації. Створена вона була у 1935 році й мала замінити припинену на той час діяльність футбольної секції місцевого «Дрора». Однак зігравши декілька товариських матчів (доволі успішно) проти місцевих суперників і навіть встигнувши стати членом ЛОСФ, команда на більше не спромоглася і невдовзі пішла вслід за своїм попередником.
На початках футбольні баталії не виходили за межі містечка. Переломним став 1931 рік, коли футболісти «Сокула» вступили до «звйонзку пілки ножней». Якщо поглянути на міжвоєнну карту Львівського воєводства, то впадає в очі специфічне розташування Ходорова – на «вістрі» Бібрського повіту, який, ніби півострів, з трьох боків був оточений землями тогочасних Тернопільщини та Станіславівщини. Саме адміністративні кордони стали визначальними при переході команд регіону до класу Ц Львівського підокругу ЛОСФ. Для клубів Львова це означало суттєве збільшення навантаження на їх і без того небагаті бюджети: одна справа за пару грошей проїхатися на стадіон трамваєм, інша – викласти сотню-другу злотих на «поцьонг» до «солодкого» міста.
Мав провінційний футбол (не тільки ходорівський) і свої «фішки». Футболісти брак майстерності доволі часто компенсували жорсткою грою, так що зазвичай гості поверталися додому без здобутих пунктів та добряче «потовчені». Особливою манерою «вболівання» вирізнялися і прихильники позальвівських команд: якщо їх щось не влаштовувало у перебігу матчу, то «отримати на горіхи» могли і футболісти команди-суперниці, і арбітр зустрічі. До речі, матчі у Ходорові судив спочатку поляк Завіша, а потім функції футбольної феміди перебрав на себе українець Володимир Татомир.
Зрозуміло, що такий «головний біль» клубам Львова був не потрібний. І футбольний Ходорів досить швидко «виштовхали» в окрему групу, з такими же провінціальними «вар’ятами» з Бібрки та Перемишлян. Були команди у сусідніх Жидачеві, Журавному, Бережанах, Стрию. Але це вже були «чужі парафії». Така ізоляція не сприяла ані підвищенню рівня ходорівського футболу, ані його популяризації. Швидко прийшло і розуміння того, що у маленькому містечку бракує ресурсів – фінансових і людських, для успішного протистояння навіть з тими ж найближчими сусідами. Тому не дивно, що після вибухового спалаху футбольної активності, коли власного футбольного «клубіка» не мали хіба що місцеві пияки, так само швидко відбувся її спад і більшість команд пішли у небуття. Вижив тільки найсильніший – КС «Цукровня». Але і для «цукроварів» вихід хоча б до класу А (другий за ліком дивізіон у довоєнному футболі Львівщини) так і залишився нездійсненною мрією.
Окремої уваги заслуговує українська складова міського футболу. Ініціатором створення «Зорі» був Антін Сохан, добре відомий у Ходорові та окрузі громадський діяч. Він був прихильником ОУН, тому і спорт розглядав як засіб для просування своїх політичних поглядів. У 1944-му році, з наближенням до Ходорова радянських військ, родина Соханів виїхала до Австрії, де Антін Сохан загинув під час нальоту авіації союзників. Дружина і три його сини потім оселилися в США. Один із синів – Володимир, пішов батьковим шляхом, присвятивши все своє життя служінню українській громаді. А ще він як футболіст виступав у лавах команд «Зоря» (Ходорів), УСК (Нью-Йорк) та «Січ» (Елізабет), чверть століття провадив спортивний розділ газети «Свобода»…
Але повернемося у Ходорів міжвоєнних часів. Перший склад «Зорі» сформували Володимир і Олесь Головацькі, Гринько Гнип, Лєон Джавала, Петро Кашинський, Кудлик, Михайло Лашко (йому зазвичай доручали пробивати 11-метрові), Фердзьо Лучка, Томашівський. На початку 30-их склад команди практично повністю змінився: місця першопрохідців зайняли Володимир Андріївський, Василь Бучинський, Василь Дубаневич, Володимир Семигинівський, Семен і Павло Шуварські, Володимир Любинецький, Володимир Воркевич, Мирон Калинець, Володимир Ковалишин, Михайло Джавала, Іван Завойований, Сафат Дунець, Терешко… Починаючи від 1931 року львівська преса почала час від часу подавати повідомлення про футбольні матчі у Ходорові. «Зоря» розпочала сезон з перемоги над місцевим «Сокулом» з переконливим рахунком 3:0. Звитягою українців 2:1 (голи забили Шуварський і Бучинський) завершилася і друга зустріч суперників, що дозволило газеті «Діло» оголосити «Зорю» чемпіоном Ходорова.
Подією для прихильників футболу став візит до міста резервістів львівської «Гасмонеї», одного з провідних клубів Галичини. Попри різницю у класі на футбольному полі футболісти «Зорі» влаштували гостям справжній бій. Так що підсумковим результатом 1:2 на користь «гасмонейчиків» залишилилися задоволені обидві сторони. А от збірну Жидачева «Зоря» переграла повністю – 5:2. Успішно проведений сезон-1931 надихнув команду «замахнутися» на більше – взяти участь в офіційному чемпіонаті. Але для цього спочатку потрібно було зареєструвати клуб. Наприкінці грудня до воєводської поліції у Львові був надісланий для затвердження статут ТС «Зоря». Однак влада відмовила у реєстрації: формально – засновники забули додати до пакета документів… поштові марки на суму 2,50 злотих. Одночасно службовець поліції, який розглядав справу, у доповіді своєму керівництву зазначив наявність у гроні засновників «небезпечних для держави» осіб. Зокрема – Семена Шуварського, одного з найкращих нападників «Зорі», активного члена ОУН, неодноразово арештованого за свою політичну діяльність. Врешті-решт, юридичні формальності владнали. Довелося, правда, змінити назву «Зоря» на Українське спортове товариство (УСТ) і залучити до числа засновників клубу більш лояльних, з погляду влади, осіб, серед яких були Ткачук Михайло (слюсар), Гаврилюк Никифор (директор «Роздільні»), Якимишин Остап (приватний службовець), Пеленський Роман (промисловець), Вербовський Пантелеймон (купець), Юревич Андрій (приватний службовець), Троян Северин (службовець цукровні), Василак Семен (кооператор), Саляк Михайло (купець)…
ХОДОРІВ ФУТБОЛЬНИЙ: з погляду неходорівця (Частина друга)