Згадуючи 620-ліття першої письмової згадки / Роди Цетнерів, Жевуських та Лянцкоронських і їхня спорідненість з Ходоровом (Частина друга)

Народилася 6 січня 1801 р. в Погребищі, що на Вінничині, померла 10 квітня 1882 р. у Парижі. Польська графиня, батьком якої був київський губернський маршал граф Адам Ржевуський. Після одруження у1819 р. з Вацлавом Ганським Евеліна отримала селище Верхівня (нині Ружинського р-ну Житомирської обл.) як подарунок. Граф Вацлав Ганський мав 21 тис. гектарів землі в Україні й понад три тисячі кріпаків. Він виконував обов’язки маршалка волинської шляхти, був магістром масонської ложі в Житомирі.

Власне, Евеліні судилося запізнатися з видатним французьким письменником Оноре де Бальзаком. Перший лист від неї він отримав у 1832 році, датований 28 лютим і підписаний «Іноземка». Авторка листа вихваляла талант Бальзака і злегка критикувала його. 7 листопада прийшов другий лист. «Іноземка» не відкривала свого імені, але обіцяла писати регулярно.

«Для того, щоб нагадати йому про те, що в його душі живе «божественна іскра», вона вгадувала, що її улюблений автор має «ангельську душу», яка могла б зрозуміти «полум’яну душу», якою вона була вона наділена сама».

Іноземка просила опублікувати в газеті «Котідьен» оголошення, що підтверджує отримання цього листа. Бальзак виконав її прохання, після чого Евеліна розкрила своє інкогніто. Вперше вони побачилися в жовтні 1833 року в Невшателі. Роман у листах поміж нимим тривав десять років.

Евеліна овдовіла в 1841 році, але ще довго не могла вийти заміж за Бальзака. За законами Російської імперії дати дозвіл на вступ у шлюб з іноземним підданим і на вивезення за кордон родового стану міг дати тільки сам імператор Микола I. Евеліна й Оноре подорожували Європою. Бальзак у 1849 р. приїхав в Україну, а саме у Погребище.

У 1850 р. за п’ять місяців до своєї кончини письменник повінчався зі своєю коханою в Бердичеві. Одним зі свідків був граф Георг Мнішек, з родини російської цариці Марини Мнішек (цікаво, що цей рід перебував у родинних зв’язках з Цетнерами – ще одним родом, який свого часу був власником ходорівських маєтків). Після церемонії Бальзак заявив Евеліні: «Ура! Я зробив те, чого не зміг Бонапарт!.. У твоїй особі я підкорив Росію»…

Про відносини Евеліни Ганської та Оноре де Бальзака ми детальніше ознайомили вас, шановні читачі, в іншому матеріалі під рубрикою «Ходорівський слід». Надіємося, що само собою є зрозумілим, що цей слід пов’язаний з особою Е. Ганської-Жевуської.

Як ми вже зауважили, недалекий від нас Розділ був свого часу однією з головних резиденцій Жевуських. Так ось: багато полотен з роздольського замку, накопичених віками, загинуло або було знищено в 1939-1940 рр. У 1945 р. на базі замку був організований санаторій. Родинний архів, бібліотека, частина колекції монет та зосталі картини були передані до Дрогобицького краєзнавчого музею. З них лише окремі експонати зберігаються сьогодні у Львівській галареї мистецтв. Серед цих картин два прекрасні портрети роботи Мальчевського, написані у Роздолі в 1900 р. Це портрети Маргарити Лянцкоронської, уродженої фон Ліхновскі (1863-1957), з маленькою Кароліною, яка тримає букетик польових квітів, та Карла Антона Лянцкоронського з Маргаритою та маленькою Кароліною (зважте на родинні узи поміж Жевуськими та Лянцкоронськими, які також причетні до Ходорова) .
Сумарно бібліотека Лянцкоронських налічувала більше 70 тис. томів. Крім того була ще колекція 120 тисяч фотографій скульптур, архітектурних пам’яток, картин – практично всі відомі на той час пам’ятки ренесансу і барокко. Більшість з цього зібрання пропало. З-поміж них портрет сусідки Жевуських – Анни Ходоровської (померла 6 травня 1711 р.). Ця жінка була симпатією героя Віденської битви Михайла Флоріана Жевуського. Першим її мужем був белзький воєвода князь Костянтин Вишневецький (1633-1686), другим – литовський маршалок князь Ян Кароль Дольський (1640-1695). Княгиня Дольська була кумою і останньою симпатією гетьмана Івана Мазепи. Її він довіряв найпотаємніші справи, через неї підтримував контакт з шведським королем Карлом ХІІ та його польським ставлеником Станіславом Лєщинським. Саме Анна Дольська схиляла Мазепу до тісної співпраці з королем Станіславом і повернення Війська Запорозького до складу Речі Посполитої, що згодом закидали гетьману деякі дослідники, хоча сам він цих порад не сприймав.

Завершуючи допис, хочемо кілька слів мовити про рід Лянцкоронських, про який ми вже згадували. Він належав до найбагатших родин Галичини у ХІХ ст. як і М’янчиньскі (з Пеняків), Сангушки (з Підгірців). Лянцкороньским же належали такі населені пункти як Розділ, Хлопи, Ходорів, Тартаків.

Лянцкоронські (польською мовою: Lanckorońscy) – стародавній польський рід

шляхти гербу «Задора». Відомий з 1370 р. Засновником роду прийнято вважати Пшедбура з Бжезя і Влодзіслава (польською: Przedbór z Brzezia i Włodzisławia) – королівського маршалка, краківського підстолія. Прізвище походить від назви села Лянцкорона (інша версія – Ландскруна). Найвідоміший представник – Предслав Лянцкоронський – хмільницький староста часів польського короля Сиґизмунда I Старого.

У пізніші часи Лянцкоронські продовжували залишатись одним із найвпливовіших родів Поділля та Брацлавщини. У 1565 р. Лянцкоронські заснували у Хоржівцях (Ярослав, Хорівці) містечко, назвали його Нове Бжезє, бо Лянцкоронські підписувалися ще й «з Бжезя». Поступово ця назва перетворилася на Збриж.

Найвідомішими маєтками родини на території України був палац у селищі Розділ, містечко Лянцкорунь (тепер село Зарічанка), Тартаків, Збриж, Ягільниця. Наприкінці ХІХ ст. на рештках замку Потоцьких в Тартакові зводять палац коштом тодішнього власника Збіґнєва Лянцкоронського. Лянцкоронські у 1967 році створили фундацію «Родина Лянцкоронських з Бжезя».

Звісно, вас, шановні читачі, більше цікавить те, а яке більш тісне відношення мають Лянцкоронські до Ходорова. Щоб довідатися про це загляньмо до каталогів і шематизмів, які дають  змогу прослідкувати за зміною патронів містечка. В 1764 р. володарем Ходорова був Михайло Жевуський. Згодом (не відомо достеменно з якого часу) до 1824 р. власником є граф Казимир Жевуський. Його змінює донька – графиня Людвіка, котра вийшла заміж за Лянцкоронського. Таким чином у Ходорові з’являється ще один магнатський рід. Після неї містечком володарює Казимир Лянцкоронський (1802-1874). Його донька Єлизавета (1833-1896) вийшла заміж за барона Кароля де Во – фельдмаршала-лейтенанта австрійської армії. Вона й успадкувала Ходорів з кількома фільварками. Після її смерті містечко перейшло до її старшого сина Казимира (1867-1924), а згодом і до молодшого Леона (помер 1944 р.) і доньки Єлизавети. Остання вийшла заміж за Владислава Любомирського. Леон, котрий не мав власних дітей, усиновив свого племнінника (сина Єлизавети) князя Євгена Любомирського (народився 1909 р.) і передав йому у спадщину маєток і родове прізвище. Євген Любомирський-де Во став останнім влаником Ходорова.

Приблизно в 1860 р. Кароль де Во розпочав будівництво двоповерхового палацу з цокольним ярусом. Його проектував невідомий австрійський інженер. До першої світової війни ходорівський палац був обставлений меблями переважно ХІХ ст., привезеними з Відня. Серед ба
гатьох картин велику вартість мали два портрети Любомирських (XVII ст.), намальованих на металі. В палаці знаходилась велика колекція персидських килимів, столового срібла, величезна бібліотека. Покої прикрашали також гравюри.

1915 р. палац спалили російські війська. В 1932-1933 рр. князь Євген Любомирський на цьому ж місці звів новий палац, що повністю відтворював попередній.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.